Страшні свідчення Голодомору

У мого батька була нова простора хата, тому саме її обрали місцем для збору бригади, яка агітувала селян до колективного господарства (іменованого спершу СОЗом, потім - артіллю, і лише згодом - колгоспом). Члени цієї бригади ходили по хатах, придивлялися, умовляли. Прізвищ жодного з них не пам’ятаю, не знаю, ким вони були. Лише одну жінку з тієї бригади я зустріла пізніше і впізнала - вона була вчителькою. Сталося це тоді, коли я пішла до 5 класу Баранівської семирічки.

Як правило, люди заможніші до колгоспу йти не погоджувалися, а бідніші, безкінні (а, можливо, просто розумніші, хитріші) - записувалися відразу.

Конторою колгоспу стала садиба розкуркуленого селянина Гузя Сергія Кузьмовича. До неї почали зводити коней, корів, свиней, зносити сільгоспінвентар, відібраний у тих, хто ухилявся від СОЗу.

А ночами хутором ходили чоловіки (гарно вдягнуті) і наказували дядькам противитися СОЗу. Упирайтесь, мовляв, як бики! Почалося сум’яття.

Землю навесні 1932-1933 рр. засіяли, і урожай непоганий визрів. Але вчасно зібрати його було нікому. Протягом 2-3 років у селян поступово відібрали все - житло, господарські приміщення, худобу, харчові припаси, хатнє майно - і люди почали розбігатися хто куди.

Мій батько був середнього достатку, але і в нього зруйнували все, крім хати.

Коли в нашій хаті збиралися активісти, то мама мусила їх годувати, а ми, діти, - розважати декламуванням віршів. Наймолодший брат уже знав довжелезного вірша «Дніпрельстан». Вчителька, яку я потім упізнала в школі, так розчулилась, що дала малюкові 3 рублі (а потім нас же і обібрала).

Найстрашнішими були побори взимку та навесні 1933 р. Вимітали все з хат, горищ, погребів - навіть квасолю й сушку. А податки були якими!

Батько, перед тим, як піти з дому, сховав останній запас пшениці під піччю в хаті. Але прийшла «бригада» і почала залізними прутами проколювати стіни, підлогу. Як дійшла черга до печі, з неї посипалася пшениця.

Згрібши все до останньої зернини, в мішках понесли наш скарб на підводу у дворі. Я вибігла з хати, залізла на підводу і давай розв’язувати мішки, розсипаючи пшеницю на землю.

Вже згадана тут вчителька схопила мене за шкірку і скинула, як цуценя. Я та двоє молодших братиків (восьми і шести років) так плакали, так голосили! Однак жалості не діждалися. Пригадується, що серед тих, хто нас грабував, був недалекий сусід Гузь Йосип Кіндратович.

Мама, яка напередодні втекла з дому, щоб її не заарештували (по ній навіть стріляли навздогін), повернулася додому вночі. Спали ми на соломі, бо більше нічого в хаті не лишилося.

Наш сарай розбирали двоє односельців-СОЗівців, яких пригнали з підводами руйнувати садибу, - Гузь Павло Миронович і Гузь Йосип Іванович. Останній був добрішим: він дозволяв нам, дітям, набирати дрівець і ховати їх у хаті.

Мама й далі змушена була ховатися - приходила до нас лише вночі. Їсти було нічого - хоч і город засаджений, і хліб засіяний, але все тільки сходило. Мама збирала траву, сікла її і варила. Цим ми харчувалися. І більшість людей на хуторі робили так само.

Чим ближче до літа, тим важчим і страшнішим було наше життя. Ми стали опухати. Опухла мама, а особливо братики. Пригадую, мама плаче, а восьмилітній братик Саша заспокоює її: «Та вже ж до Петра лишилося 40 днів, а там колосочки підуть...» А сам такий пухлий, що вже й очима не бачить.

Одного дня дивлюся, мама випрала одежку для нас усіх, висушила й поклала біля кожного. Принесла води в дім - налила її у відра, чавуни. Сама ледве жива, а братики вже почали марити. Я ще могла спостерігати, а піднятися з солом’яного ліжника сили не мала.

Потім мама стала навколішки, помолилася Богу і зі сльозами, повідкривавши двері навстіж, кудись пішла.

Пізніше вона пояснила: «Думала помрете, то, можливо, хтось помиє та вдягне хоч стареньке все, але чисте». Пішла помирати де завгодно - під тином, на дорозі - аби не бачити страшної кончини трьох своїх дітей.

Але не судилося нам померти. Врятувались чудом Господа!

Недалеко від нашої хати було пасовище СОЗівської худоби, відібраної в людей. Вийшовши з дому, мама несподівано натрапила на ще паруючі нутрощі якоїсь худобини. Дорізали чиюсь корівку, м’ясо й тушку забрали, а це - лишили. Як же мама зраділа знахідці! Зняла з себе спідницю, склала свою здобич і, напружуючи останні сили, потягла додому.

Я почула у дворі гамір. Виявилось, що по маминому сліду вже біг натовп голодних, озвірілих людей. Ледве встигла замкнутися перед носом у своїх небезпечних переслідувачів.

Ці події відбувалися під вечір. Марно прождавши до ранку, напівбожевільні люди поступово розсіялися.

Врятувало нас те, що в домі були вода, сіль і сірники (паливом служили табуретки, стіл, солома). Посоливши кишки, мама по шматочку їх варила і відпоювала нас бульйоном. Вийти надвір вона змогла лише через два дні - трішки набравшись сил і переконавшись, що біля дому ніхто не чатує. Сусіди вже думали, що ми потруїлися і померли.

Щоб надовше вистачило знайденої їжі, мама рвала траву і додавала до навару. З Божою поміччю нас врятувала і сама вижила.

Мама потім дуже побивалась, докоряючи собі за свою слабовільність (що покинула напризволяще помираючих дітей), але осуджувати її ніхто навіть не подумав.

А випадки в нашому хуторі траплялися різні. Було й таке: батько з матір’ю вижили, а п’ятьох дітей поховали за два дні (родина Гузя Тихона Тимофійовича). Траплялися в ті часи й випадки людоїдства.

Як почали дозрівати жито, пшениця, стало трохи ситніше. Колоски почали рвати, смажити зерно, варити юшку.

Коли після поправки я вперше вийшла на вулицю, то від побаченого й почутого просто жахнулася. Скільки людей померло і скільки розбіглося невідомо куди! Скільки садиб зруйновано! Хутір наш до колективізації був дуже гарним - ошатні хатки, розкішні сади, ставок, озера, а лишилося - кладовище...

Не йде з пам’яті ще один випадок, який стався з нашим сусідом Петром Івановичем Гузем. Було це на початку весни 1933-го. Мама тоді ще якось крутилася - купувала у Валках курей, вдома різала і везла в Харків, щоб роздобути хлібця. І ось якось розбирає вона цих курей (ноги в мами тоді вже почали пухнути), а в дім заходить згаданий Петро, що мав вік років 18-20, - пухлий, зі страшними очима. Нічого не говорячи, він миттю присів до відра, куди мама скидала відходи (кишки, пір’я) і не миючи, а лише поспішно видавлюю чи вміст кишок, почав жадібно їх їсти. Мама плаче, благає спинитися: «Не треба, Петю, помреш. Он кипить вода, зачекай трохи і поїси вареного». Але він не слухає, ні на що не звертає уваги, а лише їсть, їсть, їсть... Несподівано Петро вхопився за живіт і повільно виповз у двір - ледь не з порога з нього полився кривавий пронос. Вранці хлопця знайшли мертвим у його порожній хаті. Мати Петра померла раніше, а батько, Іван Кіндратович Гузь, з десятирічною дочкою Марією, будучи вигнаними з власного дому, втекли з хутора невідомо куди. Батька потім знайшли мертвим на дорозі в Ков’яги, доля Марії - лишилася невідомою.

Восени 33-го я із старшим братом пішла до школи, де нам варили юшку: вода, кілька пшонинок і сіль. Ми були і тому раді.

В 1934 р. нарешті повернувся додому батько. Мама влаштувалася працювати провідницею. Життя так-сяк налагоджувалося.

Подаю список людей із нашого хутора, які померли в 1933 р. з голоду. Поховані всі у спільних могилах на кладовищі в хуторі Гузівці.

Гузь Іван Кіндратович;
Гузь Ганна Кіндратівна, його дружина;
Гузь Петро Іванович, їх син;
Гузь Олена Іванівна, їх невістка;
Гузь Олександра - років 50;
Гузь Олена, її пасербиця;
Діти Гузя Тихона Тимофійовича (5 чол.);
Сіренко Петро Прокопович і його сім’я (дружина і 5 чи 6 їх дітей);
Снесар (чи Сіренко) Гордій;
Наталка, його дочка - 10 років;
Дід Ганнич.

Коняєва Віра Петрівна (дівоче прізвище Гузь), 1913 р.н., уродж. хутора Гузівка Баранівської сільради Валківського району Харківської області
Валківський район