У Латвії, де російська діаспора є найбільшою (27,3% росіян за даними перепису 2011 року), ситуація, мабуть, найскладніша. Принаймні на парламентському зрізі, що є дуже показовим. На жовтневих виборах 2014 року до латвійського Сейму увірвалася проросійська партія «Согласіє» (Saskana), котра була утворена шляхом злиття Соціал-демократичної партії, партії «Народного согласія» та партії «Центр». Очолює її мер Риги Ніл Ушаков. Під егідою свого лідера «ушаковці» взяли в Сеймі 24 мандати зі 100 можливих. Їхня фракція є найчисельнішою, хоча і опозиційною.

У керівній верхівці «Согласія» заміксовані російські та латвійські імена, хоча превалюють, як не дивно, останні: Яніс Урбанович, Валерій Агєшін, Іван Рибаков, Егіл Рутковскіс, Яніс Матуліс, Міхаїл Каменецький, Айвар Бергерс, Арманд Страздс. Першим кроком «Согласія» стало підписання угоди про співпрацю з «Єдиною Росією». Зміст такої співпраці уявити нескладно. Як нескладно уявити і виборчі тези Ніла Ушакова: під час кампанії він акцентував на тому, що стосунки Латвії та Росії — це «стосунки втрачених можливостей».

І це ще не найбільш провокативна заява Ушакова. Мер Риги взагалі любить епатувати патріотично налаштовану публіку Латвії. Коли після полум’яної промови Ушакова 9 Травня, яку він виголосив російською, меру запропонували пройти перевірку на знання латвійської мови, він закликав активістів проекзаменувати таким чином ще й його кота. Ушаков — противник санкцій щодо Росії і великий поціновувач імперського антуражу, що проявляється у його любові до георгіївських стрічок та покладання вінків на могили радянських солдатiв.

Неймовірно, але в березні цього року Ушаков навіщось відвідував похорони Бориса Нємцова, хоча справжня мета його приїзду до Росії полягала, вочевидь, в інструктажі, який він отримав від своїх кремлівських кураторів. А також у зустрічі з мером Москви Сергієм Собяніним — за її результатами було ухвалено проведення «днів Москви у Ризі». Відбудеться дійство вже цьогоріч.

Ушаков та його політична сила тісно пов’язані з проросійським Першим Балтійським каналом, ретранслятором Першого каналу Росії. Після виборів 2014 року довкола цього каналу розгорівся неабиякий скандал — голова комісії Сейму з національної безпеки Індуліс Емсіс заявив, що через так звану «Координаційну раду російських організацій Литви» був перерахований мільйон доларів — гроші призначалися для «корекції» результатів виборів. У процесі було задіяно кілька проросійських медіа, зокрема і Перший Балтійський канал.

Слід зауважити, що до початку політичної кар’єри Ніл Ушаков робив кар’єру журналістську. Десять років тому він очолював службу новин Першого Балтійського. Під його керівництвом канал демонстрував цикл передач «Таємниці століття», в яких стверджувалося, зокрема, що жодної радянської окупації країн Балтії не було. Обурення латвійців не знало меж, проте канал закрити не вдалося — він функціонує і понинi. А направляє його підривну роботу все той-таки Ушаков.

Латвійське видання «Kompromat.Lv» зазначає, що Ушаков буквально оселився на Першому Балтійському. Нещодавно політик заявив, що претендуватиме на посаду прем’єра. «Kompromat.Lv» пише, що керівник управління адміністрації резидента РФ Модест Колеров та політтехнолог Глєб Павловський вже почали «розкрутку» Ушакова як непересічного об’єднувача всіх скривджених росіян. Є версія, що зустріччю з Ушаковим не погребував і Путін — мера Риги буцімто запросили на рандеву до Кремля.

А от Тетяна Жданок, ще одна яскрава постать з обойми путінських агентів, навряд чи була удостоєна такої честі. Жданок представляє партію з доволі промовистою назвою — «Рускій союз Латвії». «Союз» програв вибори до Сейму, але зміг делегувати свого кандидата до Європарламенту. Ним, власне, і стала Жданок. У квітні 2015-го очільник поліції безпеки Латвії Нормунд Межвієтіс звинуватив її в отриманні фінансування від Кремля.

Чи перераховують Жданок персональну спонсорську допомогу з Москви, лишилося наразі не доведеним. А от те, що її «Латвійський комітет з прав людини» отримав від російського «Фонду підтримки співвітчизників за кордоном» 90 тисяч євро, дійсно є фактом. Євродепутат від Естонії Індрек Таранд, спостерігаючи за діями колеги, заявив нещодавно, що головна мета Жданок — «зводити наклеп на Латвію та виконувати інші вказівки РФ».

У цілому «Рускій союз Латвії» провадить досить агресивну політику, стверджуючи, зокрема, що росіяни — найдавніший та найбільший прошарок населення республіки. Ця ненаукова фантастика чомусь автоматично позбавляє російську діаспору необхідності вивчати латвійську мову. Кожен акцент на обов’язковому знанні державної мови провокує вереск з приводу етноциду росіян у Латвії. А солістом цього хору є, зокрема, і Жданок. Між іншим, латвійські ЗМІ стверджують, що Жданок через двоюрідну сестру своєї матері доводиться родичкою Владіміру Путіну.

Інший цікавий факт полягає у тому, кого саме обрав у союзники «Рускій союз Латвії». Якщо у «Согласія» в партнерах — «Єдина Росія», то інтернаціоналом «Союзу» є українська партія «Рускоє єдінство». Та сама, котра під проводом Сергія Аксьонова всіляко сприяла анексії Криму. Щоправда, нині «Рускоє єдінство» вже не існує. Але не через заборону його діяльності на території України, ухваленої в судовому порядку. Незадовго після захоплення Криму партія саморозпустилася, тож «Рускій союз» лишився без української підтримки.

Але не без союзників усередині Латвії. На роль останніх може претендувати партія «За родной язик!», очолювана Владіміром Ліндерманом (в минулому Ліндерман був одним iз засновників Націонал-большевістської партії і власником першого відкритого на території СРСР секс-шопу). Як і «Рускоє єдінство», партія «За родной язик!» займається такою близькою серцю всіх росіян справою — сепаратизмом.

Ідеться про активне і давнішнє лобіювання Ліндерманом ідеї відділення Латгалії (області на сході Латвії, яка займає приблизно чверть території республіки) та приєднання її до Росії. Власне, у боротьбі за створення латвійського Донбасу Ліндерман та Жданок вже давно об’єднали зусилля. І, до речі, «Рускій союз Латвії» був першою партією, котра визнала анексований Крим російською територією, що викликало протести європарламентарів Мартіна Шульца та Елмара Брока.

Це, однак, не справило враження на Жданок. Її однопартієць Юрій Зайцев уже виніс латвійському уряду останнє сепаратистське попередження. Латвія мусить розширити права російськомовних і ухвалити закон про нульове громадянство. Інакше Латгалія покине республіку і заживе власним суверенітетом. Одним словом, «всьо буде Донбас», погрожує Зайцев із партнерами.

Російська діаспора Естонії є не набагато меншою за латвійську — 25,6%. Не менш значимим є і пропутінське лобі у цій республіці, тим паче, що й воно має свою власну точку опертя, свою власну Латгалію — прикордонне місто Нарву, де російська меншина домінує і пригнічує триколорами та георгіївськими стрічами етнічних естонців.

Інтереси російської діаспори в республіці представляють дві партії — Центристська та Конституційна. Перша, як не прикро, виросла з майже легендарного, створеного на початку 1988-го, Народного фронту Естонії. Весь цей час, тобто вже 27 років поспіль, центристів Естонії очолює Едгар Савісаар, він же — поки ще чинний мер Таллінна. Щоправда, 65-річний Савісаар після перенесеної ампутації ноги почувається вкрай незадовільно, тому довколополітична громадськість із дня на день очікує як на його відставку з посади градоначальника, так і на відмову від керівництва партії.

Попри те, що на зорі свого існування Народний фронт Естонії спільно з іншими «фронтами» прибалтійських республік боровся за незалежність від СРСР, у своєму нинішньому форматі партія дрейфує під крило Росії. У парламенті Естонії — Рійгікогу — центристи мають 26 мандатів зі 101 можливого, посідаючи друге за чисельністю місце. Їхня партія має стійку репутацію проросійського утворення. Саме через це визначення — pro-Russian — правники центристів судилися з агенцією Бі-Бі-Сі. Журналісти таки прибрали з одного зі своїх матеріалів ці слова, проте залишили інформацію про зв’язки Центристської партії з Путіним.

Свій висновок британські журналісти побудували на фактичному схваленні анексії Криму, яке прозвучало з вуст Едгара Савісаара. Беручи участь у цьогорічних березневих виборах до Рійгікогу, він говорив про «законність» претензій Росії на український півострів, а також акцентував на «більш дружнi стосунки з Росією». Чверті виборців це, вочевидь, сподобалося. Але джерела кажуть, що сам Савісаара перестав подобатися Москві. Не тому, що недостатньо активно обстоює її інтереси — у Кремлі розуміють, що час цього політика добігає кінця.

Хоча ще нещодавно його зв’язки з Росією були постійнi та міцнi. Настільки, що кiлька років тому естонська поліція безпеки (КаПо) склала рапорт на Савісаара, де його йменували «агентом впливу Росії» та «загрозою безпеці Естонії». Секретна служба інформувала уряд про те, що разом iз Савісааром до Москви постійно вояжують його соратники Айн Сеппік та Владімір Вельман. І про те, що під час візитів Савісаар намагається добитися аудієнції у Путіна чи хоча б у прем’єра РФ Медведєва. Одного разу під час такої зустрічі Савісаар почав випрошувати у керівництва Росії 1,5 мільйона євро — з метою «поглибити вплив Росії в Естонії».

Тим часом відсторонення Савісаара від керівництва центристами чекають не тільки в Москві, а й в офісі Конституційної партії. Її профіль — захист «уражених» прав російськомовного населення. Починаючи з 2003 року, партія регулярно програє вибори до Рійгікогу, а відтак шукає важковоза, котрий проштовхнув би її у парламент. Конституціоналісти вже об’єдналися з Лівою партією Естонії, але не проти того, щоб водити «дружбу» й з центристами також. Однак останні наразі нехтують бажаннями політичних лузерів. А ті покладають сподівання на те, що новий лідер Центристської партії виявиться, можливо, більш поступливим.

Конституційну партію Естонії очолює персонаж на ім’я Сергій Юргенс — виходець із підмосковного села. Він також є головою «Координаційної ради російських співвітчизників» — ця установа має символіку, де до двоголового імперського орла Росії ностальгійно тулиться герб Естонської РСР — із серпом, молотом та червоною п’ятикутною зіркою.

До «Ради співвітчизників» належить і радник посольства Росії Васілій Попов та голова ветеранських організацій Владімір Буряк. На щастя, Юргенс та йому подібні не мають значних медійних ресурсів. Їхня активність обмежена кількома інтернет-майданчиками, де популяризують «перемогу» радянської армії у Другій світовій, розповідають про переваги життя у Євразійському союзі та проводять форуми штибу «Паруса руского міра» тощо.

Натомість на міжнародній арені на благо Росії трудиться депутатка Європарламенту від Центристської партії Естонії Яна Тоом. Ця пані теж потрапляла в поле особливої уваги КаПо. Зокрема, через те, що чинила тиск на російські школи Таллінна, вимагаючи від них заяв щодо викладання тiльки російською мовою. Під час парламентської виборчої кампанії патріотично налаштовані естонці напівсерйозно-напівжартома зазначали, що для Естонії існують три головні небезпеки — Путін, Савісаар і Яна Тоом.

Остання, до речі, лобіює принцип загального громадянства — сама вона, будучи уродженкою Таллінна, отримала його лише у 2005-му як іноземець — із формулюванням «за особливі заслуги». Це дуже обурило представника Вільної партії Естонії Євгена Криштофовича, котрий зауважив, що після такого прецеденту він буде дуже обережно ставитися до будь-яких спроб обійти закон про громадянство.

А тим часом Яна Тоом достатньо успішно експлуатує тему «другосортності» російського населення та ксенофобських настроїв, які буцімто присутні в Естонії. Час від часу Тоом влаштовує конференції та лекторії на цю тему, з якими гастролює, зокрема, й до Нарви. А кошти на «просвітительську» роботу вона просить у фракції Європейських лібералів, яка входить до складу Європарламенту. Та, якщо вірити КаПо, ЄП — це не єдина каса, де пані Тоом розписується в отриманні грошей.

Третій прибалтійській республіці — Литві — пощастило двічі. По-перше, вона має дуже сильного та харизматичного лідера, а, по-друге, відсоток росіян у ній критично малий і ледь наближається до цифри «п’ять». (Найбільшою діаспорою Литви є польська громада). Проте не можна стверджувати, що цю державу повністю оминула проросійська істерія.

Останню роздмухують відразу три партії — Партія труда, «Рускій альянс» та «Союз рускіх Литви». З них усіх найбільшим невдахою є «Союз рускіх» — представництво у парламенті партія втратила ще у 2004-му, і відтоді не відновила свої позиції. До того ж вона неодноразово програвала і місцеві вибори. Що не завадило «Союзу рускіх» обрати собі в партнери (як і латвійському «Согласію») «Єдину Росію».

Місцева спецслужба — Державний департамент безпеки Литви — виявила достатньо терплячості, аби донести до лідера «Союзу» Сергія Дмітрієва одну просту думку. Його братання з росіянами є справою невдячною. В Росії, роз’яснює ДДБ, під поняттям «співвітчизники» мають на увазі не етнічну належність, а лояльність окремих осіб та їхню готовність сприяти політиці Кремля. Дмітрієва попередили: ДДБ вбачає у нинішній діяльності партії загрозу для безпеки Литви.

Той усе «зрозумів» і тут же написав два листи. Перший — Путіну — з проханням заснувати в республіці середні та вищі навчальні заклади, які «відповідали б стандартам Росії». Друга епістола призначалася керівництву Литви: в листі містилася вимога припинити критику Кремля за війну, розв’язану в Україні.

Матінка-Росія почула Дмітрієва. Йому відповів один із чиновників МЗС РФ — Костянтин Долгов. «Ми готові зайти так далеко, як цього вимагають уражені інтереси наших співвітчизників і кожна конкретна ситуація», — зазначив Долгов. Що ж стосується органів держбезпеки, які уважно слідкують за Дмітрієвим та йому подібними, то ДДБ упевнений: всі їхні дії направляє одна й та сама рука. «Вони не є хаотичними, вони координуються з єдиного центру», — зазначає голова департаменту Гедімінас Гріна.

Сказане Гріною справедливо і щодо «Руского альянсу» та його лідерки Тамари Лоханкіної, котра дуже любить розмірковувати про «фашизацію», яку переживає Литва. На щастя, «Альянс» також не представлений у литовському Сеймі — з великої політики він вибув у 2008-му і поки що не має шансів туди повернутися.

Натомість більш успішним є інший проросійський проект — Партія труда під проводом Віктора Успасських. На парламентських виборах 2012 року вона отримала 19,82% голосів, що дозволило їй претендувати у Сеймі на 17 місць з тих 70, які розігрувалися по багатомандатному округу; плюс відвоювати ще 12 мандатів на мажоритарних округах. Як бонус Партія труда отримала також одне представницьке місце у Європарламенті — воно дісталося Успасських. Щоправда, в 2013-му він був засуджений за шахрайство до 4 років ув’язнення, і Європарламент позбавив його депутатського імунітету. Природно, що сам Успасських пояснює кримінальне переслідування лише помстою влади за його політичну позицію.

А позиція ця, власне, така: коли в Литві для Успасських пахне смаженим (справа 2013 року була не першим його кримінальним переслідуванням), він просить політичного притулку в Росії. А коли вважає за потрібним повернутися на батьківщину — забуває про притулок. Утім, де саме батьківщина Успасських — питання окреме. Адже цей політик тісно пов’язаний з «Газпромом» — через Миколу Гуслистого, котрий був заступником правління компанії в далеких 90-х. За оцінками литовських ЗМІ, Успасських постачає в Литву до 80% російського газу (до речі, влада республіки має амбітний намір повністю відмовитися від російського палива у 2016 році).

Віктору Успасських та його Партії труда категорично не довіряє президент Литви Даля Грибаускайте. Відразу після виборів 2012 року вона заявила про те, що ця партія ніколи не стане членом правлячої коаліції — Грибаускайте не подобалося реноме Успасських, за яким тягнувся шлейф кримінальних справ. Пізніше, коли розпочалася російська агресія в Україну, до сумнівів президента додався ще один.

«Коли вирішуються питання безпеки та оборони Литви, а також і всього НАТО, я не можу запрошувати (до коаліції) представників Партії труда», — зазначила Грибаускайте. І скільки б не обурювалася з цього приводу ще одна членкиня цієї партії — спікер Сейму Лорета Граужинене (котра в часи Революції гідності виступала на київському Євромайдані зі словами підтримки), це не вплинуло на ситуацію. Грибаускайте залишилася непохитною.

...Проблема російської діаспори та її шкідливого впливу на суспільні процеси в Балтії є гострою та актуальною. Російськомовне населення всіх трьох балтійських республік не бажає залишати своєї власної зони комфорту, розширювати кругозір та розвивати в собі бодай найменше критичне мислення щодо російської пропаганди. Воно традиційно віддає перевагу російським телеканалам, успішно засвоюючи їхню маячню. На добре підготовлений ґрунт лягає родюче зерно. А ті, хто буде його плекати, зрощувати та сподіватися на урожай, перебувають у всеозброєнні — завдяки російським же грошам та російським зв’язкам.

Музей у Пирогові — одне з улюблених дітищ академіка Петра Тимофійовича Тронька. 12 липня, на Петра і Павла, відомому вченому і державному діячеві виповнилося б 100 років. Тоді, в 70-ті, за будь-яке зацікавлення українською історією та культурою могли «пришити» націоналізм, однак Тронько наполіг на необхідності такого музею. Робота у ті часи була зроблена колосальна. Музейники їздили Україною, знаходили найдавніші та найцінніші експонати та перевозили їх у Пирогів. Хати, клуні, церковні каплички розбирали на подвір’ї господарів, а вже у музеї конструкцію відновлювали, ідентично складали кожну її деталь. «Тому ми можемо говорити про те, що у нас практично стоять оригінальні архітектурні форми. Це будівлі, які ще дихають життям своїх господарів», — пишаються корифеї музею. У хатах немає показної вишуканості, там усе те буття, яким жив українець щоденно. Меблі, посуд, одяг повністю передають особливості побуту та стиль життя кожного регіону України.

Нині в експозиції музею — близько 300 експонатів. З них майже два десятки вітряків, 5 церков, водяні млини, церковно-парафіяльна школа, шинки, клуні, повітки, сажі — і це ще далеко не весь список автентичних пам’яток XVI-XX століття, що відтворюють життя наших предків. На 130 гектарах скансена просто неба розкинулися соціалістичне село 1960-70–х років, Полісся, Карпати, Буковина, Слобожанщина, Донбас, Крим. Відтворювати довелося не лише будівлі, а й ландшафти різних регіонів. Так, наприклад, на рівному полі Київщини виникли справжні Карпати — довелося і гори насипати, і смереки висаджувати. «Ця частина Пирогова має сильну енергетику. Адже територія довгий час належала Києво-Печерській лаврі», — розповідає старший науковий співробітник музею Олег Ануфрієв.

Відчути атмосферу тих років можна буде в екскурсійному ретро-автобусі, який дирекція музею планувала запустити від станції метро «Виставковий центр». Музейники нарікають, що нерідко люди йдуть у Пирогів, як у парк відпочинку, тож чимало відвідувачів минає експонати архітектури та культури. «Ми хочемо зацікавити гостей відвідати музей як історичну спадщину. Дозволити собі розкіш перевозити усіх бажаючих їхати на пікнік у Пирогів ми не можемо», — зауважує Юрій Бойко. Під час екскурсії можна буде побачити історію музею у світлинах, які прикрашатимуть чи не весь салон ретро-автобуса, а ще відчути атмосферу робочих буднів тих, хто закладав підвалини тої чи іншої української автентичної хатини. Однак, коли запрацює такий автобус, у музеї не знають.

За минулі роки автентичні роботи народних майстрів у Пирогові частково замінили китайські підробки. «Майстрам просто виставляли такі умови, що їм невигідно було їхати до Києва і тут торгувати», — говорить отець Андрій Власенко, настоятель Свято-Михайлівської церкви в Пирогові, який свого часу разом з отцем Юрієм відроджував богослужіння у скансені. Тепер же тривають переговори з визнаними умільцями, щоб саме їхні роботи можна було придбати в музеї.

Цікавою є і унікальна виставка національного одягу, вивезена з Луганщини, із зони АТО, бійцем батальйону «Айдар» Миколою Павлюченком, розгорнута в донецькій хаті, що в експозиції сучасного села. Щоб уберегти старовинні костюми від випадкового знищення, боєць викупив їх у народної майстрині Єлизавети Главацької і передав музею. «Фактично класичний крій, оброблена оксамитом юпка, характерна орнаментика», — описує вишивані костюми завідуючий відділу народного мистецтва і фольклору музею Олександр Босий. Окрім національного одягу, Павлюченко привіз і фотографії, що ілюструють повоєнне життя райцентру Новосвітлівка Луганської області. Світлини передають ще зовсім свіжі рани селища: зруйнована церква, бібліотека, житлові будинки. У музеї розповідають: чимало співробітників перебувають у зоні АТО. Передають звідти фотографії, вивозять експонати, навіть викуповують їх за свої кошти, аби вберегти цінні речі від безжального знищення з боку ворога.

А ще — в музеї взялися руйнувати корупційні схеми, які існували досі. «Якби ви знали, скільки фільмів тут знімали, переважно гидоту, що виставляє українців недолугими і смішними. Той же «Останній москаль» знімали не в Карпатах, а у нас. Тепер усі гроші йдуть у бюджет музею», — ділиться отець Андрій.

Утім давні проблеми музею як були, так і лишилися. І найнагальніша з них — необхідність реставрації об’єктів, яким більше ста років. «Дуже багато будівель у катастрофічному стані, особливо дахи. Зона Полісся буквально сідає в землю. Щоб перекрити одну хату, треба від 100 до 150 тис. гривень, причому перекриття потребує половина хат. Бюджет музею такої суми не має», — говорить директор музею Юрій Бойко. Зависло і питання про будівництво розважального центру в охоронній зоні музею, навколо чого свого часу було зламано чимало списів. Тоді музей вдалося відстояти, однак дозвіл на будівництво досі не скасований, стверджують музейники.

І все ж, попри брак фінансування, у музеї взялися за відновлення занедбаних пам’яток. Нещодавно нове життя отримав полтавський вітряк із села Лютенські Будища. «Встановили крила, його було піднято з руїн. Адже вітряки — це окраса села, його гордість. Символ хліборобської праці», — розповідає науковий співробітник музею Людмила Главацька. Ще одна гордість музею — нещодавно відреставрований водяний млин із Закарпаття, який датується кінцем ХІХ — початком ХХ століття. Млин повністю дерев’яний, зведений практично без жодного цвяха. Обертати колеса такої конструкції змушує лише вода, яка потрапляє на лоток і рухає колесо. «Відновити млин хотіли ще у 1970-ті роки, але з різних причин не вдавалося цього зробити. Минулого року звернулися по допомогу до «Миронівського хлібопродукту», і вони профінансували проект «Хліборобна Україна», — каже Сергій Вишнюк, заступник начальника відділу з питань розвитку музею. Щоб млин ожив, будівельна бригада працювала три місяці. Відновили і запустили обидва колеса. Найважче було відтворити таку течію річки, щоб та могла крутити жорна. Сергій сміється: «Борошно ми не отримуємо, але дерть у нас є».

Частково з реставрацією допомагають ентузіасти. Зокрема, майстер своєї справи Петро Вовченко, котрий опанував технологію покриття хати соломою і ще у 1980-х роках перекрив соломою чотири будівлі музею. Він використовує «метод м’ятої соломи», яким колись покривали стріхи на півдні України. Така екологічна покрівля служила щонайменше 25-30 років. Пан Петро запевняє, що навчитися цього неважко, однак таких майстрів не те що в музеї, а й в Україні практично не лишилося. «Іноді музей запрошує майстрів із Закарпаття — їм, якщо пояснити, що треба, то вони зроблять. Однак традиції автентичного дерев’яного будівництва в Україні практично зникли. Водночас у Румунії вони активно розвиваються — нещодавно там звели дерев’яну церкву на 78 метрів без жодного цвяха», — каже о. Андрій Власенко.

Корифеї музею визнають: поза проблемами матеріальними існують і духовні. «Перед нами зникає останнє покоління носіїв автентичної етнокультурної спадщини. Як тільки воно зникне, ми залишимося сам на сам із голими пам’ятками, які намагатимемося зрозуміти лише світоглядом сучасника», — переконаний архітектор Сергій Верговський, який стояв біля витоків скансена у Пирогові.

За словами народознавця, уже зараз ми маємо інформацію переважно лише про зовнішнє призначення того чи іншого предмета, а внутрішній, духовний сенс нам важко зрозуміти. «Це не просто село Пирогів. Це — центр грандіозного святилища, поруч із яким гора Церковщина з дуже давніми печерними комплексами, — наголошує пан Сергій, — ця територія, і в туристичному сенсі, і в історико-культурному, є унікальна. Тут проходять і Змієві Вали, і Пирогівське городище». І завдання музею — «не просто показати пам’ятки минулого, а показати іншу цивілізацію».

Утім нині в музеї триває війна між цією «цивілізацією» та «цивілізацією шашличників». «Я була з донькою в музеї на Івана Купала і отримала шок. Усе співоче поле було встелене килимками, на яких сиділи люди, які жували м’ясо, пили і голосно розмовляли. Навколо стояв стійкий запах шашликів, які смажилися тут же, на мангалі. Посеред поля на підставці лежав ноутбук, із якого лунала якась зарубіжна попса. Вдалося побачити і кілька фольклорних гуртів із віночками, однак за загальним гомоном їх практично не було чути», — розповіла наша колега Ярослава Музиченко. Тож чи вдасться передати наступним поколінням сакральну інформацію наших предків про їхній побут та звичаї, чи не витіснять інформаційні війни пам’ять про наше багатодуховне минуле, покаже лише час та наше усвідомлення того, що українська культура настільки унікальна, наскільки багато ми про неї знаємо. Поки що м’яч, очевидно, не на полі музею.

Символічно, що саме на цьому Євангелії присягав на вірність Україні перед Богом та своїми земляками з Роменщини Іван Рішняк, йдучи до Верховної Ради, і, ставши депутатом, своєї присяги не зламав. Наприкінці 1980-х завдяки зусиллям Івана Рішняка, на той час керівника Роменського району, було споруджено пам’ятний знак у Ромнах і пам’ятник Петру Калнишевському в Пустовійтівці (автори — народний художник СРСР академік Василь Бородай та кінорежсер, скульптор, заслужений працівник культури України Ростислав Синько). А в київських видавництвах побачили світ мої книги «Соловецький в’язень» і «Останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський». Ця постать зблизила і здружила нас з Іваном Рішняком. І згодом ми заснували і зареєстрували фонд.

Іван Миколайович Рішняк — донедавна голова правління ДАК «Хліб України», кандидат економічних наук, депутат V скликання, голова правління Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського, нині очолює Сумське земляцтво. Народився він 12 вересня 1946 року в козацькому селі Семенівка Липово-Долинського району, там закінчив школу, далі навчався в Чугуєво-Бабчанському технікумі лісового господарства, потім — у Харківському сільськогосподарському інституті. Пройшов шлях від колгоспного слюсаря до високих державних посад. Іван Рішняк — меценат за покликанням. Він упевнений, що шлях до економічної могутності держави пролягає крізь відродження духовності нації. Вмілий господарник у царині виробництва зерна та його зберігання, він є гідним продовжувачем славетних підприємницьких традицій, що їх запровадив Петро Калнишевський на південних українських землях на засадах ведення хутірського фермерського господарства. Саме прагнення Калнишевського до економічної незалежності України й обернулося для нього більш як двадцятип’ятилітнім ув’язненням на Соловках.

Всеукраїнський благодійний фонд імені Петра Калнишевського засновано 2002 р. Фактично ж він почав діяти двадцять років тому. Метою Фонду імені Петра Калнишевського є відродження історичної правди, формування патріотизму та національної гідності на найкращих зразках діяльності видатних творців нашої історії. На початку 1990-х років розпочинати таку роботу було нелегко: належало підняти архівні матеріали не тільки в Україні, а й за її межами, звільнити постать легендарного українського державника від домислів, по-новому осмислити його роль у нашій минувшині. Для увічнення пам’яті Петра Калнишевського фонд ініціював і розробив низку документів, ухвалених на державному рівні. Іменем Петра Калнишевського названо вулицю в місті Ромни. Згідно з постановою уряду, у 2006 році історичні пам’ятки Роменського і Недригайлівського районів Сумської області об’єднані в державний історико-культурний заповідник «Посулля». У Ромнах проведено науково-краєзнавчу конференцію «Калнишевий край», а свято «Калнишева рада» у Пустовійтівці стало щорічним. У селі також закладено «Калнишевий гай». 2009 року видано збірник матеріалів «Петро Калнишевський та його доба», разом з Інститутом Української археографії та джерелознавства імені Грушевського та Центральним державним історичним архівом України.

2001 року окремим накладом видано журнал «Пам’ять століть», присвячений історії Роменщини, де вміщено матеріали й про розвиток козацтва в цьому краї, зокрема й про долю Петра Калнишевського. А 2002 року у світ вийшов «Український церковний історичний журнал», сформований повністю з матеріалів про минувшину роменського краю. Знято історико-документальний фільм «Повернення Петра Калнишевського». Випущено диск «Хліб України» з піснями про козацтво і Петра Калнишевського на слова Данила Кулиняка у виконанні Теодора Кукурудзи.

Фонд долучився до розробки туристичних маршрутів та до організації низки екскурсій місцями козацької слави у рідному краї Петра Калнишевського. На шляху до села Пустовійтівки встановлено символічний знак-трикутник, на якому зазначено: «До села Пустовійтівка — 2 км, до Запорозької Січі — 511, до Соловків — 1551 км». Три точки на земній кулі, пов’язані з долею лицаря Дикого Поля.

Спільно з групою письменників у військовому видавництві «Варта» Міністерства оборони України благодійний фонд імені Петра Калнишевського випустив низку книжок для військових бібліотек. Це «Республіка козаків» Григорія Нудьги, «Козак у рясі», «Лицар Дикого Поля» та «Од Калниша вісті» Данила Кулиняка, «Історія Смілого» Феодосія Сахна, «Політ на вогненних крилах» Наталі Околітенко та багато інших.

За останнє десятиліття біля могили Калнишевського побувало чимало людей. Так, 2004 року Соловки відвідала делегація від України, яку організував В’ячеслав Богуслаєв, тодішній генеральний директор Запорізької «Мотор-Січі», народний депутат України. Підпорядковане йому потужне підприємство забезпечило делегацію своїм літаком, виготовило бронзове погруддя Калниша, яке було врочисто встановлено біля камери, де його утримували, а в Соловецький музей-заповідник передано подарунки з Батьківшини в’язня та вузлик землі з Пустовійтівки, де стояла хата Калнишевського.

4 червня 2008 року мені несподівано зателефонували з секретаріату Президента України й повідомили, що Віктор Андрійович запрошує мене на Соловецькі острови. І вже вранці п’ятого червня президентський ТУ-134 з делегацією взяв курс на Архангельськ, а через три години були ми в Заполяр’ї. І я провів на найвищому рівні презентацію своєї книжки про Петра Калнишевського «Лицар Дикого Поля» — на висоті понад 10 тисяч метрів у присутності Президента України. З Архангельська після короткої офіційної частини — переліт до аеропорту «Соловки». Там у затінку ще лежав сніг, дерева стояли голі, було холодно й похмуро, низькі свинцеві хмари мовби зливалися з водами Білого моря.

5 червня 2008 року над Соловецьким монастирем уперше в історії замайорів синьо-жовтий прапор та зазвучало не тільки «Ще не вмерла Україна», а й дума «Ой, та принеси ти нам, чорная галко, од Калниша вісті». Потрібен час, щоб сповна усвідомити історичне значення цієї події...

Вперше я побував на Соловках улітку 1968 року двадцятирічним студентом московського Літературного інституту імені Горького. Блукав монастирською територією, і складалися рядки:

Переростає в поступ

перший крок,

Земля, як дзвін,

гуде тривожним гулом

На Україні біло від кісток,

Кривово-чорно тут

від зрад минулих.

Вже довгі сотні літ лежать

в землі

Найкращі зерна з колосків

свободи

Не люди тут поховані в землі -

Тут дозріва новий посів

свободи...

Тоді тут було дуже багато військових. У червні 2008-го їх не було помітно, зате активно відбудовували монастирі, скити, храми, багато туристів з усього світу — переважно православних паломників — є готелі й турбази. Але «тут кожен камінь стогін береже...».

Президент Ющенко залишив такий запис у Книзі почесних гостей Музею політичних жертв Соловецького табору особливого призначення: «З невимовним болем і глибокою скорботою схиляю голову перед усіма жертвами тоталітаризму, які загинули на Соловецьких островах. На цій священній для нас землі упокоїлися останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, кращі сини українського народу, цвіт і надія нашого національного відродження, знищений злочинним комуністичним режимом».

Президент незалежної України прибув вклонитися пам’яті одного з найперших наших державотворців, пам’яті свого земляка — Петру Калнишевському. Поряд із Петром Калнишевським — сотні тисяч українців, котрих замордували кати.

Того ж дня ми повернулися до Архангельська , звідки вилетіли на Санкт-Петербург. Президент України Віктор Ющенко з кількома членами делегації залишився там, бо на 6 червня в нього було заплановано зустріч із президентом Росії. Ми ж — народні депутати Іван Плющ, Лесь Танюк, президент Українського центру Міжнародного пен-клубу Євген Сверстюк, голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Євген Пронюк, редактор газети «Україна молода» Михайло Дорошенко і автор цих рядків — повернулися до Києва.

Народився в Херсонській області в селі Верхні Сірогози.

Після армії навчався в Одеському художньому училищі ім. Грекова.

Кваліфікацію підвищував у Санкт-Петербурзі (студія Василя Ілліча Суворова), де спілкувався з такими відомими художниками, як Феодосій Гуменюк, Леонід Кулибаба, Микола Домошенко та інші.

Жив у Канаді з 1998 року, але у 2008-му повернувся в Україну. Мав 5 персональних виставок у Канаді, одну — у США. Часто його роботи експонують тут, в Україні.

Є активним учасником різних мистецьких заходів, вже втретє брав участь у «Мамай-фесті», який проходить у Дніпродзержинську. Його роботи є в багатьох музеях України.

Про себе і свій патріотичний напрям у мистецтві каже: «Я не байдужий до долі українського народу, яку він відстоює століттями...» Нині художник мешкає і творить у селі Великий Перевіз на Полтавщині.