Мы - разные, мы - другие!!!!! Мы даже на ментальном уровне другие!!! Заметьте все: Начиная еще с княжьей Руси - тут не было таких законов, как в Орде. Там хан - единоличный повелитель - самодержец, владелец всех земель и всего имущества - тут дал, а тут голову снял. Никогда никто не будет работать на чужое, зная, что в любой момент все отнимут и голову снесут. Потому там всегда у власти были временщики и воры. А тут князь зажрался - выгнали... Земли принадлежали разным людям, родам, семьям, кланам. Князья изначально должны были постигать дипломатию, собирая земли в государство. Еще Святослав понимал: можно мечем взять землю, но не удержать... Дух свободы, свобода мысли, возможность отстоять свое право с оружием в руках, частная собственность и законы в защиту ее - веками формировали наши национальные принципы. Исторически сложилось так, что мы дали им имя, государство, генотип. Теперь детки подросли и с беззаботностью дебила кричат, что не мы их, а они нас породили и они нам не дети, а старший брат...Я думаю, что если бы Юрий Долгорукий знал тогда каким геморроем для Киева вылезет его поход на северо - восток, то - на месте Москвы еще 1000 лет была бы выжженная пустыня...

Это - цитата из Фейсбука.

А от себя добавлю. Цитируя одного государственного деятеля: не надо скиглити!

Как вы думаете, почему такое отношение к нашим спортсменам на Олимпиаде? Не любят нас в Европе? Да ладно, им по большому счету... Просто европейцам непонятно, как вменяемые люди могут терпеть то, что терпим мы, и - молчать? Они считают своими демократически вывихнутыми мозгами, что если мы это терпим, значит, нас это устраивает. Значит, мы такие же, как наша власть. А такого азиатского менталитета они не воспринимают. Вот и относятся соответствено.

Но обратимся к той же европейской истории. Вспомним классический пример. Столетние, тридцатилетние войны. Чехия, Фландрия. Первую вообще сносили с лица земли не один раз. По сути, ассимилировали население, удалили с карты континента не на одно столетие. А посмотрите, как сейчас чехи живут. И не стали вводить второй государственный, а просто "развелись" со Словакией. А ведь был Ян Гус, Ян Жижка, костры инквизиции, Гитлер, в конце концов! Но был и Масарик, и четырехсоттысячная толпа на Вацлавске Намести в Праге, когда не того (!) директора назначили в национальной телерадиокомпании. И это - в десятимиллионной стране, в Праге, которая в три раза меньше Киева!

Фландрия. Вспомним классику, Шарля де Костера, "Легенду о Тиле Уленшпигеле". Ведь там описываются вполне исторические события. Когда инквизиция достала народ, когда против маленькой страны стояли такие монстры как Испания, Франция, целый пучок немецких княжеств, Австро-Венгрия наконец! Положили они кучу народу, пролили реки крови, это правда. Но уже меньше чем через сто лет  печально известный царевич Петя обалдел от того, какие технические и экономические успехи делает Голландия. Да и было от чего, ведь Голландия на то время имела чуть ли не больше колоний, чем Великобритания. А Бельгия? Одна из беднейших стран на начало Первой мировой. И как они сегодня живут. А живут они на территории, которую весьма значительно называют странами Бенилюкса. И каламбур здесь вполне уместен.

А мы сейчас сами себе говорим: нет, я ничего не могу против этой власти, у меня болячки, дети, работа, теща и т.д. и т.п. Ну, тогда не будем скиглити!

Вот тут некоторые ёрничали насчет того, что, дескать, Ланс сам себя рекламирует. И правильно делает!

Если у человека золотые руки и голова на месте, он умеет делать ВСЁ! Нет, не так написала - ФФСЁ!

Возникла у меня недавно проблема - поставить в маминой квартире окно. А надо сказать, я барышня не просто вредная, а очень вредная и капризная. И доверия к новым окнам у меня не было. Но обстоятельства вынудили, у мамы зимой дубак в квартире такой, что впору валенки надевать, и я, поменяв ей батареи, решила, что зачем теплу от них пропадать при рассыпающемся древнем окне? И по зрелом размышлении я по совету друзей (как в "Бриллиантовой руке" ) обратилась к Лансу за помощью.

Человек приехал, посмотрел и назвал цену, от которой я обалдела. Все расценки в инете и рекламных листочках на этом фоне показались просто драконовскими. Но цена - это еще не все. И далеко не все. В договоренное время приехали ребята, и за два часа сделали просто лялю! Приятно поражает четкость и отлаженность, с какой люди умеют работать. ЭТО ВАМ НЕ МЕЛОЧЬ ПО КАРМАНАМ ТЫРИТЬ!

Все продумано до этих самых мелочей - в какую сторону окно открывать, как будет удобнее пожилой женщине окно это самое открыть (отладили). В общем, я пришла к такому выводу: настоящий мужик может и стихи писать, и пикник организовать, и блестяще сделать любую работу. Вспомнила по этому поводу мою куму, у которой муж доктор наук. Бедолага сама гвозди забивает, потому как у мужа голова светлая, а вот руки... ну не из того места.

Чего это я пишу? А потому, что мне кажется, что критиканы, злопыхающие по поводу его саморекламы, наверняка молоток в руках держать не умеют как мой кум, да еще и головой слабо соображают, в отличие от Ланса, который, между прочим, и литературным талантом обладает, это я как специалист могу подтвердить.

Так что завистнички, скомно постойте в углу, когда мужчины - за работой,

да помолчите, когда талантливый человек высказывается. Вам - кишка тонка!

А Лансу - и

Мені завжди було ніяково полемізувати з журналістами. Все-таки, я - всього тільки адмін сайту і програміст, а не спеціаліст з політології, а вони - прожектор перебудови... чи то пак розбудови нової країни. Правда, країна чомусь постійно лишається все тією ж самою, і я тепер не бачу особливої різниці між Україною часів Кучми та Україною часів Януковича. Хіба що пішли хто куди справжні гранди журналістики, а замість них вийшов "другий ешелон", у якого погано не лише із логікою, а й з елементарною політичною пам'яттю. Саме тому я й взявся свого часу за перо, і зараз пишу оцю статтю, полемізуючи із практично щойно надрукованою останньою частиною інтерв'ю Мустафи Найєма.

Два роки тому в форумних дискусіях я доводив, що план противсіхів, танунахів та протиобохів (а якщо бути чесним - адептів маловідомих політичних сил із настільки пігмейським рейтингом, що його соромно на людях показати, тому далі я їх буду звати альтернативщиками) був дуже простий. Будучи нездатними перемогти в чесній конкурентній боротьбі, вони вирішили хитрістю "завалити" одного із політичних титанів, і потім поділити між собою його політичний простір. Здавалось б, в країні дуже багато людей, які не підтримують нікого. Ось бери, пиши програму, завойовуй прихильність і здобувай місця в парламенті. За різними оцінками у нас такого пасивного населення від 50 до 60%. Це дуже багато. Якщо порівнювати із Клондайком, то ці відсотки - Мати Золота, міфічне родовище, яке здатне перетворити на багатіїв будь-яку кількість золотошукачів. Однак для того, щоб завоювати собі серед них прихильників, для початку слід перебороти їх пасивність. Показати, що "новий політик" може їм щось дати таке, чого не може дати ніхто. Тут якраз і міг знадобитись талант журналіста, який б зміг зацікавити новими ідеями, перспективами, нарешті, дати суспільству популярний дискурс різних ідеологій. Розібратись в тому, чого хочуть люди, а також в тому, що їх може зацікавити. Роботи було непочатий край. Однак це не сулило швидкого успіху. Та ж Тимошенко роками наполегливо працювала, щоб завоювати свій авторитет. Починала із "персонального" депутатства, потім мала свою мікроскопічну фракцію, її агітаційні матеріали обмежувались чорно-білими листівками і книжечками "на роздачу". Я пам'ятаю іще ті часи, коли весь агітматеріал "Батьківщини" вкладався в календарики і трикутнички "Я не здалася". Зараз кожна мікроскопічна політична організація має на порядок більші ресурси, а головне - має трибуну в формі інтернет-комунікацій. Політичний шлях Тимошенко - це готовий підручник для сучасного політичного лідера, із усіма знахідками, помилками, перемогами і поразками. Беріть, аналізуйте, копіюйте, переосмислюйте, плануйте свій шлях. Не сподіваючись на швидкий і карколомний стрибок до успіху. І це логічно. Царської дороги нема ніде і ні для кого.

Той же Ходорковський, формулюючи свою політичну платформу (правда, до нього це дійшло тільки в тюрмі), присвятив чільну частину своєї публіцистики аналізу перспектив своєї ідеології в російському суспільстві. Його статтею "Криза лібералізму" я вже не перший рік користуюсь у якості одного із посібників. Але те, що дійшло до Ходорковського після страшного процесу, і після років відсидки, досі не може "прописатись" в головах вітчизняних прихильників "дискусій про принципи". Вони не аналізують їх, а просто копіюють. Одні - у Саакашвілі. Другі - у Лі Кван Ю. Треті із смаком обговорюють витримки із ікони сучасного лібертаріанства Айн Ренд. Та ніхто не пробує проаналізувати: як зацікавити людей тією чи іншою ідеєю, ідеологією; як довести, що "непопулярні дії заради блага держави", у підсумку обернуться прибутком. Навіть лікар, даючи пацієнту гіркі пігулки замість солодкого сиропу, пояснює, що це для його одужання. Наші політики ніколи себе не утруднювали поясненнями, для чого ж їм все це. Принципи, ідеології, "непопулярні реформи" перетворились на свого рода мандалу, набір магічних заклинань, які просто в силу своєї декларації повинні подіяти, просвітити і повести за собою. А так не буває. Тому й рейтинги такі мікроскопічні і ніяк не вдається зацікавити оті 50% пасивних.

Так от, альтернативщикам здалося, що тернистий шлях політика - це надто складно і надто довго. А головне, треба працювати, і працювати предметно, а в результаті можеш отримати гарбуза замість омріяних лаврів триумфатора. До того ж значно простіше людям підкинути гречки, пообіцяти їм мегапокращення, або просто розповісти, як "керівна партія" захищає манюпасів від злих бандерівців зі Львова. І тоді на світ з'явилась геніальна ідея. Слід позбавити своєї політичної сили якусь частину політично активного електората, і від безвихіді ті будуть змушені шукати собі нову політичну силу. Тут-то вони й виїдуть на зграбних білих конях, і розпочнуть свою переможну ходу. Сказано - зроблено. Всі сили альтернативних кандидатів були кинуті на боротьбу із слабшим із двох політичних титанів, які боролись за президентське крісло. Населення наполегливо розпропагандовувалось з метою якомога більше збільшити відсоток пасивних, щоб забезпечити перемогу залізобетонного і ретельно відмобілізованого за роки електорату Партії Регіонів. В результаті до влади прийшов Янукович, створюючи ту саму омріяну атмосферу безвиході та безальтернативності, а Тимошенко була виключена з політичного життя. Партія Тимошенко тут же розпочала валитися на частини, втрачаючи рейтинг та звільняючи політичний простір для діяльності альтернативщиків. Здавалось, все йде за планом.

І тут виявилось, що ніякої тріумфальної ходи на білих конях не буде.

Снаряд, яким з таким завзяттям стріляли по Тимошенко альтернативщики, зненацька зрикошетив, і влупив їм прямо межи очі. Вони знову опинились перед необхідністю перебороти пасивність населення. У відчаї альтернативщики почати метушитись із боку в бік. Був винайдений новий перспективний піар-ход: акції без прапорів. Якщо прапорів нема, отже, які б не були присутні політичні сили на ній - в свій актив вони не зможуть їх записати, натомість це зможе якась "громадянська ініціатива", за якою ховатимуться все ті ж самі альтернативщики. Однак це їм не допомогло: після поразки безпрапорного "податкового Майдану" такі акції збирали все менше і менше народу, аж поки не скінчились жалюгідним всхлипом "Комітету Захисту Андріївського Узвозу" (на чиї мітинги приходило менше тисячі народу, причому більша частина йшла на супутній концерт) та "Республіки Гостинний Двір". Круглі столи, асоціації рівних, безлідерні вертикалі - все це не працювало. І не дивно. Тому що шлях політика завжди довгий і тернистий, вимагає кропіткої роботи, вимагає організаційної структури (а тут уже не обійдешся без лідера, який візьме на себе обов'язки арбітра і обличчя нової політичної сили), роботи з просвітництва населення, і ніяка "срібна куля" нездатна зробити це моментально чи навіть за рік. А Янукович та його політична сила тим часом методично стріляли "поверх голів", добиваючись не стільки попадання в опонентів, скільки того, аби вони голів не піднімали, а разом з ними і їх потенційний електорат, продовжуючи так вдало проведену альтернативщиками кампанію на збільшення пасивності в суспільстві.

Ось так і не рий іншому ями, сам в неї попадеш...

Ті з альтернативщиків, хто був розумніший, зрозуміли, що за таких умов їх єдиний шанс уже не на місце у владі, а на фізичне виживання як політиків - ними ж оббріхана і зраджена Тимошенко. Навколо неї згуртувались ті рештки політично активного населення, які ще могли потягатись за кількістю із залізобетонним електоратом Януковича. На окучення виборця, розчарованого в ПР, годі було сподіватись - замість росту рейтингу альтернативних політичних сил, на Сході почав рости рейтинг комуністів та неосталіністів. Так і виникла зібрана по нитці, клаптикова "об'єднана опозиція". Зауважимо, що вона виникла не навколо "громадянських ініціатив", не навколо "партій третьої хвилі", не навколо якогось Нового і Молодого Політика, і не навколо справжньої ідеології. Таких за два роки попросту не з'явилось. Громадянські організації на повірку виявились симулякрами, що лише імітували правозахисну діяльність. Партії виявились технічними проектами. А політики - банальними балаболами, які так і не спромоглися показати народу, що вони йому можуть дати. Єдиною справжньою партією виявилась та сама, напіврозвалена "Батьківщина", якій політологи наввипередки пророкували небуття. Туди наші "розумні альтернативщики" й ломанулись (звичайно не без задніх думок, і не без кинджала в кишені, який можна встромити в спину в зручний момент) і можливо, тепер попадуть в парламент і виживуть.

А що ж решта? А решта знову має Хитрий План: умовити Тимошенко "піти вчасно". Вони уже визнають, що Тимошенко виявилась кращою за Януковича, що вона має моральне право на помсту, і що у неї загалом, все виходило добре. Але задля блага країни вона повинна пробачити все і всім, і піти відпочивати - аби стати прапором, символом, який даватиме людям наснагу. Грубо кажучи, Тимошенко пропонують стати... богинею українського політикума. Її іменем будуть приносити клятви, будуть урочисто обіцяти виконати те, що вона розпочала, навіть будуть боротись за право називатись її найкращим учнем, чи спадкоємцем її ідей. Але сама вона буде десь там, на небесах. Можливо, писатиме мемуари, виконуватиме роль посла миру в Раді Европи, чи щось таке. Але в політикумі вона буде просто символом, який будуть чіпляти на прапор ті, хто іще так недавно називав її "латентним злом". Красива комбінація, чи не так? А головне, її уже апробовано в Бірмі, де видатну правозахисницю Аун Сан Су Чжі, лауреатку Нобелівської Премії, кавалера численних нагород і буквально - народну героїню, всього тільки (!) обрали депутатом, причому не як лідера партії, а як кандидата в нижню палату представників. Таке депутатство - це якраз і є оте саме омріяне альтернативщиками перетворення видатної опозиціонерки і політв'язня на символ, який ні на що не впливає, а головне - не заважає домовлятись. Ну, й результат відповідний - як були в Бірмі при владі військові, так і лишились (я не шуткую - чинний президент Бірми Тейн Сейн - був колишнім членом хунти, і більше того - одним із її очільників). Бірманські "альтернативщики" ж опинились перед все тією ж проблемою - символ є, запит в народі є, а чомусь тріумфу нема, а замість "дискусії про принципи" - "дисциплінована демократія" (нічого не нагадує?). В українській специфіці ми, вочевидь, побачимо в президентах яку-небудь напомажену істоту...

Взагалі, "Україна без Тимошенко" - це окрема велика тема, яку я винесу в наступну частину. А зараз я б хотів, аби мої читачі подумали над питанням, яким задалась Айн Ренд, пишучи свою серію про "Атланта...". Звучить воно так: за яким правом слабкі претендують на плоди праці сильних і продуктивних? І чи не є аморальним бачити в слабкості більшу цінність, ніж в працездатності. Забігаючи наперед, я скажу, що я є послідовним противником теорій Ренд через їх надмірну утопічність та надуманість. Однак питання, якими вона задавалась - вірні, і містять в собі зерно істини.

Пропоную цікаву публікацію однієї з колег:

Очима молоді

ЯКІЙ МАМІ ЛЕГШЕ?

Сучасна матір VS радянська

Кожен із нас неодноразово в житті зіштовхувався з фразою: «Тепер що! От у радянські часи…». Я слухаю «радянські історії» щоразу, коли приїжджаю до батьків чоловіка. Свекор постійно розповідає, як би добре було повернути колишні часи. Та чи справді це так? Давайте порівняємо побутове життя мами сучасної і радянської.

1. Декретна відпустка

Якщо сучасній мамі пощастило влаштуватись офіційно на роботу, вона має право піти у декретну відпустку вже на тридцятому тижні вагітності. Через місяць після народження дитини оформляє відпустку по догляду за дитиною на три роки (можна й на шість, але в такому випадку до стажу роботи будуть зараховуватися лише перші три). За радянських часів таку відпустку давали на 56 днів до, і стільки ж – після пологів. Наші мами виходили на роботу, коли дітям виповнювався рік. За розповідями свекрухи, існували навіть ясла для діток, яких віддавали ще в шестимісячному віці. А деякі жінки виходили на роботу, залишаючи місячного малюка на старших дітей.

2. Пологи

Після розповідей, як народжували двадцять років тому, дивуюсь, як узагалі мами наважувалися на такий подвиг удруге. Ультразвукової діагностики не робили, неможливо було визначити, чи потрібен кесарів розтин. Часто жінки годинами мучилися, аби їм терміново призначили операцію. Та навіть якщо пологи проходили без ускладнень, треба було пережити «квач із йодом», льодяну грілку на животі, а потім перебувати в палаті по п’ять-сім чоловік.

Сьогодні практично кожна третя сім’я домовляється з лікарем, який і буде приймати пологи. Все частіше сучасні матусі бажають народжувати разом із татусями. Для полегшення болю їм роблять епідуральну анестезію, при необхідності завчасно готують до кесаревого розтину. «Я дуже задоволена, що до операції ми готувалися заздалегідь. Моє маля лежало ніжками донизу, навіть не попою. Крім того, воно було обмотане пуповиною тричі навколо шиї і стільки ж разів – навколо ніг. Невідомо, чи змогли б урятувати дитину, якби я народжувала самостійно», – розповідає Оксана.

Найголовніше – з перших хвилин життя малюк постійно знаходиться з мамою. Сучасні татусі не кричать під пологовим будинком: «Ну хто там? На кого схожий?», а можуть спокійно підтримати дружину й малюка в палаті. Навіть перебування в лікарні сьогодні триває три-п’ять днів, а не десять, як раніше. Після виписки батьки прекрасно знають, що потрібно робити з дитиною: як годувати, переповивати, одягати, доглядати. Цьому набагато легше навчитися, коли поблизу медперсонал, адже запитання постають уже в перші години життя малюка. Наші батьки, коли приносили додому свого первістка, довго ходили навколо нього, не знаючи, як підступитися. І не дивно: тоді мамам приносили дітей туго замотаними у пелюшки раз на три години, «щоби погодувати».

3. Догляд за дитиною

Коли моя свекруха вперше побачила, як я справляюся з донькою, сказала: «Мені здається, що вже з першою дитиною ти краще знаєш, що з нею робити, як знала я, маючи трьох». А як готувалися наші батьки до поповнення? Слухали поради мам і бабусь. У перші дні додому приходила медсестра, тоді щось і підказувала. Такого об’єму інформації про виховання і догляд за дітьми, який існує сьогодні, в ті часи просто не було. Сьогодні кожна мама ще вагітною перечитала мінімум три методики по догляду, а про інтернет і годі казати. Тільки виникає питання – відкриваються кілька форумів – і ось поради таких самих матусь, бабусь, педіатрів, психологів. Вибір за вами!

4. Соціальна допомога

Ще тридцять років тому наші батьки платили податок за бездітність. З юнаків, яким виповнилося 18 років, знімали 8 % від зарплати за те, що вони не мають дітей (жінкам цей податок відмінили в 1959 році). Жінки отримували декретні «від роботи» плюс одноразову допомогу в розмірі 50 руб. (до 1981 року – 30 руб.), за кожну наступну дитину – 100 руб. Малозабезпечені сім’ї й одинокі матері, як і тепер, не дуже захищені.

А що ми маємо сьогодні? Нині мама отримує декретні виплати на роботі плюс соціальну допомогу від держави. При народженні першої дитини вона становить12240 грн (4800 грн – одноразово, по 620 грн – щомісячно протягом 12 місяців). Після народження другої дитини – 25 000 грн (4840 грн – одноразово, по 840 – щомісяця протягом 24 місяців). На третю й наступну дитину – 50 000 грн (5000 грн – одноразово, 1250 – щомісячно протягом 36 місяців). Погоджуся, цих виплат не вистачить, аби прогодувати малюка, проте все ж допомога. Це краще, ніж нічого.

Ми не беремо зараз досвід розвинутих країн, лише порівнюємо теперішній і радянський часи.

5. Покупка необхідних речей

Коляски, ліжечка, велосипедики в СРСР частіше за все передавали від одного малюка іншому або їх брали напрокат у знайомих. Мені батьки купили ліжечко, але потім ним користувалися ще восьмеро дітей друзів, знайомих, колег по роботі. А одяг… Чи могла ваша мама уявити, що на тримісячного малюка можна одягнути джинси і кросівки? Перші місяці жінки сповивали дітей, бо важко було взагалі знайти одяг. Повзунки, кофтинки, чепчики були надзвичайним дефіцитом, який можна було придбати лише «по великому блату». Особливо щастило тим, чиї знайомі працювали в магазинах. Найвинахідливіші одяг дітям шили або в’язали. Так і тканину, і нитки придбати було проблематично, про вибір навіть мова не йшла – брали те, що є. «Спочатку це був мій светр, потім ти і твоя сестричка ходили в кофтинках із цих ниток, а тоді я перев’язала їх на кофту бабусі», – розповідала мама. Так… Фантазії наших матусь можна тільки позаздрити.

Сучасні жінки заздалегідь придивляються речі для малюка. У магазинах можна вибрати необхідні речі, а забрати їх – після народження, бо матусі забобонні – продавці це розуміють. Вибір – шикарний. Для дітей є все. Крім того, кожного сезону в магазинах влаштовуються розпродажі, де можна купити якісні речі значно дешевше.

6. Підгузки

Це, певно, один із найкращих винаходів людства. Мамин помічник № 1! Можливо, занадто пафосно, проте погодьтесь, яка це економія часу і грошей (якщо порахувати зіпсовані дивани, килим і т. ін.). Сучасні матусі навіть і уявити собі не можуть життя без підгузків. Як мінімум, ними користуються під час прогулянки і сну. Максимум – знімають один і відразу надягають інший. Власне, підгузки й позбавили нас щоденного прання пелюшок і повзунів. До чого лише не додумувалися радянські матері – марля, байкова пелюшка, самостійно пошиті з клейонки трусики – все це хоча б для того, аби винести малюка на двір. Прогулянки, походи до лікарні чи в гості обов’язково супроводжувалися цілим пакетом пелюшок і змінного одягу. А потім усе це потрібно було прати.

7. Прання

«А що там тобі прати? Закинула в машинку – і все. Ось у мене за день стільки одягу й пелюшок збиралося! І все ми прали руками», – говорить мені свекруха. Дійсно, за тих часів це був справжній обряд. Прали чомусь татусі, до того ж робили це після того, як утомлені приходили з роботи. Пральні машинки на зразок «Малютки» були мрією. Але й маючи таке диво техніки, доводилося полоскати руками. Чесно кажучи, навіть не уявляю, як би цим займався мій чоловік.

8. Купування продуктів

Що робить сучасна мама, коли потрібно заповнити холодильник продуктами? Є кілька варіантів: дає «список» татусеві або ж садить малюка в коляску і вирушає до супермаркету. Далі не продовжую… Що робили наші мами? Подвиг… Аби купити необхідні продукти, потрібно було вистояти не в одній черзі. Адже хліб, ковбаса, молочні продукти, овочі – це вже чотири черги. Нагадаю, що й ці товари були величезним дефіцитом. Тож не факт, що купиш необхідне. Не кожна мама наважувалася брати з собою дитину. Спробуйте тепер уявити, як можна стояти в довжелезних чергах, знаючи, що малюк удома на самоті? І після всіх баталій потрібно було прийти додому і приготувати їжу.

9. Іграшки, розваги

Звичайно, сьогодні існує величезний вибір іграшок. Його не порівняти з тим, колишнім. Та мені здається, що «ті» іграшки більше розвивали фантазію. Я принципово не купую дворічній доньці іграшок, де натиснувши на кнопку, слухатимеш музику. Та й вона скоріше візьметься складати кубики, пазли чи мозаїку, ніж носитиметься з лялькою, котра постійно повторює: «Привіт, мене звати Даша. Я буду твоєю сестричкою!». Коли ми приїжджаємо до бабусі, моїми ляльками доня грається з більшим задоволенням, ніж своїми. В чому секрет?

Нещодавно ми гуляли парком у Сімферополі. Там є безліч розваг для дітей. Ми побували на всіх гойдалках. Найбільше сподобалося кататись на «тій, колишній» каруселі зі слониками й жирафами під звуки пісні «От улыбки станет всем светлей…». Ви можете зараз наспівати хоча б одну сучасну дитячу пісеньку? Особисто я «користуюся» ще тими, які співала мені мама. Які мультфільми ви швидше за все показуватимете дитині: «Том і Джері» чи «Капітошку»? Виходячи з цього, часи нашого дитинства виграють із величезним розривом. Сьогодні неабиякою популярністю користуються мультфільми, котрі пропагують насилля або в кращому випадку містять «тупі приколи». Благо, що ми можемо показувати своїм дітям мультфільми ще з радянського архіву. Й останні кілька років російські виробники почали радувати нас своїми новинками.

10. Житло

Мабуть, одна з найглобальніших проблем молодої сім’ї. Для більшості таких родин окрема квартира – чи не найзаповітніша мрія. Багато хто продовжує жити з батьками, інші орендують. В обох випадках є як плюси, так і мінуси.

За радянських часів молодий спеціаліст, як правило, отримував житло.  Але найчастіше це було місце у гуртожитку.

Таких пунктів далеко не десять, а значно більше. Вважаю, що їх достатньо для того, аби зрозуміти, що сучасній мамі значно легше в побуті, ніж колись радянській. Ми можемо лише захоплюватися мужністю наших мам, які, живучи за таких умов,  наважувалися народжувати по двоє, а то й троє дітей. Зауважте: вони не жалілися, що їм дуже важко. Мами стверджують, що тоді були впевнені в завтрашньому дні, вірили в краще майбутнє.

Ірина ЦАРУК