Здається, не так давно я чув про це місто хіба як про кінцеву точку відомого нафтопроводу, а от минулого року вдалось і побувати там, і походити вдосталь. Точніше, побродити.

З автобусу я вистрибнув десь на околиці, з неї і почав огляд. Пам’ятна каменюка свідчить, що Броди уже відсвяткували своє 900-річчя і є одним із найстаріших міст України.

Навіть якщо ви такі самі товстошкірі, як я, і жодним чином не відчуваєте впливу усяких там «місць сили» (а Чортів камінь, є таким місцем, безперечно), відвідати містечко Підкамінь Бродівського району усе одно варто. По-перше, із-за дуже гарної природи навкруги, монастиря-фортеці та й загального антуражу.

Якось у 2016 ще році я їхав у Почаїв автобусом із Тернополя, і десь на півдорозі вирішив подивитись по навігатору, де ми є. Проїжджали тоді якраз крупний населений пункт, і я звернув увагу на відмічений на його околиці замок.

Так у моєму списку бажань виникла нова точка, яку я відвідав через рік з копійками. Варто відзначити, що Залозецький замок – один із найбільш поруйнованих на Тернопіллі, тому туристичною популярністю не користується. А от мені чомусь ходити такими місцями подобається, є у їх безлюдді і забутості якась особлива атмосфера.

Плотича – чудове місце, якщо знайомитись з Тернопільською областю є бажання, а їхати далеко не хочеться. Усього 6 кілометрів від Тернополя, добиратись зручно, ходити мало. Через село проходять усі автобуси у напрямку Бродів чи Почаєва, є і приміські.

Щоб побачити основну пам’ятку села – палац – треба вийти на першій же зупинці в його межах і пройти наліво від дороги, понад якимись приватними володіннями. Я вже став побоюватись, якби й палац не опинився за високим парканом, але доступ до нього вільний.

Підгайці зуміли виділитись навіть на тлі і без того маленьких міст Тернопілля – їх населення не дотягує і до 3 тис. чоловік, що робить їх найменшим містом та районним центром області.

Якщо ж відійти від цифр до емоційного сприйняття, то основний посил такий: Підгайці чудесні, хто б що не говорив. Таке собі своєрідне місто мертвих з гігантськими некрополями й порожніми вулицями старовинної забудови, серед якої виділяються кілька відверто оборонних споруд багатовікової давнини – можливо, як компенсація за замок, який не встояв. Жодного туриста і жодного поруху у цьому напрямку, що б порушувало автентичний уклад галицького міста.

Шкода тільки, що частина пам’яток занедбана. І шкода, що вони не можуть заклякнути саме от в такому стані часткової руїни і голої відвертості.

Парадоксальна, на перший погляд, ситуація, коли із автобуса Тернопіль – Бучач більшість людей сходить на півдорозі, у селі, де мешкає трохи більше 300 чоловік (а безпосередні галицькі жіночки ще й підганяли водія, щиро не розуміючи, що воно за фігня така – розклад руху, коли їм швидше на службу треба).

А все тому що ми у Зарваниці – одному з основних духовних центрів греко-католицизму. За спинами лишаємо село Вишнівчик, до якого ще повернемось.

Буковель – це, по-перше, найпопулярніший гірськолижний курорт України, а по-друге, ще й найдорожчий. Уже першого факту було б достатньо, аби я ніколи не побував у цьому місці (бо асоціююсь з зимовим спортом приблизно як мальтійські тушканчики із запуском орбітальних станцій). Проте так склалося, що я все ж побував на Буковелі, завдяки роботі (принагідно й роботу можна похвалити, яка дає іноді такі можливості, а чому ні).

Тим більше, діло було у вересні, у «низький» сезон, коли підйомники простоюють, людей мало і т. д. У цей час на курорті усе одно є чим розважитись, як то рибалка, тролей, прокат квадроциклів, велосипедів, словом, за ваші гроші будь-який каприз, а головне, що можна брутально й безплатно на своїх двох сходити в гори. Тому найбільше фоток буде саме із гір, але і Буковелем мимоходом прогуляємось.

Так і не знайшовши толком Швейцарію біля Ладижина, їдемо дивитись Мальдіви у Калинівському районі. Нє, раптом ви все життя копили гроші, готувались до затяжного перельоту… А виявляється, дуже схожі пейзажі можна знайти на озері у селі Черепашинці, і навіть летіти не треба, бо через нього тричі на день ходить прямий автобус із Вінниці.

На південній околиці міста Ладижин знаходиться живописна ділянка Південного Бугу зі скелями, порогами та незайманою чистою природою, яку місцеві жителі прозвали Швейцарією. Знаючи тягу нашого народу до перебільшень, на альпійські пейзажі тут не варто було б розраховувати, але просто красиві місця можна і пошукати.

Нижче розповім про результати невеличкої експедиції в ці краї, які можете взяти собі на озброєння, раптом надумаєте повторити пошуки (особливо навіть після того, як все дочитаєте).

З автобусу треба зійти на під’їзді до Ладижина (якщо рухатись із Вінниці), перед мостом, за яким власне і починається місто. Воно звідси ледь видне дахами багатоповерхівок та характерними трубами тутешньої ТЕС.

Ті, хто коли-небудь відвідував Мигію, скоріш за все так чи інакше бачили проїздом Первомайськ – найближче місто та залізничну станцію. У мене ж була можливість не тільки прогулятись ним, але й пройти пішки до Мигії (та що там тих 10 кілометрів). Місто мені сподобалось, і тому заслуговує окремого великого репортажу. Сподобалось, по-перше, за рахунок річок, але не тільки.