До Дня пам’яті жертв голодомору Український Фейсбук зробив добірку 5 найкращих художніх фільмів про Голодомор 1932-1933 років, які має подивитись кожен українець. Адже ми не маємо права забувати!

Історії свідків, твори класиків, щоденники іноземних журналістів, кінохроніки та ексклюзивні фото, за які свого часу розстрілювали… Все це головні аргументи, на які спираються режисери та сценаристи, щоб за допомогою кіно заявити на весь світ про геноцид українського народу в 1932–1933 роках. Світові режисери запевняють: до того моменту, як почали знімати кіно про Голодомор, навіть не здогадувалися, яка це болюча тема для України…

«Поводир, або Квіти мають очі» — український історичний драматичний фільм режисера і сценариста Олеся Саніна.

Стрічка про двох людей: сліпого кобзаря Івана Кочергу, який не може знайти спокою після довгих боїв 2018 року та Пітера Шемрока, сина американського інженера, вбитого в Україні бандитами. Разом ці двоє проходять шлях поневірянь і лиха часів радянської України 30-х років минулого століття – напередодні та під час Голодомору. Доля зводить героїв з багатьма людьми, які уособлюють собою тогочасні прошарки суспільства.

Гасло фільму «Заплющ очі — дивись серцем».

«Червоне намисто» – це художній фільм, який може переглянути кожна дитина. Адже сюжет базується на реальній історії 7-річної дівчинки Антоніни, яка пережила  недитяче випробування голодом у 1932 – 1933 роках, раннє дорослішання і розуміння межі між життям і смертю.

Фільм захоплює, заставляє співпереживати героям і в кінці – оптимістичний фінал, що вселяє віру в краще майбутнє.

«Гіркі жнива» — канадський кінофільм про історію кохання в розпал Голодомору 1932—1933 років. Кінострічка стала першим англомовним художнім фільмом про Голодомор. У центрі картини – любовна історія Юрія і Наталії на тлі сталінського терору, репресій, голоду і боротьби за виживання. Крім відновлення історичної правди, фільм має допомогти розумінню і сьогоднішньої України.

Історія героїв близька і продюсеру, і режисеру, і сценаристу – нащадків українських емігрантів. Прообраз головної героїні фільму – матір режисера. Рятуючись від голоду, вона дійшла з Харкова до Львова в пошуках хліба і свободи.

«Вона розповідала, як люди стояли ночами в чергах за хлібом і, щоб не впасти від знесилля, спиралися на тих, що стояли попереду. А її шкільна подруга померла від голоду просто під час уроків, сидячи за партою”, – розповідає Джордж Менделюк.

Ця історія кохання, знята в Україні, відкриває світові одну із найбільш руйнівних сторінок сучасної Європи.

Короткометражний анімаційний фільм присвячений 85 роковинам Голодомору організованого радянською владою в Україні.

«Голодний дух» був створений студією Animagrad на замовлення Міністерства соціальної політики України. Режисер стрічки – Костянтин Федоров.

Головною героїнею мультфільму є дівчинка, яка живе під час Голодомору і особисто на собі відчуває увесь той жах, яким є цей один із найбільших злочинів проти людства.

Події розгортаються в 1933 році. Радник прем’єр-міністра Великобританії та журналіст Гарет Джонс (Джеймс Нортон) приїздить до Москви з наміром взяти інтерв’ю у Сталіна. Його нова знайома Ада Брукс (Ванесса Кірбі) відкриває йому очі на те, що відбувається у Радянському Союзі. Ризикуючи власним життям та переховуючись від радянських спецслужб Гарет Джонс робить репортаж про Голодомор в Україні. Відверта публікація надихає письменника Джорджа Оруела на написання книги «Колгосп тварин».

Біографічна драма «Ціна правди» заснована на реальних подіях. Знято фільм у копродукції Польщі, Великобританії та України. Екранізувати історію взялася польська режисерка Аґнєшка Холланд. Державне агентство України з питань кіно виділило 25 млн. грн. для виробництва стрічки.

Фільм знімали в Україні, Польщі та Шотландії. В Україні зйомки проходили на найбільшій площі Європи у Харкові, яку на деякий час спеціально закрили для жителів та гостей міста.

Джерело http://lviv1256.com/lists/5-khudozhnikh-fil-miv-pro-holodomor-iaki-varto-podyvytys-usim

Насправді, до кінця 40-х років підпільники ОУН намагалися знаходити схов деінде і мінімізувати виснажливе перебування у землянці. Втім, від 1949 року, коли Шухевичем було оголошено про переформатування УПА у збройне підпілля, бункери або ж криївки стали життєво необхідними. У сільських хатах ночувати було особливо небезпечно, у лісі також, тому підпільники йшли під землю. Криївка ставала помешканням у час холодної пори і не тільки (тут залежить від специфіки обов’язків того чи іншого підпільника).

 Але ми говоримо про зиму і тих, хто зимували у криївках 

 Йшли у бункери з перших снігів і заморозків. Тут залежало від погоди: могли почати рити землянку ще у листопаді, на початку грудня чи мати завчасно підготовлений схов і вийти з нього ранньою весною або аж у середині квітня.

Завчасно готували продукти та воду (якщо, звісно, як у карпатських криївках, там не проходив струмок або ж якщо бункер не був «під» чи «біля» чиєїсь хати, де господарі забезпечували підпільників усім необхідним).

 Дуже складно виводити якісь певні формули про перебування або ж зимування у бункерах підпільників ОУН, бо усе залежало від часу, місця, кількості, статусу та звання тих, хто ішов під землю.

 Є два цікавих, водночас чимось подібних, жіночих спогадів самотнього зимування у криївках підпільниць Марії Ровенчук-Лабуньки на Закерзонні та Анни Попович у Карпатах. Обидвом на кінець зими надзвичайно бракувало їжі, що виснажувало і збивало з поставленого графіку. Адже, що важливо було під час перебування у бункері? Вміння конструктивно розписати день, тиждень, місяць, аби не зійти з розуму, розрахувати вірно прийом їжі, якої мало вистачити до весни, і, очевидно, цього дотримуватися. А було це дуже складно. Особливо наприкінці зими.

 У спогадах Марії Ровенчук-Лабуньки пише про те, що підпільниці забракло води. Дівчина не могла елементарно вмитися-помитися, зварити їжу. Тому близько місяця Марія не знімала чобіт, що сильно зашкодило здоров’ю та шкірі її ніг і давало про себе знати усе життя! Підпільниця після такого зимування означила свої ноги, як копита, такими були вони після тяжкого випробування. Марія також пригадує той момент, коли залишилася абсолютно без нічого під землею і на свій ризик спробувала відкрити ляду криївки, аби вийти на поверхню. Втім та була ще замерзлою і не піддавалася слабкими зусиллям підпільниці. Марія впала непритомною і пролежала у бункері більше тижня без свідомості - поки не знайшли її інші підпільники.

 Бувало і таке, що описувала Марійка Савчин. Сталося то на Волині. Жили у бункері неподалік хати господарів, як ранньою весною їхній схов почало заливати водою. То так швидко, що на свій ризик довелося вже і негайно покидати бункер.

 Зимували як самітниками, так і по двоє, четверо, шестеро. У більшій компанії ніби було простіше перезимувати, веселіше, а з іншого - постійний брак харчів.

 Аби не втрачати відчуття реальності, підпільники формували графік роботи у криївці, розписуючи день погодинно. Наприклад, три години роботи на друкарській машинці, година читання ідеологічної літератури, година вивчення іноземних слів і т.д.

 Навесні важко було виходити з криївок. За зиму шкіра ставала хворобливою, зелено-синього кольору, що звісно, привертало увагу радянських спецслужб у селах та містах. Недоїдання, сирість, брак світла загострював найменші хвороби.

Отже, зимування у криївках - це не романтичні ночівлі у бункері день-два, це виснажливе існування місяцями під землею, що є справжнім випробуванням. Марійка Савчин описувала як прохала слізно чоловіка «Орлана» про те, аби визирнути з бункера і хоч на мить увібрати свіже повітря, так вже було їй зле і так байдуже на безпеку, коли місяцями не бачиш сонячного проміння...

Радянські спецслужби говорили про українських підпільників, які йдуть на зиму у криївки, що вони хоронять себе заживо. Була у цих словах правда. Але дуже мала. Бо підпілля ОУН з року в рік повставало із мертвих - як не з автоматом, то у прийдешніх поколіннях!

Авторка Maryna Mirzaeva

Радянська пропаганда каже, що бійці УПА катували мирне населення. Та насправді терор проти селян робили радянські чекісти, переодягнуті в “бандерівців”. І все це – аби раз і назавжди скомпроментувати УПА. 

У жовтні 1942 року на ­Поліссі ­постали перші збройні відділи, що дали ­початок Українській Повстанчій Армії.

1. Для зафіксування цього історичного моменту визнається день 14­го жовтня 1942 року днем постання УПА.

2. Для вшанування цього моменту день 14­го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА”

Постанова Української головної визвольної ради, що керувала повстанським рухом, від 30 травня 1947­го. Розрізнені загони українських партизанів у єдине партизанське військо – Українську повстанську армію – розпочали об’єднуватися восени – на початку зими 1942 року. Днем її заснування вибрали символічну дату. Розмаху УПА почала набувати з весни 1943­го. Діяла майже до середини 1950­х.

156 спеціальних груп під виглядом загонів УПА діяли в Західній Україні станом на 26 липня 1945­го. Чисельність – 1783 особи. Вони ліквідували 1980 учасників підпілля, захопили живими 1142 людей. Через неповних п’ять років після завершення німецько­радянської війни – станом на 20 лютого 1950­го – в західноукраїнських областях діяли 19 чекістських спецгруп, що нараховували 130 осіб. Упродовж 1944–1953 років радянські каральні органи знищили приблизно 153 тис. учасників і прихильників українського підпілля, коло 134 тис. – заарештували. Із західних областей УРСР до Сибіру й на Північ СРСР вивезли 66 тис. сімей – майже 204 тис. людей

“Я вважаю правильним створення спецгруп із колишніх бандитів, – заявив у травні 1945­го Микита Хрущов – тодішній перший секретар ЦК КП(б)У. – Треба їм дати одне конкретне завдання, і коли його виконають, можна сказати, що вони свою провину спокутували, і відпустити їх”. Було це під час виступу на нараді секретарів обкомів, начальників управлінь НКДБ і НКВС західних областей УРСР.

Уже понад рік із Українською повстанською армією воювали радянські регулярні частини, партизанські загони, відділи армійської контррозвідки СМЕРШ, НКВС. Та чи не найефективніші були створені чекістами спеціальні агентурно­бойові групи. Під виглядом загонів УПА й боївок ОУН вони тероризували цивільне населення – щоб відвернути його в такий спосіб від українського підпілля.

Спецгрупами опікувалися районні й обласні управління НКВС та створене 1946­го Міністерство держбезпеки УРСР. Входили до них від трьох до 50, а часом й ­більше, осіб – як чекістів, так і колишніх повстанців, що склали зброю. Дехто з них повірив в обіцяну амністію, інших радянські спецслужби завербували після полону й тортур. Хтось не витримав знущань над взятими в заручники родинами, когось підкупили. Далі ­завербовані мали довести свою “відданість” радянській владі. “­Агенти­бойовики отримували завдання проникати в оунівське підпілля або в банди УПА для захоплення або фізичного знищення керівників ОУН­УПА, – дoпoвiдав Лаврентію Беpiї в липні 1945­го нaркoм внyтpiшнiх спрaв Української РСР Bасиль Pясний. – У тих випадках, коли агент­бойовик, який влився в банду або підпілля ОУН, не мав можливості фізичного знищення або захоплення керівника­ватажка, його завданням була компрометація ватажка банди або місцевого підпілля для посилення та активізації внутрішнього розкладу банди або місцевої організації ОУН”.

Більшість радянських документів про спецбоївки НКВС­МДБ, що діяли під виглядом українських повстанців, знищені в архівах КДБ 1990 року. На сьогодні їх знайдено кілька десятків – передусім завдяки тому, що були розпорошені по різних фондах Галузевого державного архіву СБУ й обласних управлінь СБУ, Центрального державного архіву громадських організацій – колишній архів Інституту історії партії при ЦК Компартії України – й обласних архівів.

“Особенность ОУН характеризуется прежде всего тем, что оуновцы, особенно их главари, являются опытными нелегалами и конспираторами, обладают большим многолетним опытом подпольной вражеской деятельности; они являются способными разведчиками, умеющими быстро перестраиваться в зависимости от складывающейся обстановки”, – йдеться в доповідній записці, яку склав заступник начальника Другого управління, контррозвідки, МДБ УРСР підполковник Леонід Пастельняк 25 вересня 1949­го. А далі писав: “В этой обстановке агентурно­боевые группы очень часто приносят неоценимую помощь в чекистской работе по розыску и ликвидации оуновского подполья и его банд. Опыт по использованию специальных агентурно­боевых групп показывает, что их применение ­быстро дает эффективный результат при непременном условии глубокого знания агентурного дела, его фигурантов, все­сторонне продуманных комбинаций и техники применения этих групп”.

Далі на майже 90 сторінках тексту наводяться приклади “успішної діяльності” агентурно­бойових груп. Цей документ під грифом “Цілком таємно” міністр держбезпеки УРСР генерал­лейтенант Сергій Савченко наказав переслати всім начальникам управлінь МДБ західноукраїнських областей. Імовірно – як інструкцію.

Ось один із прикладів, які подавав Пастельняк. 5 ­червня 1949­го агент­бойовик Дрогобицького управління МДБ “Данило” повідомив, що встановив зв’язок з місцевим керівником ОУН на псевдо “Мико”. Той просив його долучитися до постачання продуктів підпільникам. За тиждень “Данило” доніс, що отримав від “Мико” харчі й має передати їх керівникам районного проводу ОУН. В управлінні МДБ “Данилові” видали дозу миш’яку. Ним агент обробив продукти й відніс підпільникам. Після цього пішов додому. Коли за годину повернувся, то виявив отруєними керівника пропаганди районного проводу ОУН “Мирона”, керівника збройної групи “Чорногора” й санітарку районного проводу “Селянку”. Служба безпеки ОУН захопила “Данила”. На допиті той заявив, що підпільників убив станичний “Мико”. Того відсторонили від роботи, а на його місце призначили “Данила”.

“Чтобы проверить группу в бою, я решил с ней провести операцию по ликвидации группы “Арапа”, – звітував своєму керівництву 3 січня 1945­го керівник чекістської спецгрупи із колишніх підпільників майор Олександр Соколов. – Мы на заре неожиданно окружили хату, где был схрон. ­Четверо бандитов было в хате, двое – в схроне, которые были в хате стали отстреливаться из пулеметов и автоматов. Мы их всех перебили, схрон забросали гранатами, где тоже убили двоих – хату сожгли. (…) В этой же операции мне сообщил нач. Коропецкого РО НКВД о том, что предсельсовета села Комарувка имеет тесную связь с местной боевкой “Трегуба” и ничего о появлении боевки “Трегуба” в селе не сообщает. Взяв на прикрытие роту автоматчиков, я сделал рейд в это село. Спецгруппой ночью мы вошли в село под видом банды, арестовали предсельсовета как СБ, обвинив его в том, что он выдал весь контингент (продуктовий податок. – “Країна”) Советской власти. Он нас уверял, что ненавидит Советскую власть и всегда помогает бандитам, назвал клички бандитов, с которыми он поддерживает связь. Мы делали вид, что его хотим повесить, но потом простили, дали ему 30 палок и ушли”.

Купився на провокацію й голова сільради села Яблунів Станіславської області – нинішня Івано­Франківщина. Соколов продовжує: “Ночью мы вошли в село и спросили у предсельсовета, есть ли у него в селе лошади и повозки, оставленные каким­либо куренем. Тот нам ответил, что у него в селе есть 15 лошадей и восемь повозок, оставленных ­куренем “­Резуна”. Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовета ­выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем “Быстрого” из станичного села (клички его не помню). Он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется “Резуну”, что мы забрали его лошадей. Тогда мы ­забрали его с собой, убили и бросили в колодец”.

Згодом Соколов відвів свою спецгрупу до Чорткова – райцентру на Тернопільщині – й передав місцевому опер­уповно­важеному НКВС. Такі переведення спецгруп із одного району в інший практикували часто – щоб уникнути їх викриття й ліквідації. “Когда я снова стал принимать группу, то увидал, что группа сильно разложилась, боевики стали воровать, ворованное продавать и пропивать, и спецгруппа стала иметь вид уголовной банды. Но все же это разложение имело и положительные стороны – на кражах и пьянках люди спаялись и желания бежать уже не было”, – писав Соколов у тому ж рапорті. За здобутки в боротьбі з українським підпіллям керівництво НКВС і Тернопільського обкому КП(б)У представили майора Соколова до нагородження Золотою зіркою Героя Радянського Союзу.

Безчинства спецбoївок МДБ набули такого poзмаху, щo пpoкypop Укpaїнськoгo округу вiйськ МВС полковник юстиції Григорій Koшapський у лютому 1949 року надіслав Mикитi Хpyщoвy доповідну записку “О фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т. н. спецгрупп МГБ”. Зокрема, писав: “В марте 1948 года спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ “Крылатым”, дважды посещала дом жителя с. Грицки Дубовицкого р­на Ровенской области – Паламарчука Гордея Сергеевича, 62 лет, и, выдавая себя за бандитов “УПА”, жестоко истязала Паламарчука Г.С. и его дочерей Паламарчук А.Г. и Паламарчук З.Г., обвиняя их в том, что, якобы они “выдавали органам МГБ украинских людей”. “Крылатый” и участники его группы подвергали пыткам Паламарчук А. Г. и Паламарчук З.Г., подвешивали, вливали им в нос воду и, тяжко избивая, заставили Паламарчук З.Г. и Паламарчук А.Г. дать показания, что они с органами МГБ связаны не были, а, наоборот, были связаны с участниками украинского националистического подполья. Участники спецбоевки предупредили членов семьи Паламарчука о том, что если они посмеют заявить органам Советской власти о посещении их дома бандитами, то над ними будет учинена расправа”.

У ніч на 22 липня 1948 року із села Підвисоцьке, нині Радивилівського району на Рівненщині, спецгрупа вивела до лісу місцевого жителя Федора Котловського. Його “участники спецгруппы подвергали пыткам, обвиняя в том, что у него в доме часто останавливаются работники из числа совпартактива, и в том, что якобы он выдавал органам Советской власти бандитов. Эти провокацион­ные действия преследовали цель: путем истязаний и угрозы лишения жизни, заставить Котловского дать показания, что он является врагом Советской власти. В результате истязаний Котловский находился на излечении в больнице с 27 июля по 27 августа 1948 г. По заключению больницы, Котловскому Ф.Л. были нанесены тяжкие телесные повреждения, с явлениями сотрясения мозга и омертвлением мягких тканей тела”.

За добу чекістські бойовики забрали до лісу 17 ­­річну Ніну Ріпницьку з того ж села. Почали катувати: “­Допрашивая Репницкую, участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочередно изнасиловали. В беспомощном состоянии Репницкая была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой находилась продолжительное время на излечении”.

Наостанку прокурор Кошарський наголошував: “Как показывают факты, грубо провокационная и не умная работа ряда спецгрупп и допускаемые их учасниками произвол и насилие над местным населением не только не облегчают борьбу с бандитизмом, а, наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности… Из приведенных выше примеров видно, что действия т.н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский, антисоветский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями”.

Нарікав на спецгрупи й міністр внутрішніх справ УРСР Тимофій Строкач, колишній керівник Центрального штабу партизанського руху. “За последнее время зарегистрирован ряд случаев, когда лица, состоящие в агентурно­оперативной сети органов МГБ западных областей Украины, являлись организаторами и участниками грабительских групп, – писав 9 червня 1949 року в доповідній записці міністрові внутрішніх справ СРСР ­Сергієві Круглову. – Работники МГБ вручают им ­оружие. Тех, кто имеет связь с преступниками, не контролируют, не воспитывают, в результате чего они, действуя под видом ОУНовских бандитов, занимаются грабежами и кражами у мирного населения”.

Після боїв і каральних акцій тіла вбитих воїнів УПА чекісти везли до райвідділу або обласного управління НКВС чи МДБ. Там проводили впізнання – приводили родичів, захоплених у полон підпільників, або місцевих жителів. Убитих фотографували та складали протокол упізнання. Тіла залишали лежати для залякування місцевого населення, а потім “негласно хоронили”. Місця поховань були засекречені.

Джерело https://artefact.org.ua/history/nochyu-mы-voshly-v-selo-pod-vydom-bandы-yak-chekisty-teroryzuvaly-naselennya-maskuyuchys-pid-upa.html

1 грудня 1902 р., прийшла у світ Олександра СОКОЛОВСЬКА, легендарна отаманша Маруся.

Саша Соколовська була останньою, восьмою, дитиною в родині вже немолодого козака Тимоша Соколовського. В 1919 р. Саша втратила трьох братів отаманів – Олексу, Дмитра і Василя, які полягли за Україну. Маруся очолила повстанський загін з 300 шабель, 700 багнетів, 10 кулеметів та 3-х гармат.

Добре, що у повстанських загонах Соколовських воював поет, письменник Клим Поліщук (1891-1937), якого все життя хвилював "граціозний образ гнучкої, золотокосої, синьоокої панни Марійки". Він залишив нам оповідання "Отаманша Соколовська", видане 7 вересня 1920 р. Тому ми і майже через століття можемо почути голос отамана Марусі:
«Життя мене змусило стати отаманшею. Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні. Якийсь час людьми керував мій батько, але коли і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусіла взятися за діло. Нічого було робити, коли всі в один голос кричали: "Немає Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Інших отаманів не хочемо!.."
... Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись учителювали. ... Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки... Я оберігаю... Майте на увазі, що починаючи від цього села і аж до самого Радомисля, скрізь і всюди мої села і мої люди. Вже не один раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, будучи впевненими, що я там, а я тим часом готую на них пастку тут».

Якою була ця 16-літня дівчина? Всі захоплювались її золотисто-сонячним волоссям, історик Роман Коваль відзначав родимку над її верхньою губою. «Я мовчки дивився на її стрункий стан, в сірому захисного кольору платті, на коротко підстрижене волосся і сині, з таємними вогниками, очі, і не міг вимовити жодного слова. ... Вона була у чоботях з острогами, в короткій спідниці, синій чумарці, і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було написано: "Смерть ворогам України!"» – писав Поліщук. Яким воїном? Микола Фещенко-Чопівський, який у складі 27-го кінного Чортомлицького полку воював проти москалів у Радомишльському повіті, згадував:
«Перед моїми очима й по сьогоднішній день стоїть постать стрункої, невеличкої ростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею. Як і її брати, була відважного десятка, і серед повстанців користалась авторитетом. Серед селян Маруся була легендарною особою, дуже часто вона рятувала селян від большевицьких продналогів».

Яким лідером? «Була дуже сміливою, першою кидалась в атаку, швидко приймала рішення, миттєво оцінивши обстановку. Її накази не обговорювалися. Статечні сільські дядьки навіть побоювалися невисокої на зріст, але відчайдушної дівчини», – переповідав спогади очевидців краєзнавець П. Лісовий.

Слід згадати й оцінку генерал-поручника Армії У.Н.Р. О.Вишнівського. Аналізуючи повстанський рух і отаманщину в армії і поза нею, він зачислив Марусю до когорти "позитивних отаманів" – поруч із Яковом Орлом-Гальчевським, Іваном Лютим-Лютенком, братами Чучупаками, Ананієм Волинцем, Яковом Шепелем, Ларіоном Загороднім, Семеном Заболотним, Ільком Струком та ін.

Про бойовий шлях Марусі відомо не так багато. Знаємо, що в серпні 1919 р. вона співпрацювала з частинами Української галицької армії, які наступали на Київ. Сотник УГА В. Бачинський, який зі своєю частиною пробивався до столиці, зустрівся тоді з Марусею Соколовською у с.Вересах біля Житомира.

Перше, на що звернув увагу сотник, це "гострий погляд" Марусі, її "сміливий, вояцький зір". І кріс через плече. Маруся хотіла приєднатися до галичан і йти разом із ними визволяти столицю.

– Але поможіть, ради Бога, поможіть мені!.. Дайте крісів і набоїв...

"І десь щез гострий погляд очей, – згадував Бачинський, – а просила цілою собою, як дитина матері".

Далі сотник став свідком розмови Марусі зі стрільцями. Ось як він запам'ятав цю зустріч: "Уже давно підвода стояла готова до від'їзду, а Маруся малювала минуле... Як кайдани рвались, як воля родилась, шаліла, п'яніла, як лютий ворог луною пожарів сліди свої значив. Як її батькові та братам терпцю не стало – як чесне товариство у радомишльських лісах на повстанську раду збиралось – як вона ночами прокрадалась крізь ворожі застави... Братів не стало... Бог і Україна знають, що поклали свої голови за волю Батьківщини... Я не бачив і сліду жалю в Марусі... Кудись у даль гляділа...".

Загони Марусі продовжують співдіяти з регулярними частинами У.Н.Р. та УГА, зокрема, з І-м Галицьким корпусом. Очевидно, що разом з ними Маруся "здобула Київ і пару днів їм володіла", як твердив член Директорії професор Опанас Андрієвський, порівнюючи її на сторінках "Батьківщини" із Жанною д'Арк.

Надзвичайно цікавий своїми подробицями лист Анатолія Малюха з Києва, котрий переповідає спогади Марії Окіпної (1892—1971), бабусі його дружини Світлани. Марія Окіпна в 1919 році жила в середмісті Києва й одного серпневого дня пішла на Бесарабський ринок. Раптом помітила, що «якось незвично заметушилися люди. І тут на ринок в’їхала на білому коні в супроводі кількох козаків на гарних конях молода дівчина. На ній був зелений жупан, на голові смушева шапка зі шликом, з-під якої спадала руса коса. Їхала повільно, розглядаючи людей і те, що вони продавали. Один із присутніх дядьків голосно привітався: «Здорові були, пані Марусю!» І, вклонившись, зняв шапку. Маруся чемно відповіла на привітання. Решта чоловіків теж познімали шапки, картузи, капелюхи та вклонилися їй. Виїхавши з ринку на Хрещатик, Маруся приєдналася до загону козаків, яких було більше сотні. Загін рушив Хрещатиком у бік Думи. Всі дивувалися, що Маруся така молодесенька. Потім кияни розповідали один одному, що вона «відвідала» Лук’янівську тюрму й визволила невинних людей. А ще казали, що це дівчина непроста, вона із знатного роду».