Вікно весни ч. 2

[Початок тут]

У сусідньому містечку на той час жив лихвар на ім’я Яків. Люди з усієї околиці дуже не любили його, бо дер з них величезні відсотки за позики, окрім того, пихатим був і грубим. Але життя – річ непередбачувана, і тому багатьом з них, попри неприязнь, доводилось стукати у його дубові двері, принижуватись і просити грошей.

У їхньому ж селі тоді ж жила Ганна – дуже бідна жінка, яка до того ж ростила сімох дітей. Колись ця родина була ледь не заможною – Ганна мала чоловіка коваля, який міг утримувати і її, і діточок. Але однієї зими коваль захворів на невідому хворобу; кашляв гноєм з кров’ю, і ніхто з лікарів чи знахарів не знав, що з тим діяти. Так він і сконав у страшних муках, а в хату вдови дуже скоро застукали злидні. Бо хоч не цурались її селяни і часто жаліли, ніхто не хотів тісно зв’язувати себе з немолодою вже і не надто гарною жінкою з сімома голодними ротами на додачу.

Було б дивно, якби вони не перетнулись – бідна вдова із вічно голодними дітьми і хитрий лихвар. З часом борг її почав стрімко зростати і скоро досягнув двадцяти п’яти карбованців. Таких величезних грошей у Ковалихи, звісно, не було. Яків спочатку чемно нагадував, потім почав докоряти, зрештою вже погрожував. Але від того у Ганни не завелось жодної вільної копійчини, вона тільки тягнула час, як могла.

Зрештою одного дня Яків не витримав – пригрозив, що якщо на завтра не буде грошей, приведе жандармів, забере хату і вижене її разом із усіма спиногризами на мороз (тоді також стояла зима). Окрім того, її привселюдно буде бито кийками на головній площі села.

Потому й поїхав, а Ганна впала у відчай. Таких грошей вона не те що б не мала, а зроду не бачила, навіть у часи достатку. А опинитись на лютому морозі без даху над головою означало неминучу та болісну смерть для її діточок.

Того вечора вона пішла хатами позичати. Скрізь її приймали, співчували, а проте відпускали з нічим. Усі розуміли, що гроші ті їм ніколи не повернуться, тому відправляли бідолаху далі, думаючи, що там її точно розрадять.

Під кінець свого жебракування дійшла вона і до Грицька. Була у повному відчаї, бо так ніхто і не допоміг. Грицько вислухав її, після чого наказав повертатись додому, а завтра, мовляв, він сам про все подбає.

Наступного дня до двору Ковалихи під’їхала бричка. З неї викотився тучний Яків та два молоді жандарми. Ця неприємна процесія і рушила до неї. Селяни з цікавістю визирали із-за тинів і з вікон, щоб не проґавити, чим все скінчиться. Вона ж стояла невпевнено на воротах і ледь не хиталася від вітру; з-за спини її, наче з-під квочки, боязко виглядало сім пар скляних очей.

Яків спинився десь на відстані десяти метрів від неї; так і стояли якусь мить ніби перед смертельним боєм – опецькуватий чоловічок у чорному пальто і напівпрозора тінь у якомусь дранті. Коли він знову рушив уперед, між ними раптом виник Грицько.

- А ти хто такий? – гаркнув Яків.

- Я – той, хто віддасть вам борг цієї жінки. І вас усіх, – він повів рукою у бік селян-спостерігачів. – і вас,  – показав на жандармів. – прошу бути тому свідками.

- Ну якщо так, то я й не проти. – одразу подобрішав лихвар від передчуття скорої наживи.

- Отже, я винен вам двадцять п’ять карбованців? – уточнив Грицько.

- Саме так, і ні карбованцем менше! – розплився у усмішці Яків, а коли хлопець дістав із-за пояса шкіряний мішечок, очі його загорілись.

Грицько ж витягнув з мішечка першого срібного карбованця і всі бачили, як він блиснув проти сонця, після чого раптом кинув його вниз.

Карбованець злегка вгруз у сніг. Яків подивився на те здивовано, після чого все ж нахилився і дістав його зі снігу. В той же момент перед його носом упала друга монета. Він роздратовано чмихнув і вигріб її руками. Тоді ж настала черга третьої, четвертої…

Лихвар не тямив себе від шаленства, але і зупинитись не міг. Борсався в снігу обома руками, намагався зловити гроші на льоту, від чого послизнувся й сам упав лицем вниз; повзав на четверіньках і був цим схожий на свиню, до того ж і рохкав як свиня від старанності. Навколо нього реготали селяни, реготала Ковалиха з дітьми, реготали жандарми. Грицько ж лише спокійно позирав звисока – усі двадцять п’ять карбованців він чесно віддав.

Яків піднявся на ноги червоний і розпашілий. Лаявся і сипав прокляттями, погрожував і обіцяв повернутись. Тоді ж жадібно перелічив гроші і зашкандибав до своєї брички.

Відтоді пройшло вже немало часу, забагато, щоб про це пам’ятали. Мабуть, лише він сам, та і то зрідка, згадував про те. Тоді його авторитет, і без того досить високий, зріс до небес, а він тільки те й робив, що упивався своєю популярністю. Хоча й розумів, що селян так збуджував не порятунок Ганни від холодної смерті. Він розтоптав і принизив їхнього спільного ворога – ось що було найцінніше для натовпу. Але ось з’явився новий спільний ворог, а про старого всі забули. І тепер він має неодмінно знищити і його, тим самим закріпивши свій авторитет.

Про нього почали забувати, думав юнак. Стихли балачки про те, що саме він, Грицько, вполює ту вовчицю. Уже почали поглядати на інших хлопців; і варто було комусь із них випередити його, як усе – прощавай, слава. Це відчуття робило його ще безсилішим, і він сидів закляклий на ослоні у власній хаті по кілька годин, замість того щоб полювати. До нього не приходив у гості ніхто із людей, зате з’являлись гості інші – Смуток і Гнів.

Смуток згортався чорним калачиком у його ногах; був пухнастим і ніжним на дотик, але холодним. Скимів ледь чутно під ногами, і від того опускались руки і важчало на серці. Гніву ж Грицько ніколи не бачив. Той завжди підкрадався ззаду і одним колючим рученям затуляв йому очі, а іншим – вкладав у руку ножа або рушницю. І тоді він уже себе не тямив.

Цього разу хлопець блукав яром. Яр був глибокий і нескінченно довгий; ноги провалювались у пухкий сніг, а з боків його шарпали і чіпляли коріння та гілки чагарників. Зрештою яма закінчувалась пологим підйомом, і, виходячи на рівне, Грицько не міг не звернути уваги на чергову стежку знайомих вже слідів.

А коли видерся нагору, раптом побачив її. Вовчиця була так близько, що він перелякано виставив поперед себе рушницю, щоб відбитись від стрибку. Але стрибку не сталось. Вона стояла усього за кілька кроків від нього і з цікавістю розглядала своїми розумними очима.

Грицько звів рушницю і прицілився, але якась сила не дозволила йому вистрелити. Тому опустив її і почав уважніше розглядати вовчицю, котра не нападала і не тікала, тільки обережно проводила поглядом його рухи. Була геть біла, ніби відсвічувала на сонці, і від цього ще більше губилася на тлі снігу.

Юнак примружився від того сяйва. Був він знічений і здивований, бо шукав тут лютого і злого ворога, а натрапив на створіння, яке ворогувати з ним аж ніяк не хотіло. Зіщулив очі і сильно струснув головою, щоб погнати цю ману. Вона так само стояла на місці. Тоді він удруге скинув на плече рушницю і цього разу вистрілив. Вовчиця зойкнула якось по-людському і звалилась на сніг. Із-під її голови по снігу почала розтікатись кров.

Грицько схопився із ліжка. Навколо стояла глуха темінь, лише десь далеко вили собаки. Він був спітнілий і захеканий, роззирнувся поглядом по тій темряві і знесилено упав назад. Він так і не бачив її, то лише його уява таким чином намагалась наблизити бажане.

Хоча до ранку ще залишалось кілька годин, Грицько більше не спав. Лежав, нерівно дихаючи, на своїй постелі, по скроням йому стікав піт, а в голові текли невеселі думки. Цей сон наче відкрив йому очі. Юнак побачив себе зі сторони, і побачене йому аж ніяк не подобалось. Усе що він робив у своєму житті – убивав. Убивав невинних істот, які не бажали йому зла, а останніми днями тільки тим і займався, що намагався убити іще одну.

Заради чого? Ось цієї порожньої хати і захованої під підлогою калитки з монетами. Заради схвалення односельчан, по суті, геть чужих людей, які не мають нічого спільного із його життям. Зрештою, заради самого цього життя – нікчемного, безглуздого і нікому не потрібного.

За вікном світлішало, і перші промені проникли в хату, проте він їх не помічав. Його думки до того часу перетворились на видіння, які накрили Грицеву свідомість, і за ними вже не можна було розгледіти дійсності. Селом ішли дівчата – саме ті, які так і не стали йому дружинами. Кожна вже мала чоловіка, що супроводжував її, і одного чи двох дітей.

Вони йшли сільською вулицею парами, і він бачив, які ці пари недолугі і непідходящі одне для одного; бачив дітей, що стрибали навколо – чумазих, верескливих і некрасивих. А проте звідусіль із-за парканів на них дивились зачудовані селяни, промовляли до себе і до них, які вони гарні, ніби й створені одне для одного.

Вони всі увійшли на його подвір’я, а потім і в хату. Грицько стояв в її центрі, ніби приречений на заклання. Тоді молодята оточили його колом, узялись за руки і почали водити хоровод. У зовнішньому колі, більшому, кружляли їх діти, а за ними стовбичили селяни, яких хтозна-скільки набилося в хату. Вони радісно вигукували і обсипали молодят монетами.

Хоровод кружляв усе швидше й швидше, роздувались червоні спідниці дівчат, різнокольорові стрічки мелькали впереміжку з розпашілими обличчями, кружляли у повітрі парами веселі дитячі очі, й летіли, падали із дзвоном і котились монети, аж доки це все не переросло в однорідний різнобарвний вихор, який закрив собою увесь світ.

Тоді він упав, хоча був уже звівся на ноги. Упав, зігнувся і розпластав по обличчю руки, намагаючись так закрити вуха і очі одночасно. Зрештою звів їх угору, до сірої стелі, і з грюкотом завалився спиною на холодні дошки.

Мана відпустила його, і Грицько знову дивився і бачив цей світ таким, яким він є. І було те видовисько похмуре та безнадійне. Усі люди разом зі своїми цінностями виглядали зараз одноманітними і огидними. Одноманітним було усе, що йому протягом життя нав’язували як найкраще і безумовно необхідне. Він і відчував зараз на собі ті мотузки, які через родичів та друзів непомітно накидались на нього і ставали таким густим павутинням, із якого годі вибратись. Уся ця набридлива криклива дітлашня, убивства беззахисних і гроші, гроші, гроші – невже то було все, заради чого варто жити?

Від дошок пахло вологою і дитинством. Невидима ніжна рука опустила його повіки, і він нарешті зміг забутись.

Лише третього дня про нього згадали – зрання хтось нетерпляче постукав у двері. Усі ці дні він нерухомо лежав, роздивляючись стелю. Розчинив двері і побачив на порозі сусідського хлопчика.

- Хутчій, хутчій, за мною! – крикнув він.

Грицько поспіхом вдягнувся і побіг за хлопцем, який ледь не тягнув його за собою і по дорозі розповідав йому останні новини.

На світанні охоронці, котрі чергували на межі села, раптово побачили вовчицю. Вона бродила усього за декілька сажнів від них, не звертаючи уваги і розшукуючи щось своє у снігу. Вартові мали при собі рушниці, але оскільки то були лише старі та підсліпуваті діди, налякати її не наважились. Тому двоє з них побігли підіймати селян, а ще двоє залишились чатувати здобич – на щастя, вона й не думала нікуди тікати, ще не відчуваючи небезпеки.

Селяни дуже швидко піднялись на полювання, прихопивши з собою хто що мав. Коли натовп наблизився до меж села, пустили собак, але вовчиця перемогла їх усіх. Хитрими маневрами вона обводила псів так, щоб вони могли підійти тільки поодинці, і тоді рвала їх. Покусані і перелякані до смерті собаки із жалюгідним виском тікали у село, і скоро їхній жах перекинувся на ще неушкоджених родичів, які навідріз відмовлялись іти в атаку.

Відбившись від псів, вовчиця намагалась утекти в ліс, але звідти її уже оточували кмітливіші селяни, які зайшли з тилу. Вони горлали і били довбнями у металевий посуд, відганяючи свою жертву назад і поступово стискаючи лещата навколо неї; стріляли, але кулі їхні оминали ціль. І тоді хтось згадав про Грицька.

Коли вони із хлопцем добігли до краю села, людське коло зробилось уже суцільним. Були тут і жінки, і старики, і діти; хтось мав при собі рушниці, а більшість озброїлась палицями, кочергами і вилами. У колі Грицько побачив вовчицю, уперше наяву, але виглядала вона майже так, як і уві сні.

Вовчиця бігала по колу, намагаючись знайти з нього вихід. Була обважніла, бо мала скоро народити цуценят, але від того робилась тільки більш відчайдушною і небезпечною. Звідусіль її зустрічали кочерги і вила, унеможливлюючи порятунок.

Селяни, котрі мали рушниці, тепер не наважувались стріляти. Ті, що стояли у протилежному кінці кола, боялись влучити у людей навпроти. Інші, під носами яких вона якраз пробігала, не хотіли невлучним пострілом зіпсувати чудове біле хутро. Ба, ледь не кожний із присутніх потай надіявся, що якимось дивом це хутро після всього дістанеться саме йому, і він демонструватиме його онукам, оповідаючи про свої подвиги довгими зимовими вечорами. Люди узагалі всі однакові, а найбільше вони однакові у тому, що вважають себе неповторними.

Тому їм і став потрібен Грицько. Йому швиденько вклали до рук рушницю, бо свою він у поспіху забув удома, і проштовхнули всередину кола.

Але він не стріляв. Слухав хаотичні голоси навколо і думав. Живий вулик людей активно гомонів, і з нього він чув останні новини. Минулої ночі хтось таки застав злодія на гарячому. Але була то не вовчиця, а юродивий Юрко, і хоча він утік, зранку голова мав вислати до нього конвоїрів, щоб обшукати його халупу.

Грицько зараз не сумнівався, що саме він і виявиться злодієм, хоча й марно було пробувати зрозуміти, нащо те здалося безумцеві. Навіть бачив у своїй уяві, як конвоїри вдираються в Юркову халупу, знаходять там докази злочинів і виводять його із зв’язаними руками. А ще йому здалось, що саме в цей момент повз його подвір’я проходить саме вона, і варто лише покинути це все і побігти назад, щоб зустріти її; бо вдруге вона вже ніколи не проходитиме так близько, у жоден з наступних днів, тижнів чи віків.

Проте він продовжував стояти у цьому колі – галасливому і озлобленому, ніби то чорти замкнули світ навколо нього, а не люди. Коли будуть звістки від конвоїрів – невідомо, а діяти треба було уже зараз, бо вовчиця у відчаї ось-ось мала прорвати зашморг і вирватись на волю. Та й зрештою нікого із них усіх уже не цікавило, хто насправді злодій. Вони хотіли тільки крові. Грицько обвів поглядом коло облич – були усі несамовиті й перекошені від люті. Вигукували прокляття, розмахували зброєю і закликали його стріляти. Живе коло колихалось, ворушилось і дихало. Однорідні обличчя і тіла зливались в єдину масу, та маса почала кружляти, спочатку повільно, потім все швидше і швидше, доки не стала одним темно-сірим вихором, з якого не було виходу.

Вони залишились у тому вихорі удвох. Утомлена вовчиця спинилась і глянула на нього своїми розумними очима, і Грицьку здалось, що цей погляд він раніше бачив; і так само не було в ньому злоби, тільки відчай і докір. Тоді він скинув рушницю на плече і вистрелив, як завжди, без заминки.

Сусід Петро, котрий стояв рівно навпроти Грицька, так і закляк з напіввідкритим ротом і розширеними від жаху очима. Коли нарешті зрозумів, що з ним нічого не сталося, голосно і протяжно видихнув. Той видих став наче командою – наступної миті коло зімкнулось. Ошалілий безумний натовп з лайкою і прокльонами кинувся убік поваленої здобичі, намагаючись урвати собі хоч шматочок.

Лише один із селян залишився стояти нерухомо на місці. Бачив людей, які збилися в густу купу і по-людськи дерли та душили одне одного в ній – саме по-людськи, а не по-звірячому, бо звірі нездатні до такої приземленої жорстокості. Час від часу чув звідти схвальні вигуки у свою адресу, і вони розпеченими батогами падали на його спину.

Дивився крізь ту купу, бо стала вона йому прозорою, і бачив за нею, як червона кров неспішно розливається по білому снігу і білому хутру. Кров залляла усе навколо – текла річками, підіймалася струмками у небо і звідти дощем падала таки ж униз, на землю й на нього, залишаючи опіки від крапель, бо була нестерпно гаряча.

Крізь відстань він бачив свою хату. Там зараз ридали ікони, і їдкі сльози стікали їм з очей, роз’їдаючи фарбу. Плакало обличчя на картині, бо з намальованого неба його також заливало кров’ю; кров чорніла і загусала, поступово закриваючи собою усе полотнище. І по мірі того, як зникало за нею обличчя, він відчував, як воно зникає і з його пам’яті. І хоча зараз уже отримав звільнення із свого пекельного кола, залишався на місці, бо знав напевно: повік більше не побачить і не згадає того личка й не зможе віднайти у світі його власницю. А від чарівної картини уже ніколи на нього не проллється тепло весни.

Хоча події моєї писанини відбуваються взимку, породив її я рівно шість років назад, у спекотному кримському серпні. А сама ідея у моїй голові з’явилась, певно, ще на початку літа; пам’ятається їхав тоді у маршрутці із Євпаторії і спостерігав, як чорнюща грозова хмара насуває на Саки. То все було настільки давно, що здається, відбувалось не зі мною. Важко сказати, чому я вирішив опублікувати це тільки зараз. Певно, бо за прожиті роки моє відношення до соціуму та суспільної думки так і не змінилося.