Легенди царя Соломона. Врожай.

Якось у палац до царя Соломона прийшли селяни і звернулись до нього:
- О світлий царю! Здавна ми не покладаючи рук працюємо на своїх полях, але з кожним роком врожай все гірший. Якщо так триватиме і далі, то наступного року нас очікує голод. Допоможи нам, о царю, що ми робимо не так?
Соломон подумав хвильку і наказав покликати свого першого міністра.
- Дай цим людям 100 золотих, - промовив він до нього, коли той прийшов. - А ви, - звернувся Соломон до селян, - піймайте Пуйло, що живе неподалік вашого села, насціть йому на морду, спаліть живцем, попіл розкидайте по полю. А потім на ці гроші влаштуйте велике свято для всього села.
Здивувалися люди, але послухали поради царя. І наступний рік видався надзвичайно врожайним.
Мораль. Періодичний вдало влаштований корпоратив об'єднує колектив та підіймає продуктивність праці. Мінеральні добрива підвищують врожайність. Навіть якщо на перший погляд Пуйло ні при чому - краще його, на всяк випадок, все ж спалити.

Я ніколи не був у Криму

  • 06.03.14, 23:23

Я ніколи не був у Криму.

 

 Ця проста за своїм формулюванням думка осяйнула мене зовсім нещодавно. Ще місяць тому я навіть не замислювався над подібним, а зараз – очевидність цього факту мимоволі змушує шукати причини того, чому так сталось. Адже, попри не таке уже й довге своє життя, мені пощастило побувати у найрізноманітніших куточках своєї Батьківщини. Я милувався величчю карпатських гірських краєвидів, споглядав масштабний монументалізм териконів Донеччини, прогулювався історичними вулицями Харкова і за філіжанкою кави мрійливо прислухався до ритму Ринкової площі Львова. Я повільно крокував Дерибасівською і годинами блукав провулками Києва. Я в мовчазній повазі стояв біля могили Шевченка у Каневі, захоплено спостерігав дійства Сорочинського ярмарку під Миргородом і вражено розглядав безмежний, від горизонту до горизонту, степ Миколаївщини. Я знайомий з колоритом і контрастами чи не всіх регіонів України. Але, за якимось дивним збігом обставин, жодного разу не довелось мені побувати на сонячному півострові.  Для мене він так і залишився лише сторінкою атласу України, який потрапив мені до рук багато років тому, з таємничим для дитини підписом «субтропічний клімат». Я з цікавістю розглядав ту мапу, читаючи назви населених пунктів, і ще нічого навіть не підозрюючи ні про історію цих земель, ні про умови, на яких вони дісталися Україні, ні про людей, що їх населяють. Для мене це була просто іще одна частина моєї рідної країни – найбільшої держави у Європі. І жили там такі ж українці. Як я, мої сусіди, як будь-яка людина з будь-якого регіону нашої великої держави, з якою мені довелось на той час зустрітись. Наївно? Можливо. У дитинстві зажди так.

 

 Я народився у Радянському союзі. Але я в ньому не жив. Ця країна відійшла в історію перш, ніж я встиг сформувати якісь принципові поняття добра і зла. В моєму свідомому житті не існує періоду до України. Вона для мене завжди буда єдиною Батьківщиною і попри те, що незалежність її на три роки молодше мене самого, -  я вважаю її своєю ровесницею. Про СРСР люди говорили різне – як спогади з ностальгічними нотками, так і відверто страшні речі. Але я ніколи не забуду того захоплення і піднесення, з яким передавали один-одному дорослі звістку про прийняття Конституції. Не забуду з якою радістю і гордістю люди розглядали перші отримані гривні – національну валюту. Я по-дитячому серйозно прикладав руку до серця при виконанні перших нот національного гімну і з таким же, тільки дитині притаманним завзяттям, вболівав за свою країну на спортивних змаганнях. А коли учасники із синьо-жовтою емблемою були далекі від перших місць я вболівав… за Росію. За наших найближчих сусідів, мовою яких я вільно володів. За тих, як мені пояснили, хто став, свого часу, гарантом наших кордонів, нашого суверенітету. Цього мені було достатньо.

 

 У ті далекі для мене часи я ще не знав, яким чином Крим стосується цих гарантій. Я не знав достеменно, що таке ядерна зброя, хоч чимало разів чув як дорослі на телебаченні сперечаються про доцільність її ліквідації в Україні. Але це показували в новинах – найнуднішій на той момент телепередачі, яка не викликала в мене жодних емоцій. Пригадую, як ми гостювали у знайомих. За святковим столом лунали тости, сміх, жваво щось обговорювалось. Ми – діти, займались своїми традиційними дитячим справами. Десь в кутку стиха декламував телевізор. Раптом, хтось попросив зробити гучніше. На екрані з’явився скупий пейзаж злітної смуги з літаком на ній. О, це був не просто літак. Холодна елегантність  однієї з найдосконаліших машин смерті коли-небудь створених людством. Мовчазна велич, яку я споглядав з тим захопленням, на яке лише здатний 10-річний хлопчина при вигляді військової техніки. «Білий лебідь…» - пролунав голос за кадром. ТУ-160 – радянський спадок, що волею випадку став надбанням України. Мені назавжди врізалась у пам'ять та гнітюча тиша у кімнаті, яка супроводжувала кадри знищення цього величного бомбардувальника.  А далі були розмови. Багато розмов. Про те, що арсенал все одно вже було утилізовано, що ні обслуговувати, ні реконструювати Україна їх не мала достатньо ресурсів, що ми виконуємо умови договору, який самі ж ініціювали – так, ніби хтось намагався знайти виправдання тому, що щойно відбувалося на екрані. Мені ж було просто жаль літака. На той момент я не розумів, що ця подія виявилась  останнім цвяхом у домовину колись потужного механізму стримування, яким раніше володіла моя держава. Україна залишилася наодинці зі світом під гарантії чесного слова з боку трьох країн, які свого ядерного статусу позбуватися не поспішали.

 

Звісно, розуміння цього прийшло значно пізніше, через роки. За той час чимало змінилось і у світі, і в моєму світогляді. Я все ще толерантно ставився до російськомовних співвітчизників, ввічливо і, ніби, з якоюсь провиною, часто переходячи на російську під час спілкування з ними. Я не вважав це чимось екстраординарним, поважаючи конституційне право на вільний розвиток і використання російської та інших мов національних меншин. Якщо чогось я і бажав, то тільки того, щоби інші поважали і моє право спілкуватися рідною для мене державною мовою. Хіба міг я припустити, що подібний ліберальний підхід до мовного питання, колись у майбутньому стане приводом для порушення територіальної цілісності моєї країни? Я був шокований, що під гаслами захисту російськомовного населення можна безкарно порушити чи не усі можливі норми міжнародних відносин і ввести війська на територію іншої держави. Я був обурений, що зробив це гарант, який зобов’язувався захищати цілісність України. Я був здивований, дізнавшись, що машиною пропаганди в думках пересічних росіян Україна уже давно окреслена як зовнішній ворог, загроза і перешкода по відношенню до якої чимало з них не соромиться сказати слово «війна».  При цьому ніхто з них не звітує перед собою, що приховано за цим страшним терміном.  Мене здивував той цинізм і зневажлива зверхність, з якою власник другого ядерного арсеналу планети пояснював свої дії, не намагаючись навіть підкріпити їх елементарною логікою чи законодавчими нормами. Єдине, що мене не здивувало – це реакція світу і інших двох гарантів нашої безпеки. Красиві промови, слова підтримки, політичні санкції, якими нікого не злякаєш. Але ніхто з них не полізе у м’ясорубку заради нашої країни лише тому, що колись вона порізала якісь боєголовки. Це ж було тоді. Давно.

 

Я ніколи не був у Криму. Але я не вірю, що ніколи в Криму не було України. Адже за ці 20 років народилося не одне покоління таких же ровесників незалежності як і я. Я відмовляюся вірити в те, що купка самопроголошених маріонеток, чию сміливість підігріває 15 тисяч «нічийних» військових має якесь моральне право вирішувати долю багатокультурного та багатонаціонального самобутнього регіону. Я не вірю у референдум під прицілом автомата і не вірю у адекватність рішень людей, які відмовляються впустити для моніторингу ситуації міжнародну місію ОБСЄ. Я не вірю у народне повстання, що розпочалося захопленням приміщення Ради озброєними автоматичною зброєю людьми. Я не беруся прогнозувати, що буде завтра. Я просто вірю і сподіваюсь на краще. На те, що я скоро відвідаю Крим, і довго задумливо прислухатимусь до шуму прибою десь на його південному узбережжі в незалежній державі Україна, де брат не зміг підняти зброю проти брата, незважаючи на усі непорозуміння та провокації. Україна єдина.

По многочисленным просьбам ;)

  • 21.01.14, 19:03
Да и вообще, история не о блондинках, не о женщинах и даже не об уровне образованности. Можно университеты не заканчивать, но быть приятным в общении человеком. Речь именно о том все чаще встречающемся типе людей, которые не просто откровенно глупые, но еще и пытаются строить из себя гениев, поучая всех кругом, вызывая тем самым, только смех и сожаление. Они специалисты в любом вопросе - от маникюра до термоядерной реакции синтеза и считают высшим пилотажем использование в разговоре терминов смысл которых им неизвестен, неуместен или искажен до неузнаваемости ввиду простой неспособности их запомнить.

ЗАДОЛБАЛИ!!!! Сколько можно?

Эпиграф. Как же меня задолбала реклама этой новой водки, которая запускается КАЖДЫЙ раз при попытке просмотреть видео...

Как говаривал Аристотель "Consuetude est altera natura" - "Привычка - вторая натура". Кто-то не представляет утро без чашечки горячего кофе, кому-то - подавай вечер пятницы с горячительными напитками, некоторым - поездка в городском транспорте без наушников и плеера сродни пытке. У нас сотни привычек - мелочных и на грани паранойи, осознанных и не очень, хороших и таких, о которых лучше не упоминать. Они - неотъемлемая часть нашего характера. Они - это наше эволюционное наследие, условные рефлексы нового уровня, которые мы вырабатываем годами. Привычка - страшная сила. Некоторые люди до сих пор используют, скажем, интернет эксплоурер в качестве основного браузера только потому, что когда-то, 20 лет назад, именно эта программа стала для них первым окном в интернет. Почему они это делают? Возможно, из-за консерватизма. Возможно - из ностальгии. Возможно (смешно, конечно, но все же) они просто не слышали о файрфоксе, хроме, опере. Но иногда - это просто дело привычки. Что абсолютно не мешает им использовать и другие браузеры, но наличие значка старичка IE последней версии на рабочем столе остается данью прошлому.

Мое знакомство с Internet произошло не так уж и давно. Всего-то лет 15 назад. Тогда уже была эпоха интернета мультимедийного. Ну, если считать мультимедийностью возможность с третьего раза с горем пополам скачать картинку размером со спичечный коробок. С тех пор многое изменилось. И сегодня уже мы скачиваем видео в HD-формате за считанные минуты и устраиваем видеоконференции с Новой Зеландией через скайп. Изменилась модель использования интернета. Но кое-что осталось неизменным. Это поисковик. Один и тот же с момента первого знакомства с ним. Дабы не упрекнули меня в рекламе скажу просто, что это - Гугл. Фух, выкрутился.

Что тогда, в начале нулевых, что сейчас - его стартовая страница - эталон поисковика. Логотип, белый фон, строка для ввода и две кнопки. Ничего лишнего, никаких браузеров "амиго", никакой навязчивой рекламы, никаких баннеров. Со временем появилась строчка меню сверху, которая, как ни странно, абсолютно не бесит и очень даже полезна. Специально для любителей "засрать" стартовую - предусмотрели гугл+. НО! Включить или отключить его - дело ваше, никто этого не навязывает. Тогда, 10 лет назад, подобный минимализм был данью меньшему объему трафику. Сейчас, в эпоху оптоволокна, - это просто уважение к своим пользователям. Поэтому и пользуюсь. Дело привычки. И дело отношения к пользователю сервиса.

Так случилось, что в последние годы заимел я привычку (хорошую или плохую - не знаю) почитать анекдоты на i.ua. И все бы было хорошо, если бы не смотрел видео на ресурсе. Потому как смотреть его каждый раз окуевая от крика рекламного ролика вначале (которы, как минимум, 5 секунд нужно смотреть) - это удел оооооочень терпеливых людей. Да, я знаю, реклама - ваш заработок. Но зачем так нагло???? Зачем лепить эту корову в белом халате, которая расхваливает очередной новый говно-шмурдяк в КАЖДЫЙ долбанный ролик? Потому что они заплатили? Вы отдает себе отчет, что ваш ресурс читают дети? Вы считаете это нормально лепить рекламу спиртного налево и направо? Да еще в такой наглой форме. Ведь были превьюшки фильмов - было нормально. Я так про "Малавиту" узнал и посмотрел потом. Ведь есть же нормальный контент для рекламы и нормальная форма подачи.

Привычка - страшная сила. Принцип - сила пострашней. Вы доиграетесь до АдБлока в каждом браузере. В лучшем случае. В худшем - анекдоты не только на вашем сайте есть. Подумайте над этим хорошенько. В конце концов, оставшись без пользователей, рекламу водки смотреть вы будете сами.


 

 

Если ты играл в NFS Most wanted…

  • 06.06.12, 23:44

Если ты играл в NFS Most wanted…

Многие геймеры отдали не одни сутки прохождению знаменитой серии NFS. И многие из них не без основания считают лучшей частью эпопеи именно «Жажда скорости: особо опасен» (привет, локализация!). Да еще с гордой надписью «Блек эдишн» маркером прямо на болванке.  Не одна клавиатура легла смертью храбрых в борьбе за десятые доли секунды  с коварным искусственным интеллектом (и не менее коварным интеллектом реальным, но не об этом сейчас). Бывалые игроки серии припомнят пару-тройку «особо проходимых» трасс и в Андерграунде, и в Прострите, и даже в «древнем» NFS Porshe Unleashed. Но только вот в Most wanted их концентрация на метр квадратный значительно выше. Исходя из этого, при прохождении игры следует помнить несколько простых аксиом:

1)  Выбор машины решает все. Помните, намного эффектней проиграть две сотых секунды на финише какому-то фиату 500 если ты в ламборджини за 300 штук со всеми наворотами, нежели когда ты на таком же фиате 500.

2)  Самая крутая машина в игре – бирюзовый фольксваген гольф со стоковым двигателем. Этот, не побоюсь этого термина, болид легко уделывает порше джи ти со всеми усовершенствованиями на прямой, в любом повороте, задним ходом, по встречной полосе с оживленным трафиком. Исключение – вы за рулем этого авто.

3)  Вообще, если быть совсем честным, то Капитан Очевидность кагбэ намекает, что лучший автомобиль игры – БМВ М3. Утверждение справедливо ровно до того момента, пока не окажешься на водительском месте этого бело-голубого ведра.

4)  Если впереди вас преграда, с вероятностью в 95 % вы в нее врежетесь независимо от того насколько рано ее увидели. Если впереди вас свободный проезд, с вероятностью в 98% вы врежетесь в такси, которое выедет откуда-то сбоку.

5)  Противник, отставший от вас на два круга, в 3-круговой кольцевой гонке с вероятностью в 90% догонит вас за 300 метров до финиша. С вероятностью в 99% - обгонит на самой финишной прямой.

6)  Если вы за сто метров до финиша, с полным запасом закиси азота, на прямой ровной дороге без трафика, далеко впереди соперников, то:

a)                      вы профессионал с 10-тилетним стажем,

b)                      скажите наркотикам «нет»,

c)                      будьте готовы к перевороту автомобиля просто так.

7)  Если вам нужно уйти от копов менее, чем за 2 минуты будьте готовы ломать клавиатуру в приступе ярости, когда на отметке 1 мин 56 сек, в убежище, за 3 секунды до ожидаемой победы прямо напротив вас появится из ниоткуда ментовский корвет. Если вам нужно уйти от преследования более, чем за 2 минуты – даже методичное раздалбывание  каждого ведра на колесах напротив полицейского участка не привлечет внимание уважаемых стражей порядка.

8)  Судя по всему, действие игры разворачивается в Японии, так как за рулем каждого гражданского автомобиля сидит камикадзе, который так и норовит оценить аэродинамические характеристики вашего переднего бампера. Особенной ортодоксальностью отличаются водители пожарки и фуры. Лучшие из них удостаиваются права сесть за руль полицейского SUV.

9)  Кстати про SUV… Да… есть такая профессия – на полном ходу таранить трактором стритрейсеров… Ну и садить им на крышу вертолет… Хотя чего это я наезжаю на реалистичность игры, в которой въехать в заправку – все равно что размазать жука лобовым стеклом…

10)                      Да, еще у компьютерного протеже за рулем явно серьезные проблемы со зрением. Потому как на скорости выше 120км у него все перед глазами начинает плыть. Зато хорошо видно знаки, деревья, заборы, мусорные баки и прочую утварь, в которую врезаешься из-за езды наощупь.

11)      Если ты дочитал это до конца – то ты один из тех, кто скажет «Да… NFS – уже не тот…» и пойдет дальше вычеркивать всяких козлов (и коз) из «Черного списка», не смотря на то, что на дворе уже 12 год, а долбанный бирюзовый фолькс просто НЕ МОЖЕТ ТАК ЕХАТЬ! J

Капітан Очевидність на сторожі наших кіноінтересів

  • 15.08.11, 07:00

Ковбої проти прибульців… Чесно кажучи, прочитавши назву цієї стрічки, можна було зі спокійною душею крокувати повз кінотеатр далі. Схоже, що поки Капітан Америка рятує світ наліво і направо, його більш відомий на просторах всесвітньої павутини соратник по Лізі Супергероїв (чи як там воно називається) – Капітан Очевидність, влаштувався на строкову службу до армії голлівудських сценаристів. Так, почерк маестро відчувається відразу. Якщо я правий, то, напевно, варто очікувати виходу іще ряду не менш загадкових фільмів під назвами «Гарячий вогонь», «Холодний лід» і «Мокра вода».  До чого я хилю?  Власне, всього лише до простої істини, що уявлення про цю картину до моменту, коли гасне світло у кінотеатрі і після того, як ти прокидаєш… пробачте, покидаєш сеанс – абсолютно однаковісінькі. З тим же успіхом можна було  подивитися заголовок і фінальні титри – не думаю, що це би кардинально вплинуло на знання сюжету. Хоча, в певній мірі, варто віддати належне відвертості авторів – ще з назви було відразу зрозуміло, на що сподіватися. Мабуть, це один із небагатьох прикладів в індустрії кіно, коли отримуєш саме те, на що розраховував – не більше і не менше. Це вам не «Скажені перегони» з Кейджом у головній ролі, після перегляду яких (хоч в 3D, хоч в 15D) відчувається глибоке розчарування і розуміння усієї глибини фінансових проблем племінника Копполи, якщо він погодився зніматися в «цьому». Чи, скажімо, «Примарний вершник» (так, я фанат Ніколаса…був ним колись…). Не завжди крута назва відповідає сюжету. Тому, мабуть, лише на краще, що КО вступив у нерівний бій за наші сподівання. Побажаємо йому успіхів у всіх його звитягах (гімн на фоні прапора).

Але, попри це, був недільний вечір і душа прагнула свята. Як не прикро, їй нічого не вкипіло, тому вирішено було просто відвідати одну з резиденцій Мельпомени і Талії (це музи такі, а ви що подумали?) – кінотеатр. Відчуття, що «свято таки точно не наближається», підсилилось під час розгляду афіш нічних сеансів. Між «Ковбоями» і «Смурфиками» вибір, все-таки, впав на перших. Ні, я в жодній мірі не хочу сказати, що смурфи – відстій. Для того, щоб стверджувати подібне, потрібно хоча б переглянути цю стрічку. Більше того, я навіть не полінувався заглянути на Вікі, щоб дізнатися, що ж то за звірі такі – смурфи. Виявляється, їх вигадав якийсь бельгієць пів століття тому (скажіть НІ вживанню важких наркотиків в середовищі дитячих письменників! і в будь-яких середовищах!), що не може не викликати повагу. Напевно – це доволі милі істоти, створені під натхненням від альпійських краєвидів (і абсенту). В будь-якому випадку, на моє скромне переконання, щоби у повній мірі оцінити глибину сюжету потрібно або пішки ходити під стіл, або любити окремі сорти грибів. Хоча знавці кажуть, що в останньому випадку можна із захопленням дивитись і килимок на стіні (не буває легких наркотиків – пам’ятай про це). В кінцевому результаті інопланетний вестерн з незначною перевагою переміг друзів фіолетової корови з реклами шоколадки (там точно проводили якісь випробування…). Тим паче, що на його боці були усе таки (з недавніх пір) Джеймс Бонд – Деніел Крейг, заслужений Індіана Джонс усіх часів і народів – Харісон Форд і геніальні сценаристи проекта «Грань» і сучасності в цілому -  Алекс Куртцман та Роберто Орчі (нехай пробачить шановне панство за мою криву транслітерацію). Не побоюсь цього звороту – плеяда визначних митців – мала би підігріти сподівання пересічного глядача. Але… спасибі Кеп – ти нас добре підготував.

Деніел Крейг. Без вальтера і сарказму, зате з гламурненьким браслетом на лівій руці, що по рівню руйнівних можливостей наближається до танка Т90 на ядерному реакторі. Перші хвилин 15 фільму своїм рівнем красномовства віддає шану акторському генію Шварценегера з першого термінатора. Страждає на перманентну стовідсоткову амнезію. Характер нордичний. Помічений у контактах з підозрілими особами. За рівнем пафосності близький до білоголового орлана, що звив гніздо в палітрі червоно-білих смужок з зірочками на синьому тлі, на даху джипу Willys MB, що припаркований на фоні роти морських котиків, що виконують гімн. Їздить на усіх моделях коней. Не гребує осідлати і інопланетний винищувач. Теоретично може влучити білці в око з 500 кроків (на жаль в пустелі не було білок, тому не можу підтвердити інформацію).

Харісон Форд. Екс-полковник  з усіма витікаючими звідси наслідками. Мабуть найнеоднозначніший персонаж стрічки (хоча ні, ще був пес, але про нього потім). Відображення головного лейтмотиву картини: «Іноді хороші люди чинять зло, а поганці – творять добрі речі». Під дією цілющих психічних травм внаслідок споглядання веселих польотів інопланетних загарбників над рідними преріями перетворюється з повного відморозка, яким постає на початку картини, в примірного сім’янина. Місцевий мажор.

Олівія Вайлд. Як це хто це така?.. Вона ще в «Троні» знімалась. Ну Тринадцята з «Хауса»! Згадали? Добре. Виразом обличчя і окремими вчинками спочатку нагадує дівчинку з легкою формою синдрому Дауна. Як виявляється по ходу – вона і справді не від світу цього. Розуміється на приготуванні шашликів, стриптизі та організації масштабних феєрверків.

Док. Місцевий дурник. Жонатий. По законам жанру стає крутим мачо.

Якийсь пацан. Шукає свого діда. Після кількох казочок Форда із серії «палата №3 із жовтими стінами» і здобуття трофейного ножа стає достатньо крутим, щоб прикінчити одного з братів наших по розуму у цьому Всесвіті.

Пес. А ось і момент істини. Сюжетна лінія цього собаки дуже заплутана і своїм корінням торкається витоків історії про шотландську вівчарку Лессі. Впевнений, що якби тварина могла розмовляти – вона би повідала чимало цікавого. Натомість варто відзначити високий рівень акторської майстерності і особливо трагічний вираз морди в необхідних епізодах. Неймовірне відображення внутрішньої боротьби і протистояння ідеалів при зміні кожного нового хазяїна.

Прибульці. Звичайні собі прибульці, яких хоч греблю гати на просторах Голівуду. Своїм виглядом нагадують гібрид монстрів із «Машини часу» і середньостатистичного представника раси вогонів із «Автостопом по галактиці» (до речі геніальний фільм і оповідання Дугласа Адамса. А персонаж Зафода Біблброкса з екранізації зіграв, хто б ви думали -  Док!). Меркантильні тварюки, що не чули народну мудрість про жадібність і фраєра.

Інші. Гарматне м'ясо.

Сюжет. В назві. Протистояння з перманентною абсолютною перевагою прибульців.

Акторська гра. А що, доволі непогано. Все таки  в головних ролях актори зі світовим іменами (і пес! геніальний пес…), а не пенсіонери з театру «Більшовичка».

Гумор. Був момент, коли зал дружно засміявся. Один правда… Але був!

Спецефекти. Шнурочків над інопланетними винищувачами не видно, папє-маше якісне, слиз на прибульцях виглядає натурально. І взагалі, не так давно і мальована графіка з «Мисливців на привидів» була чимось революційним. Тому все в нормі.

Музичне оформлення. «А был ли мальчик?..»

Хепі енд? Ну, це вже як кому. Хтось точно виживе.

Кому сподобається? Не знаю… Любителям ковбоїв і прибульців в одному кадрі?.. Любителям оголеної Олівії Вайлд (та ладно, там лише спину показали…)?.. Взагалі, якщо не жаль 30 гривень, якщо є весела компанія, якщо розумієш, що більшого маразму годі і придумати і не очікуєш грандіозних сюжетних поворотів від стрічки під назвою «Ковбої і прибульці» - то, чому б і не піти. В іншому випадку – чекаємо на зємних носіях. Або взагалі не чекаємо. На крайній випадок –  завжди можна переглянути «Кримінальне чтиво» Тарантіно :)

 

Страницы:
1
3
4
предыдущая
следующая