Кремлівська пропаганда висвітлює лише вигідні для Кремля цитати зі звітів СММ ОБСЄ. В російських ЗМІ поширюється інформація про “перешкоди в роботі місії ОБСЄ українськими військовими”. Насправді в цьому звіті зафіксована дуже важлива інформація, яка свідчить, що офіційні данні представників Збройних Сил РФ суттєво відрізняється від позиції Кремля щодо порушення мінських угод проросійськими бойовиками. Фактично, ЗСРФ офіційно визнають, що Мінські угоди порушуються терористами “ДНР” та “ЛНР”. 15 червня місія ОБСЄ отримала від представників ЗСУ та Збройних Сил Російської Федерації (спільна група по контролю припинення вогню) журнали з записами порушень режиму припинення вогню на Донбасі. Згідно даних ЗСУ було 102 випадки порушення режиму припинення в огню, 86 з яких вчинили незаконні збройні формування. Згідно даних з журналу представників Збройних Сил РФ режим припинення вогню порушувався 87 раз, з яких 65 випадків порушення вчинили незаконні збройні формування.

Вони не давали вмирати надії... Надії на кращу долю України — вільну, квітучу, незалежну, соборну і щасливу.

Вони несли правду... Правду про життя в Україні, долю простого люду, його знехтувані права і злочинні дії влади.

Їх боялися... Боялися власть імущі. Боялися за ту ж правду, яка могла розбурхати людську свідомість і позбавити безмежного й безсоромного владарювання.

За їх виготовлення і поширення переслідували, заарештовували, кидали у тюрми і навіть розстрілювали.

Короткі, ємні, насичені неспростовними й убивчими фактами, разючі й емоційні, звернені до серця й розуму кожного українця. Вони потай писалися й переписувалися від руки, друкувалися на примітивних машинках подалі від допитливих очей чи під землею у криївках, у підпільних друкарнях чи просто розмножувалися на ксероксі.

Напевне, ніде у світі не були так поширені, затребувані, популярні і потрібні листівки, як в Україні. Бо тут був царат, більшовицька диктатура, насильницька колективізація, Голодомор, окупація, гоніння на інакодумців. І був постійний спротив.

Ну що б, здавалося, слова?

Історія радянських спецслужб рясніє численними фактами боротьби з виконавцями й поширювачами листівок. Тисячі, десятки тисяч заведених сигналів, справ оперативної перевірки, розробки, розшуку, спостереження. А ще — профілактики, офіційних застережень, кримінальних справ, судів, вироків, скалічених доль... Усе це було в нашій далекій і, чого критися, не такій уже й далекій вітчизняній історії.

Найзатятіших анонімних виконавців листівок проти лідерів правлячої комуністичної партії найкращі фахівці ЧК-ДПУ-НКВС-МДБ-КДБ розшукували роками, збирали і звіряли почерки, відбитки шрифтів геть з усіх друкарських машинок, які тільки могли знайти, на облік брали ксерокси і їхніх власників, насаджували агентуру в друкарнях. Скільки витрачалося на все це сил, часу, паперу, коштів!

Ці думки мені навіяв невеликий конверт з архівної справи № 1812 (т. 2, арк. 146) галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України. У цій багатотомній справі зібрано матеріали про діяльність розвідки Державного центру Української Народної Республіки в еміграції у 1920—1930-ті роки. Зокрема, й про роботу пропагандистської секції УНРівської спецслужби, яка існувала нарівні з розвідувальною, що мала назву «Наступ», і контррозвідувальною, яку йменували «Оборона». Пропагандистську ж секцію, чи то референтуру, її очільники називали «Студії».

Як засвідчують архівні документи, інформаційно-пропагандистській і контрпропагандистській роботі тоді надавали винятково важливого значення і вели її досить енергійно.

Ці «студії» полягали у всебічному дослідженні стану справ в Україні в усіх сферах політичного, економічного і суспільного життя. Необхідні відомості отримували як розвідувальним шляхом через агентів, що перекидалися через спеціально організовані на кордоні з радянською Україною розвідувальні пункти, так і вивченням радянської преси, різних статистичних, пропагандистських та інших друкованих видань, що різними шляхами надходили до країн осідання УНРівської еміграції. На підставі цього готували матеріали щодо становища в Україні, які репрезентували на міжнародних форумах, у закордонній пресі, використовували при виданні власних українських часописів за кордоном, а ще — написанні листівок.

Кур’єри й агенти УНРівської розвідки з ризиком для життя невтомно доправляли ці листівки в Україну, поширювали через місцеві повстанські осередки, розкидали і розклеювали на вокзалах, ринках, у транспорті, де люди жадібно ловили кожне слово правди. Бо цієї правди ой як не вистачало як на теренах радянської України, так і за її межами.

Викрити, щоб перемогти

Вельми цікаві рекомендації, як саме треба будувати пропагандистську роботу. Вони викладені у відповідній інструкції, де зазначається: «...В сенсі пропаганди зовнішньої: а) ...паралізувати всі ворожі напади чужинців, головно москвичів і їх прихильників та їх агітації серед українців; б) поборювати виступи москалів і їх прихильників, особливо в цей небезпечний час посиленої совітської агітації й поширеного чужинецького совітофільства на міжнародному форумі.

Ударної: а) розкривати нашим людям справжні імперіалістичні, егоїстичні і поневолюючі цілі москалів і їх підступні засоби щодо оплутування легкодухів; б) інформувати про ці москальські цілі і засоби чужинців і всугерувати їм відпір за обманних і насильницьких методів москалів; в) інформувати чужинців про українську справу...

...Для того щоб розвинути повно палку пропаганду во всю ширину і глибину, як того вимагає сама суть сучасної модерної пропаганди, психологічного бою на всіх фронтах... треба не тільки що посилити практиковані нами досі, доволі заслабі засоби і прийоми, а необхідно вповні використати всю теперішню вдосконалену й уточнену пропагандистську техніку...».

Після прочитання цих рекомендацій мимоволі ловиш себе на думці, наскільки вони актуальні й нині, в умовах російської агресії проти України. Взагалі усі події недалекої і давньої української історії тепер сприймаються саме через призму подій на сході нашої країни. Вони бачаться під іншим, особливим кутом зору.

І ці листівки, знайдені в конверті й зашиті в архівну справу про діяльність УНРівської розвідки, я читав і перечитував з думкою про сьогодення. Природу їх появи достеменно дослідити не вдалося. Напевне, вони писалися фахівцями прогандистської секції спецслужби УНР чи то журналістами з емігрантських українських часописів і в подальшому кур’єрами розвідки доправлялися в Україну. Датовані всі 1930-м роком.

Та важливо не тільки це. Головним є зміст листівок, який зачіпає за живе і змушує ще й ще раз задумуватися над природою російсько-українських відносин на різних історичних етапах, осмислювати їх і переосмислювати.

Адресна підтримка

У зверненні «До українських робітників» ставиться запитання: «Чи переконались уже Ви, що московська грабіжницька влада на Україні виступає як хижий власник-експлоататор, обернувши наш край в рабську колонію, а Вас, українських робітників, у німих безборонних рабів. Чи зрозуміло Вам, що під покришкою «соціалістичного будівництва» наїзницька влада на Україні запровадила і запроваджує чужий і ворожий народові московський державний капіталізм».

Далі автори листівки пишуть про те, що «грабіжницька московська влада пішла війною на Українську Народну Республіку з єдиною метою — заволодіти нашою родючою землею та величезними фабриками і заводами. «Хлебца нє хватіло» цим московським господарям ще в 18-му році. Українського вугілля та заліза забракло московській голоті. Дика північна орда знала, що з правдивими своїми гаслами — «даєш хлєб», «даєш уголь», «даєш желєзо», «даєш сахар» — прихильників на Україні не знайдеш, отже, треба було хитрувати та дурити «хахлів», і вони викинули для українського селянина гасла «мир хижинам — война дворам», а для робітників «вся влада — робітникам». А що ж запровадили москалі на ділі?

...Москалі обернули Україну в свою колонію і грабують її так, як ні одну колонію в світі тепер ніхто не грабує.

...Дикунський терор, провокація, «штрейкбрехерство» чи так зване «ударництво» та «видвиженство», політика упослідження місцевого українського робітництва на користь приїжджих сезонових москалів — ось наслідки московської окупації».

У зверненні «До інтелігенції на Україні» звучить заклик до освічених, мислячих українців і наголошується, що «українська національна революція неминуча, як завтрашній день, і що за національну незалежність український народ буде боротись аж до рішучої перемоги. Усі змагання «єдінонєдєлімцев» затягнуть лише криваву збройну боротьбу та загострять міжнаціональні відносини на Україні.

Особливо перед інтелігенцією національних меншостей на Україні стоїть тяжке, але неминуче питання: чи з українським народом в його боротьбі за послідовно-демократичну республіку з найбільшими правами для національних меншостей, чи проти українського народу, за московську деспотію, червону чи білу? Третього не дано: загальноросійська демократія, федерація — виключені, що довела найбільш послідовно на папері совітська союзна конституція».

У листівці «До червоноармійців-українців» головний акцент робиться на гаслі, що поставлене під малюнком, — «Знай, що в Кремлі сидять найлютіші вороги твого народу!!!». А в заключній частині емоційно виписаного тексту зазначається: «Пам’ятай, що завдання кожного сина Українського народу, а тим більше вояка, є Народ свій боронити, а тому завжди виступай зі зброєю в руках в обороні Народу, коли його кривдитимуть комисари, ДПУ та інша сволота.

...Коли в поневолених Москвою землях повстануть люди проти насильників і будуть їх бити та виганяти, щоб самім порядкувати в своїх краях — пам’ятай, що і твій край поневолений. Не воюй з повстанцями і не обороняй свого ворога — совітську власть московську. Пам’ятай, що і грузин, і татарин, і черкес, і туркмен — всі твої приятелі та союзники, бо всі вони, як і ти, хотять визволитися з-під московського ярма. Приставай до повстанців і помагай їм.

Тим часом змовляйся зі своїми товаришами, ближчими та рідними, що, коли московську владу почнуть на Україні чорти брати, бути готовим її загибелі помагати. Час цей вже недалеко!».

Це вже було

Якщо трішки перефразувати, то буде цілком актуально й сьогодні, і не лише на теренах України, а й на пострадянському просторі, та і в самій Росії. І це попри те, що написано 85 років тому.

У відповідь на провокації і всілякі дезінформації, які кремлівська пропаганда й понині масово тиражує у закордонних ЗМІ, спецслужби УНР свого часу випускали листівки з назвою «Чергова провокація». У одній з таких відозв застерігали: «Світові провокатори — московські большевики пустили через своїх закордонних агентів чергову брехню про Уряд Української Народної Республіки...

Кортить нашим сусідонькам «розвал У.Н.Р.»! ...Ворог краще знає, з якого боку загрожує йому небезпека. Ворог добре знає значіння єдности та непохитности в боротьбі.

То хай же пам’ятає ворог, що нема тієї сили, яка б захитала міць і твердість нашого національно-державного проводу! Хай пам’ятає, що наша боротьба закінчиться тільки на межах звільненої батьківщини! Хай жахається й надалі нашого жовтоблакитного прапору, бо вже швидко той скривавлений прапор замає на вулицях вільного золотоверхого Київа! Хай зрозуміє ворог нарешті, що нам не потрібна жодна диктатура, бо диктатором нашим є серце кожного патріота, кожного борця за визволення! Лиш така диктатура дасть Україні перемогу, а лицарям-борцям — невмирущу славу».

Патріотична українська розвідка намагалася усіма доступними способами апелювати із-за кордону до широкого загалу світової громадськості і до мешканців України. На жаль, радянські спецслужби, набагато чисельніші, організованіші й агресивніші, стояли на заваді правдивому слову, а його носіїв жорстоко карали.

Сьогодні така форма інформаційно-пропагандистського протиборства, як листівки, комусь може здатися малоефективною. Та варто робити поправку на час і обставини, за яких усе відбувалося. А ще треба вміти виносити уроки з минулого. Понад те, досліджуючи артефакти з архівів спецслужб, нині важливо звертати увагу не стільки на форми тогочасної роботи, скільки на зміст, зокрема на зміст тих же листівок.

В умовах глобального засилля телебачення й інтернету інформаційна війна, розв’язана проти України Російською Федерацією, неспівставна з тією, що вели більшовики у минулому. Водночас гнучкішою й ефективнішою має бути протидія на усіх фронтах. Правдивим, чесним, зрозумілим і переконливим словом. І рішучими діями. Така робота вже ведеться і набирає обертів. Напевне, ще недостатньо. Але ж і не про все ще можна розповідати...

До редакції нашої газети надійшов тривожний лист з Магдалинівського району, що на Дніпропетровщині. Керівники місцевих осередків політичних партій («Рух», «УДАР», «Наша Україна») та громадських організацій («Союз Чорнобиль України», «Спілка ветеранів Афганістану») називають його відкритим зверненням до Президента України Петра Порошенка.

«Доводимо до Вашого відома, що в нашому районі склалася абсурдна ситуація щодо призначення на посаду голови райдержадміністрації Мостового Юрія Івановича, запеклого «регіонала», — інформують активісти главу української держави. — «Заслуг» у нього ще чимало, а найголовніша — перебуваючи на посаді заступника голови Магдалинівської райдержадміністрації, він, погрожуючи людям звільненням з роботи, зігнав близько 100 працівників бюджетної сфери (вчителі, працівники державних установ) та особисто возив їх до Києва на «антимайдан» у лютому 2014 року».

Тож активісти роблять висновок про «вибіркову» люстрацію і запитують недвозначно: «За що гинули люди на Майдані, а зараз гинуть на війні?».

Аналогічне звернення наша редакція отримала і з Царичанського району.

А представники громади Новомосковського району звернулися з відкритим листом до голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації Валентина Резніченка, який так і назвали «Ми не допустимо реваншу!». Люди протестували проти перебування на посаді на той час виконувача обов’язків голови райдержадміністрації Олександра Чечеленка. «Ми не можемо стояти осторонь і дивитися, як до влади у районі йдуть «регіонали», — категорично оцінюють такий факт підписанти.

Отож інкримінують панові Чечеленку, який з вересня 2013 року очолює місцевий осередок Партії регіонів, організацію та координацію рейдерських захоплень сільгосппідприємств та їхніх земель, а з тим і вироблюваної продукції.

«З січня 2014 року Чечеленко О. Ю. займався розміщенням та організацією проживання найманців — «тітушок» на території Новомосковського району, зокрема на базі відпочинку «Прем’єр»... Ці найманці у подальшому брали активну участь у боротьбі проти вільного волевиявлення громадян, у так званих «антимайданах», як у м. Києві, так і біля Дніпропетровської обласної державної адміністрації», — пишуть люди.

Щоправда, тут до призначення пана Чечеленка головою РДА все ж не дійшло. Проте він спокійно продовжує працювати на посаді заступника.

«На нашу думку, Революція гідності не повинна сприйматися народом як простий перерозподіл влади, зміна одних прізвищ на інші, бо у такий спосіб державу не зміниш. Влада повинна, зрештою, зрозуміти, що вона — тільки виконавець, слуга народу, а не господар, і за свої діяння має відповідати перед українцями», — наголошують у своєму відкритому листі представники громади Новомосковщини, але голову облдержадміністрації такі слова ніскільки не зворушили. Адже призначення отримав Павло Селіхов, особа теж, як запевняють люди, з колоди Партії регіонів. Тут навіть не допомогло втручання «важковаговиків». Колишній заступник голови Дніпропетровської облдержадміністрації Ігоря Коломойського Геннадій Корбан разом з нардепом Андрієм Денисенком особисто завітали до Новомосковська з вимогою до цього пана написати заяву про відставку. Але це їм не вдалося. А Павло Селіхов навіть написав заяви до МВС та СБУ з приводу протиправних дій Корбана.

«Павло Іванович Селіхов був призначений Президентом України на посаду голови Новомосковського району після широких консультацій з місцевою громадськістю», — прокоментував таке призначення радник голови Дніпропетровської облдержадміністрації Гліб Пригунов.

Саме Глібу Пригунову, донедавна одному з лідерів обласного осередку «Фронту змін», а тепер — фактично першій особі в ієрархії Блоку Петра Порошенка на Дніпропетровщині, людський поголос приписує ключову роль у такій хвилі щонайменше малозрозумілих кадрових призначень.

А наскільки «широкі консультації» ведуться щодо цього, наочно спростовується в інших районах.

У Синельниковому, наприклад, ні сіло ні впало на посаді голови райдержадміністрації було представлено Олександра Шабанова, який дотепер жодного управлінського досвіду не мав. Не встиг чоловік більш-менш у своєму новому кріслі вмоститися, як знакові люди району влаштували прибульцю публічну «порку» з відеозаписом, який вмить сколихнув місцевий медіа-простір. Так ось, невдоволення поважних персон Синельниківщини якраз і викликало те, що у них справді проводилися щодо цього призначення широкі консультації, проте пан Шабанов, який до цих країв ніякого відношення не має, у них жодним чином не фігурував. Однак новоспечений чиновник відразу став активно цікавитися земельними питаннями. Отож знакові люди, відповідаючи за свої слова під відеозапис, чемно попросили прибульця забиратися геть...

Згодом усе стало зрозумілим, як божий день, адже Олександр Шабанов виявився свояком ... Гліба Пригунова.

На Дніпропетровщині вже утвердилася переконаність, що відповідальні кадрові призначення є справою рук навіть не новоспеченого голови ОДА, який хоч і є уродженцем Дніпропетровська, однак людиною в управлінській ієрархії новою, а такого собі «сірого кардинала».

Ще яскравіший приклад цього можна почерпнути у Софіївському районі. На відміну від інших регіонів області, де громадськість зазвичай згуртовувалася «проти» когось, а не «за», але після «широких консультацій» на ключовій посаді опинявся саме цей «проти», то тут усе сталося навпаки. А тому ще показовіше стосовно лицемірства нинішньої обласної влади.

Адже Софіївський район, без перебільшень, став стіною на захист свого 26-річного голови райдержадміністрації Віталія Ащаулова. І настільки згуртувався, що це сприйнялося за щось більше, аніж «широкі консультації». Роботодавці, політичні партії, парафіяни, працівники органів місцевого самоврядування, депутати рад різних рівнів, громадські організації, керівники і працівники агроформувань зібрали на підтримку молодого керівника незліченну кількість підписів, розділивши їх на зазначені категорії, аби наочно підтвердити свою єдність у цьому.

Спершу люди хотіли вірити, що Президент звільнив Ащаулова з міркувань суто формальних, адже його призначав на посаду Олександр Турчинов як «в. о.». А тому доводилося сподіватися на перепризначення. Потім стало зрозумілим, що саме у цьому районі найшла коса на камінь принципово.

Визначальним фактором стала зовсім не молодість Віталія Ащаулова, а саме його рішучість у втіленні в життя того, за «що гинули люди на Майдані і зараз — на війні».

У часи всевладдя Партії регіонів, особливо у районах, що прилягають до Кривого Рогу, звідки походять всі ключові фігури цієї політичної сили на Дніпропетровщині, величезні земельні площі стали незбагненним чином потрапляти до рук ... інвалідів. Чи, точніше, — обласної громадської організації «Управління соціального захисту ветеранів та інвалідів МВС України «Добробут». Дніпропетровські журналісти з ніг збилися у пошуках доказів її фактичного існування. Тим паче — конкретних дій щодо такого «захисту». Проте їм щось виявити так і не вдалося...

Проте, незважаючи на це, попередник Віталія Ащаулова на посаді голови Софіївської райдержадміністрації Сергій Рижков 9 вересня 2011 року одним розчерком пера підписав відразу 34 (!) розпорядження «щодо відведення земельних ділянок об’єднанню громадян «Добробут». Це загалом склало площу 2,5 тисячі гектарів оціночною вартістю 50 мільйонів гривень.

Раніше землі належали агроцеху «Саксаганський» Східного гірничозбагачувального комбінату. Сотні селянських родин, які завдяки цьому мали стабільний доход, стали плекати надії на роздержавлення підприємства, щоб отримати право на приватизацію годувальниці, на якій вони живуть. Але звідки не візьмися, з’явилися «інваліди». Хоча громадська організація, згідно з чинним законодавством, може претендувати хіба що на підсобну земельну ділянку. Тут же «інваліди» розгорнули справжнє товарне виробництво.

Коли ж в Україні повіяло вітром перемін, органи прокуратури звернулися до суду в інтересах держави з позовом про скасування зазначених розпоряджень пана Рижкова і повернення землі від «інвалідів» державі. Одним з відповідачів, звісно ж, стала Софіївська РДА на чолі з її тодішнім головою Віталієм Ащауловим.

Проте виникла ситуація справді нестандартна. Ащаулов став категорично заявляти, що проти такого позову не заперечує, і засвідчувати свою солідарність з селянами.

І, здавалося б, справедливість вже восторжествувала. Дніпропетровський господарський апеляційний суд задовольнив позовні вимоги прокуратури повністю. Селяни зітхнули полегшено. Але виявилося, що все це до пори до часу... Всі надії за одну мить зруйнував Вищий господарський суд України, що визнав правоту за «інвалідами», які навіть у своїй касаційній скарзі не спромоглися вказати власні контактні дані, сховавшись за тривіальним «засоби зв’язку відсутні». Селяни переконані, що саме у вищій судовій інстанції продовжують контролювати всі процеси «вчорашні». Бо як інакше можна пояснити, що Феміда може ухвалювати рішення на користь тих, у кого навіть «засоби зв’язку відсутні»? Та й ситуація з «Саксаганським» далеко не єдиний приклад ненажерливості таємничих «інвалідів». За таким же сценарієм їм дісталися землі і в інших районах Дніпропетровщини, насамперед тих, що прилягають до Криворізького, де колись голова дніпропетровської обласної організації Партії регіонів, а нині нардеп Олександр Вілкул на виборах до облради набирав до 90 відсотків голосів виборців.

Хоча, здавалося б, ніщо не може завадити перепризначенню Віталія Ащаулова на посаді, бо ніде на Дніпропетровщині люди, незалежно від політичних уподобань чи роду занять, настільки не згуртувалися навколо свого молодого уродженця, який за короткий час устиг завоювати загальну повагу і бажання працювати на благо саме Софіївського району, а не власної кишені. Однак усе вийшло за принципом «Васько слухає та їсть». На посаду голови РДА призначили «сіру кардиналку», яка й на Софіївщині пропрацювала років зо два, зате є вихідцем, звісно ж, з району Криворізького. Про «широкі консультації» дніпропетровська влада у цьому випадку згадувати не наважується...

УМ

Вчера, во время «стратегической сессии Одесского региона» новый глава ОГА Михаил Саакашвили анонсировал несколько вещей, от которых у многих карьеристов, пустивших корни в наиболее коррумпированных областях, схватило сердце.

Прежде всего, Михаил заявил, что планирует полностью заменить милицию. То есть, старого коллектива не останется, а будет набран исключительно новый штат. Фактически, он реализует уже испробованный в Грузии сценарий. Насколько это будет успешно в Украине, а если быть точнее – в Одесской области?

То, что милиция в Украине это наиболее коррумпированный кластер даже и обсуждать не стоит, факт известный всей стране и отношение к данной профессии у многих украинцев соответствующее. В Грузии же, стране сопоставимой по численности населения и размерам с Одесской областью, получилось не только реформировать данную структуру с заменой персонала, но полностью изменить отношение населения. На сегодняшний день полиции в Грузии доверяют и коррупция в этой структуре не закономерность, а нечто из ряда вон выходящее.

Но, возникает вопрос, что же будет со всеми теми тысячами милиционерами, которые окажутся «на воздухе»? Не создадут ли они опасную, критическую массу в области, которая может быть использована антигосударственными силами? Разумеется, тысячи безработных на рынке труда это проблемный момент, но вот тут возникает профилирующий момент. На место этих самых милиционеров будут набираться люди не всегда имеющие, что-либо общее с органами правопорядок. Зачастую это люди со всем иного образования и профессии. Таким образом, будет освобождаться ниш в других профессиях, благодаря обучению которым экс-милиционеры смогут не сидеть на одном пособии.

Что же до использования бывших милиционеров сепаратистами… По сути, милиция, как таковая, никогда одесситов не защищала от этих самых сепаратистских проявлений. Вспомним хотя бы кровавые события 2014 года, когда по мирным демонстрантам стреляли из автоматов из-за спин милиционеров. Ни у одного милиционера тогда не заиграла совесть и он то, что не попытался остановить убийц с огнестрельным оружием, но и покинуть «ряды позора». А потому, возникни аналогичный прецедент завтра, чью бы сторону приняли милиционеры?

Только на сегодняшний момент они бы были не только количественной массой, но еще и с полномочиями и оружием. Именно бездействие и недоверие к милиции заставили одесситов объединяться в патриотические группы самообороны, которые сейчас эволюционировали в вооруженные роты охраны при военкоматах.

Так же следует упомянуть и момент взаимодействия милиции в масштабах Украины. Если в Одессе удастся выстроить орган охраны правопорядка по Грузинскому образцу, то он будет показателем для всей Украины, в областях которой по-прежнему будут коррумпированные милиционеры.

Это нарушит баланс «порочного круга» и взор свысока, надменный и пренебрежительный, на милиционера той или иной области от проезжающего одессита будет немалым психологическим давлением.

И, кто знает, может на подсознательном уровне начнется изменение всей… хотя, нет, только полная замена. Под корень. Да и коммерсантам – скупайте валидол, он уже крайне востребован.

А то ли еще будет!