— Родина була велика, дружна, прадіда кликали «дід Калина», був він у Кубанському війську, в чині урядника... — розповідає військовий. — Ще за царя майже всі в сім’ї отримали вищу освіту: той став агроном, інший інженером, один в офіцери вийшов, навіть жінки мали свій фах — учительки, лікарі. Працювали й на землі. А після більшовицького перевороту — розділилися... Двоюрідний дід червоним бронепотягом командував. Потім його свої ж і розстріляли. Мій дід утік на Донбас. Сховався, прижився. Воював за свою землю під час Другої світової, мав орден «Слава».

Свого батька Віталій не пам’ятає. Батьки розлучилися, коли він був ще маленьким. Виховували хлопця мама, бабуся, дідусь.

— На людей мені щастило, — згадує пан Віталій. — Добрі люди навчили бути чоловіком, а не ганчіркою. Захищати своє, обстоювати інтереси своєї родини, своїх близьких. Захищати слабкого. Домагатися справедливості.

— До війни ви були командиром підрозділу ВО «Тризуб ім. Степана Бандери». Як на Донеччині вам вдалося стати українським патріотом?

— У 1990-му мені до рук потрапила ОУНівська література. Почав цікавитися, читати Степана Бандеру. Познайомився із засновником «Тризуба» Василем Іванишиним. В 1994-му вступив до Конгресу українських націоналістів. Заснував кілька організацій — Сіверську міську організацію та Артемівську районну. Сформував на Донеччині та Луганщині дві сотні «Тризуба», з «рускоязичних» шахтарів.

До речі, коли ми в 1990-х роздавали газету «Бандерівець», вона розліталася, як гарячі пиріжки. Біда, що там від початку українська влада не проводила жодної державницької пропаганди. Зате російська пропаганда була завжди. Так, регіон складний. Ким заселявся Донбас? Не рахуючи тих, хто ховався, як мій дід, туди виселяли примусово — люмпенів, криміналітет... Жили в халупах, непогані гроші, які заробляли тяжко, — пропивали. Філософія шахтаря: сьогодні живий — живи на повну, бо завтра може тебе не бути. На пенсію виходили рано, але довго підвищену пенсію не отримували — кілька років і... понесли. Попри особливу специфіку, люди Донбасу приваблювали щирістю: якщо він за тебе, то він «за», а якщо «проти», то відверто... З ними можна було і треба було працювати.

— У нас у Дніпрі націоналістам часто закидають, що вони виборюють незалежність, прагнуть культурних висот, але не мають практичного — економічної програми, стратегії розвитку держави. Чого ви хочете для України, за яку б’єтеся на Донбасі?

— Незалежну формально Україну ми маємо. Свідоме українське суспільство в нас зараз лише формується. Нам потрібен уряд патріотів, але справжніх, готових життя віддати за Україну. Треба змінити ставлення держави до національного виробника, щоб не бути сировинним додатком чи ринком збуту, а розробляти своє. В усьому світі величезний попит на натуральні сільгосппродукти. Справжній «чистий» продукт коштує дорого. У багатьох країнах продукти вирощують за спеціальними технологіями (хімічні, генномодифіковані) через те, що в них бракує території, а в нас території вистачає. Ракети, літаки, зброю — теж вміємо робити. Наукових розробок, ідей та розумних голів, за які іноземні компанії платять шалені гроші, — також вистачає. Ми за те, щоби не оглядатись ні на Захід, ні на Схід, не підлаштовуватися, а задовольняти потреби свого суспільства, спираючись на власні ресурси. Економічна програма та стратегія розвитку розроблялася нами ще в «Тризубі» та відображена в програмі ПС.

— Ви брали участь у Майдані 2004-го та Євромайдані. Можете їх порівняти?

— У 2004-му наш тризубівський підрозділ стояв на перехресті Хрещатик—Прорізна, забезпечували порядок, виконували функції комендатури всередині табору. Силовий спротив владі готували. Коли мене питали: «Ви за Ющенка?», особливо на Західній Україні, я казав: «Ні». У людини одразу ніби «заслонка» на очі опускалася: «За Януковича?!» Я кажу: «Ні, ми за Україну». Але люди спрощували реальність: або, або... Це залишки рабської психології: «Треба поставити царя, а він потім усе нам дасть». Результат — через рік вони стоять, розчаровані в усьому: «Нас кинули». Так ви ж нічого не вимагали!

— У 2014-му було інакше?

— У людей був більш рішучий, наступальний дух, навіть у обивателів, хто активної участі в збройному протистоянні не брав. Гайки закрутили вже настільки, що соціальний вибух був неминучий. На Євромайдані не було лідера, але була вимога суспільства — євроінтеграція на противагу Митному союзу. Хоча насправді люди стояли за кращий (у розумінні мас — європейський) рівень життя, за соціальну справедливість, проти свавілля влади... Ми не задоволені тим, як ці вимоги втілюються. До влади прийшли люди, які стримували революційний протест: «Ніжайше просім услишать нас, Государь-імпєратор. Боярє плохіє, хочем достукаться до вас...». Зміна цього уряду необхідна, і вона відбудеться. Головне, щоби не на шкоду державі.

— Чи є шанси, що ДУК «ПС» увійде до Збройних сил України?

— Ми цього хочемо. Але вимагаємо одного: увійти до ЗСУ цілісним підрозділом, який довів свою боєздатність. А не так, як нам пропонують: поодинці, через військкомати, щоби наших побратимів розкидали по різних частинах...

— Чи були серед полонених, яких брали ваші хлопці, російські військові?

— З російських штатних військових — лейтенант і сержантик попалися. З найманців — татарин із Уфи. «Приехал бороться с фашизмом». Коли його спитали: «А ти фашистів тут багато бачив?» Каже: «Как-то нет». Виявився дуже балакучим, бо хотів додому повернутись. Чеченця спіймали, снайпера. Казачки російські були — «тьорскіє».

— Як до вас ставилися місцеві?

— По-різному. Були такі, що відкрито допомагали харчами, інформацією, машини нам ремонтували. Вони знали, що ми «Правий сектор». Деякі допомагали таємно, боялися. Деякі вороже ставились: «Панаєхалі».

— У вашому батальйоні багато хлопців родом із Донбасу?

— І з Донбасу, і з Криму. У нас узагалі інтернаціональна бригада. Є і росіяни, і білоруси, і татари, є люди з Хорватії, Польщі, Канади...

— А як же стереотип, що націоналісти визнають тільки українське?

— Такі стереотипи ми ще в 90-ті легко спростовували. Почитайте «Перспективи української революції» Степана Бандери. Провідник казав: «На цій землі місця вистачить усім, хто хоче будувати Україну». Наше ставлення до інших національностей побратимське — до тих, хто разом із нами будує Українську державу. Толерантне — до тих, хто живе поруч і не протидіє нашій боротьбі. Вороже — до тих, хто вороже ставиться до ідеї української державності. З нами співпрацюють представники різних народів — євреї, узбеки, казахи, вірмени... Вони воюють за Україну, вони наші побратими.

— Розкажіть про своїх бійців, яких можна назвати героями.

— Один ось, перед вами (пан Віталій кладе руку на плече В’ячеслава, який сидить поруч). Друг Смок закрив собою гранату, щоби хлопців не посікло.

Друг Памір, як у полон потрапив, то «сєпари» хотіли його використати як камікадзе. Сказали, що будуть обмінювати на своїх, посадили в машину і відправили: «Їдь на свій блок-пост». А в машині — активована вибухівка... Так він по дорозі примудрився її деактивувати. Приїхав — передав своїм і машину, і вибухівку.

Друг Тарас та «Бєлий» із Рівного... — пан Віталій замовк і відвернувся. Помовчавши хвилину, продовжив. — Загинули під Іловайськом, прикриваючи хлопців із батальйону «Донбас». Друг Тарас — людина поважного віку. Служив на флоті, підводний диверсант, а загинув у степах Донбасу, захищаючи друзів. Група, яку вони прикривали, встигла відійти.

— Пане Віталію, війна закінчиться, що будете робити потім?

— Для мене вона закінчиться, коли повернемо і Крим, і Донбас.

— А може, хай забирають — нам легше буде?

Пан Віталій прикро дивиться на мене. Донеччина — його рідний край. Я не витримую погляду, опускаю очі.

— Після війни я б зайнявся національною безпекою, — каже Віталій Применко. — Владу, силові структури потрібно очистити від запроданців та корупціонерів і замінити їх людьми, які ризикували життям за державу та за ідею.

На тлі зусиль ЄС будь-що «не розлучатися» з Грецією, незважаючи на відвертий шантаж Афін, деякі західні ЗМІ згадують про «самотність» України. «Україна залишена Заходом на самоті у її конфронтації з Росією, тоді як продовження конфлікту можливе вже цього літа», — б’є на сполох американська газета «Вашингтон пост» у статті «Чи ми дозволимо Україні померти?».

Видання констатує, що побоювання відновлення повномасштабного конфлікту на сході України зростають після останніх звітів міжнародних спостерігачів, які фіксують активізацію проросійських сепаратистів, всупереч діючому перемир’ю. А тим часом США та ЄС надалі вперто дотримуються стратегії, яка передбачає лише заклики до складання зброї та виведення важкої зброї зі сходу України згідно з Мінськими домовленостями. Ситуацію ускладнює факт, що західні союзники Києва тепер більше заклопотані власними справами: США сконцентровані на закінченні переговорів з Іраном стосовно іранської ядерної програми, а ЄС повністю поглинений кризою у Греції.

На думку автора статті Джексона Діля, президент США Барак Обама та канцлер Німеччини Ангела Меркель «виходять із хибних засад, що військова допомога Україні лише погіршить ситуацію». Журналіст вважає таку логіку сумнівною. І наголошує, що ЄС призначив на порятунок Греції 222 млрд. доларів, а запропонована Україні допомога становить лише 5,5 млрд. доларів. А США, з свого боку, виділили на допомогу Мексиці 20 млрд. доларів та на відбудову Іраку — 18 млрд. доларів, затвердивши кредитні гарантії для України лише на суму 3 млрд.

Жителька Гребінки Наталія Мехедова — за освітою, як і її мати, викладач музичного мистецтва. Нині працює методистом у міському Будинку культури і за сумісництвом — музичним керівником у дитсадку. Проте ще рік тому в Наталі були зовсім інші плани — вона раптом вирішила спробувати себе в кіномистецтві: вивчитися на акторку. Маючи диплом магістра, дівчина вступила одразу на другий курс Інституту телебачення, кіно і театру Київського міжнародного університету. Удома ж заявила, що до Гребінки більше не повернеться. Однак сталося так, що, провчившись майже півроку, Наталя поїхала в зону АТО — і цей день різко змінив її життя: вона покинула виш, бо зустріла Олександра, і сім’я виявилася для неї важливішою.

«Моя бабуся Алла Йосипівна (ми жартома називаємо її народною артисткою, бо вона і співає, й вірші декламує) відіграла вирішальну роль у моєму житті — передала свою велику любов до музики. Тож я закінчила музичну школу по класу фортепіано, — розповідає Наталя. — Освоюючи в Переяслав-Хмельницькому педагогічному університеті (його закінчила й мама) спеціальність «Музичне мистецтво» (а магістратуру закінчила з методики викладання), я ще й розспівалася, підтягнула вокал. Із пісні «Білим сад розцвіта» на музику моєї мами усе й почалося».

Нині без її виконання, вважай, жоден міський захід не обходиться, дівчину охоче запрошують і на корпоративні вечірки. А ще Наталя проводить благодійні концерти, збираючи кошти на допомогу учасникам бойових дій на сході України. Вони з матір’ю Людмилою Миколаївною давно хотіли поїхати в зону АТО. А вийшло так, що поїхали тільки напередодні Нового року — 21 грудня. Кінцевим їхнім пунктом мав стати Новоайдар, що на Луганщині, туди якраз прямували пирятинські волонтери, до яких вони приєдналися. Що рухало матір’ю з донькою?

«Коли лягаєш у ліжко, думаєш: от ти спиш у теплій постелі, а як там хлопці, котрі на фронті? — пояснює 43-річна Людмила Миколаївна. — Там дуже сумна картина. За логікою, бійці, котрі стоять за нас живою стіною, повинні мати все, а насправді це далеко не так. Ми з Наталею думали, чим можемо їм допомогти. А оскільки донька гарно співає, то вирішили організувати для них концерт. Я зателефонувала до пирятинської волонтерки Світлани Німець, а та повідомила, що вони везуть гуманітарну допомогу в зону АТО через два тижні. Ми й собі долучилися: грішми допомогли дві організації з Гребінки, міська школа №4, а також березівські школа й дитсадок, знайомі з кафе напекли пиріжків, у нас удома розгорнувся справжній кондитерський цех — ліпили вареники. Коли вирушили на схід, ми ще в мікроавтобусі зi Світланою Німець жартували: їдемо, мовляв, Наталі нареченого шукати. Та, мабуть, недаремно говорять, що слова матеріальні».

Закінчивши Березоворудський технікум і відслуживши в армії, Олександр Назарко працював у Пирятині на АЗС, коли одного дня йому вручили повістку. Так почалася його дорога в зону АТО. На полігоні під Полтавою пристріляли зброю, а тижнів через два сержанта Олександра Назарка разом з іншими хлопцями направили на Харківщину, де стояло з’єднання, яке за допомогою радарів відстежувало польоти військової авіації з боку Росії.

«Чи не кожні три години, — пригадує Олександр, — вмикалася сирена, усі займали бойові позиції: у небі поряд з нами пролітали російські літаки та гелікоптери — спочатку, як ви знаєте, в цій війні була задіяна й авіація. Потім нас перевели до Чугуєва. Несли службу в аеропорту, що допомагав силам АТО: надавав літаками прикриття, забирав поранених, підвозив боєприпаси тощо. Місяців через два нас перекинули ближче до Придністров’я, оскільки Росія почала там військові навчання: ми заступали в наряди на висотках, а позаду нас стояли прикордонники. Потім наш 16-й територіальний батальйон прикомандирували до 92-ї окремої механізованої бригади й відправили на Луганщину, де ми провели іще 5 місяців. Стояли біля Щастя, займали другу лінію оборони в Новоайдарі, виїжджали до Кримського на допомогу 24-й Львівській бригаді... На будь-яке завдання наш командир роти Олександр Русін із Полтави (нині він очолив громадське об’єднання «Укроп») ішов попереду, за ним — командир взводу, а потім я, командир відділення. Звісно, нам пощастило, що на тій ділянці, де дислокувалося наше військове з’єднання, було менше обстрілів. Хоч там небезпека чатує на кожному кроці. Хлопці розповідали про випадки, коли місцеві жителі приносили мед із вибухівкою, внаслідок чого загинув боєць, котрий відкривав посудину. Або ж виявлялося отруєним сало, молоко. Я у спілкуванні з аборигенами завжди перестраховувався, оскільки ніс відповідальність за життя 10 підлеглих. Дякувати Богу, для мене і всього нашого батальйону все закінчилося благополучно: усі живі-здорові й уже повернулися додому, за винятком тих, кого призвали дещо пізніше на доукомплектування. Минуло три місяці, а статус учасника бойових дій досі не можу отримати. Так само, як і мій однокласник, який ніс службу в Маріуполі (він пішов у зону АТО навіть на місяць раніше за мене). При цьому, як розповідають побратими, дехто з воєнкомів, котрі просто виїжджали в зону антитерористичної операції разом із волонтерами, «корочку» учасника бойових дій уже отримав. Це несправедливо.

— Які там були настрої у бійців?

— Я завжди говорив хлопцям: не потрібно від когось чекати допомоги, розраховувати, скажімо, на те ж Міноборони. Треба надіятися тільки на себе. Тож самі брали лопати й копали звичайні ями, куди ховалися під час обстрілів, — не чекали, доки хтось зробить для нас укриття. Звичайно, образливо, що наша верхівка жирує, а хлопці воювали в капцях, хто в чому. Із горем пополам видали військову форму, яка через три місяці порвалася. Після цього нам прямо заявили: більше ні про яку форму й не мрійте. Тож іще тричі я купував її за власний кошт. Берців видали сто пар на 400 осіб — навіщо їх було взагалі привозити? Образливо за тих, хто займає високі посади й нічого не робить для людей. Ідучи до влади, вони декларують одне, а прийшовши, роблять усе з точністю до навпаки. От, скажімо, наш Прем’єр-міністр зараз суперечить усьому тому, що говорив із трибун іще три роки тому.

— Вам сниться та війна?

— Слава Богу, ні. Усе погане, що було в зоні АТО, там і лишилося, не хочу брати його з собою в це життя. Позитив у тому, що розбагатів на вірних друзів, до яких можу звернутися по допомогу і вдень, і вночі. А ще іноді думаю, що, можливо, пішов у зону антитерористичної операції саме задля того, щоб зустрітися з Наталею.

Будучи командиром відділення, Олександр Назарко увесь час підтримував зв’язок із пирятинськими волонтерами, котрі робили те, що мало б Міністерство оборони: забезпечували бійців усім необхідним. Волонтерський рух у Пирятині розпочав підприємець Володимир Крагель. Він закупив 13 бронежилетів, два прилади нічного бачення, два 10-кратні біноклі тощо й передав землякам, котрі несли службу на сході.

«А з його дружиною Валентиною Крагель, яка працює у відділі освіти райдержадміністрації, я познайомився дещо пізніше, коли виникли проблеми з Полтавською аграрною академією, де навчався на заочному відділенні, — пригадує Олександр. — Проблеми були пов’язані з тим, що, перебуваючи в зоні бойових дій, я просто не міг у виші з’являтися. І саме завдяки клопотанню Валентини Крагель мені надали можливість скласти сесію під час однієї з відпусток і навчатися далі. Так от, оскільки в нашій роті було найбільше пирятинських, гребінківських, миргородських хлопців, то найактивніше нам допомагали волонтери з Пирятина, до них долучилися і з Гребінки та Миргорода: ми були повністю на їхньому забезпеченні. І от якось уранці волонтери повідомили, що під’їжджають. Я вийшов їм назустріч найпершим, щоб допомогти розвантажити один із мікроавтобусів».

Людмила Миколаївна пригадує, що, коли вони всі разом розвантажували продукти та речі, Наталя, побачивши Сашка, сказала їй: «Мамо, подивися, який гарний хлопець». Проте підійти до нього не наважилася. Потім вони поїхали до місцевого Будинку культури, де заздалегідь усе було домовлено про концертну програму для бійців. Коли Наталя співала, Сашка, за його словами, вразив її голос — ніжний і водночас сильний.

«Маму якось «вкусила» Муза: одна місцева журналістка видала книгу своїх пісень, а неньку ті тексти так узяли за душу, що вона написала на 10 із них музику. Тож у Новоайдарі я виконала кілька цих пісень, а ще — українські народні. Мені хотілося своїм співом підтримати земляків (згодом планувалася поїздка з концертом і до Донецька, але її довелося відкласти, бо там почалися бойові дії), — ділиться Наталя. — Коли закінчився концерт, один із командирів піднявся і сказав: «Дякуємо вам від душі, адже ви подарували нам часточку дому». Саша допоміг занести до автомобіля музичну апаратуру. А коли ми від’їжджали, попросив: «Запиши мій номер телефону». Але я не знайшла нічого, на чому можна було б записати. А повернувшись додому, подумала, що потрібно б якимось чином розшукати хлопця, котрий одразу ж запав мені в душу. На щастя, знала прізвище одного нашого земляка, який був у зоні АТО разом із Сашею. Я знайшла його сторінку у мережі «Вконтакті», вислала Сашин фотознімок і запитала, як цього хлопця хоча б звати. У такий спосіб отримала й потрібний мені номер телефону».

А це вже спогади Олександра: «Після того концерту я своєму другові з Пирятина Дмитру Буровцеву тільки про Наталю й розповідав. Сталося так, що десь через три дні я приїхав додому в 20-денну відпустку. Був саме в гостях, коли одержав SMS-ку такого змісту: «У вас усе гаразд? Привіт хлопцям». Я відписав: «Передам дещо пізніше, бо наразі я вдома». Ми домовилися про зустріч наступного дня. Потім Наталя запросила мене зустріти Новий рік разом з її сім’єю, і так вийшло, що я в них дещо затримався. Далі приїхав на Різдво, на Новий рік за старим стилем — отак разом із Наталею провели всю мою відпустку. Наступного разу зміг вирватися на Наталин день народження — 19 березня — і з тонким натяком подарував їй обручку. А вже через місяць, коли демобілізувався, ми одружилися: 21 квітня зареєстрували шлюб, а 25-го — зіграли весілля».

Наталя розповідає, що перед весіллям вирішили пригадати українські традиції: одягнувшись разом із дружками в національний одяг, iз вінками на голові, ходили містом і з хлібом-сіллю запрошували найближчих родичів на весільні урочистості. «Коли щасливі молодята, коли вони закохано дивляться одне на одного, то кращого весілля годі й придумати, — додає Людмила Миколаївна. — Усі присутні веселилися від душі: першого дня прийшло 110 гостей, другого — 80, третього — 45. Третього дня я вже попросила: люди добрі, мовляв, не здумайте прийти ще й завтра. Та найстійкіші все ж завітали».

— Познайомившись із Наталею, коли конкретно зрозуміли, що з нею одружитеся? — запитую Олександра.

— 29 грудня, першого ж дня, коли ми зустрілися в кафе у моєму селі Велика Круча, — впевнено відповідає той. — Я сказав тоді Наталі, що вона «влипла» — доведеться їй виходити за мене заміж.

— Наталю, а коли ви зрозуміли, що «влипли»?

— Мабуть, після зустрічі Нового року. Саша дуже комунікабельний, з усіма знаходить спільну мову. І коли ми почали спілкуватися, у мене було таке відчуття, що знаємо одне одного багато років. Мабуть, це і є показником того, що ти зустрів свою другу половинку.

— Це після того, як побували в зоні АТО, ви так поспішаєте жити? — звертаюся до Олександра.

— Так, цей період життя багато чого мене навчив, — погоджується молодий чоловік. — Там швидше дорослішаєш, починаєш більше цінувати життя, замислюєшся над тим, що хорошого в ньому зробив: кому допоміг, кого зігрів. Коли почалися перші обстріли, я став думати, що, може, потрібно було одружитися ще до армії — зараз уже мав би сина чи доньку. І якщо зі мною щось трапилося б, по землі ходило б моє продовження — таким чином наш рід не перервався б. Останнім часом я тільки те й говорив, що от повернуся додому — й одразу ж одружуся. І, може, саме ця думка гріла мені душу, допомогла не впасти в розпач і дочекатися цього дня.

Людмила Миколаївна зятем не нахвалиться. Пригадує, що, коли той уперше переступив поріг їхнього дому, у неї було таке відчуття, ніби це рідна людина. Тепер, каже, здається, що він увесь час із ними жив. Молоді люди, до речі, не прагнуть жити окремо від батьків. Наталя запевняє, що, й мешкаючи разом, ніхто не відчуває якогось дискомфорту. Тим паче що молоде подружжя мешкає на другому поверсі будинку, а батьки — на першому. Зустрічаються ж, як правило, на кухні.

А от бабуся Алла Йосипівна на прізвище Стрілець, котра у свої 73 їздить на велосипеді, лазить по деревах і на наше прохання запросто робить шпагат, розчулено стверджує: «Сашка нам сам Господь послав. Я подарувала молодятам на весілля, поміж інших презентів, телевізор. Хай їм Бог дає сімейного щастя і пошле первістка, себто мого другого правнука».

— А ви думали про те, що, проживаючи зовсім поряд, могли б так ніколи й не зустрітися? — звертаюся насамкінець до молодого подружжя.

— Так, ми це обговорювали. Я, до речі, свого часу була у Великій Кручі — і в ресторані, і в музеї — й не могла собі навіть уявити, що звідти буде мій майбутній обранець, — посміхається Наталя. — Вважаю, мені просто пощастило.

— А з вами бувало таке, що, скажімо, щось шукаєте, і оте «щось» зовсім поряд, а ви його не помічаєте? Виявляється, щоб побачити його, потрібно відійти якомога далі. Отак і в нас вийшло, — філософствує Олександр.

У соціальних мережах люди вже активно пишуть про роботу нових поліцейських, які за прикладом американських колег допомагають громадянам у будь-яких ситуаціях : «Ввечері мою маму кусає собака. Жінка-власниця — нуль реакції і йде мовчки в під’їзд. Повз проїжджає патруль. Спиняємо. Виходять усміхнені поліцейські, вітаються та питають, чим можуть допомогти. Заспокоюють маму, пропонують поїхати у травмпункт. Вирішують йти до під’їзду та шукати собаку і горе-власницю. За п’ять хвилин розпитали у сусідів, де живе, як часто вигулює. Одразу знайшли статтю правопорушення та написали заяву. Пообіцяли, що триматимуть на контролі й завтра будуть говорити з нею. Приємно, коли чують і допомагають. Хочеться вірити, що в них усе вийде» — пише на своїй сторінці молода киянка Галина Рудик.

У «Фейсбуцi» є офіційна сторінка нової патрульної поліції, де адміністратори сторінки звітуватимуть про досягнення та результати роботи українських поліцейських.

УМ