Тому, что в парламент прошло несколько политических сил, не стоит особо радоваться. Теперь гоблины будут спихивать свои экономические провалы и преступления не на папередникав, а на коллег по парламенту. На оппозицию. Теперь Годзила и Кровосися будут говорить, что цену на газ не снижают из-за того, что в парламенте есть националисты. Вы только послушайте и почитайте российские СМИ. Уши вянут. Говорят, что к власти пришли нацисты. Это ж каким местом надо стукнуться, чтобы объявлять нацистами украинских патриотов? Они там в Раше мыслят все еще совковыми штампами. И от нас окончательно отвернулись и Европа, и Россия. Так что радоваться "новым лицам" во власти по меньшей мере наивно.

Я это не в смысле обвинения Свободы. Наоборот, очень хорошо было бы, чтобы такая сила противостояла в парламенте рыгам. НО. Какие по Конституции 2006 года имеет полномочия парламент? То-то. Формировать правительство? Щаз! Внешнюю или внутреннюю политику? Аякже ж! Назначать судей, прокуроров? Даже не смешно. А законы они УЖЕ своим надутым махинациями большинством могут принимать какие угодно.

Да еще прикупят тушек из вольноопределяющихся и не только - и плиз, конституционное большинство. И будут нам назначать и короновать бандитских царей. Так что после этих выборов все только еще начинается.

А то, что сейчас происходит - это не борьба, и это не результат. Боюсь, что теперь победы без крови не будет. Или не будет Украины. Третьего не дано.

Словечко «противсих» – одно из самых фирменных в Украине. Оно имеет электоральную подоплеку. Подразумевается субъект, отказывающийся от права выбора кандидатов во власть. Здесь лучше не говорить «своего кандидата», потому что тот, на кого падает выбор, может быть вовсе не «своим». Мы поставлены в такую ситуацию, что выбирать, как правило, не из чего. И, в этом плане, приходится останавливаться на наиболее приемлемом из имеющихся вариантов, выбирать «меньшее из зол».
Положение «из двух зол следует выбирать меньшее» настолько очевидно, что непонятно, как в этом можно сомневаться, какие доказательства приводить?! С упорством, достойным лучшего применения, можно отвергать «математические», «политологические» и прочие аргументы... У Глузмана же самый сильный аргумент: «А я хочу – “против всех ”»

http://1-12.org.ua/2012/05/18/537#more-537.
К человеку, не различающему градаций зла, трудно отнестись всерьез. Не может не возникнуть подозрение, что это лукавство, а то и обман (возможно и состояние мазохизма). Ведь невозможно поверить, что он не различает силы мороза, уровня инфляции, скорости передвижения.... Неужели ему безразлична его зарплата, качество медицинского обслуживании, бытовые условия?! Вспомним, пословицу: рыба ищет, где глубже, а человек, где лучше. Недаром создан и образ буриданова осла.
Чтобы лучше разобраться в феномене «противсихизма», его полезно поднять с электорального уровня на общечеловеческий. В этом плане «противсих» – это тот, который отказывается различать оттенки зла.
Очевидно, человек постоянно находится в состоянии выбора. Но выбор осуществляется на основе предварительной оценки. Соответственно, субъект постоянно находится в состоянии оценивания, рейтингования.
Оценивание – продолжение и развитие различения. Различается размер, расстояние, сила, энергия... Чем выше уровень разрешение, тем совершеннее восприятие и интеллект (сравни с оптическими и другими приборами).
Если субъект не видит нюансов, оттенков, деталей, то это примитивный человек. Он даже не одномерен, а нульмерен. Его мир убог, он стягивается в точку. Тот, кому «скучны детали», никогда не определит дьявола, который, как известно, скрывается в деталях.
Оценивание связано и со шкалированием – установлением числовых параметров. Вообще, теорией оценок занимается особая наука – аксиология. Напомним также, что количество и качество – основные категории классической философии, и без одного нет и другого. В итоге, категорию оценки можно рассматривать не только как антропоплогическую, но и как онтологическую. Трудно опровергнуть «моральный детерминизм» – необходимость выбирать в сторону большего добра.
Если субъект не различает, что больше, а что меньше, он вообще не понимает, что такое величина. Утверждать, что «зло не имеет оттенков» – это заявлять, что десять палочных ударов – все равно, что один, десять лет отсидки – все равно, что один... Это либо бравада, либо глубоко залегающий комплекс. Если человек не улавливает степеней добра и зла, он вообще, не понимает, что такое добро и зло.

(Корреспондент)

 

 

Мені регулярно кладуть до поштової скриньки газету "Вечірній Київ", хоча я її не передплачував. Знаю, що міська влада подарувала її всім київським пенсіонерам, але я до цього почесного віку ще й не доріс. Можливо, існує таємне розпорядження КМДА "ощасливлювати" цим виданням й інші категорії столичних жителів?

Отак назбиралася чимала кіпа непередплаченої газети. Збираючись суботнього дня винести всю цю макулатуру на смітник, вирішив таки проглянути, про що ж столична влада розповідає нашим пенсіонерам. І зразу пригадав пораду професора Преображенського із булгаковського "Собачого серця", котрий категорично забороняв читати радянські газети перед обідом. Я б теж не радив нашим пенсіонерам читати "Вечірній Київ" у тому вигляді, як вона виходить нині. Ворогу б навіть не радив.

То що ж за газету виймають зі своїх скриньок пенсіонери, ветерани й інваліди? Що вони там бачать? Навмання перегортаю кілька різних номерів.

Ну, звісно ж, головні герої публікацій – голова КМДА Олександр Попов та секретар Київради Галина Герега

Але головніша за них, виявляється, – екс-співголова фракції Леоніда Черновецького Алла Шлапак. Бо вона є в кожному номері і навіть двічі на одній сторінці.

Ось, наприклад, за 2 жовтня – два монологи Алли Шлапак на одній полосі: "ЖКГ має працювати на киян, а не навпаки" і "Бібліотекарі повинні отримувати муніципальну надбавку нарівні з усіма педагогами". Ну хто ж проти? Звичайно, мають отримувати! І ЖКГ має працювати на киян.

Що ж нового Алла Шлапак тут сказала? І, головне, до кого вона звертається? Адже ніякий не секрет, що так звана "самовисуванка" Алла Шлапак – кандидатка в народні депутати по 221-му округу – креатура Партії регіонів. Точнісінько так, як і  права рука Леоніда Черновецького Олесь Довгий – по 214-му округу в Дніпровському районі столиці.

Отже, справа Леоніда Черновецького живе і процвітає! Як і його "молода команда" – за сприяння "регіоналів".

Тож виникає питання: навіщо за рахунок міської соціальної програми "Турбота" всім пенсіонерам Києва передплатили на цілий рік газету "Вечірній Київ"? Чи не для того, щоб продовжувати "світити" команду Черновецького? Чи це такий собі чорний гумор від Київської міської адміністрації? Щоб бабусі не сумували за Черновецьким...

Але бабусям і дідусям буде не до гумору, коли вони дізнаються, що насправді кошти  "Турботи" були передбачені для надання їм адресної матеріальної допомоги. А ще – забезпечення інвалідів протезами та ортопедичним взуттям, виплати допомоги на поховання, санаторно-курортного оздоровлення ветеранів війни та дітей-інвалідів, безкоштовного харчування малозабезпечених і тому подібне.

Натомість пенсіонерам на ці кошти КМДА передплатила комунальну газету. На цілий рік. Щоб доносити потрібну інформацію. Потрібну для влади, зрозуміло ж.

Однак доносять цю інформацію невміло і непрофесійно! В очах рябить від схожих заголовків: "Київ у цифрах", "Київ – переможець Євро", "У Києві пройдуть "Дельфійські ігри". І це – на одній сторінці. Або на шпальті, присвяченій споживачу: "Липень потішить ціною на яблука". А поряд – "Капуста і морква скинуть у ціні". На іншій сторінці: "Чекатиму…" – і "В очікуванні хепі-енду".

Провінційний стиль викладу просто вражає. Мені відразу ж пригадалася заводська багатотиражка "совкового" періоду. Подібне доводилося читати лише тоді. І ось через багато років таке ж бачу у столичній газеті "Вечірній Київ".

Схоже, що журналісти, які поважають себе і чогось варті у "четвертій владі", тут працювати не хочуть. Інакше б не з’являлися такі "геніальні" заголовки: "Від серця до серця", "Для мене важливо не втратити довіру киян" (інтерв’ю Гереги). А хто цій пані говорив, що довіра киян уже до неї була?

Починаю читати і розумію, що це якесь псевдоінтерв’ю. У мене, людини далекої від журналістики, складається враження, що автор матеріалу цих питань собі не задавав. Просто взяв квартальний звіт і буквально на колінах розбив його на питання і відповіді.

Непідробну огиду викликає й сторінка під заголовком "Від стабільності гривні залежить добробут кожного з нас". Знову – "унікальний" заголовок, але далі – ще гірше. Це навіть із багатотиражкою важко порівняти – просто стиль"районки" радянського періоду.

Так писали в тридцятих роках минулого століття, виправдовуючи грабіж робітників і селян. Я такі газети бачив колись у музеї і навіть читав. Жах! Спогад сам по собі напросився після прочитання такого заголовку. Виявляється, це інтерв’ю з "поетом", автором сумнівного шлягера, народного хіта про… гривню. Невідомий мені "геній" пихато говорить банальні речі про те, в чому він, судячи з усього, дилетант – економіку, фінанси. Та ще й намагається віршувати. Вийшла типова газетна "джинса", як називають це журналісти, проплачена реклама, а її нам подають як інтерв’ю.

Знову стало прикро за наших пенсіонерів. Чому вони мають читати маячню замість того, щоб отримувати допомогу за соціальною програмою "Турбота"?

Гортаю далі.Традиційно в кожному номері Попов відповідає на питання глядачів. Згадування про непопулярну програму на прохідному телеканалі "Київ" було б антирекламою, тому автори "Вечірнього Києва" бадьоро приписують це інтерв’ю… собі.

Пафосність із відповідей чиновника аж пре. А пафосність, знаю, з’являється тоді, коли серйозна тема заявлена, а фактів і, тим більш, досягнень мало.

Стаття"Омріяні метри" – до Дня медика. Та то не турбота про медиків, а парадний захід від КМДА до свята. І, знову ж таки, - у стилі "совка". Ніякої системи в турботі про медиків, звісно ж, немає, вирішенням їхніх соціальних проблем тут і не пахне. Просто для самореклами навмання ощасливлено сімох з-посеред них. Кінець статті це підтверджує: до такого-то числа чиновники мають подати Попову прізвища наступних "щасливчиків". Чистий піар!

Вражає й низька грамотність газети. І так ні про що читати, а ще й ця сірість написана безграмотно. Ніби в газеті немає коректорів, мовби її не читає редактор…Чи в них усюди "проФФесіонали"?  Ось посеред матеріалу – крупно три слова написано… разом:"Мимаємооб’єднатися". Це повинно читача розсмішити – чи як? Поруч слово "мікрое-лементи" розбито для переносу саме таким диким чином. (Усе вищевказане – в номері за 5 липня).

Зустрічаються "перли" й геть унікальні. У номері за 2 жовтня, наприклад, у матеріалі "РАДИКАЛьна очистка в Києві" (про ВАТ "Радикал" пишуть) у підзаголовку, врізаному в текст, додумалися розірвати переносом слово "Радикала". Вийшло, що "Демеркури - зацію "Ради –кала" можна зробити за 1,5-2 роки"! "95-й квартал", як кажуть, відпочиває.

Пригадався анекдот. Дві подруги зустрілися й пліткують. "Я вийшла заміж за радикала", -хвалиться одна. "Заради чого ти вийшла заміж?", - перепитує інша.

Навіть у розділі про дозвілля все примітивно: гороскопи, сканворди, анекдоти... Нічого свого. У рубриці "Старий Київ" чомусь розповідають здебільшого про трамваї: "На курорт – трамваєм", "Трамвай – київська ознака". А чому, скажіть-но мені, не Андріївський узвіз є київською ознакою? Або – Гостинний двір? Можливо, на згадування про ці ознаки вже накладено табу? Бо їх по-злодійськи крадуть у киян ті, кого люди доречно прозвали "янучарами"…

Остання ж, як правило, найцікавіша сторінка номеру, на три чверті відведена під рекламу. Оригінально!

А у"фірмі", де перелічено авторів цього друкованого "дива", зухвало пишуть "Вечірній Київ – улюблена газета киян".

Згоден, колись вона була справді улюбленою газетою киян. Тоді її неможливо було передплатити навіть при великому бажанні. А те, що зробили з "Вечірки" при Черновецькому і те, як продовжують знущатися з неї при Попові, інакше як шкідництвом не назвеш.

Невже в столиці немає професіоналів, які здатні повернути "Вечірньому Києву" колишню славу? Та звичайно ж вони є! І тому я так думаю: їх спеціально не допускають до співпраці з газетою. А ще вірніше – столичні журналісти просто гидують працювати з нинішньою владою, яка складається із "космонавтів", "прибульців" та "парашутистів". Адже Київ для таких – лише "золоте дно".

І ще: а мене хтось питав, який часопис є для мене дійсно улюбленим? Донедавна це – "Газета по-киевски". Коли вона була ще "жива", нею починався мало не кожний день -  з кіоску, хоч в інтернеті. Але нова влада, роблячи горезвісну "зачистку", стерла цю справді цінну для киян газету з інформаційного поля столиці.

Заздалегідь готуючись до виборів мера та до Київради, градоначальники завбачливо усунули  альтернативні й просто об’єктивні джерела інформації. І нас, киян, уже традиційно ніхто не спитав.

Зате маємо кольоровий покруч – гібрид районки часів брежнєвського застою і заводської багатотиражки із комуністичними заголовками-лозунгами. Ще й пхають це"щастя" у наші поштові скриньки без жодного на те дозволу.  За допомогою поліграфічного примітиву намагаються переконати, що ми, жителі столиці, маємо найкращу владу і повинні скавчати від захоплення.

Згорнувши ці"шедеври" в одну купу, несу їх до смітника – хтось на макулатуру забере. Але, виявляється, вже хтось встиг до мене. Як і я, винесли на макулатуру до смітника "улюблену газету", але трохи меншу кіпу. Ото так кияни її "читають".

А мене, як і багатьох інших мешканців столиці, все одно непокоїть: невже ніхто так і не відповість за знущання над "Вечірнім Києвом"? Я вже мовчу про самих киян…

 

Скани газети з www.ex.ua

Вадим Гордін,голова ГО "Парламентський клуб неурядових організацій"

Мені теж боляче за нашу газету. Перетворили її на поповку. Тому перепостую цей матеріал До речі, автор трохи лукавить – судячи з професійного аналізу, він таки журналіст. Але за це не ображаюсь. Правильно написав!

 

Так висловився про неї Франсуа Міттеран.

«Я отримала коштовний урок. Накликала на себе максимум політичної ненависті за мінімум політичної вигоди». Ці слова сказала жінка, яка за життя зажила такої слави, на яку багатьом політикам не доводиться розраховувати і після смерті. Мільйони її обожнювали, мільйони – ненавиділи. Але ніхто не залишається байдужим до персони, яка  першою з прем’єрів за життя удостоєна бронзового пам’ятника у Палаті громад Великобританії. Щоправда, вона жартома зазначила, що краще б її образ втілили із заліза. Бо пишалася прізвиськом «залізна леді», наданим їй з легкої руки однієї з газет СРСР. Про росіян вона, до речі, теж висловлювалася не дуже: «Росіяни налаштовані на світове панування… Вони обрали гармати замість масла, у той час як для нас майже все решта важливіше за гармати». Влучно висловлюватись вона вміла завжди.

Та яких тільки прізвиськ, образливих, лестивих, влучних вона не нажила! Окрім Залізної Леді –Кривава Марго, Броньований Танк, Дочка Крамаря і Таран, і Крадійка Молока, всього не перерахуєш.

Ніколи не зважала на хлопчиків

А почалося все у далекому 1925 році у сім’ї провінційного бакалійника, у невеличкому будиночку, де навіть водогону не було. Альфред Робертс обожнював свою молодшу дочку. А оскільки Господь йому сина не послав, виховував, як у найкращих англійських традиціях виховували своїх спадкоємців-хлопчиків: розумною, чесною, цілеспрямованою, безкомпромісною. Меггі такою й росла. Бакалійник Альфред прищеплював своїй улюблениці прагнення завжди бути першою і непохитну упевненість у своїй правоті: «Запам’ятай, в житті не існує слів: «я не можу» або «це занадто складно». Такі слова – доля слабких духом». Коли Альфреда Робертса обрали мером Грехема, він незмінно приводив свою десятирічну Маргарет на засідання міської ради.

Дівчинка добре вчилася в школі, але, як пригадує сама Маргарет, змалку навчалася з дівчатами і тому не звикла зважати на те, «що скажуть хлопчики». Батько привчив її багато читати, аналізувати і дискутувати. А також переконав юну дівчину, що найкраща в світі діяльність – це політика. Він витрачав багато коштів і зусиль на освіту доньки, яка вчилася у престижній школі, змалку займалася музикою і спортом, навіть була капітаном шкільної збірної з  хокею на траві. Але подруг не мала. Занадто розумна, і не по-дівчачому сувора, однокласниці навіть нарекли її Зубочисткою і Зубрилою. Марго не зважала на язички дівчат, а по закінченню школи намітила собі не абиякий навчальний заклад, а Оксфорд! Бо саме звідти виходила більшість політиків Британії.

Втім, на цьому її навчання не завершилося. Студенткою вона закохалася у юного графа, та батьки-сноби і думати заборонили юнакові про дочку бакалійника. Тимчасом юна леді наполегливо займається політикою, і пов"язує свої інтереси з консерваторами, які тоді, до речі, не були при владі. Саме під час партійної діяльності Маргарет знайомиться із успішним бізнесменом Денісом Тетчером. Люблячий чоловік із розумінням поставився до захоплення дружини політикою. І народження двійні, сина і дочки, не зупиняє Меггі.

«Овочі будуть те саме»

Потім була карколомна політична кар’єра. І це – в Британії, де політикою на той час займалися майже без виключення лише чоловіки! Спочатку Маргарет потрапляє до верхівки партії консерваторів, потім – коли консерватори приходять (не без її зусиль) до влади, опиняється у Парламенті, стає спочатку міністром освіти, а згодом, і прем’єр-міністром Великобританії. І пробуде на цій посаді одинадцять з половиною років, вигравши три виборчих кампанії! Чого як політик досягла Маргарет Тетчер? На початку її першої каденції прем’єра, Британія страждала від жорстокої кризи. Інфляція у 20 відсотків, високі ціни, безробіття і втрата впливу на світові процеси – ось неповний діагноз країни у середині 70-х років. Тетчер, прийшовши до влади, зробила багато непопулярних жорстких реформ, спрямованих на оздоровлення економіки. Вона провела освітню реформу, закрила десятки збиткових шахт, здійснила приватизацію житла, підприємств і цілих галузей, не допустивши при цьому монополій, твердою рукою «скрутила в’язи» корумпованим лідерам тред-юніонів, реструктурувала податки, сприяла розвитку середнього класу. І виграла війну на Фолклендах, підвищивши цим міжнародний рейтинг Британії.  Її не злякали ні ненависть противників, ні нападки преси, ні бомби ірландських сепаратистів.

Взагалі Маргарет упевнена, що жінка цілком здатна і здійснювати кар’єру, і мати коханого чоловіка, і виховувати дітей. Це, на її думку, справжня гармонія жіночого життя. Про безкомпромісність і непохитність леді Тетчер існує чимало легенд. Вона не вважає, що жінка має бути м’якшою і поступливішою від чоловіка. Хоча деколи чинила саме як жінка. Подейкують, що на засіданнях кабінету вона клала поряд із собою  сумочку. І коли гнівалась на когось із міністрів – ридикюль летів просто в того, хто завинив. А ще не любить вентиляторів, бо псують зачіску.

А ще розповідають, під час обіду разом із своїм кабінетом, Тетчер замовила стейк. «А овочі?» -запитав офіціант. «Овочі будуть те саме!» - відповіла прем’єр, обвівши поглядом присутніх.

Загадка, але королева Великої Британії не дуже жалувала Маргарет (мабуть, вважаючи, що перша леді має бути лише одна), проте в 1992 році Тетчер стала пером Палати лордів з присвоєнням особистого спадкового дворянства з титулом баронеси Кестівена і у 1995 році призначена Єлизаветою ІІ-ю дамою Благородного Ордену Підв’язки, найвищого лицарського ордену Великої Британії.

Вона пішла у відставку, не добувши свого третього терміну, коли не знайшла розуміння своєї податкової реформи і не підтримала ідею євроінтеграції. Бо патріотизм у Маргарет – теж залізний, як і вона сама.

 

А тепер порівняймо цю жінку і ОТЕ - що лапу наставляє, тьотю, власницю мережі маркетів Епіцентр. Нещодавно пані Герегу одна газетка порівняла із залізною леді. Сміх та й годі!

 

Британський педагог і філософ Джон Локк був не лише педагогом і філософом. Талановитий лікар, дослідник, дійсний член Лондонського королівського товариства (з 36 років!), один із засновників Банку Англії, вчений, до думки якого прислухалися королі й дипломати, супротивник усього закостенілого й відсталого, а по суті – батько сучасного державного устрою, моделі демократії, на засадах якої досі живе Західна Європа. Він також був одним із перших, хто сприяв відміні закону, що обмежував свободу слова. А жила і творила ця людина – аж у 17 столітті!

Локк товаришував і переписувався з Лейбніцем, з Ісааком Ньютоном вів довгі богословські бесіди. На роботи Джона Локка опиралися ідеологи Північних Штатів Америки, зокрема Джордж Вашингтон і автор «Декларації незалежності» Томас Джефферсон, а в Європі – Вольтер і Руссо. І хоча Джона Локка вважають засновником основних засад народовладдя, на фоні видатних досягнень мислителя якось губляться його педагогічні концепції.

А вони таки були, і на той час, досить передові й неординарні. Насамперед Локк категорично заперечував тілесні покарання і робив акцент на різнобічному розвитку дитини. І це тоді, коли в Європі ще не зовсім склала зброю Свята Інквізиція! У часи, коли запросто можна було опинитись за гратами, просто висловивши публічно думку, що не збігалася з настановами церковників!

НІЯКИХ ВІРШИКІВ!

Народився Джон Локк у містечку Рінгтон неподалік Брістоля 29 серпня 1632 року у сім’ї провінційного адвоката. Його батько свого часу повоював капітаном під знаменами війська самого Кромвеля. Батько був людиною досить забезпеченою, але непрактичною, втратив майже всі свої статки, але найціннішим капіталом виявилися зв’язки, тому його здібного сина друзі влаштували до престижної школи при Вестмінстерському абатстві, звідки хлопець вийшов із найкращими відгуками викладачів і порівняно легко став студентом Оксфордського університету.

Здобувши ступінь магістра, він бере участь у знаменитих дослідах Бойля, захоплюється медициною і досягає в цьому таких успіхів, що своїми рекомендаціями рятує життя лорду Ешлі (який згодом стає графом Шефтсбері і впливовим сановником королівства). Вдячний аристократ бере під патронат свого рятівника, і по суті все подальше життя Джона пов’язане з долею графа і його родини. Що не так уже й погано для тих часів, якщо зауважити, що власної родини Локк так і не надбав. Він був і домашнім лікарем, і вихователем сина свого покровителя. А покровителю не завжди щастило, довелося зазнати і почестей, і долі вигнанця. І Джону випало розділити всі перипетії політичної кар’єри Шефтсбері, паралельно розробляючи світоглядні і філософські концепції.

Зокрема, в педагогіці він відштовхувався від вирішального впливу середовища на виховання. Шістнадцять років життя присвячує створенню шедевру «Досвід про людське розуміння», де розробив емпіричну теорію пізнання.

У розквіті людських і творчих сил Локк отримує різні престижні посади у державних закладах королівства. Він мав можливість втілити у життя більшість своїх теорій, і робив це, часом наживаючи ворогів у клерикальних колах. Проте встиг принести чимало користі не лише своїй країні, а й людській цивілізації.

Одна з його видатних праць називається «Думки про виховання». Локк вважав, що успіх держави залежить від того, наскільки підготовленою буде не тільки правляча еліта, а й більшість громадян. І теоретично обґрунтовує думку, що справжнього джентльмена можна виростити, а саме - виховати. Локк вважав, що людина не має вроджених ідей: «Дев’ять десятих людей стають такими, які вони є, тільки завдяки вихованню». Звідси найважливіше завдання виховання – вироблення характеру, сили волі, моральності. І кінцева мета – здоровий дух у здоровому тілі. (А ви – про «моральний кодекс»!).

Кожна дисципліна має бути не предметом споглядання, а готувати до реального життя. Ніяких віршиків! Їх він, де речі, терпіти не міг, особливо в якості розумових вправ.

Перемога над собою – ось девіз справжнього джентльмена! А зовсім не походження, до речі. Громадян соціуму Джон Локк вважав рівними за правами, і лише за здібностями вони мали досягати кар’єрних вершин. І важлива складова освіти – навчання певному ремеслу як окремому предмету.

Основний дидактичний принцип: спиратися на інтерес і цікавість дітей. А головним виховним засобом є приклад і середовище. Стійкі позитивні звички виховуються ласкавими словами і сумирними настановами. Фізичні покарання – лише у виняткових випадках (а це ж – 17 століття, Об’єднане Королівство, у якому різки гуляли по сідницях школярів чи не до третини 20-го!).   

Зміст навчання: читання, письмо, малювання, географія, етика, історія, хронологія, бухгалтерія, рідна мова, французька, латина, арифметика, геометрія, астрономія, фехтування, їзда верхи, танці, моральність, найсуттєвіші частини громадянського права, риторика, логіка, натурфілософія, фізика. Ось що має знати освічена людина!

Чи варто після цього дивуватися, що саме в Англії у вісімнадцятому столітті, одразу після Локка вибухнула промислова революція?

Слід зауважити, що у переліку дисциплін не випадково присутні танці. Локк абсолютно геніально визначив, що саме танці дають фізичний гарт і необхідні рефлексії, такі як координація рухів, яка в свою чергу сприяє розвиткові мислення.

«Народ має право на повстання»

Політичні погляди Локка були не менш революційними. Він був переконаним прибічником демократичних принципів. Недарма Локк став теоретиком громадянського суспільства і правової держави. Він першим запропонував принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Крім того, Локк розробив ідеї демократичної революції, вважав правомірним і необхідним повстання народу проти тиранічної влади, якщо вона зазіхає на природні права і свободу народу. «Право народу на повстання проти тиранії» - його вислів (якщо правитель не виправдовує довіри, люди мають право і навіть зобов’язані перестати йому підкорятись).

Мислитель вважав найправильнішою побудовою для держави таку, яка тримається на особистій свободі громадян. Уряд складається з людей, обраних за загальної згоди для нагляду за точним дотриманням законів, встановлених для збереження загальної свободи і добробуту. Людина в державі підкоряється лише цим законам, а не свавіллю і примхам необмеженої влади. Законодавчу владу Локк вважав верховною, вона священна і недоторкана, але не безмежна. Закон однаковий для усіх. Свавільна влада несумісна із сутністю громадянського суспільства. Слід ще додати принцип віротерпимості і поваги до будь-якого інакомислення.

А тепер скажіть, з чим з вищесказаного ви не згодні? Цілком сучасні думки, чи не так? А це ж написано у 1689 році!

Помер Джон Локк у 1704 році, будучи на вершині слави, на порозі епохи, яку сам же ідеологічно обґрунтував. Він, хоч і вірив у Бога, та не вірив у чудеса, не вірив людям, яким являлися святі і тим, хто постійно думав про рай і про пекло: «Наша доля – тут, в цій маленькій місцині на Землі, і ні нам, ні нашим клопотам не судилося покинути її межі».

 

Вам це ні про що не говорить?

 

 

Це слова людини, яка вміладо нестями кохати жінку, до нестями бути закоханим у свою справу, помилявся, алей вмів відповідати за свої помилки і головне – виправляти їх.

Він ненавидів насилля, не визнававстереотипів, примусу і будь-яких меж. Це – Джон Леннон, душа і серцеліверпульської четвірки, чотирьох хлопців, які назвали себе «The Beatles» і перевернули світ. Якимчином підліткам з англійського промислового міста вдалося змінити культурні,музичні, естетичні уявлення людства зразка двадцятого століття? Чому молодьшаленіла не лише і не тільки від їхньої музики, а й головне – відсвітосприймання, яке вони виголошували відкрито? І чому пацифіста, бунтівникаЛеннона, який висловлював типово «ліві» погляди, так ненавиділи ідеологи і СРСР,і ФБР? Над цими питаннями дослідники досі б’ються.

У анкеті у 1963 році Джоннаписав, що він у шоу-бізнесі із двадцяти років. Та починалося все набагатораніше.

Його мати, Джулія окрімпершого імені дала Джонові й друге – Уінстон, на честь тодішньогопрем’єр-міністра Великобританії Черчілля. Батько Джона – Фред служив на торговому судні і дома майже не бував. Віннадовго зник, легковажна Джулія стала підробляти танцівницею і, знайшовши собііншого чоловіка, віддала Джона на виховання бездітній сестрі Мімі. Колихлопчику було чотири роки, батько все ж з’явився,та Джулія не вибачила йому свого  злидарювання і зажадала розлучення. Врезультаті п’ятирічний хлопчик мав вирішувати, з ким хоче залишитися – з таткомчи мамою? А дорослі все лаялись: мати з батьком, батько з коханцем матері ймати – з тіткою. Можливо, саме відтоді Джон навчився не визнавати жоднихавторитетів? Зрештою, хлопчик залишається з тіткою. І все життя дуже любитимесвою маму, а коли вона загине в автокатастрофі, Джон, якому тоді було 18, малоне збожеволіє від горя.

А поки що сувора Мімі недавала спуску племінникові і той намагався знайти втіху у єдино доступному длянього чоловічому товаристві – дядька Джорджа.  

Джон з дитинства бувкороткозорим і страждав на дислексію. Це коли людина плутає місцями букви всловах.

«Я швидко забув батька,ніби він помер, та іноді зустрічався з матір’ю і любов до неї ніколи неполишала мене». Малий часто залишався удома один. Сидів перед дзеркалом і часомзабував, вдивляючись у його глибину, де він, що він. Тому, коли прочитав книжкуЛьюіса Керолла «Аліса у задзеркаллі», був вражений…

У чотири роки його віддалидо найближчої початкової школи. Хлопчик співав у шкільному хорі і навітьсамотужки намагався випускати ілюстрований журнал. Однак ніхто на йогоздібності не зважав. А той уже з десяти років визнав себе за генія. «Невже небачили, що я найрозумніший у школі?» - дивувався він. І малолітній геній зібравнавколо себе декількох шибайголів. Ця компанія стала справжньою карою длявчителів і сусідів. Проте тітка не вірила у розповіді про те, що її племінниквикаблучував разом з друзяками по всій окрузі. Вона до нестями любила йідеалізувала хлопця, влаштовувала тричі на рік для нього дитячі свята. А Джонтак і не став навіть посереднім учнем, єдині предмети, які його цікавили –малювання й англійська мова і література, з них він робив чималі успіхи, томупо закінченню школи директор пожалів хулігана і дав рекомендацію до художньогоколеджу.

Щоранку Джон виходив здому у пристойному костюмі, як і належить студентові. Проте цей імідж доживавлише до найближчої зупинки, на якій оторва… знімав штани. Під ними виявлялисявузькі джинси і замість лекцій юнак прямував на зустріч з своїми друзями,такими ж молодими музикантами, в тому числі – із Полом Маккартні. Джон спочаткуграв на банджо й Маккарні підкорив його вмінням грати на гітарі. Пол почаввчити свого нового друга, і власне, з цього й почалося… Коли Джон вперше почуврок-н-рол у виконанні Елвіса Преслі, одразу визначився, чим займатиметься всежиття. Він захопився стилем, що не визнавав ніяких обмежень та перешкод.

Компанія молодих хлопцівпиячила, ув’язувалася у бійки, але мала головне – ідеологію Джона, який прагнувбудь-що досягти успіху і вірив у свою винятковість. Тому хлопці шукали себе,свій стиль, засіб, яким могли б висловитися. І вчились – грати, писати музику,співати. У них не було зразків, вони нікого не наслідували і цим «висадили»шоу-бізнес.

А далі було все –багатотисячні шаленіючі натовпи фанатів, турне за океан, світове визнання,зйомки в кіно, книги, інтерв’ю, епатажі і скандали, дівчата, сварки, наркотикиі музика, концерти, концерти… Джон сам себе призначив лідером і тому не мігприпустити, щоб хтось його випередив у жодній з перерахованих позицій. Але.Коли після спільного кількарічного наркотичного угару із своєю дружиною ЙокоОно він вирішив обрати засіб подолати згубну залежність, йому не хотілосязробити цей крок ще одним приводом для верещання жовтої преси. Тому обравнайжорсткішу методу – так звану «холодну індичку» - коли наркоман зачиняєтьсяна тривалий термін удома, де окрім холодної води немає нічого. До слова, такийзасіб витримують не всі, він взагалі може призвести до смертельного результату.А йому вдалося. Чим і довів: нічого неможливого для людини немає, у якій бипрірві та не опинилася.

Згодом він створить «Imagine»,«Give Peace a Chance», виведе на сцену таких зірок якЕлтон Джон, Ерік Клептон. А коли народиться другий син Шон, на п’ять роківприсвятить себе малому. Він розраховував прожити ще років сорок. Але так ізалишиться сорокарічним мрійником, який прагнув, щоб його зрозумів увесь світ.

«Життя – це те, щовідбувається із тобою, поки ти будуєш інші плани». Й справді так. Найбільше вінне любив бовдурів і хотів стати багатим і знаменитим. І цьому ніхто не зміг завадити.

 - Она всё украла!
- Что - всё?
- Газ, электрику, нашу тысячу!
- Какой газ - который Фирташу отдали?
- Нет, весь газ!
- Может, черноморский - который Ахметову и россиянам отдали?
- Нет, не черноморский - весь газ!
- Украинский?
- Нет, украинский олигархи украли!
- Может, она Киевэнерго украла?
- Не-е, Киевэнерго забрал Ахметов!
- Может, Днепроэнерго?
- Не-е, Днепроэнерго тоже Ахметов.
- А как на счет Полтавоблэнерго, Прикарпатьеоблэнерго, Черниговоблэнерго, Сумыоблэнерго?
- Это Григоришинский "Энергостандарт".
- Что ж она украла?
- Всю электрику!
- Может, она Межигорье украла - 137 га под Киевом?
- Это Янукович.
- Может, Сухолучье - 37 000 га?
- Тоже Янукович.
- Может, она ЮБК украла - 9 000 га?
- Это Янукович!
- Гурзуф, Партенит?
- Не-е, это Азаров и Литвин.
- Может киевский ЦУМ?
- Не,-е это Ахметов.
- Жуляны, Бориспольский аэропорт?
- Не-е, это Семья.
- Днепроспецсталь?
- Это Суркисы.
- Никопольский ферросплавный?
- Пинчук.
- А Запорожтрансформатор?
- Это собственность Григоришина
- Ну может это она хапнула и обанкротила из-за земли завод гражданской авиации и завод Радар в Киеве?
- Не-е, это Тигипко.
- Ну хоть водопад Гук, гора Хомяк, заповедник Женец - это она слямзила?
- Не-е. это Ющенко.
- А что ж она украла?
- ВСЁ!.....

Мы в упоении от своей молодости, свободы, ума, образования, от вовлеченности в разные глобальные процессы — от культуры до проблем генно-модифицированных продуктов — прошляпили плесень, она разрослась и лишила нас всего. Пока мы были в авангарде, шпана, двоечники, лохи и лузеры шли работать в прокуратуру и милицию, в КГБ и налоговую. Нам они были неинтересны — они ничего не читали, не знали и не хотели знать. И они нам отомстили, и показали, кто тут — лох.

…На днях я была на беседе в каком-то загаженном отделе Следственного комитета, на Пресне. Меня опрашивал пафосный мальчонка лет 23-25. Он не знал законов и структуры своих же следственных органов, плохо понимал устную речь и был сильно не в ладах с письмом; его кругозор вызвал у меня оторопь. А в соседнем кабинете сидел второй, точно такой же. И третий. И снова страшно — уже не за себя.

Ольга Романова

журналист

ПЦ!

 

И скажите мне, что у нас не то же самое!