Російський історик підтверджує: Мазепа - не зрадник.

обсягом 525 стор., що має назву Іван Мазепа і Російська імперія. Історія „зради”, накладом лише 2500 примірників, що робить малоймовірним широкий доступ до неї не лише української громадськості, але й громадськості російської. Академічна праця Т. Таірової-Яковлєвої стала результатом багаторічного і різнобічного аналізу та узагальнення фактажу, що міститься в архівних матеріалах та старовинних рукописах бібліотек та інших фондів РФ та України. Зокрема в книзі присутні і чимало посилань на оригінальні джерела, що раніше не були відомі історичній спільноті, а окремі тези і висновки визнано історичними відкриттями.

На сторінках газети „День” у своїй рецензії в частинах першій і другій докт. іст. наук Тарас Чухліб розглядає, чим же цікава чергова монографія Т. Таірової-Яковлєвої. Серед іншого відзначено, що в цій праці (як і в усій своїй дослідницькій діяльності) російський історик Т. Таірова-Яковлєва виступає як руйнівник міфу, що склався завдяки злому генію Петра І, карканню політизованих „істориків” всіх часів, а також потребам тогочасної політичної кон’юнктури, міфу про мало не вроджену схильність до зради гетьмана-злочинця.

Цей міф не одне століття культивувався російською цензурою, потім у незмінному вигляді перекочував у радянську історіографію. Саме ця суб’єктивна обставина стала причиною стійкого упереджено негативного ставлення до українського гетьмана у багатьох поколінь мешканців російської імперії. Тавро зрадника краще від прокази відштовхувало завжди більшою чи меншою мірою ідеологічно заангажованих російських і радянських істориків від дослідження одного з найяскравіших періодів історії України, всього спектру тогочасних українсько-російських політичних відносин, а також феномену розквіту української культури часів правління Мазепи, т. зв. мазепинського барокко. Таким чином, історична постать гетьмана фактично була викинута з історичного контексту і заміщена на злий символ.

Ретельне дослідження біографії Мазепи дозволило Т. Таіровій-Яковлєвій зібрати обширний матеріал для спростування таких міфологем, як:

Під час Північної війни І. Мазепа знову ж таки відігравав велику роль в зовнішній політиці Російської імперії – і зовсім не зрадницьку роль, а великою мірою корисну для Петра І. Зокрема за дорученням останнього він приймав в своїй резиденції в Батурині іноземних послів, з якими проводив переговори фактично як речник російського царя. Щороку він відправляв у Москву отримані українською розвідкою відомості про стан справ в Польщі, Австрії, Криму, Молдавії та інших країнах Центру та Сходу Європи.

Мазепа всіляко опирався відчуженню з-під його влади і передачі Правобережної України під владу польського короля Августа ІІ, як це було передбачено російсько-польським Нарвським мирним договором 1704 року. Власне, це питання, а також порушення російським урядом Коломацьких статей 1687 р., що вилилися фактично у ліквідацію  української автономії, і стали каменем розбрату між ним і Петром І, завдяки чому у 1708 р. Мазепа відмовився від зверхності Москви та дістав майже цілковиту підтримку такого кроку з боку української військової еліти.

Авторка книги підсумовує: І. Мазепа хотів при допомозі шведського короля зберегти для України автономний політичний статус. У зв’язку з цим розглядається розвиток українсько-шведських відносин, що завершилися укладенням відповідної угоди.