Ви видаляйте
гланди через «Гугл»?
Якщо ви теж
вважаєте це абсурдом, то чому соромитесь звернутись до психологів?
Посттравматичний
синдром це дуже підступна і страшна річ. І не думайте, що під його вплив
потрапляють лише бійці, які брали участь в регулюванні конфлікту на сході
України. Він стосується кожного – і батьків, і дружин, і дітей. Та власне для
посттравматичного синдрому не треба, щоб навколо рвались снаряди. Починаючи з
2014 року всі ми тим чи іншим чином піддаємось впливу стресових ситуацій. Але
далеко не всі ми розуміємо та відчуваємо тривожні симптоми дії ПТРС. А тим
більше ідемо з цим до психологів і психотерапевтів. Щоб переконати вас у
важливості не запускати психологічні травми я попросив розповісти про власний
досвід боротьби з посттравматичним синдромом переселенку з Криму Наталку Тигач.
Вона народилася в Криму, в Сімферополі, тато – військовий льотчик, мама
педагог. Для тих часів це було дуже традиційне, поєднання. Як і більшість військових сімей,
вони подорожували гарнізонами України, а в 1991 переїхали остаточно в
Сімферополь, бо голова родини вийшов на пенсію.
-
Я
людина, яка нарешті в свої 42 роки навчилася відрізняти поняття «виживати» і
«жити щасливо», - розповідає про себе Наталка. - Я мама двох чудових дітей, 19
та двох з половиною рочків, я жінка, за освітою, я історик (закінчувала
Таврійський національний університет, але жодного дня не працювала за фахом),
успішний управлінець, 15 років очолювала одну благодійну організацію і от в
березні разом з прекрасними жінками створила нову, яка працюватиме для допомоги
і наснаження жінок. Ще знаходжу задоволення в тому, щоб розвивати громадський
сектор в Україні, укріплювати його – повожу тренінги, передаю свій досвід.
Так,
як будь яка інша пересічна людина, Наталка зазнавала багато стресів, криз –
усвідомлених чи не усвідомлених, відбувались і проживались якось «на автоматі».
Ну типу – з подружками на кухні, з сестрою, з мамою, багато чого – самостійно.
В її свідомості дуже сильно було закріплено, що вона все може, все сама, мусить
справитися, подолати, йти далі, не брати в голову, не звертати уваги – оцей
стандартний набір стереотипів, який є в більшості людей, народжених поколінням 50-60
років минулого сторіччя. Майже ніхто з людей, народжених дітьми війни, не міг
уявити, що таке емпатія, що почуття – це важливо, а їх знецінення – небезпечно.
Тоді, напевно, і слів таких не було. Бо важливим було нагодувати дитину,
вдягнути, взути, щоб не мерзла. Це дуже сумно, але батьки, народжені в СРСР
навіть думки не мали про те, як обходитися з почуттями дитини – бо вони про
свої власні почуття і емоції знали дуже небагато.
-
Потребу
звернутися до психолога, точніше, психотерапевта, я перший раз усвідомила тоді,
коли в 2014 році поїхала з окупованого Криму, де залишилися мої батьки, сестра,
у Львів – разом зі своїм чоловіком і сином, - поділилась Наталя. - Зараз я
розумію, що відбулося тоді – це був потужний посттравматичний синдром, якій на
додачу «розворушив» мої дитячі травми. Ситуацію з окупацією Криму я сприйняла
як насилля, кожною клітиною свого тіла, і я не могла залишатися там. Поїхавши,
я позбулася всього, що наповнювало моє життя та підтримувало мене – родини,
роботи, друзів, соціальних зав’язків, дому. Я приїхала в чуже місто, де нікого
не знала, я була абсолютно дезорієнтована, розгублена.
Практично одразу після її переїзду на материк,
активізувалася і криза в подружньому житті, а через п’ять місяців вона
дізналася, що вагітна. Такій собі букет, головною квіткою якого було розуміння,
що тільки їй самій доведеться самотужки наново будувати своє життя, безпеку,
соціальні зв’язки і власне нову себе.
-
Але
це я зараз так все бачу, тоді мені було просто дуже страшно, продовжила
Наталка. - Оце той самий симптом –
страх, який паралізує і не знаєш, куди ступити, щоб не вибухнуло. Він
відчувається в тілі затримкою дихання, такими неприємними вібраціями десь над
шлунком, онімінням рук чи ніг, коли ти зранку тільки відкриваєш очі – а серце
вже шалено калатається, не зрозуміло, з якої причини – але це для всіх напевно
може бути по різному. Мені дуже хотілося бути щасливою, а не виходило. Я
здавалася собі сліпим кошеням, яке геть не розуміє, що навколо, куди повзти,
лягло і голосно нявкає від відчаю. Я не знала, що саме робить мене щасливою,
чого я хочу, як я хочу будувати своє життя. Я провалювалася у глибокий відчай і
сором від безсилля щось змінити в своєму житті самотужки.
Знайти
фахівця, який би допоміг - справа не з простих. І вимагає часу. Бо довіряти
людині, що матиме справу з твоєю психікою, це так ніби відповісти для себе: «чи
можна довіряти будь-якому хірургу». Перед тим, як лягти на операцію, ми ж
вивчаємо, який досвід у фахівця, запитуємо про рекомендації в знайомих, друзів.
Знайомимося, розмовляємо. Слухаємо себе – чи «лягає». Так і з психотерапевтом.
Кваліфікований терапевт має мати вищу психологічну освіту, освіту за
спеціалізацією, обов’язкову сертифікацію, постійно відвідує тренінги з
підвищення своєї кваліфікації, має власного психотерапевта – про це треба
запитувати, коли шукаєш для себе психотерапевта.
Залежить
також і від потреби – різні психотерапевти працюють з різними темами. Тобто для
початку варто сформулювати самому собі, що саме в своєму житті хочеться
змінити, що є проблемою. Ну наприклад – ненавиджу роботу, заробляю мало. Нема
хлопця, або дівчини, а бажання є. Постійно міняю партнерів, а хочеться
стабілізуватися. Постійно хворію (болить голова-спина-нога-будь що). Погано
сплю що ночі. Не можу собі дозволити відпочинок. Хочу схуднути, або набрати
вагу, а не виходить, зневажає сімейний партнер – цей перелік може бути нескінченним,
будь яке незадоволення своїм життям, яке не вдається виправити самостійно –
чудовий запит на початок психотерапії.
Загалом,
у Наталки було кілька психотерапевтів, і зі всіма вона знайомилася через
рекомендації. З першим психотерапевтом працювала майже рік, до народження донечки,
потім були інші спроби з іншими фахівцями, поки не знайшла «свого» психотерапевта, до якої
прийшла знов таки за рекомендацією і за своєю інтуїцією. Разом вони почали
працювати, коли Наталка ще жила у Львові,
в момент найгострішої кризи, і ця співпраця триває вже більше півтора року,
правда тепер в більшості випадків по скайпу. Бо в кінці 2016 наша героїня
переїхала до столиці, а психотерапевт, зрозуміло, залишилася у Львові.
-
Навряд
я б називала це «лікуванням» в чистому вигляді, скоріше, якась частина
лікування травм в психотерапевтичному процесі дійсно є, але не тільки, -
продовжує Наталя Тигач. - Тут варто розрізняти психіатрію і психотерапію –
психіатр – це лікар, медичний фахівець, який, наприклад, вміє лікувати депресію
медикаментозно (якщо вона встановлена як діагноз). Психотерапевт не призначає
пігулки. Він допомагає зазирнути всередину себе, розчистити «завали» з душевних
ран, що не загоїлись, травм, загублених і законсервованих почуттів, обережно
допомагає їх «розконсервувати», якісно «прожити» почуття, загоїти все, що
болить. Напевно, багато хто чув ім’я Зігмунда Фрейда, засновника психоаналізу:
«Нажаль, пригнічені емоції не вмирають. Їх змусили замовкнути, і вони зсередини
продовжують впливати на життя людини». Це така собі бомба уповільненої дії –
ніхто не знає, в якій формі і коли вибухне, якщо довго не звертати уваги.
Сьогодні,
коли гостра криза в її житті вже позаду, психотерапія для нашої героїні – це
можливість дізнатися про себе – яка вона є насправді. За її зізнанням, самій це
зробити ні за що б не вдалося. Психотерапевт – це людина, яка супроводжує на шляху
цього самовивчення, підтримує, допомагає проживати складні відчуття, особливо
ті, на яких в нашій культурі і досі шалене табу – стид, заздрість, гнів,
злість, лють. Допомагає позбуватися стереотипів та обмежень, приймати, полюбити
та поважати себе цілком, кожну свою частину і всі свої почуття. Допомагає
позбутися власних обмежень, які заважають жити «на повну».
Наскільки
довго співпраця з психотерапевтом – ніхто не може сказати. Дуже індивідуально
для кожної людини, залежно від глибини травмованості, від бажання вивчати себе.
Океан різних чинників, які впливають на процес та його тривалість.
-
Якщо
казати про мене, то ось мій досвід – два з половиною роки регулярної,
щотижневої терапії тривалістю година часу кожна, - каже Наталка. - Якщо запитати мене, як я відчуваю, де я в тій
системі координат – мені здається, що з кожним тижнем для мене відкриваються
все нові і нові горизонти для вивчення себе, бо я занурююсь все глибше і
глибше. Не думаю, що я вже подолала екватор, але можливо десь скоро до нього
наближуся.
Щодо
впливу психотерапії на життя людини можна говорити довго, і в кожному випадку
він буде різним, бо всі люди унікальні та неповторні. Щодо Наталки, то трохи
більше року тому вона змогла вийти з дуже важких особистих стосунків, які
руйнували і її, і дітей, які змушені були в них жити. Взяти двох дітей, кицю,
повний побутовий набір від кастрюльок до дитячого ліжка, сісти в поїзд і
переїхати в інше місто – фактично самостійно, без квартири, без роботи – а
відповідно без будь-якої фінансової безпеки. Зараз, через трохи більше, ніж рік
часу, Наталці вдалося вже дуже багато собі «набудувати» - і в частині
фінансової безпеки, і в частині стосунків з іншими людьми, на підтримку яких вона
сьогодні може розраховувати, побачити і почати шлях до своїх нових горизонтів -
особистих та професійних.
Інші
результати не можна побачити очима, але вони напевно не менш важливі – вона
навчилася залишатися наодинці з собою і отримувати від цього задоволення
замість страху і тривоги. Вона знає, що таке справжня відповідальність за своє
життя і за все, що з нею відбувається.
-
Я
знаю, що таке – бути щасливою и отримувати справжній кайф, задоволення від
життя, не дивлячись на свою досить непросту історію і обставини, в яких я
опинилася, - каже Наталка. - Я навчилася «вибирати» людей, роботу, в який хочу
реалізуватися, я навчилася мріяти. Навчилася дозволяти собі не відповідати ніяким
надуманим «стандартам», відстоювати себе, свої інтереси, свою гідність, повагу
до себе. В моєму житті часто відбуваються такі речі, які можна називати дивами
– важко пояснити, як це працює, але воно працює. Якщо той чи та, хто зараз це
читає, прийме рішення піти «шляхом до себе», через рік-два згадає цю фразу –
він або вона зрозуміє, що я маю на увазі).
На
щире переконання нашої героїні, абсолютно всі почуття людини мають право на
існування. Можна соромитися шукати та просити про допомогу. Можна злитися, боятися,
відчувати будь які відчуття – нехай вони будуть, але йти з цим всім до фахівця.
Пробувати долати складності самотужки, читаючі статті або мудрі книжки –
варіант, звичайно, але… Гугл допоможе знайти інформацію, але не допоможе
правильно і корисно її застосувати до себе. Ні в кого ж не виникає думки знайти
в Гуглі «як видалити гланди» і вперед? Ну от і тут – така сама історія.
Психотерапевт – це фахівець, який спочатку вчився в інституті, щоб отримати
освіту психолога. Для того, щоб стати психотерапевтом, або психоаналітиком (є
різні напрямки) – вчився додатково, ще в одному ВНЗ кілька років. Проходить
сертифікації, здає іспити – все для того, щоб стати фахівцем в цій справі.
Подружки, друзі – вони можуть бути найкращими, і давати розумні поради, але в
них – тільки їх власний, унікальний і досвід, що стосується лише їх, який іншій
людині може банально нашкодити.
За
статистикою, клієнтками психотерапевтів частіше є жінки, ніж чоловіки. Це дуже
сумно, бо допомоги потребують всі, але через якусь стереотипну маячню, яку
хтось колись придумав, «чоловіки не плачуть», «чоловіки не просять про
допомогу», чоловіки обмежують себе, зупиняють і продовжують, стиснувши зуби,
тягнути той капкан на своїй нозі. Злість, провина, стид, безсилля, або ніжність
чи вдячність – не мають гендерної різниці. А саме з почуттів зіткані наші душі,
які ми приносимо, як поранених, на прийом до психотерапевта.
-
Люди!
Просто дивіться – от я, не супергерой, а просто звичайна людина, з не зовсім
легким, як і в більшості людей з мого покоління, дитинством, нелегким дорослим
життям. Я, яка змогла відкрити очі і «подорослішати» близько до 40 років, -
підсумувала Наталка. - Яка захотіла стати щасливою – і знайшла можливості і
сили це зробити. Я точно знаю, що для
всього є свій час. Деяким людям буває дуже складно приймати рішення про те, щоб
змінити своє життя на краще – як би дивно це не звучало. Допоки людина живе
наосліп - вона грає з власним життям в «руську рулетку». В той момент, коли
людина справді захоче стати щасливою, і наважиться попросити про допомогу - вагання
розтануть і почнеться рух, який вже буде не спинити. Слухайте себе, йдіть за
своїми бажаннями, шукайте підтримку і можливості – ви навіть не уявляєте, на що
ви здатні.
Записав
Тарас Грень.