Я ніколи не був у Криму

Я ніколи не був у Криму.

 Ця проста за своїм формулюванням думка осяйнула мене зовсім нещодавно. Ще місяць тому я навіть не замислювався над подібним, а зараз – очевидність цього факту мимоволі змушує шукати причини того, чому так сталось. Адже, попри не таке уже й довге своє життя, мені пощастило побувати у найрізноманітніших куточках своєї Батьківщини. Я милувався величчю карпатських гірських краєвидів, споглядав масштабний монументалізм териконів Донеччини, прогулювався історичними вулицями Харкова і за філіжанкою кави мрійливо прислухався до ритму Ринкової площі Львова. Я повільно крокував Дерибасівською і годинами блукав провулками Києва. Я в мовчазній повазі стояв біля могили Шевченка у Каневі, захоплено спостерігав дійства Сорочинського ярмарку під Миргородом і вражено розглядав безмежний, від горизонту до горизонту, степ Миколаївщини. Я знайомий з колоритом і контрастами чи не всіх регіонів України. Але, за якимось дивним збігом обставин, жодного разу не довелось мені побувати на сонячному півострові.  Для мене він так і залишився лише сторінкою атласу України, який потрапив мені до рук багато років тому, з таємничим для дитини підписом «субтропічний клімат». Я з цікавістю розглядав ту мапу, читаючи назви населених пунктів, і ще нічого навіть не підозрюючи ні про історію цих земель, ні про умови, на яких вони дісталися Україні, ні про людей, що їх населяють. Для мене це була просто іще одна частина моєї рідної країни – найбільшої держави у Європі. І жили там такі ж українці. Як я, мої сусіди, як будь-яка людина з будь-якого регіону нашої великої держави, з якою мені довелось на той час зустрітись. Наївно? Можливо. У дитинстві зажди так.

 Я народився у Радянському союзі. Але я в ньому не жив. Ця країна відійшла в історію перш, ніж я встиг сформувати якісь принципові поняття добра і зла. В моєму свідомому житті не існує періоду до України. Вона для мене завжди буда єдиною Батьківщиною і попри те, що незалежність її на три роки молодше мене самого, -  я вважаю її своєю ровесницею. Про СРСР люди говорили різне – як спогади з ностальгічними нотками, так і відверто страшні речі. Але я ніколи не забуду того захоплення і піднесення, з яким передавали один-одному дорослі звістку про прийняття Конституції. Не забуду з якою радістю і гордістю люди розглядали перші отримані гривні – національну валюту. Я по-дитячому серйозно прикладав руку до серця при виконанні перших нот національного гімну і з таким же, тільки дитині притаманним завзяттям, вболівав за свою країну на спортивних змаганнях. А коли учасники із синьо-жовтою емблемою були далекі від перших місць я вболівав… за Росію. За наших найближчих сусідів, мовою яких я вільно володів. За тих, як мені пояснили, хто став, свого часу, гарантом наших кордонів, нашого суверенітету. Цього мені було достатньо.

 У ті далекі для мене часи я ще не знав, яким чином Крим стосується цих гарантій. Я не знав достеменно, що таке ядерна зброя, хоч чимало разів чув як дорослі на телебаченні сперечаються про доцільність її ліквідації в Україні. Але це показували в новинах – найнуднішій на той момент телепередачі, яка не викликала в мене жодних емоцій. Пригадую, як ми гостювали у знайомих. За святковим столом лунали тости, сміх, жваво щось обговорювалось. Ми – діти, займались своїми традиційними дитячим справами. Десь в кутку стиха декламував телевізор. Раптом, хтось попросив зробити гучніше. На екрані з’явився скупий пейзаж злітної смуги з літаком на ній. О, це був не просто літак. Холодна елегантність  однієї з найдосконаліших машин смерті коли-небудь створених людством. Мовчазна велич, яку я споглядав з тим захопленням, на яке лише здатний 10-річний хлопчина при вигляді військової техніки. «Білий лебідь…» - пролунав голос за кадром. ТУ-160 – радянський спадок, що волею випадку став надбанням України. Мені назавжди врізалась у пам'ять та гнітюча тиша у кімнаті, яка супроводжувала кадри знищення цього величного бомбардувальника.  А далі були розмови. Багато розмов. Про те, що арсенал все одно вже було утилізовано, що ні обслуговувати, ні реконструювати Україна їх не мала достатньо ресурсів, що ми виконуємо умови договору, який самі ж ініціювали – так, ніби хтось намагався знайти виправдання тому, що щойно відбувалося на екрані. Мені ж було просто жаль літака. На той момент я не розумів, що ця подія виявилась  останнім цвяхом у домовину колись потужного механізму стримування, яким раніше володіла моя держава. Україна залишилася наодинці зі світом під гарантії чесного слова з боку трьох країн, які свого ядерного статусу позбуватися не поспішали.

Звісно, розуміння цього прийшло значно пізніше, через роки. За той час чимало змінилось і у світі, і в моєму світогляді. Я все ще толерантно ставився до російськомовних співвітчизників, ввічливо і, ніби, з якоюсь провиною, часто переходячи на російську під час спілкування з ними. Я не вважав це чимось екстраординарним, поважаючи конституційне право на вільний розвиток і використання російської та інших мов національних меншин. Якщо чогось я і бажав, то тільки того, щоби інші поважали і моє право спілкуватися рідною для мене державною мовою. Хіба міг я припустити, що подібний ліберальний підхід до мовного питання, колись у майбутньому стане приводом для порушення територіальної цілісності моєї країни? Я був шокований, що під гаслами захисту російськомовного населення можна безкарно порушити чи не усі можливі норми міжнародних відносин і ввести війська на територію іншої держави. Я був обурений, що зробив це гарант, який зобов’язувався захищати цілісність України. Я був здивований, дізнавшись, що машиною пропаганди в думках пересічних росіян Україна уже давно окреслена як зовнішній ворог, загроза і перешкода по відношенню до якої чимало з них не соромиться сказати слово «війна».  При цьому ніхто з них не звітує перед собою, що приховано за цим страшним терміном.  Мене здивував той цинізм і зневажлива зверхність, з якою власник другого ядерного арсеналу планети пояснював свої дії, не намагаючись навіть підкріпити їх елементарною логікою чи законодавчими нормами. Єдине, що мене не здивувало – це реакція світу і інших двох гарантів нашої безпеки. Красиві промови, слова підтримки, політичні санкції, якими нікого не злякаєш. Але ніхто з них не полізе у м’ясорубку заради нашої країни лише тому, що колись вона порізала якісь боєголовки. Це ж було тоді. Давно.

Я ніколи не був у Криму. Але я не вірю, що ніколи в Криму не було України. Адже за ці 20 років народилося не одне покоління таких же ровесників незалежності як і я. Я відмовляюся вірити в те, що купка самопроголошених маріонеток, чию сміливість підігріває 15 тисяч «нічийних» військових має якесь моральне право вирішувати долю багатокультурного та багатонаціонального самобутнього регіону. Я не вірю у референдум під прицілом автомата і не вірю у адекватність рішень людей, які відмовляються впустити для моніторингу ситуації міжнародну місію ОБСЄ. Я не вірю у народне повстання, що розпочалося захопленням приміщення Ради озброєними автоматичною зброєю людьми. Я не беруся прогнозувати, що буде завтра. Я просто вірю і сподіваюсь на краще. На те, що я скоро відвідаю Крим, і довго задумливо прислухатимусь до шуму прибою десь на його південному узбережжі в незалежній державі Україна, де брат не зміг підняти зброю проти брата, незважаючи на усі непорозуміння та провокації. Україна єдина.