У давнину племена, що населяли територію нинішньої Росії, на Масляну поминали покійників. Спалення солом’яного опудала — то були похорони, а млинці — поминальна страва. Згодом ці звичаї трансформувалися у веселе розбишакувате свято з багатьма дивовижними розвагами. Так, у деяких місцевостях Росії ще в суботу, що передувала «масляному тижню», хлопчаки невеликими гуртами бігали по дєрєвні й збирали лапті, потім зустрічали тих, хто вертався з міста з покупками, й питали: «Чи везеш Маслєніцу?», і якщо неборака відповідав «ні» — його били лаптями. Вулицями возили солом’яну ляльку — Маслєніцу, вбрану в кафтан, шапку, опоясану кушаком, у лаптях. Традиційними в цей час були в Росії ярмарки: там можна було купити пряників, калачів, випити збитня з меду, хріну, дріжджів і води, або ж чаю з самовара, поїсти млинців. На площах ставили гойдалки й каруселі, веселили люд скоморохи й лялькарі.

Чоловіки будували, а потім штурмували й валяли снігові «городки». «Перед заходом сонця велика кількість народу збиралася подивитися, хто і як буде «ламати місто», — зазначають етнографи. У тій фортеці ховається «Масляна» в останній свій день. Чоловіче населення дєрєвні чи городка ділиться порівну — на захисників і нападників. «Після штурму фортеці — порваний одяг, синці й розсічені брови. Але всі як один — задоволені, засапані й рум’яні. Переможці несуть «Масляну» на «загальне місце». Над нею вчиняється суд і на великому кострищі її спалюють», — говориться в методичних матеріалах із народної культури, підготовлених для дитсадочків РФ.

Були й інші веселощі: биття мішками, «оплєухи», кулачні бої. Зазначається, що битися можна було «стінка на стінку» чи «один на один», велися й «охотницькі бої» — для поціновувачів таких поєдинків. «Із задоволенням споглядав такі бої сам Іван Грозний. Для такого випадку ці веселощі готувалися особливо пишно й урочисто», — читаємо на сайті старшого вихователя одного з садочків російського міста Владіміра. Та, мабуть, найвеселіша розвага російського люду в цей час — то високий стовп, облитий водою, аби зледенів. Уздовж стовпа підвішували подарунки, на верхівці — найцінніший, скажімо, чоботи. Лише найспритніший чоловік міг долізти по слизькому стовпу до верхівки. З інших «зіваки» весело сміялися.

В Україні Масниця має різні назви — Сиропуст, Запусти, Колодій. Як зазначає етнолог Надія Зяблюк, визначальні дійства української Масниці — це в’язання, волочіння, чіпляння колодки; взаємні гостини з ритуальними стравами; вшанування молодят; веснянки, водіння цапа; прощальні вечорниці-складки; церемонії прощення. Доктор історичних наук, етнолог Валентина Борисенко нагадує, що науковці ще в ХІХ столітті бачили суттєву різницю у відзначенні цього свята в росіян і українців. Російські дослідники зазначали, що українська Масниця — ближче до західноєвропейського свята, бо в її основі лежить покарання молоді за те, що не одружилися в м’ясниці, тоді як у росіян свято приурочували до «спалювання» зими і зустрічі весни.

Як і в Росії, це свято проводів зими і зустрічі весни, в час якого поминають предків, однак на наших теренах масничні обряди спрямовані не на змагання, бої і гучні вуличні забави, а на родинні й громадські святкування, культ родючості й життя. Обрядова страва передпостового тижня також відрізняється. Наш люд вживає в час масничних святкувань вареники з пшеничного або гречаного борошна, начинені сиром, политі сметаною. За дослідженнями науковців, лише в деяких місцевостях Чернігівщини, Слобожанщини, півдня України здавна вживають млинці з сиром. «Найбільшої популярності млинці під час Масниці набули в Україні з другої половини ХХ століття, коли директивно впроваджувалися нові свята та обряди «епохи розвиненого соціалізму», зокрема «свято проводів зими і зустрічі весни», — пише етнолог Надія Зяблюк. Вареники з сиром у давнину, вірогідно, були ритуальною стравою, пов’язаною з символікою місяця: Масницю справляють завжди на місяці-молодику.

Академік Агатангел Кримський свого часу записав на Черкащині обряд Колодія. Протягом тижня жінки збиралися у хаті котроїсь господині на кутку і «гралися»: першого дня Колодій нібито родився, другого — хрестився, третього дня відбувалися похрестини, четвертого — він помирав, п’ятого — його ховали, шостого — волочили. «Характерною особливістю української Масниці був звичай чіпляння колодки (поліна) до ноги парубка чи дівчини як засіб покарання за те, що вони у м’ясниці не одружилися, не виконали своєї місії продовження людського роду, — пише Валентина Борисенко. — На Полтавщині, Уманщині зберігалася тільки назва звичаю «вчепити колодку», а насправді (з кінця ще ХІХ століття) неодруженим дівчатам або хлопцям перев’язували руку стрічкою чи хустиною. У селах Поділля хлопець приносив до дівчини могорич і подарунок, вона готувала вечерю, що також вважалося «вчепив» колодку. Дівчина за це мала вишити парубкові до Великодня хусточку і виписати три-сім писанок. Таке віддарування мало назву «віддати колодку», що мало засвідчити вірність у коханні».

Є звичай, який єднає в мирі не лише представників українського і російського народів, а й найрізноманітніших людей по всьому світі. Це Прощена неділя — останній день Масниці. Увечері цього дня у християнських церквах здійснюється особливий обряд: усі, хто в храмі, і священики, й миряни просять вибачення одне в одного. У Прощену неділю в церкві згадують непослух Адама і Єви та їх вигнання з раю. Ці двоє «великих дітей» зірвали невчасно плід із Дерева пізнання добра і зла, — єдиного в Раю, з якого не можна було їсти. І впустили у світ смерть. Бо рано ще дітям, незрілим духовно, непідготовленим, «бути, як Бог» і судити, що є зло, а що добро. Буває, що добром дорога до зла вимощена, а зло обертається на добро — дивним чином.

Це — апогей підготування до 40-деного Великого посту, що починається у понеділок і передує святу Воскресінню Христа. Ісус зветься в церковному переданні «новим Адамом», що виправляє помилку першолюдей. На літургії священик читає Нагірну Проповідь Євангелія, де сказано, що людина повинна прощати образи ближніх і намагатися примиритися з ворогуючими — тоді й Господь простить їй її провини. Богослови нагадують, що молитва людини буде почута Всевишнім лише тоді, коли виходитиме з серця примиреного, очищеного від ненависті, заздрощів та гніву. «Злопам’ятство часто переходить у пристрасть, що з’їдає серце; оскільки злопам’ятний чи ходить, чи лежить, чи встає, а зміїний яд постійно носить у собі, — навчав свою братію Синайський ігумен преподобний Анастасій. — I ніяка доброчинність, ані піст, ані милостиня не підуть такій людині на користь, тому що злопам’ятство погубить усе».

За народною традицією, українці цієї неділі ходять до родичів та сусідів на гостину, де просять вибачення за кривди, які заподіяли упродовж року. Зазвичай на прохання простити їх у цей день люди відповідають «Бог простить, мені прости».

Что касается прозвища “Москаль” - это предатель своего народа по умолчанию, ибо нет такого народа, который бы Москва хотела возвеличить и быть не может. Идея “Третьего Рима” интернациональна, и цель ее возвеличить самодержца и его окружения, которым национальные интересы любого народа не интересны и даже противны.
Тем не менее, интересует нас следующее, насколько "москаль" этническое имя нации которую правильно было бы назвать московитами? 
И вот тут нас ждет разочарование или наоборот неожиданно простой ответ, титульной нации на России как впрочем и на Московии как таковой нет. Не “русские” они ни по крови ни вероисповеданию. Они действительно более ордынцы чем славяне, при том, опять же ордынцы не чистые, а многократно смешанные. Ордынцы, которых объединяет ни кровь, ни религия, а идея - идея “Москвы - Третьего Рима”, которая, необходимо сказать стала интернациональной.
Так что, изначально надо понять, что назвать “москалями” москвичей - не совсем правильно, они ими могут быть, а могут и не быть. Но вот те, кто служит идее “Третьего Рима” - его верные солдаты, все те, так или иначе способствуя целям Москвы, самый что ни на есть “москаль”.
Именно об этом писал Тарас Шевченко в своих поэмах, постоянно ассоциируя “москаля” с московским солдатами. 
Именно в произведениях Тараса Шевченко впервые появляется устойчивое выражение: ”забрили в москалі” (постригли в “москали”), что фактически означает “забрали служить в армию”. 
Что примечательно, срок службы в армии тогда составлял 25 лет, и во многом благодаря гению московских генералов-мясников удавалось дослужить сей срок до конца редким счастливцам, которые если и возвращались домой, то как правило инвалидами.
Надо сказать, что во многом именно благодаря творчеству Шевченко, его подаче, термин “москаль” стал столь популярен в обиходе.
“Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Згнущаються вами”…
Подтверждение данному утверждению, что “москали” это именно солдаты Московской идеи мы находим в словаре Даля, где термину “москаль” дается такое определение: “МОСКАЛЬ” - м. южн. москвич, “русский”; солдат, военнослужащий. 
“От москаля, хоть полы отрежь, да уйди”! 
“Кто идет? Черт! Ладно, абы не москаль”. 
“С москалем дружись, а камень за пазухой держи (а за кол держись)”. 
“Мутит, как москаль на селе, т. е. солдат”. 
“Не за то бьют москаля, что крадет, а чтобы концы хоронил”. 
“Знает москаль дорогу, а спрашивает”! 
“Москалить" - малорос. мошенничать, обманывать в торговле. 
На Дону, московский, все “русское”, кроме Дона или Украины; московский офицер, не казачий, армейский; то же, что в Сиб. “русский”, не сибирский, из европейской Руси”.
То и есть Даль также находит, что “москаль” это больше военнослужащий, состоящий на службе у царя Российской империи,  независимо от национальной и религиозной принадлежности - любой представитель силы, в задачу которой входило порабощение украинцев, беларусов, поляков и других народов во благо самодержавия. 
Что тут важно отметить, с этой точки зрения, служения интересам Москвы, “москаль” - это предатель своего народа! Иуда, проклятый человек. Тот который по глупости или или из-за страха поддержал силу которая его же нацию, его же семью, церковь, культуру - изводила, изничтожала, душила. 
“Москаль” - это изменник, предатель, который способен поднять руку на свою семью, своих детей, свою мать, свою родину!
Именно поэтому наверное в термине “москаль” столько отвращения, столько ненависти, неудивительно, что термин “москаль” столь популярен в Украине, которая немало своих сынов отправила в услужению царю.
В Украине, где личная свобода ценилась всегда более всего, где само слово «русский» или «россиянин» по известным причинам практически никогда не употреблялось для этнической идентификации московитов. И даже в официальной переписке, использовалось слово «москаль»!
"Вишь, как намоскалился, с живого сапоги снимает", - говорили на Руси-Украине. 
Обратите внимание: именно сапоги, а не лапти! То и есть угро-финские народы, более спокойно относящиеся  к рабству - не находили ничего зазорного в служении царю.
К какому выводу мы можем прийти в результате нашего повествования?
“Кацапы”, а в последствии “москали” это сторонники идеологии “Москва - Третий Рим”, слуги ненавистного народам, бьющимся за свою свободу, Московского режима.
При этом не все жители Московии или если хотите России являются “кацапами” или “москалями”, в то время как в достаточном количестве и первых и вторых может быть и в Украине, и в Литве, и в Беларуси, и даже в США.
Каждый, кто сегодня заражен имперским вирусом “Третьего Рима” и мечтает или помогает Кремлю воссоздавать Империю, кто состоит на службе у Москвы – это самый что ни на есть “москаль”, независимо от его национальности, вероисповедания, гражданства и места проживания. 
“Кацапами” же можно назвать тот подвид “москалей” которые находят удовольствие в непомерно жестоком уничтожении всех тех кто не доволен и не поддерживает идеи Москвы.
Вот такая вот градация, и к этническому происхождению народов и народностей никакого отношения не имеет.

http://ua24ua.info/otkuda-poshli-kaczapyi-i-moskali.html

В Украине судят освобожденных из плена заложников. Об этом сообщил волынский правозащитник Василий Нагорный на своей странице в Facebook.

Вчера приходил Володя Козак. После плена длительное время лечился в госпитале, психбольнице, установили 3 группу инвалидности. Вы только вдумайтесь, 24-летнего инвалида войны (именно по посттравмату) будут судить. И следователь военной прокуратуры еще и предлагает этом бойцу соглашение о признании вины с наказанием в виде штрафа, 4000 грн. Это тоже самое, что подписать соглашение с дьяволом, - заявил Нагорный.

Правозащитник отметил, что освобождения из плена наших бойцов каждый раз подавалось, как особое событие.

Торжественные встречи, цветы, слезы радости, Герои на родной земле. Администрация Президента Украины, Министерство обороны Украины - скажите почему этих ребят теперь преследует военная прокуратура? За что же судят бывших пленных? Предали? Ничего подобного - наши ребята не продаются! А судить ... судить за самовольный уход из воинской части, по возвращению домой. Военная прокуратура видно совсем очумела в погоне за показателями. Эти ребята до сих пор лечатся, реабилитация будет продолжаться годами. А от стыда за такое государство хочется провалиться сквозь землю, - отметил правозащитник.

Стоит отметить, что сержант 51-й механизированной бригады Владимир Козак был одним из тех, кто взял в плен целое подразделение Вооруженных сил РФ.

Ранее Обозреватель сообщал, что украинский боец батальона Днепр-1 не может доказать, что был в АТО.

«До другої виставки ми збирали матеріали не один рік. Ви не повірите, але зображення Шевченка є не лише на грошах, монетах, годинниках, марках, конвертах, ручках, обкладинках, футболках, а й на чашках, тарілках, підсклянниках, гральних картах, упаковках води та кефіру, наліпках на телефони, на обгортках для цукерок», — розповідає «Україні молодій» директор музею Ольга Шарапа.

За її словами, у музеї є навіть раритетна обгортка, датована далеким 1913 роком. А взагалі, наголошує, багато чого цікавого і на цих виставках зокрема, і в постійно діючих експозиціях можна побачити у Черкаському музеї «Кобзаря», тож запрошує приходити усіх — і черкащан, і гостей міста.

Пані Ольга каже, що нині у фондах музею зібрано більш як тисячу творів Тараса Шевченка мовою оригіналу, виданих у різні часи і в різних країнах. Є й надзвичайно рідкісні. Свого часу їй поталанило придбати для музею кілька унікальних колекцій «Кобзарів» та літературу про них.

«Мені так хотілося дістати перший «Кобзар» Шевченка, виданий ще 1840 року. Він дуже рідкісний, їх до десятка у світі є. Коли дізналася, що в харківського колекціонера Євгена Артеменка цей «Кобзар» є, то втратила спокій і сон», — веде далі Ольга Михайлівна. Вона пригадує, як старалася протоптати стежку до Харкова і таки змогла переконати колекціонера продати зібрання саме Черкаському музею «Кобзаря», хоча розжитися таким скарбом воліли й інші музеї України.

Ще одну рідкісну колекцію «Кобзарів», серед яких і два десятки дореволюційних видань, директорка музею придбала в Сумах у тамтешнього колекціонера Сергія Арбузова. Частину своєї колекції «Кобзарів», на її прохання, подарував музею й волинський колекціонер Микола Куделя.

Був час, каже пані Ольга, коли вона трохи не щотижня їхала до столиці й обходила букіністичні магазини в пошуках книжок Тараса Шевченка. «Кобзарі» на її прохання присилали навіть із Санкт-Петербурга. І хоча та посилка зі стосиком книжок прийшла до Черкас через Чебоксари, але таки доставила у новостворений музей прижиттєвого «Кобзаря» Шевченка і ще два рідкісні видання поета.

Тепер у фондах музею є «Кобзар» 1860 року, виданий меценатом Платоном Симиренком; є «Буквар южнорусский», який Шевченко видрукував своїм коштом і розіслав по недільних школах України; є твори Шевченка у двох томах, видані у Празі 1876 року; є «Кобзар» та поема «Гайдамаки», датовані тим же роком; є «Кобзар» 1914 року. А взагалі тут зібрано «Кобзарі», перекладені на сорок п’ять мов світу. Аби про фонди музею дізналися якомога більше людей, наукові працівники видали спеціальний каталог та популярне видання «Шевченківські Черкаси».

З ініціативи Ольги Михайлівни та завдяки коштам державної програми «Золота підкова Черкащини» в музеї було створено й Шевченкову світлицю, в якій нині постійно проходять виставки картин. Завдяки цьому музею вже вдалося сформувати мистецький арсенал на шевченківську тематику.

Кожного року 9 березня, коли Україна вшановує Тараса Шевченка, для директора Черкаського обласного музею «Кобзаря» це ще й родинна подія. Адже вона — прапраправнучка Тараса Шевченка по братові Микиті. І саме вона 27 років тому стала ініціатором створення у Черкасах музею «Кобзаря». Тож недарма у Черкасах Ольгу Шарапу називають берегинею духовної спадщини свого великого родича, котра невтомно популяризує її серед українців.

Ольга Михайлівна родом із рідного села Тараса Григоровича — з Керелівки, яке тепер називається Шевченкове, що в Звенигородському районі. У цьому селі є родичі Кобзаря не лише по брату Микиті, а й по брату Йосипу та сестрах Ярині та Катерині. Пані Ольга зізнається, що вперше усвідомлено дізналася про те, що вона родичка «того самого Шевченка», вже коли пішла в школу — тоді їй про це сказала мама, сільська вчителька. У школі до цього ставилися спокійно, адже в селі було чимало родичів Кобзаря. А в Київському університеті, де пані Ольга навчалася на філолога, про це ніхто й не знав. Своїм корінням із великим Шевченком вона ніколи не вихваляється бо, як сама каже, «заслуга в цьому моя найменша».

Відкрити у Черкасах музей «Кобзаря» родичка Тараса Шевченка надумала ще в 1987 році, коли працювала науковим співробітником в Черкаському обласному краєзнавчому музеї. «В голові крутилася одна думка: як це так, що Шевченко в Черкасах бував, і не раз, а його музею в обласному центрі немає», — зізнається пані Ольга. Вона каже, що мріяла, аби цей музей був не такий, як інші. У тих роздумах i народилася ідея започаткувати музей однієї книги та зібрати в його фондах усі «Кобзарі», видані при житті Тараса Григоровича й після його смерті.

Зі своєю ідеєю вона вперто ходила по владних кабінетах і раз за разом доводила, що такий музей потрібний не лише Черкащині, котра є батьківщиною Шевченка, а й усій Україні. Її почули. Згодом Черкаська обласна рада ухвалила рішення про створення музею «Кобзаря», поклавши всі витрати з його організації на обласний бюджет.

Ольга Михайлівна пригадує, як спочатку під приміщення музею однієї книги в Черкасах виділили старовинний будинок на дніпровських кручах. Адже меморіальна дошка на його фасаді давно інформувала про те, що в ньому бував Тарас Шевченко. Музей «Кобзаря» розпочинався тоді з однієї шафи, стола та невеликого зібрання книг, з якими до того приміщення й перебралася нова директорка.

Але згодом, розповідає, вона з’ясувала, що будівля, котру в місті вважали «шевченківською», зведена у 1913 році, тож Кобзар там ніяк не міг гостювати. Із цим своїм дослідженням родичка Шевченка знову пішла по кабінетах влади. І вкотре доводила, що новому музею місце в колишньому будинку купців Цибульських, який зберігся в центрі на Хрещатику і в якому точно бував Тарас Григорович.

Вона каже, що в Черкасах Тарас Шевченко перебував iз 18 до 22 липня 1859 року. Він приїхав в Україну після заслання і вибирав землю під Каневом, щоб збудувати там хату. Під тамтешнім селом Пекарі його заарештували. Шевченко мав сидіти у в’язниці в Черкасах. Про це дізналися черкаські купці Андрій та Юхим Цибульські. Брати тримали магазин «Вина и другие заморские товары», поставляючи продукцію до столу Лопухіних та Бобринських.

Пані Ольга каже, ця родина була освічена, мала велику бібліотеку, в цьому домі поважали слуг і не цуралися обідати за одним столом. Юхим знав Шевченка ще по Петербургу, тож він пішов у поліційну управу до черкаського ісправника Табашникова, дав йому 500 рублів хабара і домовився, що Шевченко житиме у їхньому будинку, але щодня ходитиме в управу відмічатися. Підірване здоров’я та черговий арешт настрою Тарасу Григоровичу не додавали, але теплий прийом купців Цибульських став доброю підтримкою для поета. У них Шевченко гостював чотири дні, а тоді прийшло розпорядження їхати до Києва.

«Довелося співставляти кілька документів і переконувати, що саме на будинку Цибульських треба встановлювати меморіальну дошку. Саме тут Тарас Григорович написав два свої вірші — «Сестрі», «Колись, дурною головою…» та намалював краєвид «В Черкасах», — зазначає Ольга Михайлівна.

Тож завдяки зусиллям прапраправнучки Шевченка музей таки переселили до історичного особняка Цибульських. Вирішили, що до травня 1989 року, який ЮНЕСКО було оголошено роком Шевченка, музей Кобзаря відкриється. Але будівельники не вправлялися, бо робили той ремонт, наче мертве горіло. «І тоді ми написали на паркані великими буквами — «Українці! Кому не байдужа доля української культури — приходьте на суботник!» — пригадує Ольга Шарапа.

Вона каже, що в ту пору в державі повіяло українським духом. І на суботники почали приходити люди, для яких український патріотизм був не порожнім звуком. Вони працювали у свій вільний час, прискорюючи відкриття в обласному центрі музею «Кобзаря». А потім з тих добровільних помічників й утворилося в Черкасах громадське товариство «Заповіт». Більше сотні шанувальників таланту Кобзаря, палких патріотів рідної України по кілька разів на тиждень збиралися у підвальному приміщення музею і за власний кошт організовували там цікаві лекції, вивчали українські народні пісні та колядки, опановували традиційну техніку української вишивки. Окрім усього іншого, черкаський «Заповіт» популяризував українську книгу, навіть відправляв посилки в сусідню Польщу, за свої гроші «заповітівці» передплачували українські газети для черкаських шкіл, організовували вечори Василя Симоненка, їздили на козацькі свята до Запоріжжя.

«Така активність і такі зібрання не всім подобалися. І на музей наслали з перевіркою пожежників, а ті «накопали» порушень аж на 16 пунктів. Тож у 1991 році «Заповіт» закрили. Але чимало членів нашого товариства після «Заповіту» пішли в партії демократичного спрямування», — наголошує Ольга Шарапа.

Водночас вона додає: тепер щаслива від того, що в Черкасах є музей «Кобзаря» і що він у будинку, де бував Тарас Григорович. «Цей музей — краща частина мого життя!» — зізнається прапраправнучка Шевченка.

«І хоча нам з колегами вдалося чимало зробити, але нема такого, щоб ми сиділи і почивали на лаврах. Якщо вийшло яке видання про Шевченка, то ми повинні його знайти і придбати. На жаль, чимало часу та сил витрачається на добування грошей, аби ці видання купити», — підсумовує Ольга Михайлівна Шарапа.

УМ

Президент США Барак Обама продовжив іще на рік, до 6 березня 2017 року, чинність низки санкцій, що були накладені на Росію відповідно до його указу 13660, повідомляє «Радіо «Свобода». Як зазначено в документі, на цей термін продовжується чинність кількох пакетів санкцій, що запроваджувалися протягом 2014 року, починаючи з 6 березня 2014-го, у відповідь на дії й політику влади Росії, включно з окупацією і заявами про анексію Криму і використанням сили в Україні. Ці дії Росії, як визначив Обама, підривають демократичні процеси й інституції в Україні, загрожують мирові в ній, її безпеці, стабільності, суверенітетові й територіальній цілісності, а також унаслідок них були привласнені українські матеріальні цінності.

У Білому домі зазначають, що Росія продовжує становити загрозу стабільності та територіальній цілісності України, а також «нетипову та надзвичайну загрозу національній безпеці й зовнішній політиці Сполучених Штатів». Про це йдеться в повідомленні за підписом Барака Обами, розміщеному на сайті Білого дому. Загалом щодо Росії через події в Україні було випущено три президентські укази — від 16-го і 20 березня 2014 року і від 19 грудня того ж року. Повідомлення президента буде опубліковано в Федеральному реєстрі США і передано до Конгресу, наголошується в документі. Санкції поширюються на низку російських офіційних осіб, а також великі підприємства і керівників компаній. Голова міжнародного комітету Держдуми Росії Олексій Пушков назвав рішення США очікуваним.

Крім США, схожі санкції щодо фізичних і юридичних осіб із Росії й деяких цілих секторів російської економіки, проти низки діячів українських сепаратистів та їхніх організацій і проти деяких кримських компаній, які захопила у власність Росія, запровадили, починаючи з весни 2014 року, кількома пакетами й інші держави-члени «Групи семи» і ще низка країн, а також Європейський Союз. Як заявляли всі ці країни, санкції, накладені через втручання на сході України, будуть чинними до повного виконання Росією й підтримуваними нею сепаратистами кількох пакетів мінських домовленостей про врегулювання в цьому регіоні, а санкції, пов’язані з окупацією Криму, до деокупації півострова.

УМ

А ворог слухає та стріляє 
Незважаючи на підписання нових документів у рамках Мінських угод, бойовики на Донбасі не припиняють вогонь

Іван БОЙКО   

Позавчора представники Тристоронньої контактної групи підписали два документи про нормалізацію обстановки на Донбасі: щодо розмінування та припинення навчань на п’ятнадцятикілометровій дистанції від лінії розмежування для кожної сторони.

«У першому документі йдеться про протимінну діяльність. Збройні сили й військові формування по обидва боки до 31 березня повинні забезпечити позначення й скласти карти районів, які підлягають розмінуванню, — повідомив спецпредставник ОБСЄ Мартін Сайдік. — У другому документі йдеться про повну заборону на навчання із застосуванням усіх видів бойових озброєнь. Ця заборона набуває чинності в ніч 4 березня за київським часом».

Паралельно посол США в Російській Федерації Джон Теффт повідомив, що уряд його держави позитивно оцінює виконання Україною своїх зобов’язань, узятих у рамках Мінських домовленостей. Чого не скажеш про Росію та контрольованих нею бойовиків.

«Україна виконала чудову роботу з виконання своїх зобов’язань згідно з Мінськими угодами, в тому числі надавши попереднє схвалення складних конституційних поправок, що стосуються децентралізації політичної влади, — заявив пан Теффт. — Водночас ми стурбовані повідомленнями ОБСЄ про те, що об’єднані сили Росії та сепаратистів систематично відмовляють у доступі спостерігачам ОБСЄ, гноблять і залякують їх. ОБСЄ потребує безперешкодного доступу до Донбасу, в тому числі й до міжнародного кордону, для спостереження за припиненням вогню і відведенням озброєнь».

Але агресор лише слухає й стріляє. Позаминулої доби було зафіксовано 62 обстріли позицій ЗСУ бойовиками. Донецькі терористи вчора вранці навіть обстріляли Красногорівку та Невельське з «градів». Водночас iз мінометів 120-мiлiметрового калібру окупанти обстріляли околиці Маріуполя: позиції ЗСУ поблизу Талаківки і Гнутового. Відтак захисники України все частіше відкривають вогонь у відповідь, щоб угамувати терористів. Утім позаминулої доби один український воїн загинув на Луганщині від кулі снайпера, ще один отримав поранення під час обстрілу села Піски.

За даними Головного управління розвідки Міноборони, ще більші втрати несуть окупанти: днями в районі Мар’їнки загинуло п’ятеро російських диверсантів, ще четверо отримали поранення.

Українські розвідники також установили, що на окупованій частині Донбасу особовим складом бойовиків керує офіцер російської армії, полковник Євген Чирков, який у РФ служить заступником комбрига 28-ї окремої мотострілецької бригади у Єкатеринбурзі. Термін відрядження полковника Чиркова на Донбас: з грудня 2015 р. до червня 2016 р. У ГУР Міноборони додають, що «російський полковник у тяжкому морально-психологічному стані у зв’язку з постійними конфліктами з вищим командуванням та скрутним фінансовим становищем, пов’язаним із систематичними затримками виплат грошового забезпечення, у тому числі невиплатою надбавок за «особливі умови служби».

Статті по темі

Професійні вояки з Грузії стали першими іноземцями, які офіційно ввійшли до складу Збройних сил України. Днями стало відомо, що грузинський легіон в Україні увійшов до складу 25-го мотопіхотного батальйону «Київська Русь» ЗСУ.

«Грузинський легіон перебуває тут (в Україні. — Ред.) iз перших днів війни. Був ухвалений закон, завдяки якому ми змогли офіційно вступити до лав ЗСУ, і грузинський легіон інтегрувався у 25-й батальйон. Це дуже важливо для нас, тому що зараз ми можемо представляти один з українських батальйонів», — каже командир легіону Мамука Мамулашвілі.

Раніше, до легалізації, грузинський легіон тривалий час був невеличкою диверсійно-розвідницькою групою, яка нараховувала два десятки бійців. Грузинські диверсанти воювали з російськими окупантами та місцевими терористами переважно на Луганщині.

Ни ні ж, за словами пана Мамулашвілі, грузинський легіон прийматиме до своїх лав ще й добровольців із США. «Громадяни США братимуть участь у військових діях і будуть представниками грузинського легіону й одного з українських батальйонів. Ми чекаємо ще добровольців із США, які також будуть приєднуватися до нас, тобто перша група буде з десяти осіб. Вони братимуть участь у військових діях на сході України», — пояснює командир легіону.

Нагадаємо, що Грузія офіційно дозволила власним громадянам воювати на стороні української армії. Раніше колишній начальник Об’єднаного штабу ЗС Грузії, генерал Георгій Каландадзе заявляв, що близько сотні колишніх грузинських військових на добровольчих засадах беруть участь у бойових діях на сході України. За його словами, грузини в українській армії не отримують грошової винагороди і їм фінансово допомагають їхні сім’ї і близькі з Грузії.

УМ

Звісно ж, таке полотно спонукає до паралелей iз відомою роботою Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Сам Сергій Чайка цього й не заперечує.

«Цією картиною фактично перекинуто місток між моїми роботами на тему українського козацтва як унікального явища в нашій історії та сьогоденням, — говорить художник. — Адже воїни АТО — це спадкоємці славних козаків, які в тяжку годину залишили свої родини і пішли відстоювати наше право жити у цивілізованій, правовій державі».

Проте в картині Сергія Чайки є чимало принципових відмінностей. Приміром, наявність тварин.

«Життя воїнів АТО проходить на передовій, тому собаки, коти часто перебувають поряд iз ними, — пояснює художник. — Вони є не тільки помічниками, а й допомагають пережити напругу, стрес, втрати. До того ж собаки навчені розпізнавати міни, знаходити людей у завалах, переносити воду, боєприпаси».

Цікаво, що тварини на картині зображені з синьо-жовтими стрічками на шиї. А от прапор так званих «ЛНР» і «ДНР» автор підмостив замість підстилки для тих же собак.

Це теж є однією з характерних особливостей полотна Сергія Чайки — українське, патріотичне в мистецькому вираженні дисонує з російським, загарбницьким. Головну ідея закладено в центрі картини — Надія Савченко немовби вивищується над шаржевим зображенням російського президента Путіна з відомими абревіатурами ПТН-ПНХ.

«Образ Надії Савченко і в цій картині, і в Росії є уособленням стійкості, опору самої України, — зазначає Сергій Чайка. — Ця жінка возвеличується над зображенням Путіна, якому я надав максимум негативних відтінків, і цим утверджує нескореність як власну, так і всієї України».

Та й усі інші персонажі в картині не є видуманими. Фото бійців АТО художник узяв з iнтернету. При цьому Сергій Чайка стверджує, що має у своєму розпорядженні й реальні листи українських воїнів.

«Після Революції гідності Україна змінилася, стала іншою. А окупація Росією Криму, розпочата війна на Донбасі ще більше підняли хвилю патріотизму, — розповідає художник. — Кожен це виражає по-своєму — носінням вишиванок, віночків на голові, синьо-жовтими стрічками на сумочках, розмальовуванням у кольори українського прапора будівель, споруд, парканів... Я ж як художник-баталіст, що у своїй творчості вже давно втілює історію України, не міг стояти від такої теми осторонь. Це ж наша новітня історія, на жаль, трагічна, адже позначена численними людськими жертвами...»

При цьому сам художник народився в російському місті Ростові-на-Дону. З восьмирічного віку мешкав у Підмосков’ї, де розташовувалася військова частина батька, який служив у загоні космонавтів.

«Родом мої батьки з України: тато — з Чернігівщини, мама — з Хмельниччини, — розповідає Сергій Чайка. — Отож українська душа була в мені присутня ще змалку. З дитинства я почав захоплюватися історією своїх предків — українських козаків iз роду Чайок. Допомагало її освоювати й те, що під час літніх канікул регулярно по три місяці проводив у родичів у Західній Україні. Навіть оточуючі говорили: дивіться, який козак росте! З іншого ж боку, скільки себе пам’ятаю, малював. І свою першу батальну картину написав ще в дев’ятому класі».

Проте спершу, як зізнається Сергій Чайка, він хотів піти батьковим шляхом — збирався вступати до суворовського училища. Але сам тато від такого вибору рішуче застеріг. Отож хлопчина вступив до 1-ї Московської художньої школи на вулиці Кропоткінській. Поруч розташовувалася Академія художеств. І коли там змінювали експозиції, до студентів зверталися по допомогу в перенесенні картин. Досi митець згадує те особливе піднесення, з яким він власними руками торкався до шедеврів класиків живопису, які міг розглядати бозна скільки часу, вдихав дивовижну енергетику, дух автора.

Пізніше майбутній художник закінчив художньо-графічний факультет Московського педагогічного інституту, працював учителем малювання.

У Дніпропетровську опинився після того, як познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Оскільки свого житла у Москві не мав, то вирішили жити в неї. Було це в 1989 році, цей період iще називають «хлібним часом». Адже за два роки роботи в художньо-оформлювальному кооперативі спромігся заробити на двокімнатну квартиру, яку пізніше переобладнав на студію. Займатися довелося всім — від створення малих архітектурних форм (пам’ятних знаків, дошок тощо) до оформлення палаців культури на теренах усієї Дніпропетровської області.

Коли ж у кооперативі виникли проблеми, мусив заробляти на прожиття в Польщі. Там теж працював не зовсім за своїм профілем — займався різьбою по дереву на підприємстві, яке виробляло меблеві гарнітури авторської роботи.

Після повернення в 1995 році до Дніпропетровська потрапив, як кажуть у таких випадках, iз корабля на бал. Дізнавшись, що в місті готують грандіозну виставку «Пан-Україна», взяв у ній участь iз двома полотнами — «Битва під Батогом» і «Повернення козаків iз походу», з якими завоював перше місце. Відтоді Сергій Чайка працює як художник-баталіст.

«Коли я приїхав до Дніпропетровська, то дуже здивувався, що ніхто з місцевих художників в історичному українському стилі не працює, — розповідає. — Тому ще працюючи в кооперативі, до цієї теми долучався, розписуючи палаци культури, створював картини з козацьким побутом, батальні сцени. Та й у Польщі суто для себе батальним живописом займався».

На сьогодні Сергієм Чайкою створено понад сто історичних полотен. Зокрема «Нестримна сила козацького духу», «Битва під Берестечком», «Ліквідація Січі», «Благословіння козаків»... Багато з них перебувають у музеях і приватних колекціях різних країн.

Більше того, як стверджують мистецтвознавці, Сергій Чайка нині є не тільки найвизначнішим художником, що працює у даному напрямі, а й єдиним вітчизняним художником-баталістом. Цьому є пояснення. Батальні картини — особливий напрям у живописі, так би мовити, його вищий пілотаж. Адже їх створення є не тільки самовираженням митця, а й вимагає глибокого знання історії, побуту козаків, їхнього озброєння в усіх деталях, бо такий жанр вимагає ще й максимальної точності відтворення. Недарма ж кажуть, що такої історичної бази з одягу, озброєнь, стягів, клейнодів немає навіть у музеях.

Отож можна сказати, що до теми АТО Сергій Чайка підійшов органічно, віддавши понад двадцять років оспівуванню історії наших героїчних предків, запорозьких козаків.

«Своєю картиною я насамперед хочу засвідчити підтримку всіх воїнів АТО, — наголошує художник. — У моєму полотні закладено ідею прославлення мужності, стійкості, винахідливості, здатності витримувати найскладніші випробування, але при цьому зберігати свою душу. Саме таке поєднання я бачу в сучасних українських воїнів. І воно є запорукою того, що нашу Україну ми відстоїмо. Тому в композиції моєї картини чітко проглядається латинська буква «V», що означає вікторію, перемогу. При цьому я намагаюся підкреслити, що наші воїни воюють не проти Росії, а за Україну. Та й сам я вже давно став українським націоналістом, хоч і російськомовний. А тому дякую Путіну за те, що нарешті поклав кінець постійним ваганням українців: ми з Росією чи без неї? Нинішніми подіями в Криму та на Донбасі сформовано однозначну відповідь: ми — самостійна нація. Тільки прикро, що це усвідомлення прийшло до нас дорогою ціною, ціною тисяч людських життів. Тому я пишаюся кожним iз воїнів, хто став на захист своєї Батьківщини. Тож і моя картина «Воїни АТО пишуть листа Путіну» — це насамперед виклик, громадянська позиція.