Жовтень. Вежа, «Щедрик» у вигнанні та інше

Восени 2024 року Вінниця нарешті змогла зробити те, що личить будь-якому місту, яке позиціює себе як туристичне – відкрила оглядовий майданчик на верхньому поверсі високої історичної будівлі у середмісті. У нашому випадку мова про водонапірну вежу (1912) авторства архітектора Артинова. Пропустити я таке не міг, хай і дістався до неї у хмарну погоду та в сутінках. Потрібно буде повторити влітку, а поки маємо, що маємо.

Узагалі Артинов фактично створив те, що нині заведено називати історичним центром Вінниці, більшість найвідоміших будівель – його авторства. Ну а таку утилітарну та банальну споруду, як водонапірна вежа, він виконав у цегляному стилі й прикрасив годинником. Зараз це саме серце міста, Європейська площа та пішохідна частина вулиці Оводова. Микола Оводов – міський голова Вінниці, у часи та за сприяння якого і творив Артинов, а Вінниця стрімко розвивалася та розросталася.

2. Площу та вежу я показував не раз, але не зайве буде повторити. Як і багато де нині, на центральну частину міста лягає клеймо близької війни, як от стихійний меморіал прапорців у пам'ять про полеглих воїнів.

3. З головного фасаду вежа виглядає тендітною та вузькою, а от з бічного видно, що не така вже вона й мала. У важкі роки після Другої Світової в ній навіть мешкали люди. У момент фотографування з цього ракурсу за моєю спиною залишився якраз пам'ятник Артинову, що сидить там на лавочці. Хоча за переказами, це своє творіння він дуже не любив – ніби, тому що його малолітній син важко застудився на вежі та згодом помер.

4. Вперше і востаннє до цього дня я заходив до неї всередину у свій перший візит у Вінницю як гість у 2011 році. Тоді верхній поверх був закритий, а на нижніх розміщувався нескінченно депресивний музей, присвячений афганцям. Зараз там порожньо, не рахуючи цієї картини та каси. Повний квиток коштує 100 гривень, але є пільги для дітей, військових тощо.

Останній поверх зовсім крихітний, що видно на фото вежі ззовні, тому туди пускають не більше як по 7 людей і на 15 хвилин, але цього часу цілком достатньо.

5. Ну і нарешті краєвиди. Почнемо з південної сторони, яку я поставив на титульне фото, а тут ще раз зняв суто будівлі. Найближча – дохідний дім (1912). Вища біла споруда за ним – готель «Савой» (1913) авторства Артинова, а також одна з найбільш пізнаваних споруд міста. Ну а на задньому плані – міська рада, яка наче створена для наочного порівняння, як уміли будувати до совка і вже в ньому. Існує проект її реставрації, який зараз не на часі (на жаль, немає проекту знести це одоробло нахуй до фундаменту і стерилізувати всіх архітекторів, що проектують щось подібне).

6. З висоти вежі непогано видно район Старе Місто, а на ньому – дерев'яну Миколаївську церкву 1746 року. Я хотів зняти її крупним планом, але вікна закриті плівкою, яка ніби й прозора, але сфокусуватися фотоапарату не дає, тому фото вийшло паршиве. Старе Місто донедавна було суто приватним сектором, але масове будівництво багатоповерхівок поступово добралося і сюди.

7. Західна сторона. Жовта будівля з куполом у центрі кадру – обласна рада, збудована в 1936-40 роках як «будинок організацій» (чесно, хз що це). Справа на горизонті видно «книжку», набагато кращий приклад пізньорадянської архітектури, ніж міськрада.

8. Південний схід. Під світлим дахом – костьол Святої Діви Марії Ангельської (1746), навколо якого раніше колись був монастир капуцинів, а ще через нього нині можна спуститися на екскурсію у вінницькі катакомби. Через дорогу знаходився інший монастир, домініканців. Нині це комплекс споруд – Свято-Преображенський кафедральний собор ПЦУ та залишки укріплень, що в народі звуться «Мури» – то найстаріші збережені будівлі Вінниці. Але того всього ви не побачите, бо воно надійно прикрите ще одним совковим гробом, який псує краєвиди центру тупо звідусіль. Його зазвичай звуть просто «Укртелеком», а що там зараз насправді, я не знаю.

9. Намагання сфокусуватися на костьолі більш крупним планом:

10. Північний схід. За центром і Південним Бугом (якого тут не видно) – багатоповерхівки району Замостя. Серед них виділяється хіба що велика греко-католицька церква Покрови Богородиці (1996).

11. На північ від вежі так само тягнеться вулиця Оводова, яка там перестає бути пішохідною. На горизонті – те саме Замостя, район вулиці Київської.

12. Там звертає на себе увагу новітній офісний центр Bridge та висотки ЖК «Набережний квартал».

13. На північ взагалі виявились найцікавіші види, бо тільки звідти видно річку. Там же єдине віконце, не закрите плівкою, тому під ним постійно всі фоткаються. За Бугом зліва – район П'ятничани, а десь на горизонті за лісами – Стрижавка (та, де «Вервольф»).

14. Окрім вежі, трохи пройшлись і по центру, раз вдалось доїхати аж туди. В принципі, там усе так само як і завжди, життя триває, тільки без мене.

15. Головна обновка центрального парку ім. Леонтовича – поява там пам'ятника власне Леонтовичу (узагалі там є його бюст на алеї видатних земляків, але він нічим не виділяється з-поміж інших). Ну а пам'ятник з'явився внаслідок невеселих поточних подій – його евакуювали з Покровська, де він стояв з 2018 року.

16. Леонтович працював переважно вчителем співу, у тому числі деякий час у маленькому станційному селищі Гришине, з якого пізніше виросте Красноармійськ-Покровськ. Там він записав зокрема одну з версій свого «Щедрика», що зрештою став всесвітньо відомим «Carol of the Bells». Тому залізнична станція є вагомою частиною всієї композиції.

17. На жаль, евакуювати реально тільки такі невеликі речі. Не можна просто взяти й вивезти якомога далі від йобаної росії цілі вулиці Покровська разом з будинками та деревами, як і десятки інших міст та сіл, що стираються до фундаменту, в тому числі саме зараз, поки ви це читаєте. Навіть люди в таких випадках стають подібними до дерев – із близько 60 тисяч населення міста 11 досі залишаються в ньому. І певною мірою я всіх їх розумію.

Як свого часу не було можливості евакуювати справжнього Леонтовича, убитого в домі власного батька заїжджим чекістом. Окрім обробок народних та літургійних пісень, він працював над оперою, яку так і не закінчив, і ми ніколи не взнаємо, чи лишився б він автором тільки одного шедевру, чи створив би їх багато – бо мертві музики не пишуть. Просто взяти й убити купу митців поневолених націй, а потім заявляти, що ті нації нічого не варті – русня робила так завжди, і не тільки стосовно українців.

18. Затим покажу кілька фото, які назбирав за жовтень, просто з різних днів та частин міста. У нас є досить відомий дядько, що катає на велосипеді з величезним котом на плечах, але він зараз у ЗСУ. А це, певно, їх конкуренти:

19. Восени задощило.

20. У зв'язку з чим полізли гриби. Цікаво, хто тут кого переможе, всеїдні іспанські слимаки чи якісь явно отруйні поганки.

21. Дощовики, які для мене стійко асоціюються з дитячими поїздками в Охтирку. «Справжні» грибники їх ігнорували, а я збирав і їв на ура. Тепер ліси навколо Охтирки, певно, заміновані й закидані нерозірваними снарядами через те саме болотне русняве біосміття