Збереглася цікава розповідь одного з друзів Тараса Шевченка про зіткнення поета з київським поліцейським. «Одна обурлива сцена, — пише Олександр Афанасьєв-Чужбинський, — трохи не коштувала нам дорого. У Києві у той час поліцейські служителі, що мали обов’язки бити собак, відправляли своє ремесло публічно, серед білого дня, на базарах. Вони ходили озброєні довгою палицею із залізним гачком на кінці й коротким дубцем (добивач). Зловивши тварину гачком, вони довго її мучили. Проходячи на «Козине болото», ми якраз потрапили на подібну сцену. Гилець схопив великого собаку за ребро і тягнув напівживого. Тарас Григорович обурився і дорікнув шкуродерові. Поліцейський відповів грубо і тут же почав бити собаку, яка шалено верещала. Шевченко вихопив у нього палицю. Полтиник, проте, уладнав справу. Тарас Григорович довго не міг опам’ятатися від хвилювання».

Для сучасного читача не зайвими будуть пара коментарів. «Козине болото» — давня історична назва місцевості біля нинішнього майдану Незалежності в Києві. Тут, у провулку з однойменною назвою, Тарас Шевченко в 1846 році знімав квартиру. (Нині — провулок Шевченка, 8-А, де розташований будинок-музей поета). Чому «обурлива сцена» могла «коштувати дорого» захисникові тварин Шевченку? За тодішніми правилами, це могло кваліфікуватися як перешкода посадовій особі (поліцейському) виконувати службові обов’язки, що каралося дуже суворо.

Гуманність Тараса Шевченко не викликає сумніву. Інша справа — царі, яких так ненавидів поет. Усі Романови були в буквальному розумінні «схиблені» на мисливській пристрасті. Царствені леді Єлизавета Петрівна, Анна Іоанівна, Катерина ІІ віддавали перевагу полюванню на пернатих. Олександри ІІ і ІІІ полювали «по-крупному» — на ведмедів, лосів, зубрів, влаштовуючи грандіозні облави, задіюючи для цього сотні людей.

Справжні бійні всього, що літає і рухається, влаштовував Микола ІІ. Ось, наприклад, дані зi звіту про царське полювання за 1902 рік. Усього було вбито: 8 ведмедів, 20 вовків, 46 борсуків, 140 лисиць, 1568 зайців-біляків, 3 кролики, 1259 яструбів, 258 фазанів, 22 рябчики, 52 глухарі, 775 сойок, 272 сови, 3341 ворону, 13 воронів, 1322 кішки, 899 бродячих собак і багато іншої неврахованої живності.

Полювали царі не тільки на звірину. З не меншим завзяттям полювали вони і на інакодумців, що розхитували царський трон.

У «гицеля» Миколи ІІ, що вбивав тисячами кішок і собак, не здригнулася рука влаштувати і своїм вірнопідданим «криваву неділю» 9 січня 1905 року. У цей святковий різдвяний день по височайшому велінню на Сенатській площі було розстріляно, порубано шаблями, розтоптано кінськими кованими копитами понад 5 тисяч(!) санкт-петербурзьких робітників. Разом з їх святково нарядженими дружинами і дітками... Разом з іконами, iз портретами царя і цариці, яких нещасні притискували до грудей, захищаючись, наче «бронежилетами».

Лідерові мирного ходу, нашому землякові з Полтави священикові Г. А. Гапону (його більшовики охрестили потім «провокатор піп Гапон»), вдалося вирватися з цього побоїща. «Та впаде на тебе і твої чада кров безневинно убієнних, Іроде проклятий! — грізно пророкував Миколі ІІ отець Григорій на сторінках англійської газети Taim, будучи вже в міграції. Прокляття священика, як відомо, збулося в 1918-му.

Та що ми про царів? Почали ж про Шевченка, про його ставлення до полювання, до тварин. До речі, адже саме предок Миколи ІІ, Микола І, «призвав» на 10 років у солдати «під суровий нагляд із забороною писати і малювати» вже відомого на ту пору художника і поета Шевченка. Тарасу було тоді 33 роки. Вирок для творчої особи був рівносильний духовному розп’яттю.

Декілька слів про солдатську службу Шевченка. І хай не ображаються на нас шевченкознавці-іконописці укупі з читачами, котрі звикли до «глянцевого» Кобзаря. Адже ми про Шевченка іншого — не канонізованого, з людськими, як кажуть, обличчям і якостями.

Шпіцрутени не гуляли на його спині, мундир солдатський він одягав рідко, служби не ніс, солдатським пайком себе не обтяжував; читав, писав і малював — скільки душі бажалося.

«Довкруги все військовий народ — солдати, офіцери, а він у смушковій шапці, в якійсь дивній чумарці й з бородою. Він так вільно походжав, заговорював з офіцерами, сміявся», — свідчить нам Д.Клеменсов, один із знайомих Тараса Шевченка.

А ось фрагменти зі спогадів дочки коменданта Новопетровського укріплення Наталії Ускової, де Шевченко провів останні сім років служби: «Жив Тарас Григорович не в казармах, як це вимагалося, а з ким-небудь з офіцерів у зимовий час, а влітку — в комендантському саду. Чергувань не ніс, наймаючи, коли підходила черга, за себе якого-небудь рядового. Обідав у сім’ї Ускова взимку і влітку щодня».

Ще: «У Новопетровськiм укріпленні Тарас Григорович був душею компанії. Рідкісний пікнік, рідкісна прогулянка здійснювалися без його участі, і в години хорошого настрою не було кінця його жартам і гостроті».

Або: «Деяких офіцерів вельми шокувало перебування рядового Шевченка в їх товаристві й у будинку коменданта як гостя; явна перевага, що надається йому, і зроблені йому Усковим полегшення, які полягали в тому, що Тарасу Григоровичеві не перешкоджали читати, писати і малювати, а навіть допомагали».

Словом, щодо побутових і матеріальних умов, жив рядовий Шевченко, скоріше, не по-солдатськи, а по-офіцерськи. Не задовольняючись своєю платнею, підробляв малюванням портретів, отримував спонсорську грошову допомогу від друзів і прихильників «з волі». Не відмовляв собі в задоволенні посидіти в шинку і випити «чарчину» (що, до речі, не заборонялося тодішнім військовим статутом як офіцерам, так і солдатам).

Обтяжували поета не стільки службові строгості, як душевні терзання підневільної людини. Про це він часто нарікає у своєму «Щоденнику». Посадіть орла навіть в золоту клітку, і він все одно загине, не маючи можливості вільно літати!

«А тепер нарешті про Шевченка-мисливця. Як ми вже говорили, полювання він не любив, але одного разу мисливцем довелося стати мимоволі і навіть убити тигра! Так-так! Справжнього тигра. Не того віртуального, на якого «полював» наш неперевершений гуморист Остап Вишня в далекій «Бенгалії», загинаючи молоточком кігті тигреняти, що вчепилися в лист фанери. Йдеться про тигра середньоазіатського. З довжиною тіла 3 метри і вагою до 320 кг! Такі водилися в Закавказзі та Середній Азії ще наприкінці 60-х років минулого сторіччя. Сьогодні тигри у всьому світі стали «червонокнижниками». На території колишнього СРСР ці представники роду котячих (Panteratigris — лат.) водяться тепер лише в Уссурійському краї.

На тигрове полювання Тарасові Шевченкові не довелося летіти на сафарі, як нинішнім олігархам. Справа була в Киргизії, в Раїмському укріпленні на березі Сирдар’ї. Сюди рядовий Оренбурзького лінійного батальйону №5 Шевченко був відряджений на два роки (1848-49) як художник експедиції, що проводила дослідження Аральського моря.

Далі надамо слово згадуваному нами Д. Г. Клеменсову, посилаючись на його спогади «Дещо з життя Т. Г. Шевченка в Раїмі». «Раїмський гарнізон» (а це близько 500 чол. — Авт.) не потребував ніяких консервів; нетрі очерету Сирдар’ї давали йому так багато всякого постачання. Солдати ходили цілими командами в очерети, і кожне полювання давало таку велику кількість дичини — кабанів, качок, гусей, фазанів, що весь гарнізон харчувався тільки цим. Весною здобувалася така маса яєць диких птахів, що їх возили в Раїм повнісінькими човнами. Зрозуміло, що Тарас Григорович не залишався без їжі, але тоді, коли йому не хотілося їсти солдатське вариво з суміші кабанячого, гусячого та іншого м’яса, він ішов обідати до кого-небудь з офіцерів, які завжди охоче приймали Тараса Григоровича до співтрапезників.

Сам Тарас Григорович ніколи не ходив на полювання, але був один випадок, де Шевченко брав діяльну участь у вбивстві тигра. Тигрів у непролазних очеретах Сирдар’ї була досить велика кількість, але солдати і козаки уникали цього полювання; били леопардів, але тигрів боялися, незважаючи на те, що за шкуру убитого звіра казна платила тоді по 10 рублів.

У Раїні не влаштовувалося жодного полювання на тигра. У ту пору при поганих кременевих рушницях тигрове полювання навряд чи могло кого привабити.

У 1849 році був такий випадок: якийсь ласун-тигр уподобав стійбище киргизів. Спочатку він тільки тягав потроху худобину і нишком з’їдав її де-небудь в очеретах. І поки все кінчалося тільки верблюдами, киргизи особливо не турбувалися. Але скоро непрошений гість вирішив спробувати й людського м’яса. Варто було якому-небудь киргизеняті висунути ніс зі своєї юрти, тигр уже тут як тут. Цього знести було вже не можна; киргизи вирішили віднадити «гостя».

Чоловік сто, озброєних списами, шаблями, кинджалами, луками, рушили на людоїда. Тигр, побачивши їх, піднявся, розпрямив спину і почав вичікувати наближення непокірних данників. Страшна сутичка скінчилася тим, що тигр «здав» свою позицію, відступив, страждаючи від тяжких ран. Але на місці бою залишилося 6 людських трупів та чоловік 20 покалічених привезли в укріплення під опіку військових лікарів.

А полювання Шевченка відбулося за таких обставин. Одного вечора козаки вбили величезного кабана. Тушу ледь витягнули з очеретів і залишили на березі, щоб уранці прислати за нею віз. Та на ранок половина двадцятипудової туші виявилася з’їденою тигром. На зібраній iз цього приводу солдатській раді Тарас Григорович запропонував залишити тушу на місці, а на неї насторожити декілька рушниць і пристосувати їх так, щоб тигр, взявшись за свою вечерю, неодмінно спустив всі курки. Тарас Григорович тут же продемонстрував модель пристосувань на особливих ріжках. Наступного ранку, на велике задоволення Тараса Григоровича, тигра знайшли вбитим, але за півверстви від місця події! Шість рушниць випустили свої заряди, шість куль всадили в звіра, але він мав ще сили відійти майже на півверстви. Шкура цього царя очеретів, не рахуючи хвоста, була не менше чотирьох аршинів у довжину (3м 20 см. — Авт.)».

Період перебування Тараса Шевченка в експедиції, на Кос-Аралі, як він сам засвідчив у «Біографії», був для нього надзвичайно плідним. Тут він написав 65 поезій, 5 поем. Склав два альбоми зарисовок, ескізів, етюдів, які відображають життя казахів і киргизів у пустелі, на Сирдар’ї й на Аралі.

А картина Тараса Григоровича «Тигр. Акварель. 1848», яку ми відтворюємо, — з цієї ж серії зарисовок. Цього середньоазіатського тигра по-праву можна вважати мисливським трофеєм Тараса Григоровича.

1 березня 2016 року — це не лише здорожчання електроенергії та окремих груп товарів, це ще й старт нової правоохоронної структури — Державного бюро розслідувань. Хоча «старт» — занадто голосно сказано, адже відомства іще де-факто не існує, і в перший день його роботи тільки розпочнеться відбір претендентів на посаду директора Держбюро розслідувань. Водночас до новоствореного відомства, згідно із законом, повинна перейти частина повноважень прокуратури. Іншими словами, прокуратура ВЖЕ не розслідує злочини, а Держбюро ЩЕ цього не робить.

Як зазначає народний депутат Сергій Лещенко, на сьогодні є «десятки відмов судів приймати клопотання слідчих прокуратури, мотивовані тим, що слідчі прокуратури більше не наділені жодними процесуальними повноваженнями». «Це — наслідок ухвалення закону про Держбюро розслідувань, що вступив у силу», — додає Лещенко.

Слід зазначити, що Держбюро розслідувань задумувалося з якнайкращими намірами. Передбачалося, що цей орган опікуватиметься не рядовими злочинцями, а високопосадовцями, суддями та очільниками силових відомств. Норма щодо Держбюро розслідувань була прописана ще у Кримінальному кодексі, ухваленому в 2012 році. Однак за часів Януковича запускати нову інституцію не квапились, попри настійливі нагадування Amnesty International. «На відчіпного» екс-Генпрокурор Пшонка пообіцяв, що ДБР запустять вже у 2014 році, але у 2014-му не стало ані Пшонки, ані Януковича — лишилася тільки ідея, яку взялася впроваджувати в життя постреволюційна влада.

І все б нічого, але сталася непоправна нестиковка в часі: на той момент, коли слідчі прокуратури мали припоручити свої матеріали фахівцям iз БДР, віддавати справи було нікому. «День набрання чинності закону, день створення Державного бюро розслідувань і день, коли йому передаватимуть матеріали кримінального провадження від прокуратури, — вони не збігаються. Насправді, згідно з законом, матеріали мають бути передані у тримісячний термiн після початку здійснення функцій досудового розслідування», — коментує юрист Микола Хавронюк, котрого цитує «Радіо «Свобода».

Відповідальність за ситуацію, що склалася, несе передусім Верховна Рада. Розгляд та ухвалення закону про Держбюро розслідувань були заплановані ще на вересень 2015 року, проте відбулися на два місяці пізніше. А потім тривала незрозуміла епопея з непідписанням цього закону Президентом. Петро Порошенко не скріплював закон своїм підписом протягом 64 днів, чим порушив часові норми, передбачені законодавством. Врешті-решт глава держави завізував закон про Держбюро розслідувань у прямому ефірі — під час своєї прес-конференції 14 січня.

Що стосується Генеральної прокуратури, то у відомстві буцімто досить схвально поставилися до «запуску» ДБР, висловлюючи сподівання, що функції слідства у прокуратури будуть все-таки збережені — принаймні до того моменту, коли ДБР зможе повноцінно функціонувати. «Офіційно всім заявляю та всіх заспокоюю: розслідування «майданівських» справ не зупиниться з 1 березня», — обіцяв прокурор ГПУ Владислав Куценко на брифінгу 29 лютого.

Та не так сталося, як гадалося: суди (зокрема й «уславлений» Печерський суд Києва) припинили «працювати» з документами від Генпрокуратури, нагадавши тій, що вона вже поза грою. Зранку 2 березня надійшло повідомлення про те, що ГПУ направила до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ роз’яснення у зв’язку зі створенням Державного бюро розслідувань. Роз’яснення ці стосуються законності проведення прокуратурою досудового розслідування у справах і спрямовані для того, щоб суди не відмовляли слідчим прокуратури в розгляді клопотань.

Тож «далі — буде». А поки суди й прокурори з’ясовують між собою стосунки, нагадаємо, що ГПУ зібрала 1200 томів доказової бази про події 18-20 лютого 2014 року в Києві. «Усього було повідомлено про підозру 27 особам, обвинувальні акти щодо восьми з них направлено до суду. У розшуку перебувають 17 осіб, у тому числі колишній глава держави, керівництво МВС, внутрішніх військ, СБУ та київської міліції», — зазначав нещодавно начальник управління спецрозслідувань Головного слідчого управління ГПУ Сергій Горбатюк. Не хотілося, аби всі ці зусилля пішли прахом, але теперішня ситуація оптимізму не додає.

УМ

По-перше, зовнішнє кредитування, включаючи найвигідніші кредити від МВФ, не зовсім чітко пояснено українському суспільству. Скажімо, в Україні по-різному оцінюється обсяг тіньової економіки, яка не бере участі у формуванні бюджету. В середньому він складає приблизно 50%. Подібне стосується й тіньового імпорту (контрабанди). Тобто державний бюджет міг би щонайменше подвоїтися за рахунок детінізації економіки та імпорту. У свою чергу, згадана детінізація сприяла б збільшенню доходів українських громадян і (опосередковано) — росту обсягу інвестицій. За попередніми оцінками,повна детінізація економіки та імпорту в грошах означала б зростання держбюджету на 40-50% МІЛЬЯРДІВ ДОЛАРІВ США, що переважає потенційні іноземні кредити за 3-4 роки!!! Очевидно, що здійснення в нас повної детінізації потребує часу, за попередніми оцінками, це 2-3 роки. З іншого боку, це означає, що в найближчі 2-3 роки тільки за рахунок детінізації економіки та імпорту можна було б перекрити обсяг зовнішніх запозичень, який цього року оцінюється в 10 млрд. доларів США, включаючи кредити МВФ. Звичайно, певний час було б доцільно і проводити згадану детінізацію, і отримувати вигідні зовнішні кредити — принаймні для заміщення ними дорожчих і на розвиток економіки, а не «на проїдання». Водночас не буде катастрофи, якщо зовнішнє кредитування припиниться — при умові пріоритетних детінізації, зміни структури економіки, розвитку малого і середнього бізнесу тощо.

По-друге, черговий раз закликаючи нас до об’єднання, влада та її представники не кажуть, довкола чого об’єднуватися, адже пафосне «аби зберегти державу» народ уже не сприймає. Будемо відверті: від 2010 року до цих пір влада в Україні не зробила нічого для консолідації суспільства. Ми всі вже мали змогу переконатися в тому, що заклики на кшталт «за майбутнє дітей» чи за «повний холодильник» тощо не спрацьовують.( Та невже? Як на мене, то тільки праця на унітаз найефективніша серед пересічних? ) Наразі однозначно об’єднуючим чинником є наше минуле. У цьому контексті найбільш результативною є тема Голодомору 1932-33 років. (Мрійники.)

Тут, подобається це комусь чи ні, але найбільше  ЄДИНЕ, що зроблено в період 2005—2009 років з ініціативи тодішнього Президента України. Жаль лише, що команда не завжди була послідовна. Згадаймо, які пристрасті кипiли навколо будівництва пам’ятника Голодомору в Києві. Думаю, що соромно тепер усім тим, хто блокував це будівництво. Однак пам’ятник збудований. І в останні 6 років саме до нього приходили перші особи держави, парламенту, уряду. І вже ніхто нічого не критикує. (Це добре!) З іншого боку, варто констатувати, на жаль, що офіційним Києвом не зроблено нічого або майже нічого, аби український Голодомор став символом впізнаваності й страждань українського народу.(Жи2 ДОСІ НЕ ПРИЗНВАЄ на офіційному рівні Голодомор геноцидом української нації, чому ми мусимо признавати їх холокост?)

По-третє, народ залякують дочасними виборами. Особливо актуальною ця тема є після того, як про свій вихід з коаліції оголосила фракція «Самопоміч». Основний аргумент — російська агресія. Насправді ж ніякої катастрофи не має бути, якщо змінити виборче законодавство.(Все рівно провладні корупціонери КРАДУТЬ в рази більше і ЩОМІСЯЦЯ, ЩОДНЯ!!!)

Тут треба відзначити, що автори згаданої концепції про згубність виборів під час агресії до певної міри мають рацію — вибори дійсно несуть загрозу українській нації через тимчасову окупацію Криму і Донбасу. Насправді ж — лише до певної міри, лише в ситуації, коли виборче законодавство залишається незмінним... Але якщо парламент наважиться на зміну виборчого законодавства, дочасні вибори можуть відбуватися в нашій державі. (І чим частіше це буде відбуватись, тим більше й швидше очиститься влада від корупції у верхах!)

Верховна Рада України має розглянути у пріоритетному порядку і прийняти нове виборче законодавство, яке би мінімізувало вплив агресії і здійснило деолігархізацію української політики. Зокрема, варто заборонити будь-яку політичну рекламу і фінансування олігархами політичних партій. Нове виборче законодавство з РЕАЛЬНО відкритими списками і без мажоритарних округів треба затвердити на всяк випадок. Краще подолати нинішню кризу без перевиборів, але, якщо не вдасться, треба мати його в запасі. А нинішню російську агресію можна використати на користь української нації — хоч як би прикро було визнавати факт агресії.

На жаль, практично жодна з політичних сил, зокрема ті, які представлені в українському парламенті, у своїх програмах і виборчих планах не це уваги на звертає.(Бо хоче одного - ДОРВАТИСЬ ДО ПРОВЛАДНОГО КОРИТА).

УМ

" Не опровергайте и не спорьте с русскими. Не следует мараться", "Расеяне зачастили дружеские советы украинцам давать. С чего бы?"

 Интернет-пользователи прекрасно знают, как расеянцы пытаются внести смуту и навязать отвлеченные зрадофильские темы типа об "ориентации ляшка", "шоколадном алкоголике", "кролике сене", "тимошенчихе" и пр. Они осведомлены о наших политиках больше, чем о работе пенсионного фонда россии или о макроэкономических показателях российского бюджета-2016:

Декілька днів тому бойовики повністю залишили селище Широкине, яке тривалий час було однією з найгарячіших точок на Донбасі. Відтак українські підрозділи взяли цей майже вщент зруйнований населений пункт під свій контроль, де захисники України облаштовують нові вогневі позиції.

«Зараз відбуваються заходи з розмінування території та ліквідації вибухонебезпечних предметів. Бойовики замінували практично кожен будинок, установили багато розтяжок і мін-пасток. Цей факт показовосвідчить, що вони планували масштабний терористичний акт», — повідомив прес-офіцер сектору «М» Олександр Кіндсфатер.

Однак, незважаючи на демонстративний вихід окупантів із Широкиного, розслаблятися не варто. На думку Президента Петра Порошенка, перспектива відновлення повномасштабних бойових дій на Донбасі є досить високою через систематичне порушення агресором Мінських домовленостей.

«Навіть за найоптимістичнішого сценарію на Донбасі, за тривалого перемир’я військова загроза зі сходу залишиться актуальною як у довгостроковій, так і у короткостроковій перспективі», — вважає глава держави.

Дійсно, на інших ділянках фронту бойовики продовжують порушувати умови перемир’я та вести вогонь із забороненого озброєння. Найгарячіше на Донецькому та Маріупольському напрямках. У результаті обстрілів попередньої доби поблизу Донецька поранено двох захисників України.

«Щоб заспокоїти ворога та стабілізувати обстановку, українські військові відкрили вогонь у відповідь поблизу Новотроїцького з БМП та гранатометів», — ідеться у повідомленні прес-центру АТО.

До речі, українська сторона у Мінську заявила про бажання офіційного Києва залучити до розмінування на Донбасі фахівців однієї з міжнародних гуманітарних організацій. Проте постійні обстріли не дозволяють фахівцям повноцінно працювати над розмінуванням.

А ТИМ ЧАСОМ...

Для ліквідації непідконтрольних РФ окремих командирів бойовиків до Донецька прибув зведений оперативний загін зі складу підрозділів спецпризначення ГРУ РФ та ФСБ РФ чисельністю близько 150 осіб, повідомляє Головне управління розвідки Міноборони. Нагадаємо, що наприкінці січня бойовики «ДНР» ліквідували «роту спеціального призначення «Троя», представники якої відкрито виступали проти дій ватажка кремлівського прихвостня Олександра Захарченка. Найближчим часом відбудуться чергові розборки у середовищі терористів та окупантів із гучними ліквідаціями непокірних «отаманів».

Таким образом, "сейчас говорить о каком-то продлении экспансионистского проекта, о перспективах силовой линии в действиях России просто смехотворно. Сейчас Кремль находится в ситуации выживания. Частично это выживание связано с тем, чтобы продолжать играть роль сильного, крутого и опасного. На уровне риторики это и делается. В реальности экспансионистский проект свернут, и свернут навсегда", - заявил Голышев.

Как писал "Обозреватель", генерал-майор в отставке, президент Атлантического совета Вадим Гречанинов не исключил, что Азербайджан может стать новой целью для военной экспансии России.

P.S. Кремлядське Пуйло ще не награлось своїми зєльонимі нєчєловєчікамі у війнушку.

Прийнятий нещодавно Верховною Радою закон №3700, який дозволяє партійним лідерам виключати кандидатів у депутати вже після виборів, і досі перебуває в центрі уваги як суспільства, так і істеблішменту. Суть його проста: будь-яка політична партія після оголошення результатів голосування набуває право змінити виборчий список. Процедура, запропонована законом, може бути застосована в проміжку часу між оголошенням результатів голосування і набуттям повноважень певним кандидатом. Підстави для таких змін у законі чітко не прописані — мається на увазі, що подібного роду «репресивні заходи» можуть бути застосовані по відношенню до кандидата, який із тих чи інших причин не виправдав довіри партії і повівся негідно.

Нардеп від БПП Сергій Лещенко стверджує, що ухвалення цього закону насправді мало перед собою одну-єдину мету: прибрати зі списків Блоку Порошенка кандидата в нардепи Андрія Богдана, котрий є адвокатом Геннадія Корбана. «Коли півтора року тому Богдана включили в список БПП, це було о’кей, бо був договорняк із Коломойським (кажуть, підкріплений двома «лямами» твердої валюти). Зараз із Коломойським війна — тому Богдана хочуть прибрати, бо через це ніхто зі списочників БПП не може піти працювати в уряд. Адже, якщо хтось зі списочників складе мандат, Богдан стане депутатом. Тому знову і знову намагаються схвалити закон №3700», — зазначав Лещенко у той час, коли боротьба за цей документ іще тривала.

Загалом закон №3700 ставили на голосування 18 (!) разів, а в день, коли його змогли нарешті «проштовхати» крізь Раду, позитивному голосуванню передували п’ять безрезультатних спроб. Спікер ВР Володимир Гройсман, не вагаючись, знову і знову порушував регламент, ставлячи на повторне голосування закон, який уже був «провалений» за кілька хвилин перед тим. І тільки тоді, коли на табло з’явилася цифра «236» — саме стільки голосів удалося врешті-решт витиснути з нардепів, Рада перейшла нарешті до обговорення інших питань.

Латинське прислів’я радить шукати причину події в тих, кому вона вигідна. Під законом №3700 стояли підписи, зокрема, Юлії Тимошенко та Олега Ляшка, а також — Юрія Луценка. Перші двоє є «повноцінними» партійними лідерами, останній керує президентською фракцією. Зацікавленість цих співавторів у просуванні закону, який дає їм повний карт-бланш у спілкуванні з «підлеглими», є очевидною. Лобісти ідей, закладених у цей документ, стверджують, що з його допомогою вдасться покарати зрадників та перебіжчиків, проте, на наше переконання, існують простіші та дієвіші методи, які дозволяють «прив’язати» депутата до його партії.

По-перше, має бути вироблений механізм відкликання народного депутата — як мажоритарника, так і «списочника». Причому цей механізм має враховувати, що ініціатива такого відкликання походитиме від виборця, а не від партійної верхівки. Адже у електорату та у «вождів» партії може бути різне бачення діяльності того чи іншого політика. По-друге, депутатам варто нарешті дотримати свою обіцянку та запровадити відкриті партійні списки при введенні пропорційної виборчої системи. Поки що ж виборець голосує за закритий список у цілому, і змінювати в ньому прізвища кандидатів (чи коригувати їхню черговість) — означає порушувати права цього виборця, котрий уже визначився з вибором.

Однак це не єдиний негатив закону №3700. Цілком очевидно, що жорстка прив’язка партійця до «милості» його лідера не так впровадить дисципліну, як посіє корупцію. За свої місця у списку кандидати в депутати боротимуться всіма законними й незаконними методами. Майже немає сумніву в тому, що в хід підуть і грошові «аргументи», здатні схилити керівника партії до тих чи інших пертурбацій всередині списку. Прикро, що жоден аргумент проти ухвалення цього закону не був почутий законотворцями, котрі хоч і впиралися як могли тиску Гройсмана, але згодом таки «здалися».

Депутат Блоку Порошенка Сергій Лещенко назвав ухвалені новації «законом про партійну диктатуру». «Усе почалося з того, що партії повключали на виборах за «договорняками» з олігархами, за гроші, різних кандидатів. Після того як відбулися вибори — почали чистити партійні списки. Серед тих, хто хоче почистити списки, — Блок Порошенка, партія Ляшка, партія «Батьківщина» і так далі. Замість того щоб приймати у списки людей, які є негідними, не треба зараз приймати закон під прізвища», — зазначив він.

«Цей закон не відповідає міжнародним стандартам та зобов’язанням України, адже політична відповідальність політиків має визначатися інститутомвиборів», — зазначає аналітик громадської мережі «Опора» Олександр Клюжев. На думку Клюжева, вихід із ситуації, що склалася, полягає винятково у скасуванні «невдалого» закону. «Говорити про міжнародну практику виключення з партійних списків депутатів після голосування не доводиться. Є лише поодинокі випадки подібного партійного мандата. І навіть у цих поодиноких випадках реакція Парламентської асамблеї і Венеціанської комісії була дуженегативною», — додає він.

Ймовірність того, що закон №3700 може бути анульовано, на нашу думку, є вкрай низькою. Не для того цей документ 18 разів ставили на голосування, щоби зрештою відмовитися від нього. Що ж стосується якості парламентаризму, на яку тепер впливатиме ще й «рабство» депутатів, в усьому залежних від ласки своїх партійних босів, то цей момент ніколи особливо не хвилював українських політиків. Саме тому ми й маємо такий законодавчий орган, де тотальні прогули, тиск, шантаж і «договорняки» стали, на жаль, цілком буденним явищем.

УМ

P.S. Не дарма кажуть - дурний приклад заразний! Пам'ятаєте, як раніш члени ПР скаржились на свою важку долю:"Хорошо вам,- вы для НИХ (керівництва ПР) враги, а мы для них РАБЫ!"