Вільнюс. Пробіжка центром по дорозі до чогось більшого

А зранку столиця предстала переді мною в ось такому контрастному виді – хмарочоси на тлі якихось геть страшних хатинок, отакий вид із вікна нашої ночовки.

Пішки ідемо в центр. Дорогою клацнув старі тролейбуси і бароковий костьол Архангела Рафаїла. Спойлер: у місті взагалі величезна кількість храмів, особливо барокових.

Над річкою Вілія (Няріс) стоїть палац доктора Радускевичуса (1895-1900):

І ось такий розмашистий стріт-арт.

Від річки і ще з купи інших точок міста видніється Замкова гора – одне з місць, куди так і не ходили, а варто колись.

Переходимо до проспекту Гедеміна.

І спускаємось ним до Кафедральної площі.

Ці страшилки на драматичному театрі, здається:

На кафедральній площі стоїть кафедральний таки собор з дзвіницею. Класицистичний, і тому несхожий на храми Вільнюса, та і на більшість храмів взагалі.

Святі Єлена, Станіслав та Казимир:

Сліди одного з учасників акції «Балтійський шлях» 1989 року – 600-кілометрового живого ланцюга, який склали жителі трьох республік.

Вид на проспект Гедиміна:

Переходимо до президентського палацу, де сидить жінка, яка серед європейських політиків чи не єдиний мужик.

Напис #LT100 приурочений до століття першої Литовської республіки (1918-1940).

На універі барельєф на честь Шевченка, котрий тут навчався.

А які в них двері… При чому сучасні, 1997 року.

Звабливі вулички старого міста:

Ліхтарник.

На цю дзвіницю, як виявилось, можна піднятись. Правда, я узнав про це тільки зараз, готуючи звіт. Та і толку було б тоді, з такою вологістю й туманом…

Іще класні звивисті вулички:

Унікальний для сучасного міста готичний будинок. Вистояв ще з до-барокової епохи, певно, один з найстаріших у Вільнюсі.

Багато у центрі дуже своєрідних арт-інсталяцій:

Дворик:

Два храми поруч, ще й рідкісна для міста готика. На передньому плані – святої Анни (1495-1500), чи не найгарніший з-поміж усіх. Ніби Наполеон, як побачив його, був настільки вражений, що захотів якимось Макаром перевезти у Париж.

Позаду – церква святого Франциска (1506).

Оглянемо симпатичний цегляний будинок…

…і знову переключимось на храми. Святого Архангела Михаїла, 1594:

Православна Пречистенська церква у псевдогрузинському стилі, якого набула, правда, тільки в 1860-х. А взагалі в тому чи іншому вигляді є тут з 1346 року.

Маленька річка Вільна (Вільняле), яка у межах міста впадає в Вілію.

На горизонті видніється іще один костьол, монастиря місіонерів:

А над водою присіла якась стрьомна русалка.

Перейшовши місток, потрапляємо в самопроголошену республіку Ужупіс. Це не надто милозвучне для нас слово переводиться просто як Заріччя, і недарма: райончик відділений від старого міста річкою, а з інших боків оточений пагорбами і радянською промкою.

Історично це був квартал бідноти, а під кінець 20 ст. – і взагалі гетто, куди без зайвої необхідності і не заходили. Але поступово тут стали селитись поети, музиканти, художники та інша богема. Район обріс арт-об’єктами й тематичними заходами і став одним з найпопулярніших у Вільнюсі, а житло тут – найдорожче. І це при тому, що значна частина забудови – це досі старі нетрі міської бідноти, які тільки додають контрастності.

Республіка (насправді вона мирно живе за законами Литви, а «республікою» стала для туристичної привабливості) має президента, конституцію, кількох міністрів та іноземні консульства. Навіть флот (іграшкові кораблики, які раз на рік запускають діти на Вільні). Якщо колись доведеться обійти Вільнюс своїм ходом, Ужупіс удостоїться окремого великого матеріалу.

Папірець, що засвідчує громадянство Ужупіса, можна придбати в антикварній крамниці, директором якої є рудий кошак.

Продовжимо прогулянку старим містом. Білоруська церква Святого Миколая:

Святого Казимира:

Готель «Асторія» (1901):

Маскарончик:

Брама жіночого монастиря:

Національна філармонія:

До воріт Світанку, єдиної збереженої середньовічної брами міста, веде атмосферна вузька вуличка.

А там, не повірите, іще один бароковий собор. Храмів у Вільнюсі стільки, що вони перестають сприйматись, і то ми бачили далеко не всі!

Навіть у самій брамі знаходиться вбудована капличка:

Пройшовши крізь ворота, ми покидаємо старе місто і наша екскурсія добігає кінця. Проводив її до речі, російськомовний поляк, як живе свідчення поліетнічності міста, яка зберігається і донині.

І хоча на цьому, здавалось би, фініш і ми просто йдемо до найближчого супермаркету, ховати фотоапарат не доводиться.

Стріт-арт, дуже подібний є в Києві, явного того ж художника:

Місцева варіація доктора Айболіта, що лікував бідних єврейських діток:

Костьол Святої Катерини:

А ще була пішохідна вуличка в центрі, але на неї вже не лишилось ні натхнення, ні часу. Ми летимо далі, проте з надією колись повернутись.