Про мовну психотравму і українське ґетто

  • 23.04.17, 07:41

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.


Отже більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу ( батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці. 
Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору -- ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.


Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз розповідає: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали.. Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у торбу на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» ( як розумію це про Параджанова сусіди настукали). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.


Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.


Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже «як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.


Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мне не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.


Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний»-- не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.


Скрипку жорстоко розпинати за його зрив.

Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це старшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей русского міра і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі. Мирослава Барчук http://viche.net.ua/index.php/blohy-2/item/ukra%D1%97nska-zhurnal%D1%96stka-za


Вдячність

  • 22.04.17, 19:08
Розчарувань собі не дозволять.
Це не тому, що міф високой нотой
Повинен попри будь ти що звучать:
Закат вручну, нахнення є робота.

Ні, навпаки, життя розмеле нас,
У будь якому випадку і тощо,
Та все одно буденність повсяк час
Вітрами нас весняними полоще,

Просочується медом крізь туман
І сонячним промінням закарбує - 
Лише розчарування то обман,
Бо радості одвіку не будує.

Этому есть логическое объяснение

  • 22.04.17, 09:43

Когда смотришь в окно на вотэтувот весну

Фото Vladimir Popov.

ПОЭТЫ

  • 21.04.17, 17:00
ПОЭТЫ
Нас слепили из крови и глины, нам вручили Авесту и Тору, мы хотели постигнуть глубины, но в глубинах сидели шахтеры. Нас за дерзость изгнали из рая и, усвоив урок на "отлично", мы стремились добраться до края, но Земля оказалась сферичной. И мечтая добиться победы, даже если не с первого раза, мы решили подняться на небо, но узнали, что небо - из газа. Мы освоили все континенты, а творцы оборвали контакты. И тогда мы сложили легенды, украшая фантазией факты.
Мы не знали ни сна, ни покоя - мы трудились, в экстазе гордыни создавая богов и героев, а князей объявляя святыми, сочиняя каноны молитвы. А потом, закрепляя работу, мы продумали рифмы и ритмы и придумали буквы и ноты. Собираясь в союзы и лиги и стремясь избежать разногласий, мы назвали священными книги с описанием наших фантазий, а себя, утвердиться желая, объявили венцом мирозданья. Но тоска о потерянном рае изнутри выжигала сознанье.
Время лечит. Пространство калечит: гололедом, тайфуном, майданом... Наши книги горят, словно свечи. Вместо рая нам светит нирвана. И читатели судят все строже, и, не став аргументами в споре, отмирают слова, словно кожа, обнажая скелеты историй. Миф теряет узоры и краски. Зарождается новая школа, превращая поэмы и сказки в беспристрастный канон протокола. Пляшут блики на лезвии бритвы, отрезающей веру от правды: кто же слушает наши молитвы, если в небе живут астронавты?
Не поэты - конструкторы ныне за собой увлекают народы. Не сады в марсианской пустыне - города, рудники и заводы. Вдохновители новой конкисты раздают фотографии NASA. И бредут по мирам журналисты, не встречая ни муз, ни Пегаса. Мы по прежнему пишем сонеты. Не за деньги, а небу на радость: раз рождаются в мире поэты, значит ангелы любят анапест. А читатели тешатся прозой новостей без единого тропа...
...но теперь мы возносимся к звездам, наблюдая закат над Европой.
(с) Тём Сенчило