Польова дорога, що тягнеться на південь уздовж річки, зрештою приводить мене у старовинне містечко Янів. І хай зараз це всього лиш село Іванів Калинівського району, цінність його від цього не меншає.

Бувають у нашому житті подорожі, які довго і заздалегідь плануються. А інші трапляються спонтанно. І от якось мені подумалось, що у «списку бажань» набралось одразу декілька цікавих сіл, переважно Калинівського району, які можна об’їхати за раз. І так туди захотілось, що було то тільки в п’ятницю ввечері, а уже суботнього ранку я вантажив своє велочудовисько у вагон приміського поїзду Вінниця – Хмельницький.

Навряд хто б додумався їхати ним до кінцевої точки, бо це займе аж 4 години (автобусом удвічі швидше). Зате цей поїзд петляє багатьма населеними пунктами, для яких є єдиним залізничним транспортом. Одним із них є село Уладівка, ні разу не туристичне, та досить цікаве. Хоча вокзал у Уладівці похмурий, він великий і діючий, що для простого села уже непогано. Але ж то і далеко не найцікавіше, що тут є.

Здавалося б, Кривий Ріг, лісостеп, рівнини… І раптом – повноцінні, до 28 м заввишки, скелі. Та ще й понад річкою, то ж мальовничі краєвиди і природа додаються. Якщо це і не найгарніша локація міста, то дуже близького до того.

Скульптури Мінська – іще одна надзвичайно цікава сторона цього міста. Вони давно вийшли за рамки і догми жанру й самі по собі утворюють незалежне туристичне середовище, якому хочеться присвятити окремий розділ.

Скульптурне розмаїття столиці чи не найбільше має завдячувати митцю Володимиру Жбанову, на жаль, уже покійному. Починав він зі стандартних в принципі робіт: постаментів воїнам-інтернаціоналістам, героям Великої Вітчизняної і т. д. Але з кінця 90-х років вийшов за рамки класики, як і за рамки Мінська – творіння скульптора є у Бобруйську, Ліді, Гомелі, нашому Павлограді і інших містах.

Отже, прогуляємось по «жбанівським» місцям та іншим неординарним локаціям міста. У випадку, якщо автори скульптур інші, я зазначатиму це окремо.

Першою з’явилась «Незнайомка», вона ж «Мінчанка», у Михайлівському сквері біля вокзалу.

Як уже говорилось раніше, Мінськ був практично знищений у роки Другої Світової і відбудовувався ледве не з нуля. Але якимось дивом у центрі міста збереглося пару компактних зон історичної забудови, які пережили і війну, і подальші реставрації, наслідки яких іноді бувають ще гіршими.

Більший за площею район має назву Верхнє місто, він обмежений берегом Свіслочі, площею 8 березня, вулицями Леніна та Інтернаціональною. З нього і почнемо.

Ще якусь сотню років тому, напевно, ніхто б і передбачити не міг, на який мегаполіс перетвориться Мінськ. Незважаючи на поважну дату заснування (1067) столицею він став лише у 1919 році, уже в радянській Білорусі. Тим не менш, до Другої Світової це все одно було тихе провінційне містечко переважно дерев’яної забудови і не більше 3 поверхів.

Війна віхолою пролетіла по місту, знищивши близько 80% його будівель. Існували навіть плани не мучитись з оцим усім, а просто перенесли столицю у Могилів. Але остаточним рішенням стала усе ж відбудова, при чому зразково-показова. Мінськ мав перетворитись на ідеал радянського населеного пункту, таке собі місто сонця, яке зустріло мене аж ніяк не сонячною погодою…

Зі сторони вокзалу приїжджих зустрічають дві монументальні вежі, символічно названі Воротами Мінська.

Ворзель – містечко, що веде свою історію усього-то з 1900 року. Завдяки сприятливим природним умовам та клімату відоме, перш за все, як курортно-санаторний центр.

Мені ж він найбільше запам’ятався густотою дерев – ніколи не доводилось бути у такому лісистому міському поселенні (то ж смт все-таки, а не хухри-мухри). Здається, будинки постали посеред лісу, так що при цьому не зрубали жодного дерева або ж дерева одразу стрімко виростали навколо них.

Площа Турецької Криниці – одне з найвідоміших і просто дуже фотогенічне місце неподалік центру Чернівців, але я чомусь досить довго про неї навіть не чув. І ось минулого літа настав час виправити це.

На цьому місці ще у 1797 році з’явилась перша кам’яна криниця міста, що припадало на недовгий період османського панування, звідси і назва. Інакше ще площу називають іменем Пресвятої Марії у пам’ять про дерев’яну церкву 1783 року, яку у 1876 перенесли на передмістя Калічанку.

Зараз мені самому важко повірити, що в перший мій візит у Чернівці вони не справили на мене надто великого враження. Можливо, тому що я за один день намагався здійснити неможливе – оглянути все цікаве у місті. Поспіх, втома і сумбур зробили своє діло.

Зате, починаючи з другого приїзду, я розслабився і отримував задоволення почав оглядати Чернівці невеличкими порціями, по обіді, не ставлячи перед собою великих глобальних цілей. І тепер, хоча мені кожного разу здається, що я побачив ну просто уже все що можна, це місто знову і знову відкриває у собі щось цікавеньке і закохує в себе ще більше.

Несвіж – невелике місто на південному заході Мінської області, у якому знаходиться один з найгарніших замків Білорусі.