Пару буковинських сіл

Відомостей про палац дуже мало. Належав він якомусь Манеску, збудований ймовірно на зламі 17-18 ст. Якщо це так, він заодно ще й один із найстаріших на Буковині.

Чому б у цьому еклектичному красені з вишуканою вежею не знаходився який-небудь музей, наприклад?

«Х*й вам», - сказав СРСР. І всередині відкрили психоневрологічний інтернат.

«А мені якось байдуже, хай буде», - додала незалежна Україна. Тому він тут і досі.

Відповідно поява людини з фотоапаратом швидко викликала ажіотаж у персоналу. Але коли впевнились, що я знімаю просто для себе і тільки ззовні, так само хутко кудись зникли.

За парканом колишньої садиби – старовинна дерев’яна церковця. 1750 року, традиційного для Буковини хатнього типу, пофарбована патріотично маразматично.

Від храмового двору відкривається краєвид великої долини.

У центрі села ще є сучасна церква, нічого особливого.

А от на північному сході Чорториї – куди більш цікава локація. Садиба-музей Івана Миколайчука, великого українського кіноактора і режисера, який тут народився.

Хата є реконструкцією 1991 року, всередині його та родинні речі.

На зачинених дверях музею є контакти наглядача із запрошенням дзвонити у будь-який час. Я не став тривожити людину у вихідний, та і не шанувальник кінематографу взагалі.

За селом паралельно Черемошу розтягнувся каскад Лебединих озер, які не так давно отримали статус орнітологічного заказника. До озер я не пішов, обмежившись спогляданням осінньої природи навколо Чорториї. Вирішив, що лебеді вже певно улетіли у вирій.

Наступне село, Дубівці, знаходиться на перемичці між трасою Чернівці – Івано-Франківськ та паралельною дорогою на Вашківці та Вижницю. Воно зустріло мене передгір’ям на березі Прута.

Основна пам’ятка Дубівців – дерев’яна Успенська церква кінця 18 ст.

Ця уже не хатнього типу, має більш багате опасання та купол. Можливо, бо звідси до Івано-Франківської області та її гуцульських храмів уже недалеко.

Дзвіницю, на жаль, уже встигли «відремонтувати», перетворивши на убожество.

Іще в центрі села є костьол, ще й який.

Усякі костьоли довелось мені бачити, але щоб отак без жодного входу і виходу…

Інформації про храм майже немає. Герб над порталом, скоріше за все, Шимоновичів – колишніх власників села.

Їм же належав і невеликий палац, який зараз є сільрадою. До палацу прилягає охайний скверик.

Зазначу також, що добратись до обох сіл не є проблемою, бо через них ідуть майже всі автобуси на Вижницю. За якусь сотню-дві метрів від Дубівців проходить траса Чернівці – Івано-Франківськ, де вибір транспорту іще більший.