Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» шукає матеріали, пов'язані з масовими політичними репресіями 1930-х – 1940-х років у Києві та області, для поповнення колекцій.
Насамперед, звертаємось до родичів репресованих із проханням поділитися фотографіями (або копіями) їхніх розстріляних рідних. Ці фотографії потрібні для наукової та виставкової роботи Заповідника та наповнення електронної бази даних жертв сталінського терору, похованих у Биківні.
Так само будемо вдячні за інформацію, яка стосується обставин арешту людини (спогади, що збереглись у родині, листи, відповіді органів радянської влади).

В далеком 1990 году в Казахстан прибыла Гертруда Платайс - бывшая заключенная Акмолинского лагеря жен «изменников» родины. Тогда она впервые поведала сотрудникам музея «АЛЖИР», как в первый раз увидела местных казахов и как они отнеслись к заключенным женщинам.

У мого батька була нова простора хата, тому саме її обрали місцем для збору бригади, яка агітувала селян до колективного господарства (іменованого спершу СОЗом, потім - артіллю, і лише згодом - колгоспом). Члени цієї бригади ходили по хатах, придивлялися, умовляли. Прізвищ жодного з них не пам’ятаю, не знаю, ким вони були. Лише одну жінку з тієї бригади я зустріла пізніше і впізнала - вона була вчителькою. Сталося це тоді, коли я пішла до 5 класу Баранівської семирічки.

Як правило, люди заможніші до колгоспу йти не погоджувалися, а бідніші, безкінні (а, можливо, просто розумніші, хитріші) - записувалися відразу.

Конторою колгоспу стала садиба розкуркуленого селянина Гузя Сергія Кузьмовича. До неї почали зводити коней, корів, свиней, зносити сільгоспінвентар, відібраний у тих, хто ухилявся від СОЗу.

А ночами хутором ходили чоловіки (гарно вдягнуті) і наказували дядькам противитися СОЗу. Упирайтесь, мовляв, як бики! Почалося сум’яття.

Землю навесні 1932-1933 рр. засіяли, і урожай непоганий визрів. Але вчасно зібрати його було нікому. Протягом 2-3 років у селян поступово відібрали все - житло, господарські приміщення, худобу, харчові припаси, хатнє майно - і люди почали розбігатися хто куди.

Мій батько був середнього достатку, але і в нього зруйнували все, крім хати.

Коли в нашій хаті збиралися активісти, то мама мусила їх годувати, а ми, діти, - розважати декламуванням віршів. Наймолодший брат уже знав довжелезного вірша «Дніпрельстан». Вчителька, яку я потім упізнала в школі, так розчулилась, що дала малюкові 3 рублі (а потім нас же і обібрала).

Найстрашнішими були побори взимку та навесні 1933 р. Вимітали все з хат, горищ, погребів - навіть квасолю й сушку. А податки були якими!

Батько, перед тим, як піти з дому, сховав останній запас пшениці під піччю в хаті. Але прийшла «бригада» і почала залізними прутами проколювати стіни, підлогу. Як дійшла черга до печі, з неї посипалася пшениця.

Згрібши все до останньої зернини, в мішках понесли наш скарб на підводу у дворі. Я вибігла з хати, залізла на підводу і давай розв’язувати мішки, розсипаючи пшеницю на землю.

Вже згадана тут вчителька схопила мене за шкірку і скинула, як цуценя. Я та двоє молодших братиків (восьми і шести років) так плакали, так голосили! Однак жалості не діждалися. Пригадується, що серед тих, хто нас грабував, був недалекий сусід Гузь Йосип Кіндратович.

Мама, яка напередодні втекла з дому, щоб її не заарештували (по ній навіть стріляли навздогін), повернулася додому вночі. Спали ми на соломі, бо більше нічого в хаті не лишилося.

Наш сарай розбирали двоє односельців-СОЗівців, яких пригнали з підводами руйнувати садибу, - Гузь Павло Миронович і Гузь Йосип Іванович. Останній був добрішим: він дозволяв нам, дітям, набирати дрівець і ховати їх у хаті.

Мама й далі змушена була ховатися - приходила до нас лише вночі. Їсти було нічого - хоч і город засаджений, і хліб засіяний, але все тільки сходило. Мама збирала траву, сікла її і варила. Цим ми харчувалися. І більшість людей на хуторі робили так само.

Чим ближче до літа, тим важчим і страшнішим було наше життя. Ми стали опухати. Опухла мама, а особливо братики. Пригадую, мама плаче, а восьмилітній братик Саша заспокоює її: «Та вже ж до Петра лишилося 40 днів, а там колосочки підуть...» А сам такий пухлий, що вже й очима не бачить.

Одного дня дивлюся, мама випрала одежку для нас усіх, висушила й поклала біля кожного. Принесла води в дім - налила її у відра, чавуни. Сама ледве жива, а братики вже почали марити. Я ще могла спостерігати, а піднятися з солом’яного ліжника сили не мала.

Потім мама стала навколішки, помолилася Богу і зі сльозами, повідкривавши двері навстіж, кудись пішла.

Пізніше вона пояснила: «Думала помрете, то, можливо, хтось помиє та вдягне хоч стареньке все, але чисте». Пішла помирати де завгодно - під тином, на дорозі - аби не бачити страшної кончини трьох своїх дітей.

Але не судилося нам померти. Врятувались чудом Господа!

Недалеко від нашої хати було пасовище СОЗівської худоби, відібраної в людей. Вийшовши з дому, мама несподівано натрапила на ще паруючі нутрощі якоїсь худобини. Дорізали чиюсь корівку, м’ясо й тушку забрали, а це - лишили. Як же мама зраділа знахідці! Зняла з себе спідницю, склала свою здобич і, напружуючи останні сили, потягла додому.

Я почула у дворі гамір. Виявилось, що по маминому сліду вже біг натовп голодних, озвірілих людей. Ледве встигла замкнутися перед носом у своїх небезпечних переслідувачів.

Ці події відбувалися під вечір. Марно прождавши до ранку, напівбожевільні люди поступово розсіялися.

Врятувало нас те, що в домі були вода, сіль і сірники (паливом служили табуретки, стіл, солома). Посоливши кишки, мама по шматочку їх варила і відпоювала нас бульйоном. Вийти надвір вона змогла лише через два дні - трішки набравшись сил і переконавшись, що біля дому ніхто не чатує. Сусіди вже думали, що ми потруїлися і померли.

Щоб надовше вистачило знайденої їжі, мама рвала траву і додавала до навару. З Божою поміччю нас врятувала і сама вижила.

Мама потім дуже побивалась, докоряючи собі за свою слабовільність (що покинула напризволяще помираючих дітей), але осуджувати її ніхто навіть не подумав.

А випадки в нашому хуторі траплялися різні. Було й таке: батько з матір’ю вижили, а п’ятьох дітей поховали за два дні (родина Гузя Тихона Тимофійовича). Траплялися в ті часи й випадки людоїдства.

Як почали дозрівати жито, пшениця, стало трохи ситніше. Колоски почали рвати, смажити зерно, варити юшку.

Коли після поправки я вперше вийшла на вулицю, то від побаченого й почутого просто жахнулася. Скільки людей померло і скільки розбіглося невідомо куди! Скільки садиб зруйновано! Хутір наш до колективізації був дуже гарним - ошатні хатки, розкішні сади, ставок, озера, а лишилося - кладовище...

Не йде з пам’яті ще один випадок, який стався з нашим сусідом Петром Івановичем Гузем. Було це на початку весни 1933-го. Мама тоді ще якось крутилася - купувала у Валках курей, вдома різала і везла в Харків, щоб роздобути хлібця. І ось якось розбирає вона цих курей (ноги в мами тоді вже почали пухнути), а в дім заходить згаданий Петро, що мав вік років 18-20, - пухлий, зі страшними очима. Нічого не говорячи, він миттю присів до відра, куди мама скидала відходи (кишки, пір’я) і не миючи, а лише поспішно видавлюю чи вміст кишок, почав жадібно їх їсти. Мама плаче, благає спинитися: «Не треба, Петю, помреш. Он кипить вода, зачекай трохи і поїси вареного». Але він не слухає, ні на що не звертає уваги, а лише їсть, їсть, їсть... Несподівано Петро вхопився за живіт і повільно виповз у двір - ледь не з порога з нього полився кривавий пронос. Вранці хлопця знайшли мертвим у його порожній хаті. Мати Петра померла раніше, а батько, Іван Кіндратович Гузь, з десятирічною дочкою Марією, будучи вигнаними з власного дому, втекли з хутора невідомо куди. Батька потім знайшли мертвим на дорозі в Ков’яги, доля Марії - лишилася невідомою.

Восени 33-го я із старшим братом пішла до школи, де нам варили юшку: вода, кілька пшонинок і сіль. Ми були і тому раді.

В 1934 р. нарешті повернувся додому батько. Мама влаштувалася працювати провідницею. Життя так-сяк налагоджувалося.

Подаю список людей із нашого хутора, які померли в 1933 р. з голоду. Поховані всі у спільних могилах на кладовищі в хуторі Гузівці.

Гузь Іван Кіндратович;
Гузь Ганна Кіндратівна, його дружина;
Гузь Петро Іванович, їх син;
Гузь Олена Іванівна, їх невістка;
Гузь Олександра - років 50;
Гузь Олена, її пасербиця;
Діти Гузя Тихона Тимофійовича (5 чол.);
Сіренко Петро Прокопович і його сім’я (дружина і 5 чи 6 їх дітей);
Снесар (чи Сіренко) Гордій;
Наталка, його дочка - 10 років;
Дід Ганнич.

Коняєва Віра Петрівна (дівоче прізвище Гузь), 1913 р.н., уродж. хутора Гузівка Баранівської сільради Валківського району Харківської області
Валківський район

В 1952 году в статье под названием «Существует ли Бог?» (Is There a God?), отправленной в редакцию, но так и не опубликованной в журнале Illustrated, Бертран Рассел писал:

Василю Чернишу сьогодні виповнюється 42 роки.

Колишній співробітник СБУ, активіст Автомайдану, він зник безвісти в Севастополі 15 березня 2014 року, збираючи докази присутності російських військ у Криму.

Розслідування Медійна ініціатива за права людини про зникнення Василя читайте тут: http://ua.missingcrimea.tilda.ws/chernysh

Почему вопрос "Какая разница?" звучит лишь тогда, когда речь заходит об украинском языке, украиноязычном контенте? И почему его задают только русскоязычные, языку которых ничего не грозит? И как вообще приходит в голову такое спрашивать после аннексии Крыма, развязывании конфликта на Донбассе, за которым последовали тысячи убийств и пыток, обездоленных и калек?

Посудина зрубної культури зі свастичним орнаментом.
Артефакт походить із с.Вільна Україна, Каховський р-н, Херсонська області.
Зрубна культура - група археологічних культур пізнього бронзового віку. Датована 17–12 ст. до н. е. Розповсюджена у степовій та лісостеповій смузі Східної Європи від Уралу на сході до річки Дніпро на заході, від річки Кама й правих приток Оки на півночі до азово-чорноморських степів на півдні.