Ещё аукнутся Раше наши слёзы.

  • 21.02.16, 21:44
Ученый: Война на Донбассе еще аукнется России, даже если это случится и после эпохи Путина
12.01.2016 - 11:00

Сегодня все отчетливее проступает историческая параллель между событиями столетней давности и современным «военным походом» Российской Федерации. Состояние российского общества в годы Первой мировой войны (Германия и Австро-Венгрия также «подчинились» этой закономерности) можно представить в виде графика. В первый год - кривая буквально взлетает вверх, потом следуют несколько крутых ступенек вниз, и, наконец, обрыв и падение в тартарары. 1914 г. – ликование и эйфория в период проведения мобилизации, но вскоре и первый холодный душ (гибель российских армий в Восточной Пруссии). 1915 г. – недоумение и тихий ропот; тяготы военного времени нарастали; гибель солдат приобрела массовый характер (с начала войны – 3,5 млн. убитыми); искали предателей - так называемая «мясоедовщина», а в верхушке государства уже наметился раскол. 1916 г. – военный тупик, который не спас даже знаменитый прорыв Брусилова, озлобление в народных массах и усугубление кризиса государственного аппарата (феномен Распутина). 1917 г. – социальный взрыв, смена власти (крушение монархии); война переносится внутрь общества, наблюдается первое массовое озверение, например, беспочвенные убийства офицеров флота кронштадтскими матросами; к власти приходят большевики и левые эсеры во главе с Лениным и Троцким, и гражданская война становится неминуемой. 1918 г. – начало большого хаоса (русская смута), сдача территорий бывшему противнику по Брестскому миру, остервенение, террор, голод в столицах.

А ведь ввязываться в войну Николаю Второму было совсем не обязательно, да и повод, идиотское злодеяние в Сараево, был сомнительным, чтобы из-за него пускать под откос империю. И Вильгельм, кайзер Германии, давал возможность брату Николя одуматься и отменить мобилизацию. Ведь не послушал восточный царь! Высокомерно не ответил на телеграмму, и издал манифест о войне. Как ему было, наверное, приятно (сегодня молодежь говорит «по-кайфу») выходить на балкон Зимнего Дворца (2 августа 2014 г.), и внизу видеть толпу со своими портретами, иконами, хоругвями, патриотическими плакатами - море людей, опускающихся на колени и поющих «Боже, царя храни», кричащих «ура!»… Добрый российский народ все забыл и простил своему православному царю, и просил лишь одного – веди на войну с врагами России, дай нам их всех поубивать, и заодно очистить Дарданеллы от басурман! Народ становился на колени, а рейтинг первой персоны взлетал до небес (жалко не было тогда еще ВЦИОМ). И еще немаловажная деталь: 8 августа на заседании Государственной Думы министр финансов Барн докладывал о блестящем состоянии денежной сферы, Россия в 1914 г., действительно, была на пике экономического развития. А чем все завершилось? В начале 1917 г. в столице империи из-за перебоев с продовольственным снабжением начались стихийные бунты «низов», которые переросли в революцию. Не прошло и трех полных лет, а православный царь, помазанник Божий и Верховный Главнокомандующий, сидел всеми брошенный в штабном вагоне, и какие-то выскочки из Госдумы тыкали ему листок бумаги с текстом отречения… Николай не стал бороться за власть. В своем отречении так и написал: «В эти решительные дни в жизни России почли мы долгом совести облегчить народу нашему тесное единение и сплочение всех сил народных для скорейшего достижения победы…». У шариковых долг совести начисто отсутствует. В отношении к власти кухаркины дети более пассионарны и тверды, очевидно, «сын поварихи и лекальщика» будет зубами цепляться за власть. Николай ведь не обворовывал Россию, на акциях каспийских нефтяных промыслов он не спекулировал, и у царя не было награбленных миллиардов - даже большевики в коррупции последнего императора никогда не обвиняли. А как возможно расстаться с властью современному диктатору России? - «Ведь, поди, обдерут дочиста как липку, еще и на дубовую скамью подсудимых посадят, и все нажитое непосильным трудом уйдет новым паханам; и окажется он, как та старуха, у разбитого корыта…»

Вернемся к аналогии. Россия в 2014 г. начинает большую геополитическую игру аннексией Крыма и военным нападением на Украину. Заметим, что Россия пребывала на вершине финансового могущества, тогда нефть достигала стоимости в 110 дол. за баррель; и им, там за кремлевскими стенами, мерещилось, что так будет вечно. Запад, т.е. бывшие союзники России по военной коалиции столетней давности (плюс Германия, которая успела остыть от милитаристских амбиций и перейти в лагерь демократии), приходит в шоковое состояние. Лидеры западных государств часами уговаривают ВВ не делать глупостей, и не втягивать мир в авантюру. Кремлевский диктатор тверд и не уступчив: воевать буду, ведь нельзя оставить наш православный русский народ на поругание и съедение фашистам, укропам, бандеровцам. Заметим, внешняя мотивация точно такая же, как и сто лет назад. А что кроется глубже за этим объяснением войны – это предмет отдельного исследования, мы же ограничимся фактами. Итак, кривая на графике опять, как и сто лет назад, взмывает вверх: популярность лидера зашкаливает, страна погружается в состояние эйфории, происходит взрыв шовинизма и ненависть брызжет фонтаном во все стороны. Возможно, 18 марта 2014 г. (принятие в лоно России блудного сына – «острова Крым») является прямым аналогом 2 августа 1914 г. с точки зрения взлета народной любви к вождю. Прямые массированные военные действия РФ начинает буквально в те же числа августа, как и сто лет назад, когда Россия нанесла удар по Германии двумя армиями – Самсонова и Ренненкампфа. Дальнейший ход событий всем нам хорошо известен, как и то, что случилось в 2014-2015 гг.

Конечно, прямой аналогии нет. Сегодня войны не объявляются, ведутся гибридным способом, и коалиции иные. Союзники России, как на разумение какого-нибудь российского деятеля начала ХХ века, более чем странные – падающий преступный режим Асада, шиитский Иран, вылезающий из санкций, террористическая Хезболла…  Это – больше виртуальные силы, чтобы было на кого опереться, хотя бы мысленно. А вот противник – реальный и материальный: цивилизованный мир плюс массивная коалиция суннитов во главе с Саудовской Аравией. Правда, коллективный противник России в духе гибридной войны в своей диспозиции не признается, и действует изощренно – экономическими методами, юридическими процедурами, сбивая цены на нефть и перехватывая инициативу в пропаганде. Но, на всякий случай, возобновляет и свою военную мощь, которая в разы превосходит все то, что имеет Россия. Это ведь только Россия провалилась в черную дыру истории, и кремлевский властитель решил повернуть часы истории вспять, возомнил себя продолжателем дела царя Николая, а Запад в имперские игры уже давно не играет, и делиться на коалиции для военной схватки не собирается. Но если Москва начала ломать сложившийся миропорядок, то ответить нужно достойно…

Опыт Первой мировой войны открыл несколько военно-политических истин. Во-первых, в глобальных затяжных конфликтах проигрывают имперские антидемократические (реакционные - в терминологии начала ХХ века) режимы, заодно монархии или диктатуры имеют высокую вероятность обрушиться; во-вторых, выигрывают те, кто обладает большими ресурсами, более здоровой экономикой, и не находится в кольце блокады. Так, Германия сто лет назад не допустила на свою территорию противника, но империя пала, и немцев назначили главными виновниками войны. Страна находилась фактически в блокаде сухопутной и морской, и не могла больше продолжать военные действия по экономическим причинам. Все три империи прекратили свое существование не из-за военных поражений, а вследствие внутренних революционных взрывов, которым предшествовали развал экономики и нарастание социально-политического кризиса. Ошибка Николая, очевидно, заключалась в том, что он, как и абсолютное большинство россиян, считали, что война будет скоротечной и победоносной, никто не собирался входить, например, в зиму в состоянии окопной войны. Офицеры, например, дискутировали: стоит ли брать с собой парадные мундиры или их потом вышлют прямо в Берлин? Пиар на сербской теме царю нравился, патриотический подъем и забвение позорного поражения от Японии – однозначно плюс! А прогнозировать последствия он не мог по причине интеллектуальной ограниченности. Но война безобразно затянулась, и начал срабатывать туннельный эффект, когда нельзя ни остановиться, ни повернуть вспять, а впереди – пропасть. Нечто подобное мы наблюдаем сегодня. Путин жаждал серии маленьких и победоносных войн, в которых он, непрерывно расширяя свою империю, откусывал бы кусок за куском, как это он начал делать в августе 2008 г. в Грузии, но попал в западню, которую сам себе и приготовил. ВВ «попал» на затяжную войну не с Украиной, а против мирового сообщества, ресурсы которого превосходят на порядки. Ведь не слушал Обаму, Меркель, Олланда, которые вежливо, но терпеливо и настойчиво советовали: не делай этого, друг Володя, остановись, посмотри на календарь – на улице ХХI век, и приличные люди так себя не ведут, а тем более - ведь самому потом хуже будет. Не внял им восточный царь, опьяненный собственным могуществом и любовью подданных.

Вот уже миновал и 2015 г. Он примерно соответствует графику Первой мировой войны. Россия глубже втянулась в глобальную игру, войну с Украиной не завершила, а открыла новый сирийский фронт. Фактически воюют США, Германия, Франция, Великая Британия – все основные игроки конфликта столетней давности. И, несомненно, они выиграют. Сегодня ракеты и бомбы падают на многострадальную сирийскую землю, но события развиваются как в калейдоскопе. Что будет через месяц или два мы не знаем, и впереди еще цепь различных военно-политических событий. А что Россия? Никогда еще в своей истории в эпоху больших войн такого не наблюдалось: она вынуждена действовать, не имея крупных союзников, и фактически борется со всем цивилизованным миром. Но это выбор ее элиты и зомбированных пропагандой подданных, за который придется, правда, заплатить большую цену. Экономическая ситуация в России на фоне военных действий, санкций и падения цен на энергоносители стремительно ухудшается. В 2015 г. появились первые признаки недовольства «низов», по слухам, трещины побежали в монолите высшего класса, конец года ознаменовался странными скоропостижными смертями ряда высших чиновников и силовиков. 2016 г., по логике нашего графика, должен быть годом озлобления и глубокого разочарования. И никакие «прорывы Брусилова», если они и случатся, не выправят ситуацию. Народ России в своем большинстве продолжает еще верить в счастливую звезду диктатора, который как-то там вывернется и что-нибудь придумает. Но как же быстро любовь толпы превращается в ненависть! Уже древние это знали и саркастически говорили: «sic transit gloria mundi». Толпа как возвысит до небес, так и безжалостно растопчет.  Серьезные аналитики смотрят на будущее с пессимизмом и понимают – чудес не бывает, впереди расплата за «Крымнаш» и пренебрежение миропорядком. Россия уже в туннеле, а свет впереди – это пламя ада.

2017 г. должен ознаменоваться роковыми событиями: сменой власти в Кремле (неужели в феврале-марте?), экономическим коллапсом, возможно, бунтами и радикализацией политической сферы. 2018 – начало большого хаоса. Современная Россия заряжена внутренней агрессией, которая исходит из глубин «загадочной русской души». Путин умело канализировал разлитую в обществе ненависть за пределы империи, натравливая россиян на чеченцев, грузин, эстонцев, поляков, украинцев, молдаван, турок, американцев. Этот трюк ему до сих пор удавался, но когда окно возможностей для ведения военных действий за пределами империи захлопнется, то члены православного сообщество, перекрестившись, вцепиться друг другу в глотки. Мы не будем фантазировать, кто с кем будет воевать, они такие найдутся, да и уже есть: имперцы, религиозные фанатики, нацики и скинхеды, реконструкторы-гиркины, этнические бандформирования, ветераны всех путинских войн, моторолы-гиви, казачки, защитники новейших республик внутри России (тутэшние) и т.п. У них уже есть и выучка, и оружие, и желание кого-нибудь «мочить в сортире». Война на Донбассе еще аукнется России, даже если это случится и после эпохи Путина.

Это, конечно, все произойдет, если нумерология соединится с невидимыми высшими закономерностями, смысл которых социологи еще толком и не понимают. Но могут быть и другие сценарии. В последние годы на ум все чаще приходит сюжет «Москва 2042» великого провидца Владимира Войновича (кстати, книга написана еще в 1986 г.). Уже многое начинает сбываться из сатирического (на первый взгляд) прогноза литератора. Что там у Войновича? Так называемым Москворепом руководит бывший чекист, который правит бесконечно долго, страна отрезана от мира, население деградировало и впало в посткоммунистический маразм… И самое интересное – «кольца ненависти», которые окружают гордую столицу всего мира (так они о себе еще думают благодаря пропаганде). А вот эти кольца уже существуют! И российская власть много делает для их упрочения. Наверное, первое кольцо образовалось в современной России сразу же за окружностью МКАД (у Войновича примерно так и описано – «внутреннее кольцо»). Да, не любят москвичей даже в самой России: завидуют что ли? Ну и пошло-поехало: а как там Урал, Сибирь, Дальний Восток? А что тогда говорить о Кавказе, Грузии, Украине, а дальше всплывают новые «кольца» – Польша, Литва, вот и Турция поставлена Кремлем в строй… «Кольца» сжимают Россию, буравя в свою очередь сознание жителей белокаменной: рядовая и уже не молодая москвичка, когда к ней обращается корреспондент телеканала на улице столицы, сквозь зубы цедит: «бомбить их всех надо»… Если реализуется такая альтернатива, то Россия может быть законсервирована на ряд лет, и существовать относительно длительное время, как закрытое общество, континент, враждующий с остальным миром, буквально по сценарию Москворепа. Менее вероятная альтернатива, но история знает разные казусы. Можно побыть некоторое время и Северной Кореей.

Каков может быть вывод для украинцев? Первое. Держать фронт, сцепив зубы, ровно столько, сколько это потребуется. Мы не главная фигура на шахматной доске глобального кризиса, и самостоятельно Россию на лопатки не положим. Наш час еще пробьет, обязательно. Второе. Примыкать к Западной коалиции, но помнить, что европейцы и американцы за нас воевать не будут; вооруженные силы нужно наращивать, опираясь на собственную военную промышленность и людской потенциал. Третье. Не пропустить момент, когда России будет не до нас, и тогда одним ударом выбросить за пределы Украины весь бандитский сброд. Четвертое. Необходимо всячески укреплять границу на Востоке Украины.

Любые затраты себя окупят в будущем, жалеть денег не нужно. Если Большой Хаос у соседей состоится, то самое правильное – радикальная изоляция на границе, и пресечение прорыва на свою территорию различных вооруженных формирований и колон «русского мира». Именно этого нам не удалось достичь в 1918 г. Нужно учиться на исторических ошибках. Поступать примерно так, как действовали румыны зимой 1920 года. Вот что пишет известный монархист В. Шульгин в своих воспоминаниях «1920 год». Отряд белогвардейцев, к которому примкнул Шульгин, вырвался из Одессы с целью перейти границу с Румынией, и таким образом рассчитывая спасти свои души. И что румыны, приняли с распростертыми объятиями? Ни в коем случае: каждый раз, когда отряд переходил по льду Днестр, белогвардейцев встречали пограничники либо огнем из пулеметов, либо по-простому подталкивая «русских героев» коленками ниже спины в обратном направлении. Но другая сторона реки уже была занята большевиками-котовцами; так они и шли холодные и голодные по руслу, плавнями, замершими болотцами, делая отчаянные попытки пристать к румынскому берегу. Но румыны были не сговорчивыми, еще и мародерствовали; цитирую: «Они приступили к нам с требованием отдать или менять то, что у нас было, т.е. попросту стали грабить. Сопротивляться было бесполезно. Один толстый полковник пробовал устроить скандал, вырвался, но его схватили, побили и отняли все, что хотели».  А после того: «весьма энергичными жестами они показали нам, что мы должны идти к себе, в Россию – значит, к большевикам». Нет, наживаться на чужом горе не хорошо, но методология верна!

И все-таки эта аналогия больше выглядит как закономерность, нежели мистическая конфигурация. Закономерность выглядит примерно так. Если Вы становитесь в ночное время на железнодорожные рельсы и просто стоите и ничего не делаете, то с высокой степенью вероятности погибните под локомотивом. Если Москва решила повторить сценарий имперской войны, не извлекая из собственной трагической истории элементарных уроков, то тем самым она как бы становится на роковые рельсы, и тяжелый железнодорожный состав проедет по ее телу, разметая куски во все стороны, как и сто лет назад. Это и будет высшей закономерностью. Заметим, другие народы уроки выучили и таких ошибок не делают.

Игорь Рущенко, профессор, доктор социологических наук, специально для “Ostrovok

Слово про Дебальцево.

  • 21.02.16, 21:21
Координатор ИС: Под Дебальцево никакого «фактического окружения» не было
18.02.2016 - 11:30

Битва ВСУ с российско-террористическими войсками в феврале прошлого года за Дебальцево является одним из ключевых событий в противостоянии Украины российской агрессии. Без преувеличений, она имела значительные как военные, так и политические последствия. Очевидно и то, что историки, военные эксперты и очевидцы еще много лет будут спорить об этих событиях.

Военный эксперт, координатор группы «Информационное сопротивление» Константином Машовец рассказал в интервью «Вектор Ньюз» ответил на вопросы о битве за Дебальцево.

– Кто и с какой мотивацией отказался выводить войска из Дебальцево, когда Геннадий Воробьев (первый заместитель начальника Генштаба) потребовал немедленной организации отвода войск еще в первых числах февраля?

– У меня нет такой информации касаемо генерала Воробьёва и его требований… 

– Стоило ли (повлияло бы это на ситуацию) уничтожить мост в Санжаровке?

– Во-первых, смотря какую ситуацию вы имеете ввиду. Во-вторых, если иметь ввиду сам вывод группировки из Дебальцево и окрестностей, то не особо. К этому моменту противник уже вышел к высоте 307.9 и Нижнему Лозовому. Коммуникация через Санжаровку (в частности, мост) особо не сковывала противника в манёвре.

– А почему 12 февраля украинские войска не закрепились в Логвиново?

– Прежде всего, давайте вспомним состав сил и средств, привлекаемых к атаке на Логвиново: 1, 2 БТГр 30-й омбр, 4-я рота 24-й омбр, сводные отряды 79-й и 95-й аэмбр, РТГр 92-й омбр, инженерного взд 703 ип, сводной группы НГ (рота+взвод) батальонов «Донбасс» и «имени Кульчицкого», сводная группа 140-го ЦСпН, 73-го МЦСпН и 3-го полка СпН.

А не закрепились по нескольким причинам:

Во-первых, несколько привлекаемых к атаке на Логвиново (я имею ввиду вторую попытку) подразделений ударной группы имели невысокий уровень боеспособности. Например, подразделения 30-й омбр до этого вели изматывающие бои за Углегорск, и в районе Коммуна–Булавино, и в районе того же Логвиново – в ходе первой попытки его отбить, где понесли чувствительные потери. Ко всему прочему, противник на этом участке имел значительные резервы, которыми он мог быстро нарастить свои усилия, что, собственно, и делал. Наши резервы – 15-й мпб и 9-я РТГр 30-й омбр – находились от участка атаки на сравнительно значительном расстоянии, им требовалось время для выдвижения и разворачивания. Хотя, касаемо 9-й РТГр 30-й омбр следует заметить, что она всё же сумела выдвинуться в район боя.

Во-вторых, потеря управления рядом командиров подразделений и командованием сектора в ходе проведения атаки на Логвиново. Вследствие этого – недостаточный уровень взаимодействия между подразделениями ударной группы. Ситуация в районе Логвиново в отдельные моменты боя напоминала «слоёный пирог».

В-третьих, проведение противником ряда активных наступательных действий на других участках Дебальцевского выступа, что не давало возможность командованию сектора сосредоточить для атаки Логвиново достаточное количество необходимых сил и средств.

В-четвертых, массированный артиллерийский огонь противника, в том числе ещё в ходе выдвижения ударной группы на рубеж атаки, а также по подходящим резервам. Вследствие чего ударная группа понесла чувствительные потери ещё до проведения атаки и зачистки Логвиново.

– Кто дезинформировал руководство о занятии Логвиново и о возможности сопротивления в условиях фактического окружения противником?

– Я не знаю, о каком именно руководстве вы спрашиваете, но если знаете, то спрашивать это, несомненно, необходимо у этого самого «руководства». И что значит «фактическое окружение»? Как гласит военная наука, окружение — военный стратегический (тактический) приём, заключающийся в изоляции определённой группировки войск (сил) противника от остальных сил и их союзников в целях уничтожения или пленения. Дебальцевская группировка украинских войск не была ПОЛНОСТЬЮ ИЗОЛИРОВАННОЙ на протяжении всего периода времени боёв в районе Дебальцевского выступа. Так что, речь о «фактическом окружении» вряд ли возможно вести. Скорее речь можно вести об «эвентуальном окружении» в представлении ряда «экспертов» и российского ВПР. А «возможность сопротивляться» есть всегда. Даже в окружении, если есть необходимые для этого силы, средства и воля…

– Как допустили окружение войск и занятие противником позиций в районе Логвиново? 

– В 6.10–6.20 9 февраля противник с рубежа Молочное–Калиновка начал активные наступательные действия в направлении на Логвиново, заняв позицию НП 54-го орбн в районе Логвиново. И тут же оборудовал три позиции на господствующих высотах – отметках 235.3, 258.6 и северо-западнее Калиновки. К 7.00 дорога Артёмовск–Дебальцево в районе Логвиново была блокирована противником. Ко всему прочему, противник со стороны Калиновки постоянно усиливал свою группу в районе Логвиново бронетехникой и живой силой. Уже к 10.00 там было сосредоточено не менее восьми танков и пяти БМП. Плюс автотранспорт с личным составом, не менее миномётной батареи.

Предпринятая в этот же день попытка 1БТГр 30-й омбр выбить противника из района Логвинова успехом не увенчалась (подразделение потеряло в бою минимум три единицы бронетехники и было вынуждено отойти северо-восточнее посёлка). Этот момент существенно УСЛОЖНИЛ материально-техническое снабжение всей Дебальцевской группы войск, действующей южнее и юго-восточнее этой позиции. Но, повторюсь, я бы не вел в данном случае речь о «фактическом окружении»…

– В результате это позволило противнику простреливать пути снабжения?

– Это тоже, но главным фактором был сам размер выступа у Дебальцево (по фронту протяжённость – 97 км и ширина его – до 13,5 км). Таким образом, противник имел возможность простреливать боевые порядки Дебальцевской группы артиллерийским огнем практически со всех направлений на любую глубину, в том числе и проходящие на выступе основные коммуникации группировки. Что, собственно, и происходило. Наши войска находились под постоянным и непрерывным огневым воздействием противника.

– Известны ли сейчас точные (или уточненные) цифры потерь? 

– Только официальные, за весь период обороны Дебальцевского выступа 153 – безвозвратные, 336 – санитарные.

– А насколько вероятна цифра, фигурирующая в СМИ: 168 единиц потерянной техники?

– Непосредственно в районе Дебальцевского выступа оборонялась группировка Вооруженных сил Украины в количестве 4723 военнослужащих:

по рубежу Семигорье–Троицкое – до 1,5 тысячи;

по рубежу Углегорск–Дебальцево – 2703;

по рубежу Булавино–Никишино – до 520; 

Нацгвардия, МВД, СБУ (вместе) – до 500 человек.

В их распоряжении находилось (основных типов ВВТ):

- танков – 44 единицы;

- ББМ – 206 единиц;

- артиллерийских систем – 38 единиц;

- РСЗО – 15 единиц.

По утверждению Генштаба, в ходе боев за Дебальцевский выступ было потеряно до 30% этой техники. Насколько достоверна цифра в 168 единиц – судите сами…

– Почему, отходя, не уничтожили оставшееся оружие и боеприпасы?

– Вопрос не ко мне, а к тем, кто получал – или не получал – такую задачу. То есть, к непосредственным участникам боёв за Дебальцево. По моим представлениям и предположениям этого могло случиться по нескольким причинам:

- дефицит времени на выполнение этой задачи;

- огневое воздействие противника, не позволяющее произвести соответствующую подготовку и сам процесс приведения в негодность оружия и уничтожение боеприпасов;

- халатность;

- отсутствие (или наоборот, наличие) соответствующего приказа.

– Почему Генштаб в очередной раз возложил ответственность на солдат и офицеров без проведения служебного расследования?

– Я не телепат, мотивы и причины тех или иных заявлений должностных лиц Генштаба мне неизвестны…

– Насколько адекватна позиция начальника Генштаба Муженко, который заявлял о том, что «считает, что это была одна из самых успешных операций украинской армии»?

– Вполне адекватна. За всю историю современной украинской армии она еще не проводила успешного вывода с боем такого значительного по масштабам количества войск из полуокруженного района боевого применения.

– Насколько вообще выполнена войсками роль защиты Дебальцевского плацдарма? Насколько весомым было его политическое значение во время переговоров в Минске?

– В данном случае речь стоит вести о задачах, кои были поставлены им командованием. Мне они не известны. Однако, очевидно, что их может быть (в оперативно-тактическом отношении касаемо данного случая) лишь две: оборона с целью удержания или оборона с целью нанесения противнику существенных потерь и последующий отход на заранее определённый рубеж. Наступать в каком-либо направлении с данного плацдарма в нашем случае, судя по всему, украинские войска приказа не получали.

Касаемо «политического значения», то очевидно, что бои в районе Дебальцево имели значительное влияние как в военно-политическом (стратегическом) отношении, ибо служили предметом обсуждения в ходе ведущихся на тот момент переговоров в «нормандском формате», так и в сфере «политической», касаемо внутриукраинской ситуации. Ибо стали предметом живейшего общественного обсуждения в самой Украине и объектом информационно-психологического противоборства между Киевом и Москвой...

Беседовал Александр Шалупина

Жахи руССкого шМІРА (ч.2).

  • 20.02.16, 01:01

http://www.depo.ua/ukr/life/vsi-zlochini-rosiyi-shcho-vstala-z-kolin-chastina-ii-donbas-15022016163500

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 9
Похорон Романа Капація

В червні 2014 на Донеччині до смерті закатували священиків. Від рук сепаратистів загинули два диякони Церкви ХВЄ "Преображення Господнє" м. Слов’янськ, і двоє синів пастора цієї церкви Олександра Павенка. Бойовики увірвалися до приміщення церкви після богослужіння 8 червня, на свято П’ятидесятниці і заявили, що заарештовують дияконів Володимира Величка і Віктора Брадарського, а також двох дорослих синів старшого пастора - Рувима та Альберта Павенків.

Терористи інкримінували християнам злочин проти "ДНР", а саме – підтримку Української армії.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 10

Як виявилося, служителів катували і позбавили життя 9 червня (за свідченням одного із заступників прокурора Слов’янська, якому вдалося втекти із полону "ДНР", він чув крики братів, яких під час допиту піддавали тортурам). Нині тіла загиблих знаходять в одній із братських могил, разом з двома десятками інших закатованих і очікують на ексгумацію. 

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 11
Це відео, на якому бойовик із позивним "Ольхон" катує жителя селища комунар Донецької області. 

У Сніжному терористи закатували військового комісара Амвросіївського районного військового комісаріату підполковника Володимира Московку. Це сталося під час показового катування проросійськими терористами незаконно утримуваних українських військовослужбовців в Сніжному. Як зазначили в Міноборони 29 серпня злочинці влаштували показове фізичне покарання українських військовослужбовців.

До побиття та знущань також приєднувалися проросійськи налаштовані місцеві сепаратисти

А ось фоторепортаж ЛІГА.net з камери тортур у Дружківці, що був в будівлі державної служби охорони біля міськвиконкому. Тут - підвали, в яких під час окупації Дружківки проросійські бойовики тримали своїх полонених.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 12

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 13

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 14

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 15

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 16

"Закривавлені ганчірки і шматки газет, пучок довгого чорного жіночого волосся - як частина скальпа. Я коли туди зайшла, там стара підлога вся була у темних плямах, як ніби в масляних, так мені тоді здалося. А потім, коли підсвітили - ми були в шоці. Це плями крові, які вбралися в дерево", - розповідає мешканка Дружківки Ірина Кирикова.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 17

62-річний пенсіонер Василь Зандер (на фото) потрапив в підвали після того, як не подав руку знайомому - сепаратистові з блокпосту. Сказав: "Я з сепаратистами не вітаюся". До нього приїхали вночі, наділи мішок на голову і доставили в камеру. Били чотири дні. Після основних "допитів" добивали ногами і автоматами. Йому пробили ліву ногу, він стікав кров'ю, почалося зараження. Врятувало те, що до нього в камеру кинули двох алкоголіків, які почали стукати в двері і просити: "Винесіть цей труп". Хлопці з швидкої допомоги виявилися проукраїнськими - зберегли йому і ногу, і життя.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 18

Ольга Меренкова (на фото), вдова Дружківського підприємця Миколи Меренкова, жодного разу в цьому підвалі була. Її чоловік провів тут кілька днів уже перед самим звільненням Дружківки. В камері вона знайшла надпис "Меренков", яку він видряпав біля дверей.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 19

"У цій камері він був, - плаче Ольга. - П'ять діб без їжі, без води, без туалету". Перш ніж забрати Меренкова бойовики пограбували його квартиру. Сім'я Меренкова - приватні підприємці, розвивають малий бізнес, в них магазин і кафе. "На чоловіка відразу надягли наручники і під автоматом вивели з дому, а у нас в квартирі з дочкою провели обшук. Забрали всі цінні речі: автомобіль, ноутбуки", - говорить вдова.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 20

07 жовтня 2014 року в Зугресі бойовики прив'язали чоловіка до стовпа ганьби. Бойовики заявляють, що затримана ними людина - доброволець батальйону "Донбас" з позивним "Зугрес".

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 21

Раніше була викрадена бойовиками і прив'язана до "стовпа ганьби" на міській площі українська патріотка, мешканка Ясинуватої Ірина Довгань. 

Вся провина Ірини складалася в тому, що вона залишилася нормальною людиною: допомагала української армії, збирала пожертви і возила продукти, медикаменти та одяг. Співпрацювала з українськими волонтерами. Годувала всіх тварин по вулиці, коли вщухали бомбардування.

За це її спочатку жорстоко побили, а потім начепили на шию плакат з написом "Вона вбиває наших дітей" та повезли в центр Донецька.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 22

Ірина Довгань

"Я трималася за цей стовп, щоб не впасти. Мене били прикладом по ногах. Якась жінка розчавила на моєму обличчі два помідори. Я була вся в сльозах і синцях. А місцеві підходили, фотографувалися на моєму фоні. З хороших машин виходили молоді красиві хлопці. Але чоловіки мене не били, а били в основному донецькі жінки. З садистською жорстокістю. Одна бабуся била мене палицею, на яку вона спиралася при ходьбі, - по спині, по плечах і по голові. Я молилася щоб мене убили. Фотографія не відображає всього, що там відбувалося. Навколо мене постійно були озброєні люди, вони сміялися і обговорювали, що б ще таке зі мною зробити, розповідали свої варіанти катувань", - розповідає Ірина.

На День Незалежності України "ДНРівці" за наказом Кремля провели ганебний парад полонених

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 23

Російські та проросійські терористи перестріляли чимало заможних сімей на Донбасі. Наприклад, в  Сніжному родину розстріляли на очах у 14-річної дитини. Підліток разом із батьком, старшою сестрою та дядьком їхали до Артемівки провідати бабусю. Раптом на блокпосту їхній автомобіль обстріляли озброєні бойовики.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 24

Медикам вдалося врятувати лише хлопчика. Його з осколковими пораненнями м'яких тканин грудної клітки, правого плеча та передпліччя доправили до дніпропетровської лікарні.

Ще одну сім'ю бойовики розстріляли вночі неподалік від селища Войковський в Донецькій області. Бойовики були одягнені в форму збройних сил України, ймовірно задля провокації. Сім'я Титаренків їхала в автомобілі ВАЗ 2109 близько о пів на першу ночі, коли терористи без причин обстріляли з автоматів їхнє авто. Чоловік загинув на місці, а його дружина потрапила в лікарню з пораненнями спини і стегна.

Під Луганськом жорстоко вбили родину підприємців. У подружжя було кафе. "В будинок зайшла жінка, яка працювала на сімейну пару. Увійшовши на кухню, вона побачила, що її директор лежить у калюжі крові. Працівниця пішла в зал, де побачила вбиту дружину свого начальника", - розповіли правоохоронці. У підприємців залишилася малолітня дочка.

В травні родина місцевих жителів на двох власних авто "Тойота" відмовилась зупинятись на одному з блокпостів Луганщини, після чого терористи відкрили вогонь по машинах.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 25

Батько і матір загинули на місці. Їх 10-річна донька у важкому стані була доставлена до лікарні. Згодом було перехоплено аудіозапис переговорів російських бойовиків, який підтверджує, що саме вони розстріляли батька і матір на очах у 10-річної дитини. На записі чути телефонну розмову двох російських бойовиків. Один з них розповідає, що "люди перетинали кордон, наші розстріляли машини, вбили батька, вбили матір, живою залишилась лише малолітня дитина". Все це супроводжується ненормативною лексикою. Наостанок, один з бойовиків кидає, що "вже зовсім нічого не хоче через це".

Потім стало відомо, що на одній з машин тепер їздить бойовик "Моторола"

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 26

У Шахтарську терористи розстріляли будинок сім'ї бізнесмена Галиги, він і дружина мертві, донька в реанімації. Вчора близько 22:00 терористи обстріляли з автоматів будинок бізнесмена. Загинув сам Галига і його дружина, дочка підприємця перебуває у реанімації.

За словами джерела, причиною нападу стала відмова бізнесмена платити бойовикам хабар.

На фоні цього кошмару вже якоюсь дрібничкою здаються тисячі розтрощених квартир та будинків, по яких російські окупанти гатили, щоб потім стверджувати, що це зробила українська армія і збуджувати в місцевих жителях ненависть проти України

В доповіді моніторингової місії Управління верховного комісара ООН з прав людини повідомляється, що за період бойових дій на Сході України (до травня 2015 р.), загинуло принаймні 6 тис. 417 людей. З них — понад 600 жінок та дівчат.

Ще 15 тис. 962 людини отримали поранення. Крім того, багато людей зникли безвісти.

За даними ООН, загалом від воєнного конфлікту постраждали вже 5 мільйонів осіб.

Читайте також: Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина І. Сирія

Більше новин про події в Україні та світі читайте на Depo.Життя

Жахи руССкого шМІРА.

  • 20.02.16, 00:20
Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас (ФОТО 18+)За що доведеться відповідати 143 мільйонам росіян

18 лютого 2016, 11:00

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас (ФОТО 18+)

Depo.ua продовжує спецпроект про те, як Росія, "встаючи з колін", перетворюється на загрозу всьому людству.

Першого березня 2014 року Рада Федерації Росії підтримала звернення Володимира Путіна про дозвіл на застосування Збройних сил Російської Федерації за кордоном.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 1

Вже через місяць, у період з 12 по 14 квітня терористами було захоплено ряд адміністративних будівель у містах Донецької області: Слов'янськ, Краматорськ, Артемівськ, Красний Лиман, Дружківка, Єнакієво, Макіївка, Маріуполь, Горлівка, Харцизьк, Жданівка і Кіровське.

З 16 квітня по 1 травня терористами "ДНР" були захоплені адмінбудівлі міст Новоазовськ, Сіверськ, Комсомольське, Червоноармійськ, Родинське. 28 квітня в Луганську сепаратисти оголосили про створення "ЛНР", і почали захоплювати адміністративні будівлі Луганської області.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 2

Почалась окупація Донбасу. За час цього пекла більше шести тисяч людей загинуло від рук та зброї російського агресора та його місцевих посіпак. З них — понад 600 жінок та дівчат. Тисячі замордованих, закатованих, вбитих під час обстрілів.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 3

За даними ООН, загалом від воєнного конфлікту постраждали вже 5 мільйонів людей, а понад 1 мільйон людей переїхали до інших регіонів України

Ось далеко не повний перелік злочинів Росії на Донбасі.

Вбивці українських бійців - російські солдати, хизуються на фоні їхніх тіл.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 1

Наприклад в Шахтарську бойовики фотографувалися на фоні мертвих українських військових. 

Військові злочинці відрубають голови загиблих та надсилають їхнім родичам.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 2

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 3

В середині лютого 2016 року росіяни надіслали жительці Краматорська голову її по-звірячому вбитого сина, 17-річного голкіпера краматорської футбольної команди Степана Чубенка

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 4

Похорон Степана Чубенка

"Жив собі у Краматорську звичайний хлопець Степан Чубенко. Захоплювався футболом, був воротарем молодіжної команди "Авангард". Влітку 2014 року, його зняли з поїзда в передмісті Донецька. Хлопець стояв на позиціях єдиної і неподільної України, вступив у суперечку з "днрівцями" і зазнав мученицької смерті. Мама довго поневірялася аж поки не отримала тіло сина але... без голови. "Днрівці" сказали їй, що голову відправили на експертизу до Ростова. Поховали його без голови в закритій труні. Проводжали усім містом. А нещодавно мама отримала голову сина і найближчим часом відбудеться допоховання"- повідомив нзаступник голови Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Ігор Стокоз.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 5
А ось хоронять бійця у відкритій труні. Це боєць “Азову” Олександр Кутузакій (“Кутуз”). На прохання матері його ховали не в закритій труні, щоб всі бачили, що роблять тварини, які напали на Донбас. 

19-річному айдарівцю Василю Пелишу бойовики відрубали руку через патріотичне татуювання у вигляді тризубу. Його підрозділ потрапив під обстріл. Напівмертвого Василя знайшли бойовики. Спершу били і знущалися. А коли побачили на руці татуювання з написом "Слава Україні" - зовсім озвіріли.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 6

"Один вискочив на танк, дістав сокиру, зіскочив, і розтягнули руки - ноги і відрубали", - згадує Василь Пелиш.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 7

Волонтери допомогли хлопцю отримати протез руки, завдяки якому він зможе ворушити пальцями. Цікаво, що на протезі зображено тризуб - таке ж татуювання в Василя було, коли йому відрубали руку окупанти-нелюди.

На всю Україну відомий випадок із бійцем 28 бригади Романом Капацієм. Влітку минулого року про нього дізналася вся країна, коли чоловік випадково знайшовся в донецькому моргу. Він справді вже був майже мертвий після звірячих катувань.

Всі злочини Росії, що встала з колін. Частина ІI. Донбас - фото 8

Роман Капацій у лікарні

Прострілені ноги, в трьох місцях зламана рука, порізаний, із поколотим животом. Різали-кололи так, що ушкодили внутрішні органи. Пневмонія, менінгоенцифаліт, численні гематоми. А ще, за словами волонтерів, в нього з плеча зрізали татуювання: "Львів. Яворів", яке Роман зробив ще під час строкової служби.

Майже півроку Роман боровся за життя, але так і не зміг одужати після отриманих травм. В Романа залишилося п'ятеро синів та 10-місячна донька.

Продовження в черговій замітці. Для тих, в кого текст і фото не відображаються, надаю лінк першоджерела:http://www.depo.ua/ukr/life/vsi-zlochini-rosiyi-shcho-vstala-z-kolin-chastina-ii-donbas-15022016163500 Копіюйте і поширюйте бо це зачищають навіть на FB.

Пом'янімо наших Янголів-спасителів.

  • 19.02.16, 01:50
Янголи Інститутської 
Друзі, які під кулями снайперів рятували поранених, — про ідеали, відвагу та смерть
Олена КАПНІК    

Героїв Небесної сотні вшановують щодня. (Фото  Юрія САПОЖНІКОВА.)

П’ятеро друзів зі Львова товаришують з дитинства. Без вагань кожен вирушив на київський Майдан. Без вагань юнаки кинулись на передову 20 лютого 2014-го. Дякувати Богові, усі вижили.

«По людях відкрили вогонь — вони почали падати один за одним»

«Я потрапив на Майдан наприкінці листопада, — розповідає 22-річний Микола Притула, військовий. — Спочатку це було бажання, аби тодішній Президент підписав декларацію про ЄС. Після розгону все змінилося — ми їхали з метою, аби Президент пішов у відставку. Знаєте, як у пісні співається, «ми прагнули змін». Постійно перебувати в Києві не було змоги, тому приїздив періодично.

Із друзями — Ігор Фльорко, Павло Дьокін, Ігор Галушка, Андрій Седлер — ми зустрілися разом уже під час подій 20 лютого. Ігор Галушка був уже там, а ми напередодні ввечері приїхали автобусом зі Львова. Дорога була важка — багато міліцейських блокпостів, нас декілька разів зупиняли, але десь о 6-й ранку ми доїхали до місця призначення. Нас висадили біля однієї зі станцій метро, звідки ми пішки йшли колоною на Майдан. Коли прийшли, перше, що я побачив, обгорілий Будинок профспілок і десятки втомлених людей, які лежали просто неба й спали. А ще — сотні чорних шоломів «беркутівців», які стояли по той бік барикад. Того дня ми практично просиділи у КМДА і чекали... Ніякого плану дій не було.

Зранку 20-го ми бігли в сторону Жовтневого палацу. Його звільнили майданівці, силовиків на їхніх попередніх позиціях уже не було. Минули пам’ятник засновникам Києва, підіймалися сходами до Жовтневого, а назустріч — зносили поранених, а може, вже й мертвих... Біля будівлі на землі було багато гільз від зброї та кров. Там ми помітили ящик iз «коктейлями Молотова» і взяли по одному на всяк випадок. Хоча не знаю, навіщо він мені був потрібен — запальнички я при собі не мав.

Ми йшли вверх по Інститутській до верхньої барикади. Там було ще, мабуть, людей двадцять. Сіли за барикадою і видивлялись, чи немає «Беркута». Раптом пішли перші автоматні черги, люди почали бігти назад. Я ще трохи посидів, потім відійшов і заховався за двома біотуалетами. У цей момент побачив, як у бiк барикади рухається група людей, які сформували так звану «черепашку». Вмить по них відкрили вогонь — люди почали падати один за одним. Тоді важко було сказати, скільки їх там. Уже після всіх подій я давав свідчення у прокуратурі, коли ми переглядали відео з прокурором, нарахували 19 людей.

Біля мене було з десяток осіб, хтось крикнув, щоб ми переходили дорогу і витягали поранених.

Ми перейшли на інший бік вулиці, люди розпорошилися: кожен намагався забрати по одному пораненому і відтягти до готелю «Україна». Я і ще двоє хлопців відтягували Олега Юшневича: одного вбили, іншому куля влучила у ногу. Якось дійшли до сходів біля готелю, там почали оглядати тіло Олега, і виявилося, що він мертвий. Опісля я знову побіг на Інститутську, щоб допомагати. Ми старалися винести людей від барикади до готелю, де їм надавали першу допомогу. Біля готелю «Козацький» стояли «швидкі» — і туди ми несли людей.

Коли перестали стріляти, ніхто не знав, що робити. Не було лідера, командира — все трималося на самоорганізації. Здавалося, усі події відбувалися хвилин двадцять, а виявилося — три-чотири години. Після всього ми повернулися в КМДА. Лише там до нас приходило прозріння — кожен довго мовчав, мабуть, думав про щось своє. Увечері ми дивилися новини і тільки тоді усвідомлювали, що там відбувалося. Вже вдома, у Львові, я багато обдумував ті події і не міг зрозуміти: навіщо чи за що розстрілювали безневинних людей? Я й досі не можу зрозуміти цього...»

«У мене було багато шансів зловити кулю»

«Коли 19-го ми прийшли на Майдан, то побачили там виснажені та стомлені людські обличчя, — каже 20-річний Ігор Фльорко, доброволець. — Утім люди плескали нам у долоні, вітали. Нас переповнювало почуття, що ми тут потрібні. Вже горіли «Профспілки», горів і сам Майдан. Ряди «Беркута» стояли за метрів 50 від стели, били водомети. Все було монотонно, лише час від часу перекидались «коктейлями» чи гранатами. Тієї ночі ми ночували на 4 поверсі КМДА. Був разючий контраст — у кожному кабінеті шкіряні дивани, у шафках — елітний алкоголь. Ну реально — «жирують» у КМДА! Тут комфортно, тепло — а надворі все по-іншому.

Зранку 20-го нас покликали на Майдан. Ми з друзями швиденько зібралися. Хлопці одягнули на ноги й руки саморобні щитки, у мене ж був сумнівної якості бронежилет, який мені позичив знайомий. Я виглядав дуже войовничо: камуфляж, бронежилет, берці. Мабуть, тому, на виході з КМДА мене хтось зупинив, мовляв, одягни щось поверх. Якась жіночка серед гори речей знайшла довгу курточку з капюшоном, під якою не було видно мою «амуніцію». Пізніше я зрозумів, бігаючи у тому одязі по Інститутській, у мене було багато шансів зловити кулю. Мені здається, що снайпери обирали свою жертву суто візуально — хтось в уніформі чи яскравій касці, хтось був дуже войовничо чи патріотично налаштований. Якби я тоді не прикрився тією курткою — все могло б закінчитися по-іншому.

Через Майдан ми йшли до Жовтневого палацу. На Інститутській бачили кулі, багато дерев’яних щитів лежали у крові, земля була червона. Спочатку ми сіли за барикадою біля палацу, але хтось кликав вперед. Утім чим далі ми йшли — тим менше було людей і тим більше нас туди манило. За останньою нашою барикадою біля метро були перші стрільці. У той момент їх ніхто не помічав, але вони стояли на відстані метрів двадцяти від нас!

Тільки ми присіли за барикадою, люди хвилею почали відбігати назад. Перша думка в голові — наступає хмара «беркутів», які от-от дійдуть i до барикади. Як виявилося — то почали стріляти, знову з’являлися поранені та вбиті. Попереду залишилося зовсім мало людей, але я хотів бути там. Біля мене сидів чоловік iз щитом, і я буквально відібрав у нього той щит, щоб iти далі. Хтось iз людей скомандував бігти на другий бік вулиці. Ми перебігали дорогу, де вже лежали поранені з «черепашки». У той момент було страшно. Ти чуєш постріли, бачиш, як падають поранені чи мертві люди. У голові думка — от-от можуть влучити і в тебе. Коли перебігав дорогу — відчував себе незахищеним.

Я підбіг до пораненого, який підняв догори руки. Це був Сергій Трапезун. Він був один із перших у «черепашці» і мав три кульові поранення ніг. Він подавав знак, що йому потрібен медик, але коли іншого хлопця, що був поруч і ще рухався, снайпер добив, він перестав махати рукою. Разом із майданівцем iз Хмельниччини тягнули Сергія до готелю. Було дуже важко: однією рукою я тримав щит, іншою тягнув Сергія. Складалося враження, ніби тягну на собі кілограмів сто — величезний щит і немаленький Сергій. Я знову побіг на Інститутську, ми носили поранених і вбитих у готель, потім виносили людей на Майдан.

Я багато не пам’ятав з того, з тих подій, хоча брав у них участь. Усе відбувалося наче в тумані. Час iшов якось по-іншому — повільно — не так, як завжди. Вже вдома передивлявся відео з вулиці, кадри з готелю... В «Україні» я побачив обличчя чоловіка — стомлене, скривлене. Тоді подумав — то обличчя Майдану. Виявилося — то був Сергій, якого я витягував з-під куль...»

«Кажуть, куля — дура»

«Я був на Майдані під час розгону студентів, — каже військовий Ігор Галушка, йому 20 років. — У ту ніч «Беркут» кожні дві години показувався і зникав. Ми здрузями дрімали в кафе на Майдані, коли туди увірвався «Беркут» і почав виганяти та бити. Коли ми вийшли на вулицю, то Майдану вже не було. Все було загороджено щитами. Стояло три швидкі, які були переповнені, а тих, хто лишився, заштовхали в підземний перехід,де на кожному виході стояли «беркутівці». Я не фанат ЄС, але народ висловив свою думку, і я хотів підтримати свій народ. Після побиття і розгону — це вже була справа честі.

20-го нам повідомили, що з боку Жовтневого «Беркут» відступає. Можливо, це була така тактика, щоб заманити найактивніших у пастку. Ми відвойовували свої барикади, адреналін бурлив у крові. Коли бачили, як поруч розстрілюють людей, емоції змішалися. Хотілося відійти, бо страшно. Але далі від нас лежали люди і кричали, що потрібна допомога. На Інститутську ми побігли всі п’ятеро, поряд були інші активісти. Коли поранили чоловіка, який біг поруч, люди почали втікати назад. Там був земляний горб, де ми лягли перечекати, поки мине обстріл. Було страшно, але форма страху була незвична.

Коли там, на Інститутській, сидiв iз тим крихітним щитом, то розумів, що від нього, як і від каски, не буде жодної користі. Але навіть цей маленький щит давав надію, що, може, куля зрикошетить. Мій маленький щит був цілий, коли я його брав. Вибігли на Інститутську, шикуємося «черепашкою».Коли вже повернувся, то побачив, що в щиті дірка. Його куля пробила, але я не знаю, куди вона поділася. Кажуть, що куля — дура, а ми, напевно, теж дурні, тому мінуси відштовхуються.

«Поріг був червоний від крові»

«Я завжди позиціонував себе як ліберал — не люблю конфлікти, вони мене трошки дратують. Спочатку поїхав до Києва просто так — долучатися до того, що люди підтримують якусь ідею і за щось борються, — каже 22-річний Андрій Седлер, ІТ-спеціаліст. А перед тим, як їхати останній раз до Києва, я втік з дому. Мама дуже переживала й плакала. Я уявляв, куди їду, тому взяв з собою у рюкзак шмат арматури. Ми їхали італійським автобусом, водій навіть трохи говорив італійською. Подорож була дуже напружена, нас зупиняли дорогою, а водій казав, що везе пасажирів у Бориспіль. Коли ми прибули на Майдан, першим сильним враженням для мене було те, що хлопці свідомо стояли під гранатами, які кидав «Беркут». Вони знали, що їх може поранити, контузити, але вони стояли. Ставало страшно від вибухів і звуків тих пострілів. На Майдані я зустрів багато своїх знайомих — це було неймовірне піднесення.

Ми не мали з собою ніякого захисту. У нас з хлопцями був єдиний щит, і той ми забули, коли зранку вибігали з КМДА. Моя амуніція взагалі була смішна — палка, шматок арматури, хокейний шолом і на руках саморобні щитки. Коли ми бігли в сторону Майдану, на Хрещатику стояли двоє козаків і били в тамтам. Це неймовірно піднімало кожному дух!

На Інститутській нас iз хлопцями «розлучив» натовп, і в один момент біля першої барикади біля метро «Хрещатик» я залишився сам. Почув і відчув, як біля мене просвистіла куля. Ці звуки не передати! Коли я повертався назад, то біля одних дерев бачив кулі; біля інших — калюжі крові; поламані, простріляні кулями щити, мов решето. Але найстрашніше було перебігати вулицю, яка прострілювалася. На другому боці вже лежали поранені. Я перебігав її кілька секунд, а складалося враження, що пробігав її півжиття.

Я залишався біля сходів і допомагав заносити до готелю перших поранених і вбитих. Я не міг знайти щит. Щось перемкнуло, що я не можу піти без щита, хоча до того вільно ходив. Людей приносили і йшли далі. Я заніс десь чотирьох. На моїх очах занесли п’ятьох таких, які не подавали ознак життя, і трьох, які були ще живі. Весь поріг готелю «Україна» був червоний від крові — такої кількості крові я ніколи не бачив».

«Ми зрозуміли: це вже не революція, а війна»

«Вперше в друзями ми поїхали на столичний Майдан, коли «Беркут» розігнав мирний мітинг і побив студентів, — каже Павло Дьокін, студент, 21 рік. — Це була остання крапля терпіння i водночас найбільший поштовх і мотивація поїхати. Тоді ми пробули в Києві близько тижня — колонами ходили до СБУ, під Кабмін та Верховну Раду. На той момент нас прихистили у себе вдома дві жіночки-волонтери, пізніше жили у наметах на Майдані, «кочували» в КМДА. Під час другого приїзду до столиці брали участь у подіях на Грушевського, а третій випав на лютневі протистояння.

Ми з хлопцями приїхали 19 лютого, у той день активних дій майже не відбувалося, але горіло практично пів-Майдану, та й людей майже не лишилося. Ту ніч ми провели в КМДА, а зранку до нас прибіг молодик і сказав бігти на Майдан. Без жодних вагань ми зірвались і побігли в сторону Жовтневого палацу. Ми просувались вгору по Інститутській і підійшли до самої передньої барикади. Раптом снайпер влучив у чоловіка, який був переду нас. Люди в паніці почали відбігати назад, і в той момент Фльорка і Притулу хвилею віднесло назад. На першій барикаді лишилися я, Галушка і ще кілька незнайомих. Ми вирішили запалити барикаду (тоді знадобились взяті дорогою «коктейлі»), щоб димова завіса хоч якось попливла і завадила розстрілювати людей. Стало димно, і ми відбігли назад. Тоді я і Галушка перебігли дорогу і лягли під барикади. Поруч ми побачили кількох поранених і вбитих людей. У той момент ми зрозуміли: це вже не революція, а війна, з якої ми можемо не повернутися.

Пам’ятаю, як до нас під барикаду біг чоловік. Ми дивилися просто на нього, коли снайпер вистрелив, бризнула кров. Йому не вистачило до барикади лише кількох метрів. Я озирнувся, а навколо тільки ми двоє з Ігорем і сім чи вісім мертвих хлопців. Досі клубок у горлі стоїть, коли починаю це згадувати.... Галушка мав із собою зовсім маленький щит, тому він почав відходити назад, щоб прикрити медиків. Я побачив, як незнайомий мені чоловік з останніх сил тягнув пораненого (він прив’язаний за ноги шнурком був!). Я таки наважився і побіг йому помогти затягнути пораненого за земляний горб, де снайпери не могли б у нас влучити. Затягнувши його за пагорб, я побачив Галушку, який кликав мене до себе. Удвох ми почали відходити назад, щоб шукати своїх друзів, які теж бігали і витягували людей. Ми довго не могли їх знайти, тому дуже злякалися і переживали. Дякувати Богу, ми всі знайшлися біля готелю «Україна».

Я, напевно, ніколи не забуду ті страшні крики, істерики, звуки пострілів і поруч себе мертвих людей. А ще не забуду той страх — не за себе, а за своїх друзів та побратимів, які там лежали... Я не знаю, як нам вдалося вціліти. Значить, на нас Бог має інші плани».

УМ

P.S. Друзі, я Вас дуже прошу, хоч сьогодні відірвіться від своїх розваг і пожертвуйте пару хвилин уваги та душевної теплоти (не кажіть многабукаф бо вже НАДТО БАГАТО ЖЕРТВ для нашого з Вами невдячного життя). Не живіть одним матеріальним та собою. Будь ласка, передайте цю замітку своїм друзям. Дякую.

Гейропейси! До вас тягнеться нью-фюрер Путлєр!

  • 17.02.16, 18:55
Може ще комусь не дійшло? 
Саакашвили: Украина защищает Европу от России

17 февраля 2016

саакашвили, политика, общество, одесса, европа, донбасс, россия

"Как Габсбургская империя, которая обороняла Европу от великих завоевателей с Востока, так Украина защищает большие части Европы от России", – заявил в интервью Die Presse губернатор Одесской области Михаил Саакашвили.

Он считает, что Европа "несет моральную ответственность" перед украинскими солдатами, которые рисковали для нее своей жизнью, и требует от Запада уважительного отношения к своей стране.

Киев выполнит свои обязательства по Минскому соглашению только после того, как Москва выведет войска с украинской территории, заявил в интервью Die Presse губернатор Одесской области Михаил Саакашвили. По его словам, восток Украины "оккупирован" российскими солдатами. "Его контролирует Москва. Это не независимое региональное движение, – сказал он. – Мы не должны обманывать самих себя".

"Нужно принять тот факт, что многие люди, которые там проживают, не очень любят правительство в Киеве ( ред. Назовите мне регион, где её - ВЛАСТЬ НА КРОВИ НЕБЕСНОЙ СОТНИ, любят?) и НЕКОТОРЫМ ИЗ НИХ (укушенным в голову рашистским ТБ)  неприятна мысль о том, что они снова могут стать частью Украины", – продолжил Саакашвили. Но "демократические процессы" в регионе могут начаться только после того, как "уйдут руССкие", подчеркнул губернатор: "Пока они там, то получается, что мы, как страус, прячем свою голову в песок и говорим: „О, а мы их совсем и не заметили!“".

Саакашвили также прокомментировал тот факт, что на фоне событий в Сирии и миграционного кризиса Украина перестала быть главной заботой Европы. "Почему Украина должна расплачиваться за то, что не заполонила Запад десятками тысяч беженцев? – возмутился он. – Украина – самая большая страна в Европе, и у нее огромный потенциал, а также большое количество ресурсов. Это не ничейная земля между ЕС и Россией".

"Украина большая, ее нельзя просто так игнорировать. Но иногда с Украиной обращаются, как с маленькой, незначительной страной. Я уверен, когда мы проведем нужные реформы, то Украина станет самой быстро растущей экономикой Европы", – заявил политик. "Как Габсбургская империя, которая обороняла Европу от великих завоевателей с Востока, Украина защищает большие части Европы от России. Именно это украинские солдаты делали на фронте. Теперь Европа несет моральную ответственность перед теми людьми, которые рисковали своей жизнью. Украину нельзя наказывать за то, что она смелая и проевропейская", – заявил Саакашвили в заключение интервью.

Ранее Саакашвили заявил, что не хочет работать в украинском правительстве.

Чергові злочини "руССкого міра" в "ЛНР-ДНР".

  • 17.02.16, 17:00
 Настоящий фашизм: боевики "ЛНР" убили гражданина РФ и сбросили тело парня в копанку, подорвав труп гранатой
17 февраля 2016

Илья Манченок, убийство, похищение, террористы "ЛНР", происшествия, видео, Украина, Россия

Илью Манченко бандиты выкрали ради большого выкупа. Москвича привезли на территорию, оккупированную террористами "ЛНР". В контролируемом пророссийскими казаками Красном Луче парня убили, после чего истерзанное тело кинули в неработающую копанку.

Мама парня была согласна заплатить такой выкуп, который требовали душегубы, но когда Ирина Манченко приехала выручать сына, она не знала, что ее ребенок уже мертв.

Дальше всплыла страшная правда. Организатором похищения и якобы посредником между террористами был давний друг семьи и лучший приятель ее сына Андрей Варганов.

"Нам позвонили с украинского номера и сказали, что Илья уже не в Москве, а в оккупированном Луганске", - рассказала мать замученного боевиками парня.

Женщина добавила, что преступники требовали от семьи 3 миллиона рублей за то, чтобы вернуть Илью. Когда мать молодого человека приехала на встречу с извергами, то ее встретил Варганов. Женщина села к нему в машину. В салоне авто находились еще несколько человек.

Один из бандитов пытался убить женщину, кинув на ее шею удавку. Ольга Манченко вспомнила, что после этого ничего не помнила.

Она очнулась уже в заброшенной копанке в Красном Луче. Рядом лежало тело убитого террористами сына. Молодой парень был задушен, а перед тем как боевики решили его сбросить в копанку, они подорвали Илью гранатой.

К совершению расправы причастны сепаратисты, воюющие на стороне "ЛНР".

Ранее сообщалось, что в "ДНР" пророссийские террористы зверски убили гражданина России и выложили видео с расправой над ним в Интернет:

2) Леденящие кровь кадры: российские боевики пытают, и в конце убивают гражданина РФ, проживающего в "ДНР"

13 февраля 2016, 23:29 

"ДНР", боевики, террористы, "Троя", пытки, убийство гражданина России, происшествия, видео, Украина, Россия

Порошенко, перед тем, как подписывать Минские соглашения посмотри ЭТО ВИДЕО. Если российские оккупанты так поступают со своими согражданами, можно только догадываться, какие пытки они применяли к плененным украинцам и как зверски их истязали. Шокирующее видео, на котором боевики Захарченко зверски забивают гражданина России, леденит кровь. Ужасающие кадры распространили боевики "Трои". Мужчина, который стал очередной жертвой российских оккупантов, считается без вести пропавшим, его родственники из "ДНР" подали на него в розыск.

В социальной сети ВКонтакте написано, что мужчина, который на видео подвергается избиению плеткой, в последствие скончался.

Как было сказано, саму видеозапись обнародовали террористы из "Трои", отряда, который в конце января по приказу главаря "ДНР" Захарченко, был разгромлен и разоружен.

Отмечается, что после того, как головорезы Захарченко напали на базу "Трои", последние пообещали опубликовать компромат. Именно после этого и было распространено данное видео.


3) Два мощнейших взрыва прогремели утром 16.02.16 в Луганске в р-не квартала Мирного...

По городу сразу поползли жуткие слухи о вероломном не объявленном наступлении ВСУ с использовании ракет "Точка-У"... Потому что ракеты других типов до Луганска не долетают... Но эти слухи развеялись после обнаружения во дворе детского сада (чудом обошлось без детских жертв!) обломков ракеты, по направлению которых знающие люди сразу определили, откуда прилетел "подарочек"? Оказывается, это так тренируются пьяные "трактористы и шахтеры" на огромном полигоне рядом с Александровском, пригородом Луганска... "Ну подумаешь, слегка промазали – и снаряды полетели не на полигон, а на город... Но ведь никто же не пострадал! Ну а если что-то и взорвалось в городе – ДЫК ВЕДЬ У НАС ЖЕ ВОЙНА!" – оправдываются "защитнички"... Говорят, что невзорвавшиеся ракеты падали вчера и в р-не Счастья... Подробности и видео - http://www.dialog.ua/news/78758_1455618249 
 PS На еще одном полигоне, всего в 1,5 километрах от жилых массивов Луганска, на бывшем аэродроме штурманского училища ВВАУШ, целыми днями слышны выстрелы автоматов и пулеметов, взрывы гранат... И кто знает, не придет ли идея в дурную голову какого-нибудь укуренного "героического стрелка" – шмальнуть очередью по городу? Можно ведь привычно все свалить на ВСУ?

3) http://www.dialog.ua/news/78760_1455620018  БРАТ Плотницкого беспрепятственно сдает квартиры в Киеве беженцам.

Чому стоїмо? Кого чекаємо?..

  • 17.02.16, 03:00
Інфа не нова, але цікава...

В лесах под Ровно гигантский склад военной техники, которую не отдают военным...и вот почему.
Оригинал взят у saracinua в На Рівненщині в лісах військові техніку ховають.

РІВНЕНСЬКА ОБЛРАДА ПРОСИТЬ 10 мільйонів на розконсервування гігантського складу військової техніки

11 вересня, під час позачергової сесії Рівненської облради, депутат Юрій Супрунюк поділився враженнями від огляду законсервованої військової техніки, яка зберігається на військовій частині в Оржеві (Рівненщина).

- Це високоточна, велика, потужна техніка, яка може стріляти навіть ядерною тактичною зброєю, - каже Юрій Супрунюк. - Частина техніки має пробіг по 100, 150 кілометрів. Перебравши половину , поставивши в бойову готовність, можна захистити всю Україну.



А що ж там зберігається? І чому воно ще не в зоні АТО? нижче посилання і фото (відео)

10592974_1460032500953018_7083601240458992228_n

10610632_1460032490953019_1006320856466815271_n

10653410_1460032507619684_7630706593011786931_n

1908402_1460032534286348_6574850759714165729_n

10415553_1460032477619687_3941989359449175714_n

10420431_1460032547619680_7612054526158915124_n

10421969_1460032467619688_877150700979987396_n

10653883_1460032514286350_9197911495443708142_n

10676201_1460032484286353_8533812900092529738_n


Ось тут ще:

http://4vlada.com/rivne/38188

А ось чому техніку не дають в Армію і в Нацгвардію:

http://4vlada.com/rivne/38163

http://4vlada.com/video/38164

http://www.rivnepost.rv.ua/lenta_msgshow.php?id=50752
Не нові, але цікаві факти:http://4vlada.com/rivne/37809


Він був промінчиком Сонця,.. та за пораненими не повернулись.

  • 16.02.16, 02:44
За крок до смерті був таким, яким Бог його знав... 
Старший лейтенант Денис Чабанчук рік тому замерз під Дебальцевим, зігріваючи своїм тілом побратима
Ніна РОМАНЮК   

Денис Чабанчук. (Фото  з сімейного архіву.)

...Тієї ночі, коли він замерзав у кабіні простреленого «Урала», зігріваючи останнім теплом свого тіла пораненого товариша, у Луцьку помирала його мама. Вона прокинулася серед ночі (хоча який той сон був тоді), серце теліпалося так, ніби ось-ось вискочить із грудей. Вона почала молитися — і поволі відпустило. Вже потім, дізнавшись про все, проаналізувавши й співставивши дати та час, зрозуміла: в ці самі хвилини, коли їй здавалося, що помирає, зупинилося серце її Дениска. Він помер уві сні, замерзнувши у холодній кабіні з вибитими шибками. На вулиці було мінус двадцять. «І поглянь, як навколо світає. І як сніг неймовірно блищить. Потерпи. Хай вона зачекає. Ще мить...» 23-річний старший лейтенант 128-ї Мукачівської гірсько-піхотної бригади Денис Чабанчук свого світанку, на жаль, не дочекався. Офіційна дата його смерті — 17 лютого 2015. Його побратимові Вадиму Свириденку, з яким вони пліч-о-пліч чекали цього світанку, Бог подарував життя. Відморозивши ноги й руки, він вижив: через три доби на українця, котрий замерзав, натрапила розвідгрупа «ДНР». Про неймовірну історію порятунку фельдшера з Києва і силу його духу написали й розповіли майже всі українські ЗМІ. Вадим був останнім, хто бачив, як замерзали поранені хлопці серед дебальцевських снігів і морозів. Серед них і лучанин Денис Чабанчук, позивний «Чабан». Як вони марили про ту мить, коли їх знайдуть і порятують. Але за ними не повернулися...«Так жити хочеться... Якщо зі мною щось станеться — я не хотів би, щоб за мною плакали»

Цьогорічний лютий б’є всі температурні рекорди, але зі знаком плюс. На вікні у кухні Чабанчуків буяють орхідеї. І навіть кицька чує подих ранньої весни, треться біля горщика з квітами, грайливо подивляючись у двір. А мені не дає спокою одна-єдина думка: чому той лютий був таким лютим? Якби не було морозів, якби було тепло, як зараз, Денис і його побратими напевне вижили б. Все могло бути інакше, якби... Ми розмовляємо з мамою Дениса тут, на кухні. Поруч на шафі — великий портрет сина. Цей знімок він попросив зробити свого товариша по службі ще в Мукачевому. Щоб мамі подарувати. Стас, який зробив це фото, дуже важко пережив смерть Дениса. Він служив у його підрозділі в Мукачевому строковиком і розповідав, що солдати поважали свого молодого командира, зверталися до нього на «ви», хоч майже всі були його ровесниками. Стас приїздив з Івано- Франківська до Луцька на день народження Дениса у вересні.

«Приїхав, нічого нам не сказав. Півдня пробув на кладовищі, тільки потім до нас прийшов. На річницю смерті теж має бути. Казав, що спілкування з Денисом дуже змінило його, він став іншим. Тому так боляче переживає його смерть.

Після закінчення у 2013 році Академії сухопутних військ у Львові син служив у Мукачевому. Мав там кімнатку в гуртожитку. Я просилася приїхати, бо ніколи на Закарпатті не була. А він усе казав: «Мам, я дуже зайнятий». Так і не поїхала. Вже у березні, коли ми його похоронили, їздили туди по його речі... Якраз цвіла сакура. Там його пам’ятають. Заходили у місцевий храм, куди він любив ходити, зустрічалися зі священиком і його духовною мамою пані Надією, про яку син розповідав. Отець Василь сказав: «Це була Божа дитина». А я і так знаю...» Пані Люба намагається стримувати сльози.

Вона забороняє собі плакати. Та хіба заборониш, коли з кожним днем, з кожним місяцем біль втрати не слабне, а лише посилюється? Вона не надіється, що колись стане легше, що час вилікує. Не полікує. І з цим треба якось жити. Денис хотів, щоб за ним не плакали.

— Ми розмовляли з ним іще 16 лютого. Був якийсь знервований, говорив мало. Тільки сказав: «Не знаю, що воно має бути». Хоча ніколи ні на що не жалівся. Коли не спитаєш — у нього все о’кей, де б не був. Починаю щось розпитувати, він перебиває: «Щоб ви мене більше не питали, чи я їв, чи я спав». Говорили на різні теми, крім війни. Телефонував тільки він, зранку і ввечері. Нам би тільки знати, що ніч пройшла — і він живий. День минув — він живий. І більше нічого не треба. Він же через таке пекло пройшов... Щастя, Металіст, Луганський аеропорт. Приходив у відпустку восени 2014-го — нічого не питали, бо бачили, що з дитиною робиться. Поїхали до дідуся в гості на Кіровоградщину. Стоїмо, розмовляємо, раптом яблуко впало на дах, а моя дитина вмить присіла до землі, зіщулилася. Ви собі не уявляєте, як їх обстрілювали... У Луганську він із 80-ю бригадою був. Вижити там було неможливо. Просто падаєш на землю — і молишся. Землі не було видно, вона вся була просякнута кров’ю. Розповідав, як проривалися в аеропорт: «Біжимо з хлопцями в атаку, дивлюся наліво — вже нікого немає, направо — теж. Той упав, другий. Щойно біг, а вже убили...» Як-то дитині таке пережити, витримати. Але Бог зберіг його там. Тут не вдалося. Хоча як ми всі молилися... Десь за тиждень до смерті сказав чоловікові: «Тату, я люблю тебе». А мені: «Мамочко, ти у мене найкраща мама у світі». Я щось пожартувала, а він каже: «Нє, повір, мамо, це правда. Я багато чого побачив і знаю». Шістнадцятого він дзвонив теж своєму товаришеві Ярику. Йому сказав більше, ніж нам: «Друже, якщо не зустрінемося в цьому житті, то зустрінемося вже в іншому. Але так жити хочеться... Якщо зі мною щось станеться — я не хотів би, щоб за мною плакали». Ярик розповів нам це потім. Дзвінків більше не було. Потім нам відповіли, що він поранений. Ми не знаходили собі місця. Тоді взагалі нічого ніхто не знав. Ми почали шукати Дениса через волонтерів, «афганців», у соцмережах розповсюдили інформацію. Я до останнього надіялася, що він живий. Думала, може, в полоні. Навіть тоді, коли «сєпари» виклали в інтернеті відеоролик, на якому зняли розбитий «Урал» укропівський, і там, у кабіні, упізнала сина. Він сидів, накритий ковдрою, нога поранена витягнута...

«Одного не можу зрозуміти: чому по них ніхто не повернувся?»

Знайти тіло Дениса відразу не змогли. На тому місці, де підірвався «Урал», тіл наших хлопців не було. Хто їх забрав і як вони потрапили на українську сторону — невідомо. Майже місяць пошуків, дзвінків, безсонних ночей. Тим часом телефон батьків обривали аферисти, пропонуючи тіло сина за винагороду. Родина їздила до екстрасенсів i ворожок, щоб почути правду. Одні казали, що живий і повернеться, інші просто мовчали, бо не хотіли, напевне, говорити страшні слова. Лише 12 березня їм зателефонували і попросили приїхати у Дніпропетровськ на опізнання. Пізніше батьки почули розповіді різних людей, дещо прочитали в соцмережах. Так краплинка за краплиною вималювалася картина тієї страшної ночі. Виявляється, Дениса з Вадимом Свириденком поранили, коли вони і ще четверо чоловіків поїхали на підмогу на блокпост «Балу», де наші хлопці вже були в оточенні. БТР заховався в посадці, але ворожий танк встиг зробити свій постріл у його бік. Вадимові шрапнеллю порвало передпліччя і зачепило стегно, а Денису ногу. Їх відвезли у штаб бригади, де в бліндажі єдиний хірург на весь Дебальцевський плацдарм Олександр Данилюк зашив рани і надав першу допомогу. Поранених було дуже багато. Пізніше лікар згадуватиме це пекло так: «Найближчою лікарнею став шпиталь у Артемівську, але він мiстився так далеко від нас, що довезти туди важкого пораненого живим було фактично нереально. Тоді я ще був упевнений, що ми Дебальцеве не покинемо, що уроки Іловайська і ДАПа вище військове керівництво засвоїло. Але 9 лютого, коли ми готували пораненого до вивезення в Артемівськ, нам повідомили, що зробити це неможливо, бо біля Логвинового на трасі вже їздять російські танки. Я не розумів: як? Логвинове ж усього за чотири кілометри від нас! Я був вражений, але сподівався, що за годинку-дві дорогу відіб’ють. Але цього не сталося, ситуація лише загострювалася. Наступні дев’ять днів були суцільним кошмаром, під час якого ми у ХХІ столітті займалися окопною хірургією». Олександр у цьому потоці поранених запам’ятав Дениса: «Інший пам’ятний пацієнт — Денис Чабанчук. Знав його шiсть годин. У нього було легке поранення, і, поки я оперував інших, він підтримував у нашому окопі позитивну атмосферу. Не запам’ятати його не можна. Це справжній герой. Він урятував мого друга — замерз від холоду і своїм останнім теплом зігрів товариша».

Ввечері надійшла команда прориватися з пораненими до Артемівська, хоча багато хто був проти цього. Та накази не обговорюються. Колона вирушила в дорогу пізно ввечері: дві БМП, УРАЛ та КамАЗ, в останні дві повантажили тяжких поранених. Денис із Вадимом їхали в БМП. Саме їхня машина підірвалася на міні, хоч їхала останньою. Денис встиг відчинити бокові двері, вистрибнути і витягнути Вадима ще до того, як здетонував боєкомплект, тим самим врятувавши йому життя. Поранених стало ще більше, КамАЗ їхати далі не міг. Після суперечки вирішили всіх повантажити на вцілілий «Урал» і прориватися далі до Артемівська польовими дорогами. І вже коли машина з пораненими почала від’їжджати, вона наїхала на фугас. Хлопців потужною вибуховою хвилею порозкидало в різні боки. Вадиму пошкодило хребет, він не міг рухатися. Всі, хто вцілів, іще жили надією, що розвідники, які пішли по допомогу, ось-ось повернуться. Попереду була морозна лютнева ніч. Хлопці шукали що-небудь, аби закутатися. Дехто з поранених був одягнутий дуже легко. Вадим з Денисом знайшли якусь ковдру, залізли в кабіну «Уралу» і так сиділи, гріючи одне одного своїми тілами. «Не спати! Не спати! Я постійно повторював Денису про те, що не можна спати», — розповідав в одному зі своїх інтерв’ю Вадим. Але хлопці засинали, провалюючись у морозяну безодню, і не прокидалися. Вадим бачив, як заснув навіки Денис: «розкинув руки, а потім раптом склався». Розвідники, які пішли по підмогу, так і не повернулися...

«Він був промінчиком світла»

Батьки Дениса й досі не можуть пояснити, чому їхній син не вижив у холодному пеклі Дебальцевого. Він же був фізично сильним, займався спортом, карате, плаванням, джиу-джитсу, з якого мріяв отримати чорний пояс (йому присвоїли цей пояс уже посмертно і його поклали в домовину).

— Він по 500 разів віджимався від підлоги! Хоч був невисокого зросту, але був фізично витривалим і тренованим. Не курив, не пив, дотримувався здорового харчування. Він їздив на усі змагання, коли вчився в академії. Поранення мав не таке важке. Чому? — це запитання ставила Любов Іванівна тисячі разів. І сама знаходила відповідь. — Хлопці, коли машина підірвалася, отримали важкі контузії. Рвалося і зверху над ними, і під ними. А після таких контузій, кажуть, дуже хочеться спати. Вадим розповідав, що вони не могли рухатися. Якби син міг рухатися, він би на одній нозі стрибав, не сидів би. Щось робив би, щоб врятуватися. Значить, не міг. Може, отримав ще якісь внутрішні пошкодження, може, кровотеча була. У куточку рота запеклася цівочка крові. Той «Урал» бойовики розібрали на запчастини, і на тому місці, де сидів Денис, добре видно було слід від калюжі крові. Найімовірніше, він помер від крововтрати і переохолодження. Коли Вадима знайшли «деенерівці» й віддали українській стороні, його доправили до шпиталю в Дніпропетровськ. Він плакав і казав, що там загинув його побратим Денис Чабанчук, який врятував йому життя. Бог мусив зберегти хоча б одного з них, щоб міг розповісти правду... Одного не можу зрозуміти: чому по них ніхто не повернувся?

Питаюся: чи сниться син? Сниться, і друзям та знайомим теж. Кільком людям снилися геть однакові сни, де вони бачили кімнату Дениса і він казав, що все у нього добре. Навіть тим людям сниться, які його особисто не знали. І просить: «Обніми мою маму і поцьомай. У мене все добре».

— Він і з небес турбується про вас, щоб ви не плакали...

— Так. Знаєте, він був таким промінчиком світла. Маленьким, але стільки людей довкола себе зігрівав. Ми були з сином друзями. Він ділився зі мною всіма таємницями. Прийде ввечері, ляже, притулиться до мене: «Мам, давай обніматися. Все буде кльово!» Або «Давай поговоримо. Не мовчи, якщо щось не так — скажи. Почухай мені спинку...» Коли прощалися, як він повертався після ротації, я була тоді в лікарні після операції. Ми обнялися, я так плакала....В останні дні перед смертю йому важко було. Хлопці були втомлені, виснажені постійними обстрілами й недосипанням. Щоб підтримати його, казала йому в трубку : «Сину, давай обніматися!» Астролог йому зробив прогноз, що ця зима для нього буде важкою. Ми так хотіли, щоб вона швидше закінчилася. Але вона не закінчилася... У ту ніч, коли син помирав, у його дівчини вночі сам собою увімкнувся плейєр і на тій пісні, яку дуже любив Денис. А ще він прислав їй квіти до дня Валентина чомусь не 14 лютого, а 13. Замовив по Інтернету і доставили тринадцятого. «Сину, чому так?» — питаю. «Мам, її цілий день вдома не буде чотирнадцятого, то нехай на день раніше будуть квіти».

Йому хотілося дарувати людям радість. Міг просто незнайомій людині подарувати квіти. Ішов до стоматолога, побачив гарний букет, купив і подарував лікарці. Він спішив. Це тепер розумію, що він спішив жити. Він дуже хотів стати військовим, бо тато і дід були військовими. Хоч самі розумієте, який престиж цієї професії був. Але він вступив до Академії сухопутних військ імені Сагайдачного. Паралельно записався на курси англійської мови. Мріяв вивчити ще кілька іноземних мов. З групою курсантів їздив у Стокгольм, де вони проходили антитерористичні навчання під егідою НАТО. Ще й заочно здобував фах менеджера у Львівському держуніверситеті. Звідти його однокурсники на похорон приїздили, і там його пам’ятають... Спорт обожнював, брав участь у всіх змаганнях, був у Польщі, Білорусі, а восени 2013-го вони їздили в Севастополь. Хто міг подумати, що через півроку Крим стане чужим...

Війна його дуже змінила. Він подорослішав, хоча завжди був дуже самостійним. Був на ротації і у Львові, який він дуже любив, до нього підходили люди й дякували за те, що захищає Україну. Армія піднялася в його очах, він гордився, що бойовий офіцер. «Мамо, якби ти бачила, як там люди живуть і скільки вони натерпілися» — все розказував, коли перевели їх в Чорнухіне. Місцеві волонтери їм допомагали, чим могли. То ковдри привезуть якісь, жінки їсти готували, на Різдво пирогів напекли. Ще я висилала посилки з цукерками, щоб були гостинці для тамтешніх дітлахів. Одного разу на блок-пост під’їхав автомобіль, з нього вийшла жінка і підійшла до Дениса. А її чоловік кричить: «Що ви там її слухаєте!» А вона каже: «Можна, я вам на вушко щось скажу?» І прошепотіла: «Слава Україні!» Його це так вразило. Він весь час казав: «Мамо, ми будемо стояти до останнього». І вони стояли... Біля академії є меморіальна дошка загиблих випускників. І там уже більш як сорок прізвищ. Більшість — ось таких молодих лейтенантиків і старших лейтенантів, як наш Денис. І в Луцькій школі №26, де син вчився, вже троє випускників не повернулися з війни...

Свою пісню «Мить» Святослав Вакарчук присвятив українському героєві, мужньому десантникові Вадимові Довгоруку, який теж під Дебальцевим кілька діб на двадцятиградусному морозі боровся за життя й переміг смерть. Але вона і про всіх тих хлопців, хто не дочекався світанку під Дебальцевим у криваві дні лютого 2015. Хочеться, щоб про них пам’ятали. І про луцького хлопця Дениса Чабанчука теж. «Не спіши. Вже весна наступає. За мить». Весна наступає. Уже друга. Без Дениса. Без наших героїв. Як сказав на прощання тато Дениса: «Розумію, що з цим треба якось жити. Головне, щоб ці смерті не були марними».

УМ

https://www.youtube.com/watch?v=7Yv61tiXUaY

Сім-сім, відкрийся! Чий к-анал?

  • 16.02.16, 02:16

«Канал Интер получил продление лицензии от Нацрады, он учрежден оффшорами и никаких доказательств, что он принадлежит какому-либо гражданину Украины нет. А у меня информация, что он (телеканал «Интер») принадлежит лично Путину», – заявил г-н Княжицкий, передает корреспондент НБН.

По его словам, Рада должна рассмотреть законопроект №1831 относительно обеспечения прозрачности собственности средств массовой информации, а также реализации принципов государственной политики в сфере телевидения и радиовещания, который депутаты не смогли рассмотреть на прошлой пленарной неделе.

«Вчера Фирташ, который говорит, что является собственником этого канала, Дмитрию Киселеву давал интервью, целый день рассказывал, как изменить украинское правительство и так далее», – отметил депутат.

Как сообщал НБН, Нацсовет по телевидению объявил предупреждение «Интеру» по итогам проведения внеплановой проверки по факту мониторинга новогоднего эфира телеканала. В новогоднюю ночь на «Интере» выступали известные антиукраинскими высказываниями Иосиф Кобзон, Валерия, Олег Газманов и другие. После этого «Народный фронт» потребовал лишить лицензии телеканал Интер.