Панам противсіхам присвячується (з блогу "Абирвалг")

Мені завжди було ніяково полемізувати з журналістами. Все-таки, я - всього тільки адмін сайту і програміст, а не спеціаліст з політології, а вони - прожектор перебудови... чи то пак розбудови нової країни. Правда, країна чомусь постійно лишається все тією ж самою, і я тепер не бачу особливої різниці між Україною часів Кучми та Україною часів Януковича. Хіба що пішли хто куди справжні гранди журналістики, а замість них вийшов "другий ешелон", у якого погано не лише із логікою, а й з елементарною політичною пам'яттю. Саме тому я й взявся свого часу за перо, і зараз пишу оцю статтю, полемізуючи із практично щойно надрукованою останньою частиною інтерв'ю Мустафи Найєма.

Два роки тому в форумних дискусіях я доводив, що план противсіхів, танунахів та протиобохів (а якщо бути чесним - адептів маловідомих політичних сил із настільки пігмейським рейтингом, що його соромно на людях показати, тому далі я їх буду звати альтернативщиками) був дуже простий. Будучи нездатними перемогти в чесній конкурентній боротьбі, вони вирішили хитрістю "завалити" одного із політичних титанів, і потім поділити між собою його політичний простір. Здавалось б, в країні дуже багато людей, які не підтримують нікого. Ось бери, пиши програму, завойовуй прихильність і здобувай місця в парламенті. За різними оцінками у нас такого пасивного населення від 50 до 60%. Це дуже багато. Якщо порівнювати із Клондайком, то ці відсотки - Мати Золота, міфічне родовище, яке здатне перетворити на багатіїв будь-яку кількість золотошукачів. Однак для того, щоб завоювати собі серед них прихильників, для початку слід перебороти їх пасивність. Показати, що "новий політик" може їм щось дати таке, чого не може дати ніхто. Тут якраз і міг знадобитись талант журналіста, який б зміг зацікавити новими ідеями, перспективами, нарешті, дати суспільству популярний дискурс різних ідеологій. Розібратись в тому, чого хочуть люди, а також в тому, що їх може зацікавити. Роботи було непочатий край. Однак це не сулило швидкого успіху. Та ж Тимошенко роками наполегливо працювала, щоб завоювати свій авторитет. Починала із "персонального" депутатства, потім мала свою мікроскопічну фракцію, її агітаційні матеріали обмежувались чорно-білими листівками і книжечками "на роздачу". Я пам'ятаю іще ті часи, коли весь агітматеріал "Батьківщини" вкладався в календарики і трикутнички "Я не здалася". Зараз кожна мікроскопічна політична організація має на порядок більші ресурси, а головне - має трибуну в формі інтернет-комунікацій. Політичний шлях Тимошенко - це готовий підручник для сучасного політичного лідера, із усіма знахідками, помилками, перемогами і поразками. Беріть, аналізуйте, копіюйте, переосмислюйте, плануйте свій шлях. Не сподіваючись на швидкий і карколомний стрибок до успіху. І це логічно. Царської дороги нема ніде і ні для кого.

Той же Ходорковський, формулюючи свою політичну платформу (правда, до нього це дійшло тільки в тюрмі), присвятив чільну частину своєї публіцистики аналізу перспектив своєї ідеології в російському суспільстві. Його статтею "Криза лібералізму" я вже не перший рік користуюсь у якості одного із посібників. Але те, що дійшло до Ходорковського після страшного процесу, і після років відсидки, досі не може "прописатись" в головах вітчизняних прихильників "дискусій про принципи". Вони не аналізують їх, а просто копіюють. Одні - у Саакашвілі. Другі - у Лі Кван Ю. Треті із смаком обговорюють витримки із ікони сучасного лібертаріанства Айн Ренд. Та ніхто не пробує проаналізувати: як зацікавити людей тією чи іншою ідеєю, ідеологією; як довести, що "непопулярні дії заради блага держави", у підсумку обернуться прибутком. Навіть лікар, даючи пацієнту гіркі пігулки замість солодкого сиропу, пояснює, що це для його одужання. Наші політики ніколи себе не утруднювали поясненнями, для чого ж їм все це. Принципи, ідеології, "непопулярні реформи" перетворились на свого рода мандалу, набір магічних заклинань, які просто в силу своєї декларації повинні подіяти, просвітити і повести за собою. А так не буває. Тому й рейтинги такі мікроскопічні і ніяк не вдається зацікавити оті 50% пасивних.

Так от, альтернативщикам здалося, що тернистий шлях політика - це надто складно і надто довго. А головне, треба працювати, і працювати предметно, а в результаті можеш отримати гарбуза замість омріяних лаврів триумфатора. До того ж значно простіше людям підкинути гречки, пообіцяти їм мегапокращення, або просто розповісти, як "керівна партія" захищає манюпасів від злих бандерівців зі Львова. І тоді на світ з'явилась геніальна ідея. Слід позбавити своєї політичної сили якусь частину політично активного електората, і від безвихіді ті будуть змушені шукати собі нову політичну силу. Тут-то вони й виїдуть на зграбних білих конях, і розпочнуть свою переможну ходу. Сказано - зроблено. Всі сили альтернативних кандидатів були кинуті на боротьбу із слабшим із двох політичних титанів, які боролись за президентське крісло. Населення наполегливо розпропагандовувалось з метою якомога більше збільшити відсоток пасивних, щоб забезпечити перемогу залізобетонного і ретельно відмобілізованого за роки електорату Партії Регіонів. В результаті до влади прийшов Янукович, створюючи ту саму омріяну атмосферу безвиході та безальтернативності, а Тимошенко була виключена з політичного життя. Партія Тимошенко тут же розпочала валитися на частини, втрачаючи рейтинг та звільняючи політичний простір для діяльності альтернативщиків. Здавалось, все йде за планом.

І тут виявилось, що ніякої тріумфальної ходи на білих конях не буде.

Снаряд, яким з таким завзяттям стріляли по Тимошенко альтернативщики, зненацька зрикошетив, і влупив їм прямо межи очі. Вони знову опинились перед необхідністю перебороти пасивність населення. У відчаї альтернативщики почати метушитись із боку в бік. Був винайдений новий перспективний піар-ход: акції без прапорів. Якщо прапорів нема, отже, які б не були присутні політичні сили на ній - в свій актив вони не зможуть їх записати, натомість це зможе якась "громадянська ініціатива", за якою ховатимуться все ті ж самі альтернативщики. Однак це їм не допомогло: після поразки безпрапорного "податкового Майдану" такі акції збирали все менше і менше народу, аж поки не скінчились жалюгідним всхлипом "Комітету Захисту Андріївського Узвозу" (на чиї мітинги приходило менше тисячі народу, причому більша частина йшла на супутній концерт) та "Республіки Гостинний Двір". Круглі столи, асоціації рівних, безлідерні вертикалі - все це не працювало. І не дивно. Тому що шлях політика завжди довгий і тернистий, вимагає кропіткої роботи, вимагає організаційної структури (а тут уже не обійдешся без лідера, який візьме на себе обов'язки арбітра і обличчя нової політичної сили), роботи з просвітництва населення, і ніяка "срібна куля" нездатна зробити це моментально чи навіть за рік. А Янукович та його політична сила тим часом методично стріляли "поверх голів", добиваючись не стільки попадання в опонентів, скільки того, аби вони голів не піднімали, а разом з ними і їх потенційний електорат, продовжуючи так вдало проведену альтернативщиками кампанію на збільшення пасивності в суспільстві.

Ось так і не рий іншому ями, сам в неї попадеш...

Ті з альтернативщиків, хто був розумніший, зрозуміли, що за таких умов їх єдиний шанс уже не на місце у владі, а на фізичне виживання як політиків - ними ж оббріхана і зраджена Тимошенко. Навколо неї згуртувались ті рештки політично активного населення, які ще могли потягатись за кількістю із залізобетонним електоратом Януковича. На окучення виборця, розчарованого в ПР, годі було сподіватись - замість росту рейтингу альтернативних політичних сил, на Сході почав рости рейтинг комуністів та неосталіністів. Так і виникла зібрана по нитці, клаптикова "об'єднана опозиція". Зауважимо, що вона виникла не навколо "громадянських ініціатив", не навколо "партій третьої хвилі", не навколо якогось Нового і Молодого Політика, і не навколо справжньої ідеології. Таких за два роки попросту не з'явилось. Громадянські організації на повірку виявились симулякрами, що лише імітували правозахисну діяльність. Партії виявились технічними проектами. А політики - банальними балаболами, які так і не спромоглися показати народу, що вони йому можуть дати. Єдиною справжньою партією виявилась та сама, напіврозвалена "Батьківщина", якій політологи наввипередки пророкували небуття. Туди наші "розумні альтернативщики" й ломанулись (звичайно не без задніх думок, і не без кинджала в кишені, який можна встромити в спину в зручний момент) і можливо, тепер попадуть в парламент і виживуть.

А що ж решта? А решта знову має Хитрий План: умовити Тимошенко "піти вчасно". Вони уже визнають, що Тимошенко виявилась кращою за Януковича, що вона має моральне право на помсту, і що у неї загалом, все виходило добре. Але задля блага країни вона повинна пробачити все і всім, і піти відпочивати - аби стати прапором, символом, який даватиме людям наснагу. Грубо кажучи, Тимошенко пропонують стати... богинею українського політикума. Її іменем будуть приносити клятви, будуть урочисто обіцяти виконати те, що вона розпочала, навіть будуть боротись за право називатись її найкращим учнем, чи спадкоємцем її ідей. Але сама вона буде десь там, на небесах. Можливо, писатиме мемуари, виконуватиме роль посла миру в Раді Европи, чи щось таке. Але в політикумі вона буде просто символом, який будуть чіпляти на прапор ті, хто іще так недавно називав її "латентним злом". Красива комбінація, чи не так? А головне, її уже апробовано в Бірмі, де видатну правозахисницю Аун Сан Су Чжі, лауреатку Нобелівської Премії, кавалера численних нагород і буквально - народну героїню, всього тільки (!) обрали депутатом, причому не як лідера партії, а як кандидата в нижню палату представників. Таке депутатство - це якраз і є оте саме омріяне альтернативщиками перетворення видатної опозиціонерки і політв'язня на символ, який ні на що не впливає, а головне - не заважає домовлятись. Ну, й результат відповідний - як були в Бірмі при владі військові, так і лишились (я не шуткую - чинний президент Бірми Тейн Сейн - був колишнім членом хунти, і більше того - одним із її очільників). Бірманські "альтернативщики" ж опинились перед все тією ж проблемою - символ є, запит в народі є, а чомусь тріумфу нема, а замість "дискусії про принципи" - "дисциплінована демократія" (нічого не нагадує?). В українській специфіці ми, вочевидь, побачимо в президентах яку-небудь напомажену істоту...

Взагалі, "Україна без Тимошенко" - це окрема велика тема, яку я винесу в наступну частину. А зараз я б хотів, аби мої читачі подумали над питанням, яким задалась Айн Ренд, пишучи свою серію про "Атланта...". Звучить воно так: за яким правом слабкі претендують на плоди праці сильних і продуктивних? І чи не є аморальним бачити в слабкості більшу цінність, ніж в працездатності. Забігаючи наперед, я скажу, що я є послідовним противником теорій Ренд через їх надмірну утопічність та надуманість. Однак питання, якими вона задавалась - вірні, і містять в собі зерно істини.