Наймерзенніша особа

  • 23.07.12, 12:19
Руководитель Фонда социального действия Роман Василишин в комментарии From-UA дал оценку профессиональной деятельности вице-премьера Сергея Тигипко.

Тут может быть два варианта: либо Виктор Федорович пребывает в бреду, либо он вообще ни в чем не разбирается. Может быть и третий вариант: те делишки, которые обстряпывает Сергей Леонидович в Украине в социальной сфере – может, это есть целью жизни и самого Виктора Федоровича. Может, они родственные души.

«С моей точки зрения, Тигипко - это квинтэссенция банкирской сволочи, которая взнуздала украинский народ и как социальный паразит выстраивает так систему, чтобы угнетение народа продолжалось до самого момента исчезновения этого народа с мировой карты государств. Ничем другим, кроме как автором фашистских геноцидных реформ он нашему народу не запомнится», - отметил Василишин.

 


«Если говорить о моем прогнозе его будущего, то в течение двух лет если он успеет бежать к свои офшорным счетам - может, будет жить на Западе в тюрьме. Не успеет - боюсь, что его будут судить здесь. Это одна из самых омерзительных, антипатичных и неприятных особ во властной верхушке», - подчеркнул эксперт.

Осталось лишь узаконить крепостное право

  • 22.07.12, 13:15
Сейчас одной из самых широко обсуждаемых тем является проект нового Трудового кодекса. И это понятно — он будет касаться всех работающих граждан.

И каждый раз в процессе обсуждения слышны такие эпитеты: “рабский кодекс”, “крепостной закон”, “антинародный свод”. С одной стороны, Украина вынуждена жить по старому трудовому законодательству 70-х годов прошлого века — и его пора менять. Но если и принимать новый проект, то не в редакции, предложенной Партией регионов.

Работников лишают шанса

Среди основных проблем нового кодекса обычно называют превалирование интересов работодателя в отношениях с наемным работником. И действительно, в проекте существует ряд положений, позволяющих говорить о таком перекосе. Так, если ответственность работника перед работодателем устанавливается в двадцати статьях кодекса, то ответственность работодателя — лишь в пяти. Особенно заметная диспропорция существует в материальной ответственности. Кодекс в целом позволяет работодателю найти обоснованные причины для задержки заработной платы, не компенсируя задержку, в то время как материальная ответственность работника за причиненный ущерб может быть очень высокой.

Законопроект также позволяет в некоторых случаях на определенный срок увеличивать рабочую неделю до 60 часов, а рабочий день — соответственно до 12-ти. Изменяются и нормы составления коллективного договора, который теперь фактически диктуется работодателем в одностороннем порядке, игнорируя мнение профсоюзов и отдельных работников. Причем в случае невыполнения собственных обязательств по такому договору работодатель также вполне может избежать ответственности. Вызывают недовольство критиков кодекса и такие неприятные мелочи, как узаконенное видеонаблюдение и прослушивание, принудительные прививки и медосмотры.

Чьи интересы превыше всего?

Запутанной кажется и процедура реализации права на отпуск. Так, согласно проекту график предоставления отпуска хотя и согласуется с работником, но без письменного приказа руководителя не вступает силу, что, соответственно, не позволяет работнику воспользоваться своим отпуском вне зависимости от изменчивой воли начальства. Работодатель также получает право отправлять подчиненных в неоплачиваемый отпуск сроком до двух месяцев без увольнения и всякой компенсации.

Примерно так выглядят основные претензии к законопроекту. И при внимательном рассмотрении создается впечатление, что основная задача данного кодекса — всего лишь узаконить сегодняшнее фактическое положение дел. В стране, где огромный процент работающих даже не проходит процедуру официального оформления, трудно вообще говорить о какой-либо реальной защите прав трудящихся. Не секрет, что в нашей стране масса граждан и так вынуждена работать по 10-12 часов, а согласно опросам до половины работников не используют свое право на отдых.

Низкий уровень правосознания, страх перед безработицей и отсутствие всякого внятного понимания о путях защиты своих прав отдают наемных работников в полное распоряжение работодателей. А такие явления, как тотальный контроль за действиями сотрудников, волевые распоряжения руководства относительно рабочего графика, отсутствие компенсаций за переработки, многим не представляются такой уж проблемой на фоне многочисленных невыплат заработной платы и неформальной системы увольнений. Критикуемая недооценка предлагаемым законом роли профсоюзов на самом деле отражает лишь их реальное бессилие и недоразвитость в нашем обществе.

Нужен референдум!

Таким образом, новый законопроект в реальности не приведет к изменению положения наемных работников. Он лишь законодательно закрепляет те взаимоотношения в трудовой сфере, которые уже давно сложились в нашей стране на практике. Правящая партия вместо попыток упорядочить трудовые взаимоотношения, увеличить количество привлекательных рабочих мест, обеспечить стабильность и предсказуемость экономики, повысить юридическую грамотность населения теперь просто пытается законсервировать ситуацию, перевести крайнюю зависимость работника из состояния “де факто” в состояние “де юре”.

При этом у Трудового кодекса есть все шансы на то, что он будет принят большинством депутатов независимо от цвета партбилета каждого из них. Народным избранникам по своему социальному положению намного легче представить себя в роли хозяев и работодателей, коими они в большинстве случаев и являются в своей внепарламентской жизни, чем в роли наемных работников.

Опыт последних двадцати лет свидетельствует, что такой серьезный в демократических странах институт, как профсоюзы, у нас фактически не работает, а наемный работник бесправен. Поэтому логично, что общественное движение “Украинский выбор” предлагает вынести обсуждение нового Трудового кодекса за пределы парламента. Такие законопроекты должны приниматься только на всеукраинском референдуме по народной инициативе. Потому что только народ заинтересован в защите своих прав. Все остальные предложения — это лишь разнообразные варианты “крепостного права”.

Владимир ВОЮШ

От себя добавлю: реверанс насчет "цвета партбилета" я не воспринимаю. Кто у нас рабовладельцы? Правильно, власть имущие. Поздравляю: в Украине появились касты. И народ на 90 процентов, увы, попал в касту неприкасаемых. А цвет партбилетов власти всем известен. Мы хотим быть неприкасаемыми? Тогда продолжим визжать: все они одинаковые! 

В точку!

  • 18.07.12, 18:02
Снесли 10 минут тому мой анекдот. Значит, попала в точку!smeh smeh rofl Как говорится, на воре шапка горит! Если уж анекдотов стали бояться, знать, за Сталиным соскучились!hypnosis

Прыжок Земляного Зайца

  • 13.07.12, 16:54

Прыжок Земляного Зайца

На этой неделе Президент Янукович озвучил свою самую заветную геополитическую амбицию – принять участие в саммите G20 в качестве, судя по всему, двадцать первого члена, превратив тем самым Большую Двадцатку в Большое Очко. Воистину это задача, полностью соответствующая масштабам незаурядной личности главы Украинского государства.


«…И быть готовыми отвечать на выборы... вызовы и возникающие различные ситуации», – убедительно объяснил Виктор Янукович свою смелую идею Владимиру Путину. Путин мысленно заржал, однако крепко призадумался. Крыть-то ему, по большому счету, было нечем. С тех пор, как Виктор Янукович вцепился в государственный руль, вырвав его с мясом и куда-то заныкав, Украина совершила мощнейший рывок вперед, который донецкие ученые уже успели окрестить Прыжком Земляного Зайца, при виде коего всякие там азиатские Тигры и Драконы нервно сосут бамбук. Уж во всяком случае проводить Евро им точно никто не доверит!..

Не зря строгие, но справедливые однопартийцы Виктора Федоровича написали ему в поздравлении: «Ваш государственнический ум, воля к победе, лидерские качества позволили много сделать на пути построения нашего государства. Ошеломляющий успех Евро сделал Украину известной во всем мире».

Что так ошеломило Партию регионов в ходе футбольного чемпионата, совершенно непонятно, но зарубежные фаны, говорят, были в таком восторге, что, разъехавшись по домам, стали требовать у своих правительств немедленно принять Украину в Большую Двадцатку, и правительства обещали подумать. Дешевое порошковое пиво, возможность сладко помочиться на стену столичной мэрии под ласковыми взглядами гостеприимных милиционеров, обилие красивых девушек, готовых даже задаром, лишь бы вырваться из этой гребаной страны, – все это навсегда покорило сердца отзывчивых европейцев, сделав их верными друзьями Украины – будущей владычицы мира.

Конечно, ошеломляющий успех Янукевро, на первый взгляд, был слегка подпорчен демонстративным бойкотом чемпионата первыми лицами Европы. Чего уж там, неплохо было бы завалиться в вип-ложу в обнимку с Кэмероном и Олландом, перекинуться в картишки, пуская по кругу литровую фляжку с «Камю» и тайком поглаживая теплую коленку Ангелы Меркель, а после матча завалиться на дебаркадер и гудеть до утра с отличницами вокального искусства… Однако испуганные неизбежным триумфом Евро, одним рывком выводящего Украину и лично Виктора Федоровича Януковича на передовые позиции в общепланетарном масштабе, евробюрократы предпочли отсидеться в Польше, пропустив лучший матч чемпионата, каковым, по общему признанию, стала игра сборных Украины и Швеции.

Что ж, тем хуже для них. А сам факт бойкота Партия регионов рассматривает как весьма ошеломляющий признак для Украины, с которой наконец-то начали считаться во всем мире.

Что же касается рядовых отечественных избирателей, то о них и вовсе говорить не приходится. Да, положим, далеко не всем из них повезло помочиться на стену киевской мэрии, однако же праздник удался так хорошо, что пир во время чумы выглядит по сравнению с этим футбольным счастьем наивной детской забавой.

И, конечно, самое главное – богатое наследство чемпионата, которое достанется всему украинскому народу без исключения. Где-то (хоть никто толком и не знает, где именно) выросли новые мосты и развязки; повсеместно пузырится и проваливается вследствие испытаний гидросистем новый с иголочки асфальт; киевское метро вышло на международный уровень, потому что в нем объявляет по-английски остановки какая-то больная ворона, от звука голоса которой хочется проголосовать за обладающую схожим обаянием Наталью Королевскую; по железным дорогам страны громыхают пустыми вагонами корейские поезда европейского класса «Интерсити+» (прозванные в народе «Интерконтиками»), прибывающие на станцию назначения независимо от расписания, а иногда даже назло ему…

В общем, как пишут на своих бигбордах члены Партии регионов, «Чемпионаты проходят – достижения остаются». Непонятно, правда, что с этими достижениями теперь делать, но все должно решиться естественным путем. «Хюндаи», судя по взятому темпу поломок, скоро развалятся сами, Королевская выиграет выборы и вернет свою партийную «Вперду» Александру Ефремову, который, по слухам, организует ей спонсорскую поддержку, а стадионы вполне могут арендовать на день рождения, опять-таки, ошеломляющие члены Партии регионов, которым заработанное в ходе подготовки к торжеству Евро бабло оттягивает карманы так сильно, что они уже начинают лопаться.

Неудивительно поэтому, что сраженная государственным умом Януковича Европа боится новых прыжков Земляного Зайца как огня и избегает любых контактов с этим успешным геополитическим деятелем. На этой неделе, к примеру, стало известно, что британские чиновники отказались общаться с Виктором Федоровичем на предстоящей Олимпиаде, на которую он собрался выехать с помпой, достойной триумфатора Евро, чтобы принять заслуженные поздравления от английской элиты, а может даже получить рыцарский титул.

Увы, понятия чести и благородства оказались пустым звуком для презренных любителей овсянки: не желая делиться с Януковичем местом в Большой Двадцатке, они предпочли скрыть свое ошеломление и сделать вид, будто великий сэр Виктор Янукович-Ланселот – это какой-то случайный гопник, обманом пролезший в президентское кресло и занятый только алчным набиванием карманов – своих и Семьи евонной. Как будто они не знают, что Семья от круглосуточной работы Виктора Федоровича на покращення только страдает, особенно старший сын Саша, зарабатывающий себе на кусок «мивины» тяжким стоматологическим трудом. Да и младшенький Витька, по правде говоря, не слишком счастлив: достаточно посмотреть на его грязный, вонючий гоночный джип, который будто ломом собирали, чтобы понять, как на самом деле хреново на душе у этого безобидного, в сущности, верзилы…

Боятся англичане, и правильно делают. Чуют, что недолго им в Большой Двадцатке боговать, Большое Очко приближается неумолимо, и оно уже сейчас готово «отвечать на выборы... вызовы и возникающие различные ситуации». В этой связи весьма примечателен тот факт, что даже с днем рождения сэра Януковича никто, кроме недалекого Александра Лукашенко и хитрого, но простоватого и с некоторых пор весьма предсказуемого в отношениях с Виктором Федоровичем Владимира Путина, не поздравил (разве что Ющенко по необходимости прожужжал нечто нечленораздельное из своего псевдопатриотического улья и опять затихарился под сотами, но этого трусливого Леопольда Янукович давно уже за человека не считает).

Все испугались. Все. Даже друг Обама (вот уж от кого не ожидали) – и тот как-то съежился, сделав вид, что совсем забыл про Витину «днюху». Знает, видать, черная кошка, чей уран съела!

На фоне столь всеобъемлющего геополитического триумфа Виктор Федорович с легкой иронией наблюдал за беспорядочными метаниями Путина. Целый день 9 июля не отходил именинник Янукович от телефона, дрожащими руками хватал трубку, но это все был не Путин. Только к концу дня российский президент справился со своими страхами и таки поздравил триумфатора Евро… А ведь Путину действительно есть чего бояться! Сегодня с одной стороны на Россию давит могучий Китай, с другой – крылатая межигорскими парусами Украина во главе с ошеломляющим Януковичем. Что и говорить, Кремлю сейчас не позавидуешь…

Олицетворением нерешительности и суеверного страха перед украинским коллегой стал вчерашний рабочий визит Владимира Путина в Крым. Любому мало-мальски наблюдательному члену Партии регионов было очевидно, что предводителя тандема в Ливадию просто ноги не несли. Четыре долгих часа не отходил Виктор Федорович от телефона, кидался на трубку, как земляной заяц на жертву, – а Путин все не летел. А когда прилетел, то поехал не к Януковичу, а в логово мотоциклистов к какому-то «Хирургу», который начал показывать Владимиру Владимировичу местных девок и вести с ним политически грамотные беседы об обороне Севастополя.

Девки Путину понравились, так что он еще остался пофоткаться, а потом еще, говорят, полез купаться. Вылез, долго и тщательно выкручивал плавки, сам просох, позагорал и уже собрался было ехать обратно в аэропорт, но потом внезапно вспомнил про Януковича и, вздохнув, отправился в Ливадию.

К тому времени Виктор Федорович уже окончательно заждался, и когда снаружи закричали: «Едут, едут!» – бросился навстречу гостю с такой скоростью, что, говорят, чуть не упал перед Путиным на больное колено. Однако Путин все равно скидку на газ не дал, а только зловеще предложил Януковичу совершить мотоциклетную прогулку в логово «Хирурга». Янукович согласился, но не сдвинулся с места. Дальнейшие переговоры тоже ничего не дали, и Путин уехал из Крыма несолоно хлебавши. Янукович опять переиграл его по всем статьям…

Триумфальное шествие Виктора Януковича к геополитическим вершинам продолжается. И уже сейчас мы можем сказать, что до конечной точки, к которой он так стремительно движется, осталось совсем не много. Главное, чтобы ему Англия в визе на Олимпиаду не отказала…


Василий РЫБНИКОВ

Версия для печати Версия для печати

 

 

 

 

Україна чи «благодатный юг России»?

  • 04.07.12, 11:20
      

 

 


x

 

 
«Мы их развели, как котят» – так на рідному для нього блатняцькому сленгу, не приховуючи зневаги і радощів, прокоментував «диригент» депутатської більшості Міхаіл Чечетов здійснене з тотальним порушенням регламенту ухвалення нового мовного законодавства. І не приховуючи нічого, додав на адресу опозиції: «Я не знаю, что они будут делать на выборах».

Як на мене, слід подякувати Чечетову за чесність: він відверто, на всю країну оприлюднив виборчу стратегію Партії регіонів: порушити всі правові й моральні норми та «розвести» своїх конкурентів. Хоча, власне, чого боятися цій політичній силі, яка демонстративно чхала на вітчизняну та європейську громадську думку і за минулі два з половиною роки сконцентрувала всю повноту влади у своїх руках з використанням усіх можливих і неможливих методів, за винятком хіба що нового голодомору та масового терору?

А попереду, як уже заявив дехто із тріумфаторів, – внесення до Конституції України змін, які б закріпили державну двомовність. На практиці за умов неототалітарного антинаціонального режиму, як-от у Білорусі, двомовність означає тотальну русифікацію країни, куди гіршу, ніж у радянські часи.

Причому русифікацію далеко не тільки у лінгвістичному розумінні.

Економіка попереду філології

Як випливає з реакції в інтернеті, чимало люду вважає, що головна битва проти новітньої русифікації України відбулася і була програна українцями у стінах Верховної Ради 5 квітня та 3 липня цього року. Мовляв, виявилася б опозиція трохи меткіша, а громадяни – дещо активнішими – і все було б інакше. А тим часом битва навколо новітнього мовного законодавства і його ухвалення насправді є тільки епізодом, і, цілком імовірно, не найбільш значущим, нинішнього наступу русифікаторів на все українське.

Наступ цей розпочався не два з половиною роки тому, тобто з приходом до влади Віктора Януковича, а раніше, а саме – в останні роки президентства Леоніда Кучми, коли Росію очолив підполковник КҐБ Владімір Путін, а невдовзі головою адміністрації загнаного у глухий кут Кучми став Віктор Медведчук, якого не треба зайвий раз характеризувати. Саме тоді російський чекістсько-олігархічний капітал ринув до України, саме тоді зі своїми «спецпроектами» на українських телеканалах почали з’являтися московські «гості», саме тоді заїжджі політтехнологи почали диригувати діями не лише окремих політиків та партій, а й державних органів України. Здавалося б, Помаранчева революція поклала край цій тенденції – але русифікація активно тривала й за «найбільш українського президента» Віктора Ющенка. Украй низький рівень економічної освіченості останнього мав наслідком постійні заяви про необхідність залучення в Україну будь-якого іноземного капіталу, в тому числі й великого, не дивлячись на його походження, національну належність, підпорядкованість. А тим часом наукова абетка містить поняття компрадорського капіталу, економічного неоімперіалізму та неоколоніалізму. І не тільки російський чекістсько-олігархічний капітал ринув тоді в Україну – а й ідеологія. Ще за Кучми Друга світова війна у навчальних програмах витіснила «Велику Вітчизняну», що стало торжеством наукового підходу над російсько-радянським. Але вже в першій половині 2005 року Олександр Мороз гордо доповів своїм російським лівим колегам (соціалісти якраз тоді одержали, серед інших, і посаду міністра освіти) – Вітчизняна війна повернута до програм, російсько-радянський підхід одержав перемогу над науковим, над європейським баченням історії.

Отож після короткої паузи під час Помаранчевої революції й одразу після неї процеси русифікації України продовжилися, капітал колишньої метрополії почав агресивно завойовувати «благодатну Малоросію». Звернімо увагу на галузь, яка має беззаперечне стратегічне значення, безпосередньо пов’язана з національною безпекою і розвивається пришвидшеними темпами – на мобільний зв’язок. Сьогодні на українському ринку домінування росіян стало беззаперечним фактом, їм повністю чи частково належать такі компанії, як МТС, «Київстар», «Білайн», «Голден Телеком». А це означає, що на ринку мобільного зв’язку України панують російські правила гри, й у разі кризових ситуацій контроль за цією надзвичайно важливою в сучасному світі системою комунікацій може опинитися в руках колишньої метрополії. І ще одна стратегічна галузь: саме за президентства Ющенка переважна частина активів суднобудування України, в тому числі й військового, опинилася в руках росіян. До речі: чи не активним залаштунковим впливом російських «суднобудівників у цивільному» пояснюється сумна історія готового на 96% крейсеру «Україна», рішення про непотрібність не надто дорогої у порівнянні із вкладеними вже коштами (і зі, скажімо, реставрацією Батурина) добудови якого було ухвалене якраз 2005 року? Та що там ракетний крейсер, поява якого змінила б стратегічну ситуацію на Чорному морі – погляньте на маркування звичайнісінького чаю. Переважну більшість його в Україні пропонують або російські фірми, або російські ж філії всесвітньо відомих брендів. Чому не прямі поставки з Китаю чи Індії, чому не власні фірми, чому не українські представництва західних фірм? Чому чай везуть через Одесу до Москви і Петербурга, щоби потім знову везти до Одеси (й інших міст України), визначаючи тим самим асортимент наших магазинів?

Про культурно-інформаційний простір і говорити не варто: 80-90 відсотків його працюють наразі на ствердження ідей «Русского мира», а інтернет в Україні переважно російськомовний. Не дивно: досі, попри всі «жахіття українізації», відчутний брак україномовного комп’ютерного забезпечення (всі знають, як проставити чи де знайти на клавіатурі літеру «ґ»?), а про різноманітні ігри, про он-лайнові україномовні віртуальні світи можна тільки мріяти (існує, звісно, кілька винятків, які тільки підтверджують правило). Щоправда, була спроба українізації дубляжу західних стрічок у вітчизняному прокаті, але ще невідомо, чи пішла вона на користь: бо російські кінострічки залишилися недоторканними, і вкупі з численними російськими ж серіалами на телебаченні вони створювали протиставлення «нашого», «слов’янського», «отєчєствєнного» «чужому», європейському, західному. Іншими словами, без різкого підйому українського (не в територіальному, а в культурному сенсі) виробництва кінострічок та телесеріалів дубляж цей зависав у повітрі, не маючи під собою вкоріненості у національний ґрунт. Що і використали повною мірою нові можновладці, в кілька ходів поставивши під сумнів його подальше існування – як й інших культурницьких починань доби Ющенка.

Потрібне багатомільйонне «посполите рушення»

Нова влада з моменту свого постання копіює чимало із властиво російського стилю державного управління та ідеологічної обробки населення. Верховна Рада, яка ніколи не була надто ефективною, але все ж два десятиліття виступала майданчиком для дискусій і для узгодження різних точок зору, сьогодні повною мірою виправдовує крилатий вислів колишнього спікера Держдуми Росії: «Парламент – не місце для дискусій». До цього можна додати – і не для законотворчості, адже навіть номінально подані депутатами Партії регіонів законопроекти насправді написані або в адміністрації Януковича, або в нетрях Кабміну. Все у російській стилістиці, навіть «мавпяче голосування», коли один нардеп руками й ногами голосує за п’ятьох; щоправда, це ще не Дума, де кожен депутат від «Единой России» під час екстреного голосування за законопроект про фактичну заборону мітингів діяв за десяток членів своєї фракції, але ж усе попереду, чи не так? Тим більше, що скопійований із російського зразка проект закону вже у Раді, і він так само де легалізує будь-яку публічну громадянську активність (один тільки приклад: штраф або арешт загрожуватиме організаторам мітингу, якщо туди прийде бодай на 10 людей більше або менше заявленого…)

А шкільна освіта? Навіть за часів Леоніда Кучми крок за кроком готувався і здійснювався перехід на європейські стандарти, в тому числі – і на 12-річну середню освіту. Одним із перших кроків нового міністра Дмитра Табачника (активно підтриманим деякими патріотичними невігласами з числа нардепів) стало не просто повернення 11-річки, а фактичний перехід під російські освітні шаблони. Активно «числяться» шкільні підручники з історії та з літератури, причому чи не в першу чергу – зі світової: звідти викидаються постаті й сюжети, які, власне, зробили Європу Європою, як-от Данте й Ґьоте.

А чого вартий «культпохід» міністрів України на чолі з прем’єром Азаровим до могили україножера й антисеміта Столипіна, відвертого ворога демократії і прихильника російського імперського деспотизму…

Хоча що тут дивного? Скільки членів нинішнього уряду вдома розмовляють українською мовою? Хіба що міністр культури – але, видається, за те його там і тримають – щоб у потрібний момент утнув малоросійську гопакедію чи на скрипочці заграв, аби підтвердити тезу про розквіт української культури… А скільки десятків нардепів від правлячої партії та урядовців (включно із прем’єром та силовиками) народилися поза межами України – залишившись байдужими до української культури, а то й ворожими їй, розглядаючи територію під своїм управлінням як «благодатный юг России»?

Одним словом, новітнє мовне законодавство – тільки один зі штришків в процесі послідовного нищення всього українського й насадження російсько-радянського нинішньою владою. Штришок, звісно, помітний – але не перший і, на жаль, як випливає зі слів Чечетова та його колег, не останній. Бо ж чинна опозиція, навіть у союзі зі структурами громадянського суспільства, ані зупинити цей процес, ані пригальмувати не в змозі. Наразі тут потрібне багатомільйонне «посполите рушення», яке матиме чітку програму дій і готовність її втілити. Йдеться не про філологічні скарби, не про етнографічні раритети і навіть не про шедеври красного письменства – йдеться про саму перспективу українського буття. В тому числі й фізичного буття українців. Бо ж чи просто так один із номінальних авторів мовного законодавства Колесніченко зверхньо кинув журналістові, який поставив йому незручне запитання: «Вы не народ Украины». А хто ж? «Ворог народу»?

Далі – буде…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

По поводу сегодняшнего решения Европейского суда

  • 03.07.12, 13:53

ПО ЛУЦЕНКО:

За всю многолетнюю практику Европейского суда не было зафиксировано ни одного случая неисполнения решений Суда государствами-членами Совета Европы. Иное, согласно Уставу Совета Европы, может привести к приостановлению членства государства и, в конце концов, в соответствии с решением Комитета министров, - исключению государства из состава Совета Европы. В случае, если государство констатирует, что без изменения законодательства или судебной практики рассмотренная Европейским судом ситуация может повториться, оно, как правило, осуществляет необходимые новации.