Зазвичай відкриття нових країн для мандрівника починається з найпопулярніших їх місць. Якщо їхати вперше в Польщу – то у Краків чи Вроцлав, якщо в Словаччину – то в Кошице. Я ж, тільки отримавши той самий жаданий «безвізовий» паспорт, записався на 4-денну екскурсію в ці країни, але такими нетрями, що й жодної назви не чув до того (за виключенням міста Новий Сонч, але тільки в контексті футбольної команди).

І ніскільки про те не пошкодував, навіть навпаки. На незвіданих для широкого загалу територіях зовсім близько до України заховались такі міста та замки, що тільки устигай дивитись. Але почнемо все ж не з міст та замків, а сіл, у яких в давнину традиційно мешкали українці, а конкретно у цьому регіоні – лемки.

Другий рік поспіль я провів Різдвяні вихідні у мандрах до обласного центра, у якому не був раніше (це ж нічого, до речі, що я влітку нарешті зимові фотки почав розгрібати?). У 2017 році це був Івано-Франківськ, у 2018 – Луцьк.

Але погода при цьому кардинально відрізнялась. У Франику на мене чекав освіжаючий морозець у районі -18 градусів, а от на Волині тримався відчутний плюс, хоча з туманом та дощем.

Тим не менш, така погода не змушує постійно триматись пунктів обігріву, як то кав’ярні чи готель, і тому я вирішив виїхати і за місто. Одразу ж з вокзалу упіймав приміський автобус, який зранку на Різдво прибув на диво вчасно, і вирушив у район.

Цю замітку я хотів би присвятити чотирьом різним місцям у Кривому Розі, фотки з яких назбирались давно, та все руки не доходили розібрати. Вони несхожі між собою, знаходяться у різних частинах міста і знімались у різний час, але є в них одне спільне – всі вони невідомі широкому загалу.

В кінці минулого року мені вдалось на день доторкнутись до проекту «Україні Інкогніта» (давно знаного, шанованого й одного із вагомих мотиваторів мене особисто до подорожей), а саме вирушити з ними в одноденну експедицію, головною ціллю якої був чудо-палац у селі Леськове.

Цю поїздку сміло можна назвати саме словом експедиція, а не екскурсія (щось банальне по давно встановленому розпорядку з монотонним гудінням гіда протягом усього дня). Окрім вищезазначеного палацу, у плані було ще кілька точок на районі, а ще більше цікавинок поза програмою знайшли по ходу діла.

Та і погода, як для середини листопада, радувала з самого ранку.

Один з найгарніших палаців України із українців майже ніхто не бачив. А якщо і бачили, то максимум на фото. І справа не скільки у складному місцезнаходженні (у глибинку Монастирищенського району добратись цілком реально), а що це об’єкт Міністерства Оборони України.

А які можуть бути відвідини військових об’єктів (хоч і недіючих), коли у нас війна, тим більше у складі організованої групи, хай і невеличкої? Тож все написане й сфотографоване далі сприймайте виключно як витвір моєї хворої уяви, і вперед.

Немішаєве – невелике містечко Бородянського району, яке тягне навіть не на тур, а скоріше на годину вихідного дня (у мене його неспішний огляд зайняв 66 хвилин з урахуванням простою в черзі в магазині за водою). Найскладнішим же було знайти потрібну маршрутку в лабіринтах Академмістечка.

Щоб побачити основну пам’ятку селища – палац, точніше, його рештки, треба виходити на зупинці перед в’їздом в Немішаєве, на повороті на село Мироцьке, і пройти один кілометр направо від траси.

На пологому узвишші над Прутом розкинулось давнє місто Снятин, яке вперше згадується ще у Іпатіївському літописі за 1158 рік. Це Івано-Франківська область, хоча від Чернівців сюди майже втричі ближче, ніж від Франківська. У Снятині знаходиться одна з найгарніших ратуш України і ще багато чого.

У цю осінню міні-вилазку мене змусив вибратись один з найгарніших палаців Чернівецької області, що у селі Чортория Кіцманського району. Ну а все інше якось докупи приклалось.

Невеликий райцентр на південь від Чернівців, Глибока, отримала свою назву зовсім не випадково. Містечко розташувалось у низині, так що невисокі буковинські передгір’я навколо виглядають справжніми горами, на яких туляться хатки передмість та густі ліси.

 [ Читати і дивитись далі ]

Минулого літа відкрив для себе в українській Буковині абсолютно румунське місто, а тепер настав час побувати в ще більш незвичній точці Чернівецької області – старообрядницькому селі. За ним я і вирушив у глибинку Глибоцького району, аж на кордон із Румунією.