Більшість із нас наївно вважають, що на телебаченні повинні працювати люди винятково освічені й кваліфіковані. Бо все, що робиться публічно, має відповідати найвищим стандартам, щоб, так би мовити, діти не навчались поганого.

Аби наші ідеалістичні уявлення розвіялись, як опале листя під осіннім вітром, досить лише на півгодини ввімкнути телевізор.

Телебачення в Україні взагалі настільки неординарне, що про нього можна говорити нескінченно, втім, акцентуємося на його одній, причому другорядній складовій — рекламі. А точніше — на питанні дотримання мовного законодавства в телерекламі.

За сьогоднішніх умов, коли всьому українському вчиняється обструкція, і мова титульної нації методично вичавлюється з усіх сфер вжитку, а надто з ефіру, реклама загальнонаціональних каналів залишається таким собі своєрідним гетто для української мови. На нього ніхто не зазіхає, і все нібито всіх влаштовує.

Бо в бізнесменів, які рекламують на телебаченні свій товар чи бренд, часу на порожні балачки немає, тож, на відміну від стурбованих політиків, вони анітрохи не сумніваються в тому, що рекламний меседж українською мовою телеглядачі зрозуміють правильно, а сама рекламна кампанія принесе їм бажаний результат — зростання продажів та прибутків.

Однак, попри відсутність явних посягань на статус української як мови реклами загальнонаціональних каналів, значна частина рекламних роликів озвучена мовою, яка лише нагадує державну.

Ігнорувати цю неприємну для багатьох обставину шляхом вимкнення приймача нереально — надто густо ефір просякнутий вихлопами цього набридливого двигуна торгівлі. Та й хіба розміщував би рекламодавець левову частку рекламного бюджету саме на телебаченні, якби не був упевнений на сто відсотків, що від його настирливих пропозицій глядачеві просто ніде подітись?

Але якщо глядача змушують миритися з надокучливою рекламою об’єктивні принципи ринкової економіки, без яких існування телебачення сьогодні, крім, звісно, громадського, є неможливим, то що його змушує терпіти знущання зі своєї мови й самого себе?

Бо вживання мовного сурогату в телерекламі стало мало не правилом гарного тону. Персонажі, які зображують добропорядних обивателів, що мусять у телеглядачів викликати довіру, — своє захоплення щодо об’єкта реклами, скажімо, миючих засобів, висловлюють не інакше, ніж мовою Вєркі Сєрдючкі.

Підхід, скажемо прямо, неоднозначний. Бо за такою логікою можемо ще й матюків дочекатися в рекламі.

Умисно чи ні, але таким чином у суспільній свідомості формується стереотип, що українці обмежені, погано освічені й розмовляти літературною мовою не тямлять.

Та попри очевидну хибність і шкідливість такого прийому, мусимо визнати, що він принаймні хоча б чимось мотивований.

Але в інших випадках, коли сценарій рекламного ролика не вимагає демонстрації саме «людей із народу», пояснити лінгвістичне каліцтво можна, мабуть, лише цілковитим браком професіоналізму причетних до цього.

Бо кожна людина з атестатом про середню освіту знає, що вода у нас не «лєдяна», а крижана. Що шкодить здоров’ю не «сидячий образ життя», а сидячий спосіб життя. Що «корні» хріну ростуть десь там, а на нашому хуторці росте коріння. І що «творогу» в Україні з часів створення світу навіть не валялося. Як і «згущонки».

Складається враження, що в ланцюжку рекламодавець — рекламіст — продакшн-студія працюють самі лише колишні двієчники, а «шалять» насправді не камені в нирках, а «творожні традиції» в їхніх головах.

Учені, які вивчають взаємозв’язок між словом і свідомістю людини, з математичною точністю довели, що кожне слово людини має енергетичний заряд. Руйнівна сила нецензурної лайки згубно впливає на гени, провокує хвороби і наближує ранню старість.

Порівнювати лайку із суржиком здається некоректним лише на перший погляд, бо вони мають важливу спільну рису — неприродність. А як на людину діє те, що з’явилося на світ не з Божого благословення, ми знаємо на прикладі ГМО.

Тільки генетично-модифіковані організми руйнують тіло людини, а мутанти лінгвістичні — її душу та інтелект...

«Творожна традиція» лікується. І не хірургічно, а процедурно. І лікар у нас для цього є — Національна рада з питань телебачення і радіомовлення.

Потрібно лише, щоб цей шановний конституційний орган пригадав, що, крім таких приємних повноважень, як розподіл частот та ліцензування телерадіомовників, у нього є ще й такий суспільно важливий обов’язок, як нагляд за дотриманням вимог законодавства щодо реклами і вживання мов.

Потрібен прецедент. Аби ті, хто сьогодні засмічує ефір словесним брухтом, зрозуміли, що такого права їм ніхто не давав. І задумалися, а чи не краще все-таки перед запуском свого «креативу» на орбіту розщедритися на шоколадку для вчительки чи старшокласника-хорошиста за перевірку свого мовно-літературного шедевра на відповідність правилам правопису, аніж потім мати собі клопіт через абсолютно очевидні всім лінгвістичні помилки.

Можна не сумніватися, що варто лише Нацраді оголосити винуватцям попередження про неприпустимість порушення законодавства про мови, і проблему буде вирішено легко й без метушні.

Бо, по-перше, мова реклами основних прав людини і громадянина не стосується, тому й ѓрунту для політичних істерик тут немає. А по-друге, прагматичному бізнесу зайвий галас ні до чого. Гроші, як відомо, люблять тишу.

Якщо ж усе залишатиметься так і надалі, Україні буде до снаги випередити Росію. За кількістю напастей. От тільки чи потрібна Україні така сумнівна першість?

Джерело

Володимир МОНАСТИРСЬКИЙ, доктор медичних наук, професор

Відомо, що немає абсолютного добра, так само як немає абсолютного зла. Те, що є добром для одних, може бути злом для інших і навпаки. У газеті «День» (№ 34—35 від 25—26 лютого) я прочитав статтю журналіста Остапа Дроздова «Криголам не може плавати в болоті? або Чому Ліна Костенко не повинна приїжджати до Львова», в якій автор з презирством висловлюється про український націоналізм.

Я ніколи не був і не є членом жодної партії, але завжди був і є переконаним українським націоналістом, тому не можу не стати на захист націоналізму. На мою думку, питання про націоналізм потрібно ставити так: для кого націоналізм є добром, а для кого — злом?

Спочатку необхідно усвідомити значення терміну «націоналізм». У сучасній (не радянській) політології цим терміном позначають ідеологію і політику, в основу якої покладено ідеї переваги власних національних інтересів будь-якої нації над усіма іншими інтересами. Мова йде про політичні, економічні, культурні та духовні інтереси, тому, очевидно, слід розрізняти політичний, економічний, культурний та духовний націоналізм.

Тобто ідеологія націоналізму — це система поглядів, в основу яких покладено ідеї про життєву необхідність надання переваги політичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами всіх інших націй. Оскільки всі без винятку національні держави завжди надавали і надають перевагу своїм національним інтересам, то можна стверджувати, що всі вони дотримувалися і дотримуються ідеології й політики націоналізму. А це означає, що націоналізм є нормальним природним станом будь-якої нації.

Тому є підстави вважати, що тільки та нація спроможна захистити свої національні інтереси та ефективно протистояти воєнним діям різних нападників, яка вихована в дусі власного націоналізму. Із цього випливає, що для всіх націй націоналізм є своєрідною імунною системою, без якої жодна нація не змогла б вижити.

Таким чином, націоналізм для всіх без винятку націй є незамінним добром, оскільки він дає їм можливість вижити в постійних безкомпромісних війнах. Про які війни йдеться?

У живій природі існував і вічно буде існувати конфлікт інтересів, зумовлений потребою вічної боротьби за їжу й територію. Людина не є винятком із цього правила, більше того, в неї є ще потреба боротися за ресурси. Саме зазначені три потреби людини, групи людей чи націй (народів) і породжують різні війни.

Війна — це будь-які рішучі дії нападника, які спрямовані на зміну поведінки супротивника в потрібному для нападника напрямі. Раніше, упродовж тисячоліть, головним простором війн була земля, а у XX сторіччі велике значення мали ще й вода та повітря. Проте поступово все докорінно змінилося — бойовим простором сучасних і майбутніх війн стає передовсім розум людини і плоди її інтелектуальної діяльності.

Людство створило величезну кількість різноманітних способів ведення бойових дій, проте всіх їх можна звести до семи основних груп. Розглянемо їх дуже стисло в порядку збільшення ефективності:

1. Технологічно-силова війна — це найпримітивніший спосіб ведення війни, хоч і здійснюється він зараз за допомогою високотехнологічної зброї. Цей спосіб доволі дорогий і ризикований, оскільки на будь-яку дію завжди знайдеться ще сильніша протидія, тому його застосовують все рідше й рідше.

2. Економічна війна — це війна другого рівня ефективності. Що не кажіть, а голод є потужним інструментом для керування людиною, народом, цивілізацією. Прикладом її застосування є різні економічні санкції, «антидемпінгові розслідування», нееквівалентний товарний обмін, валютні експансії тощо.

3. Прихований геноцид — це війна третього рівня ефективності, за допомогою якої можна докорінно й назавжди відібрати здатність супротивника до опору. Йдеться про цілеспрямоване руйнування генофонду шляхом наркотичного, алкогольного, тютюнового геноциду чи цілеспрямованої зміни культури харчування. Ефективність і підступність цього виду зброї криється в її непомітності.

4. Організаційна війна — це війна, яка ведеться на двох рівнях — простому і більш системному. На простому рівні вона здійснюється шляхом імплантації в національне тіло супротивника чужорідних або відверто ворожих для нього організаційних форм, наприклад, усіляких релігійних сект, «благодійних фондів» і т.п., а на більш системному рівні — це війна, яка здійснюється шляхом насадження непритаманних народові систем управління і способу життя.

5. Інформаційна війна — це війна п’ятого рівня ефективності, і ведеться вона за допомогою масового закидання супротивнику вигідної для нападника інформації та одночасно замовчування невигідної, а також за допомогою постійного тенденційного інтерпретування поточних подій.

6. Хронологічна війна — це війна шостого рівня ефективності, її об’єктом є інтерпретація не поточних подій, а характеру цивілізаційних процесів. Можна сказати, що це війна за минуле, але спрямована вона в майбутнє. Прикладом застосування цього виду зброї є закидання в масову свідомість деструктивних вигадок, наприклад про те, що Україна — це «окраїна», що трипільці були семітами, що наша історія — це суцільна трагедія і т.п. Хронологічна зброя дозволяє тримати людину в покорі за допомогою переконання в тому, що її батьки, діди і прадіди завжди були рабами, тому їй не залишається нічого іншого, як змиритися з цим і самій все життя бути рабом.

7. Духовна війна — це війна найвищого, фундаментального рівня ефективності. Вона ведеться за допомогою духовної зброї (відповідної віри), яка спроможна сформувати в супротивника психологічний тип (психотип) раба, який легко піддається денаціоналізації.

продовження тут

Близько двох тисяч поляків у суботу ввечері пікетували Посольство Російської Федерації у Варшаві з вимогою розповісти правду про причини Смоленської катастрофи, що сталася 10 квітня 2010, пише УНІАН .

Пікетники вигукували антиросійські гасла, і під вигуки «вбивця» спалили опудало глави російського уряду Володимира Путіна.

Вони також вигукували гасла «Коморовський - геть у Москву!» і «Дайте ящики - заберіть Бронька (скорочення від Броніслава )!».

Пізніше учасники пікету перейшли до резиденції Президента Польщі Броніслава Коморовського та будинку уряду, які розташовані поруч з Посольством Росії, і також скандували гасла проти президента і прем'єра, зокрема називали їх зрадниками.

Крім того, учасники акції також пройшли повз посольство США з вигуками «Допоможіть нам!».

За даними польських ЗМІ, одного з організаторів акції, журналіста Gazeta Polska під час повернення додому затримала поліція. Кілька його знайомих вирушили пікетувати поліцейську дільницю, проте близько півночі затриманого звільнили.

Джерело

У вересні 1939 року, після підписання угоди Молотова-Ріббентропа між СРСР і Німеччиною, німецькі війська, перемігши й окупувавши Польщу, відступили з частини захопленої території за ріки Буг і Сян і встановили нові кордони між країнами. При цьому значну частину польських військовополонених німецьке командування передало до СРСР. Серед них були люди різних національностей, які населяли територію Польщі й виконували військовий обов'язок. Одразу були відокремлені і скеровані як інтерновані до таборів Осташкова, Козельська (Росія) і Старобєльська (Україна) біля 15 тисяч польських офіцерів. Частину рядових польських солдат з пропагандистською метою було обеззброєно і відпущено по домівках. Решту - солдатів, підофіцерів, курсантів, - було розподілено у кілька новостворених таборів НКВС. Їх використовували для будівництва й ремонту доріг у прикордонних областях, а після виконання запланованої ділянки робіт бранців знищували на місцях.

З перших днів урядування більшовики розпочали арешти цивільних громадян - "воргів радянської влади". Сюди належали різні чиновники - працівники державних та фінансових установ, владних структур (судочинства, поліції), залізниці, власники виробничих, торгових та інших закладів, великі власники нерухомості (будинків, родовищ, земель і маєтків), керівники дорадянських партій та громадських організацій, котрі усі без винятку були зачислені до контрреволюційних, а також пенсіонери - колишні офіцери усіх армій, крім Червоної. Безумовно, що у цій першій хвилі репресій переважали поляки, які займали більшість високих постів і володінь. Але у багатонаціональній Галичині та Волині було у цій категорії "ворогів" багато українців, а також чимало євреїв, росіян та осіб інших національностей.

Усі обласні в'язниці були переповнені. Йшли інтенсивні арешти польських військових, яким удалося уникнути полону і перейти на нелегальне становище. Частина з них почали підпільну діяльність, спрямовану на збереження військових формацій для майбутньої боротьби за відновлення Польської держави, інші просто переховувалися.

5 березня 1940 р. на засіданні Політбюро була прийнята "суворо таємна" постанова ЦК ВКП(б). У ній було два пункти. Першим пунктом пропонувалося НКВС розглянути "в особливому порядку, із застосуванням ВМ - розстрілу", справи 14700 військовополонених польських офіцерів, чиновників, поліцаїв, поміщиків, осадників, тюремщиків, які перебувають у таборах Козельська, Осташкова, Старобєльська. Другим пунктом - те саме щодо 11000 арештованих у в'язницях Західної України й Білорусі. Перелічено і тут їх категорії: це члени різних контрреволюційних організацій, поміщики, фабриканти, чиновники, перебіжчики, колишні польські офіцери. Розгляд проводити без виклику арештованих і без пред'явлення їм звинувачення, по довідках із справ, представлених по 1 пункту - Управлінням у справах військовополонених НКВС СРСР, по другому - НКВС УРСР та БРСР. Розгляд і винесення рішення покласти на "трійку" в складі Меркулова, Кабулова, Баштакова.

Списки - "довідки" на розстріли, як це було усталено в СРСР ще з 30-х років, надсилалися місцевими НКВС до Москви, де урядова "трійка" їх "розглядала" - проставляла проти прізвищ червоним олівцем "Р" - розстріляти. Тоді завізовані у такий спосіб списки, приблизно по 100 осіб, видруковували і надсилали для виконання вироків до місць утримання приречених.

Віднайдена в російських архівах таблиця засвідчує нумерацію і дати підписання таких "вироків". Вони почалися з 1.04.40 і до 20.04 стосувалися лише трьох таборів, зазначених у 1 пункті постанови.

13 квітня, так само таємним розпорядженням, по всій Західній Україні в один день були вивезені до Казахстану родини усіх ув'язнених. До того часу вони могли носити до тюрем передачі своїм близьким, а подекуди обмінювалися й записками, які таємно передавала обслуга. Таким чином, родини більшості в'язнів знали і дату арешту, і місце їх перебування. Після 13 квітня контакти з більшістю родин припинилися.

21.04 у згаданій вище таблиці зустрічаємо списки з номерами 041/1,2,3 - 80+72+262, 042 - загальний на 418 осіб, 043/1,2,3 - 100+100+48. Проти них запис "Україна", який напевно означає обласні в'язниці Західної України. Далі списки 3 таборів з 1 пункту постанови чергуються зі списками "Україна" чи "Білорусія".

Цей жахливий злочин масового знищення громадян без суду і слідства частково був оприлюднений у час німецької окупації. Тоді у ряді міст з агітаційними цілями німецька адміністрація проводила ексгумації жертв злочинів НКВС. У Росії, в Катиньському лісі, були відкриті останки полонених з Козельського табору. Міжнародні організації проводили обстеження, були відповідні публікації. Про інші місця розстрілів 40 року тоді не дізналися. Після війни, як звично, комуністична влада заявила, що це були жертви нацизму.

Лише в кінці 80-х років перебудови й демократизації російські архіви почали оприлюднювати документи й списки цієї акції, але тільки по першому пункту постанови. Польські державні інституції та громадськість взялися інтенсивно досліджувати виявлені документи й імена, ексгумувати і впорядковувати місця поховань полонених, віддалені на кілька десятків кілометрів від кожного з трьох таборів.

Нарешті у 1994 р. був віднайдений документ, який стосувався другого пункту постанови 40 року. Це була копія списку на 3435 осіб в алфавітному порядку, де проти прізвищ з іменами, по батькові і роками народження проставлені номери зазначених вище списків-вироків по Україні. До цього списку є супровідний лист начальника 1 спецвідділу НКВС УРСР Цвєтухіна до відповідного відділу НКВС СРСР Баштакова, датований 25.11.40. У ньому лише два речення:

"Направляю личные тюремные дела, согласно списка арестованных проходящих по Вашим предписаниям 041, 042, 043 и другим. Приложение: 3435 дел в 5 мешках".

Пошук цих висланих з України до Москви справ триває й донині. Усім родинам, які розшукують відомості про безслідно зниклих тоді арештованих, уряд України і Росії незмінно відповідає, що жодних відомостей про них немає. Але ж у березні 1959 року начальник КДБ СРСР А. Шелєпін доповідав 1 секретарю ЦК Микиті Хрущову про те, що на виконання постанови 5.03.40 р. НКВС розстріляло 14552 чол. з таборів Козельська, Осташкова, Старобєльська і 7305 чол. із в'язниць Західної України та Білорусі.

Співставлення усіх цих документів допомогло зрозуміти, що для приховання злочину особові справи розстріляних були відправлені до Москви, і в Україні залишився про них єдиний слід - копія цього списку, до речі, оприлюднена лише у Польщі. Державний Прокурор Польщі передав копію списку Львівському "Пошуку". На той час тут зібралося понад 200 запитів від родин на встановлення безвісної долі близьких, які "Пошук" не міг задовольнити, отримуючи від усіх посткомуністних архівів незмінну відповідь: "Немає даних". З отриманням цього списку одразу 96 родинам було вислано повідомлення, що імена розшукуваних у ньому знайдено. Почалися пошуки місць розстрілів, які досі залишаються безрезультатними. Проте, зібрано чимало свідчень очевидців і родичів загиблих, які дають можливість зробити певні висновки та висунути ряд гіпотез, що потребують документального підтвердження.

1. Оскільки контакти між в'язнями та рідними тривали до 13 квітня, в окремих випадках - довше, то за свідченнями родин можна стверджувати, що списки з номерами 41 і 42 - з Тернопільської та Чортківської тюрем.

2. Як завжди до і після того, розстріляних або ще живих виконавці з НКВС транспортували до таємного місця поховання - найближчої зручної безлюдної або лісистої місцевості.

Ці дослідження спонукають пошуківців до продовження пошуків відомостей про обставини і місця страшного більшовицького злочину, скоєного навесні 1940 року. Документи щодо виконання смертних вироків та місць поховання (розпорядження виконавцям, їх звіти про виконання та захоронення) досі залишаються у цілковитій таємності, незалежно від реабілітації та демократизації, у багатьох країнах. Удалося знайти й оприлюднити маленьку частку таких документів у Москві, Харкові, Одесі, але стосовно 20-30 років. Невідомо, чи залишені такі документи щодо акції 40 року в Україні, чи заради таємності відправлені, як і особові справи розстріляних, до Москви. Але напевно відомо, що такі документи зберігаються без строку давності і з особливою таємністю. Крім того, відомо, що після кожного масового знищення політв'язнів більшовики розстрілювали й виконавців акції. Усе це утруднює пошук істини.

Більше цікавих статттей на тематику тут

Ігор Лосев

...Я отримав премію імені Джеймса Мейса за громадянську позицію. Саме вона примушує мене сьогодні висловитися на правах рядового читача газети «День». Дуже багато духовних і соціальних виразок сучасної України, як у краплі води, відбивається в ставленні нашої ліберальної інтелігенції до українського збройного національно-визвольного руху. З одного боку, ці люди позиціюють себе як патріоти України, але водночас не визнають учасників визвольної війни 1940 — 1950 рр. на західних землях за те, що вони діяли «неліберально», «недемократично», «нетолерантно». Наскільки в принципі можуть бути «ліберальними» будь-які рухи, що ведуть збройну боротьбу, чомусь не запитують.

Дивно, але саме тільки до українського Резистансу висуваються надпідвищені морально-етичні вимоги, про які ніхто не згадує, коли йдеться про всіх інших: наскільки гуманними були голландські «гези», котрі боролися проти іспанських окупантів, наскільки гуманними були «лібертадори» Південної Америки Болівар і Сан-Мартін, італійські «червоносорочечники» Джузеппе Гарібальді, угорські повстанці 1848 року, балканські антитурецькі гайдуки, антифранцузькі партизани Алжиру та Індокитаю, єврейські партизани британської підмандатної Палестини, солдати й офіцери польської Армії Крайової, антианглійські ірландські бойовики та багато інших. Зате від ОУН-УПА вимагають, щоб там кожен був мало не Махатмою Ганді.

Цікаво б виглядав цей індійський гуманіст де-небудь у Західній Україні якого-небудь 1947 року в... катівні радянських каральних органів. Звісно, НКВС-МДБ, СС і гестапо виглядали феноменально людинолюбними, — на їхньому тлі ОУН-УПА, звичайно, програє. А треба було розпочати дискусію з товаришем Сталіним і партайгеносе Гітлером про права людини, ліберальні цінності, громадянське суспільство і про інші хороші речі. Це — рівень розуміння проблем певною частиною нашої інтелігенції.

Ось тут нещодавно шанований академік-філософ подарував товаришам комуно-москвофілам іще один «аргумент»: виявляється, крім усіх інших її «гріхів» ОУН була членом якогось «Міжнародного фашистського інтернаціоналу». За допомогою друзів, зокрема й професорів-істориків, я перерив усі енциклопедії та Вікіпедії, але нічого не знайшов. І ніхто з істориків не зміг мені допомогти. Адже якщо подібна організація будь-коли існувала, то вона повинна була мати керівні органи, статутні та програмні документи, штаб-квартиру, пресу, проводити якісь з’їзди, конгреси, конференції тощо.

Ніде нічого... Жодних слідів. Зате всі комуністичні інтернаціонали: і перший, і другий, і другий з половинкою, і Комінтерн, і четвертий на чолі з Львом Троцьким — на місці, з усією їхньою бурхливою діяльністю. Певна річ, кожен індивід може мати свої переконання, смаки та уподобання, але з фактами треба поводитися акуратно.

Деякі інтелектуали приголомшують політичною наївністю. Ось, наприклад, «відкриття»: «З другого боку — і про це нам зараз вести мову вкрай складно, — в ім’я української нації та державності були скоєні злочини». На жаль, певна частина української інтелігенції переживає нині свій дитячий період розвитку. Давайте порахуємо, скільки злочинів було скоєно в ім’я російської нації та держави, в ім’я польської, угорської, іспанської, англійської, французької і так далі. Але там подібні факти переважна більшість суспільства не сприймає як підставу для тотальної дегероїзації борців за національні інтереси. Нехай надсуворі критики ОУН-УПА назвуть хоча б один «стерильно чистий» збройний рух за незалежність. Що, Армія Крайова була безгрішною? Але в нинішній Польщі це однозначно героїчна організація. Інтелектуали, що зібралися під обкладинкою книжки «Пристрасті по Бандері», принаймні деякі з них, закликають «розпочати деконструкцію тих міфів, які ділять схід і захід», на практиці радячи нам, визнаючи незалежність України, одночасно зректися тих, хто за цю незалежність жертвував собою. Але народ, який зрікається своїх героїв, завжди буде бидлом. Наше небажання дати чесну оцінку своєму минулому та героїчній епопеї ОУН-УПА — це показник нашої холуйської безпринципності (від якої не рятує й проживання в демократичній заокеанській діаспорі) і відповідь на запитання, чому ось уже 20 років ми живемо в такому лайні: економічному, політичному, соціальному та духовному. Нас закликають: «виробити історичний дискурс, що служив би всім громадянам України, незалежно від етнічного походження...». Зокрема й тим, хто люто ненавидить Україну, на кого словосполучення «українська держава» діє, мов червона ганчірка на колгоспного бугая?

Не сумніваюся, що люди, котрі мислять категоріями пристосовництва, капітуляції, догоджання створять такий «історичний дискурс», уже створили. Ті, хто вічно сидить на двох стільцях, спраглі догодити «і нашим, і вашим», примирити жертву й ката, окупанта й окупованого, героя й покидька, пропонують сьогодні викинути з української історії найгероїчніші її сторінки. Що ж, полку Д.В. Табачника прибуло. Хто-хто, а ліберальствуюча частина нашої інтелігенції не повинна ображатися на цього діяча тому, що сама недалеко від нього пішла.

А схід і захід в Україні — проблема швидше штучно створювана політиками й антидержавними силами, ніж реальна. Скаржаться наші псевдоукраїнські ліберали, мовляв, на сході не сприймають Петлюру, Бандеру, Коновальця, Шухевича й так далі А що, панове, ви розповіли жителям південного сходу про українську історію? Адже ці території з милості ледачого, боязкого та бездарного офіційного Києва були на два десятиліття віддані в оренду кремлівській пропаганді, через яку українському голосу було так важко пробитися. Але коли він усе-таки пробивався, відгук завжди був. Кілька років тому автор цих рядків придбав видану в Харкові російською мовою книжку «Степан Бандера. Биография». Видавництво обійшлося без компліментів і прокльонів, усе там викладено сухо й об’єктивно. Книжку відвіз до свого рідного Севастополя. Вона пішла по руках з квартири до квартири, стала бестселером, і один місцевий великорос, коли її прочитав, сказав про лідера ОУН: «Так він же був великою людиною!» Чому я на свою доцентську зарплату можу вести таку роботу, а видатний хоружівський патріот з усією своєю камарильєю за п’ять років президентської каденції нічого подібного не зробив? Більше того, сприйняття громадянами лідера революційної ОУН, за оцінками соціологів, за ці роки навіть погіршилося — не інакше як через те, що в Ющенку почали бачити бандерівця.

А видавати укази про присвоєння Героя Бандері за п’ять хвилин до того як підеш з посади — багато розуму й героїзму не треба. Йдеться про те, щоб, усе-таки, доклавши колосальних зусиль, змінити суспільні настрої у сприятливий для України бік, виграти велику битву ідей, а не про те, щоб препарувати свою історію на догоду тим, хто жодної України в Україні не хоче.

Наші історики-малороси — люди безмірно наївні. Вони думають, що зможуть утихомирити українофобів, здавши їм усі принципові українські позиції в історії. Не утихомирять. Менше ніж на ліквідацію української держави українофоби не погодяться. І спроби наших «усесвітньочуйних», але глухих до самої України інтелектуалів усидіти своїм задом на всіх стільцях, закінчаться падінням на підлогу. Я наведу знаменитий уривок з тексту Івана Франка, на підставі якого наші «общечеловеки» від історії зможуть звинуватити його в «ксенофобії» й «агресивному націоналізмі»: «Все, що йде поза рами нації це або фарисействує людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вільних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені й коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних спомінів».

«Пристрасті по Бандері» є віддзеркаленням тих хитань і метань, що властиві нашій майже демократичній інтелігенції, яка досі не може чітко визначитися з незалежною Українською державою. З одного боку, вона «за», з другого... Той, хто є послідовним патріотом своєї країни, не може відрікатися від тих, хто боровся за її незалежність. Ніде в світі борців за незалежність не піддають остракізму. Це відбувається лише в Україні. І це ненормально. А в ненормальному суспільстві не може бути нормального життя. Може, досить уже бродити «пустелею»?

У статті «Я вчуся розуміти» її автор кримчанин Павло Казарін пише: «Мені, онукові двох ветеранів Великої Вітчизняної, ніколи не будуть близькими ідеали (незалежна Україна! — І.Л.) і методи ОУН-УПА та Степана Бандери». Вочевидь, моєму землякові близькі методи та ідеали сталінських партизанів, від яких місцеві жителі страждали не менше, ніж від нацистських карателів, про що свідчить безліч радянських архівних документів? Або ідеали Червоної Армії, а ще більше методи Червоної Армії 1945 року у Східній Пруссії?

Ось уривок з книжки спогадів, виданої в Москві 2009 року. Вона називається «Война все спишет. Воспоминания офицера связиста 31-й армії». Її автор — колишній радянський лейтенант Леонід Рабічев. Цитую: «Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком, — старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно, по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад. Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек. Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует, нет скорее, регулирует. Это чтобы всех их солдаты без исключения поучаствовали... Полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков... До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей... Получаем команду расположиться на ночлег. Мне и моему взводу управления достается фольварк в двух километрах от шоссе. Во всех комнатах трупы детей, стариков, изнасилованных и застреленных женщин». (С.193 — 195). «Визвольна» місія в натурі... А ці ідеали й методи Червоної Армії близькі внукові двох ветеранів Великої Вітчизняної Павлу Казаріну?

То допоки ж у нас пануватимуть подвійні стандарти, коли в Україні триває розпочатий комуністами, НКВС—МДБ—КДБ процес шельмування ОУН-УПА, а Червона Армія залишається «священною коровою», святою та непогрішимою? І обговорювати злочини Червоної Армії не можна, це абсолютне табу, це той «скелет», який не можна виймати з шафи. Як же на тлі подібних демонстративно-зухвалих подвійних стандартів можна говорити про об’єктивність і прагнення правди історії? Об’єктивність починається там, де до будь-яких явищ застосовується одна й та сама шкала оцінок, а не там, де злочини, скоєні симпатичною політичною силою, розглядаються як доброчесність або замовчуються, а скоєні ідейними опонентами — засуджуються повністю й без будь-якої уваги до обставин. Об’єктивність можлива там, де немає виправдувального та звинувачувального ухилу залежно від політичних симпатій.

Нам треба нарешті визначитися. Якщо ми не визнаємо національно-визвольного руху в Україні, то ми не повинні визнавати і його найвищу мету — державну незалежність нашої країни. Від зречення героїв визвольної боротьби до зречення України як нації та держави — один крок. Лукаві ж голоси політичних і псевдонаукових «сирен»: відмовтеся й тоді вам стане легше жити — чергова диявольська спокуса, піддавшись якій можна втратити все, в ім’я чого впродовж століть приносилися величезні жертви. Хто став на шлях капітуляції, закінчить повним крахом. Почитайте в «Дні» №42—43 статтю одеського політолога Павла Ковальова (http://www.day.kiev.ua/979/), в якій яскраво показується, до чого призводять толерантність і загравання з сепаратизмом і українофобією. Протягом 20 років я спостерігав усі ці сюжети у себе вдома, в Криму. Толерантність до антидержавних сил дуже часто закінчується не миром, а великим кровопролиттям. Якщо ми не хочемо бути молотом, то неминуче станемо ковадлом... Так дуже часто було в нашій історії.

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук

Проблема походження терміна «Русь» породила масу літератури, якій годі дати раду. Один із дослідників цього питання небезпідставно писав: «Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів — слова «русь» (Русь)». Існують різноманітні, іноді просто фантастичні версії походження цього терміну. Виводять його то зі скандинавських (шведської, датської, близької до них готської) мов, то мов фінно-угорських (фінської, карельської, естонської, угорської і т.ін.), слов’янських, балтійських, іранських, тюркських, навіть семітських...

Сумнівно, що колись дослідники дійдуть згоди з цього питання. Радше ще більше заплутають, адже джерел збереглося дуже мало. А на віднайдення якихось нових — надії малі. Та й чи є ця проблема настільки вагомою? Що дасть її вирішення для прояснення нашої давньої історії?

На мою думку, набагато доцільніше розібратися, як термін «Русь» інтерпретувався в різноманітних джерелах (починаючи від руських літописів і закінчуючи працями новітніх істориків), як цей термін зазнав карколомної переінтерпретації, як із Русі витворилася Росія, як з’явилися кабінетні терміни Київська Русь, Давня Русь і т.д. і т.ін. Однак ця проблема з певних політичних причин виявилася «малоактуальною». Насправді ж вона дає ключ до розуміння багатьох явищ, що відбувалися в Східній Європі протягом останнього тисячоліття.

Спробуймо звернутися передусім до такого джерела, як «Повість минулих літ». Звісно, не можна в усьому довіряти цьому твору, є тут чимало різноманітної ідеологічної кон’юнктури, міфів. Та все ж цей літопис відбиває уявлення наших далеких предків, принаймні їхньої освіченої частини. На думку більшості дослідників, він був укладений на початку ХІІ ст. При цьому були використані попередні літописні зводи. Правда, найдавніші рукописні тексти цієї пам’ятки дійшли до нас з ХV ст. Тому існує група скептиків, які не схильні вважати «Повість...» пам’яткою початку ХІІ ст. Не вдаючись у цю дискусію, все-таки вважатимемо (а для цього є підстави), що даний твір має достатньо давнє походження та відображує уявлення русичів-інтелектуалів ХІІ ст. — тобто часу найвищого політичного й культурного піднесення Русі.

Із самого початку літопису його укладач ставить перед собою завдання з’ясувати, «звідки пішла Руська земля, і хто в ній (у деяких списках замість «ній» написано «в Києві». — П.К.) почав спершу княжити, і як Руська земля постала». На початку «Повісті...» літописець викладає свої етнологічні уявлення. Виглядають вони наступним чином. Спочатку слов’яни були єдиною етнічною спільнотою і жили на Дунаї. У силу різних обставин вони змушені були покинути свою прабатьківщину й оселитися в різних землях. Такими, зокрема, були морави, чехи, білі хорвати, серби, хорутани, ляхи. Останні, в свою чергу, теж поділилися. Далі в «Повісті...» зазначається: «Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і називалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Припяттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота... Слов’яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем...; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли по Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами».

Відразу після цього етнологічного уривка йде опис шляху із «варяг у греки», основними опорними пунктами на якому були Київ та Новгород. Також говориться про подорож цим шляхом апостола Андрія Первозванного. Нескладно помітити, що літописець переважно звертає увагу на ті слов’янські племена, які живуть на цьому шляху. Цей торговий, військовий і водночас важливий комунікаційний шлях був тією віссю, навколо якої творилася Руська держава.

Варто зазначити, що під племенами в «Повісті...» розумілися не первісні племена. Сам літописець говорить, що їхні назви часто походять від назв річок. Тобто це переважно територіально-етнічні утворення. Недаремно в «Повісті...» спеціально зазначається, що всі племена мали «свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Далі йде опис цих звичаїв та норовів — власне, ментальних особливостей. Правда, даний опис доволі тенденційний. Літописець свідомо протиставляє полян, жителів Київщини, їхнім сусідам, деревлянам, а також новгородцям, яких часто ще іменують словенцями. Це були основні конкуренти полян-киян. Деревляни, очевидно, могли претендувати на полянську територію, у той час як новгородці боролися з полянами за контроль над шляхом із «варяг у греки». У контексті цих етнологічних розмірковувань у літописі з’являється поняття Русь — не стільки етнічне, як політичне.

Ще в одному «етнологічному» уривку «Повісті...» читаємо: «Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани..., а потім же волиняни». Згадуються й деякі інші слов’янські племена, які жили в мирі з названими племенами — радимичі, в’ятичі, хорвати; очевидно, до числа таких мирних племен належали й дуліби, уличі та тиверці. Правда, ці мирні племена якось не дуже співвідносилися з Руссю.

Тим часом у «Повісті...» чітко сказано, що Русі платять данину чимало неслов’янських народів-племен: «А се — інші народи, які дають данину Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову...». У цьому переліку, наскільки можна судити, фігурують назви фінно-угорських та балтійських (литовських) етносів. Як бачимо, літописець розглядає їх як чужі для слов’ян народи, котрі мають відмінну мову. При цьому підкреслюється, що вони живуть у «північних краях», у той час як слов’яни — на південь від них. Літописець намагається навіть локалізувати проживання чужих, неслов’янських племен. Зокрема, пише: «На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А на Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ». Як бачимо, основний територіальний масив, який зараз вважається «корінною Росією», літописцем «Повісті...» навіть не вважався (і справедливо!) слов’янською землею. Тому просто смішно чути з уст російських націоналістів заяви про слов’янську єдність чи якийсь єдиний трислов’янський народ.

Однак повернімося до Русі. «Повість...» так подає походження цього етноніма. Мовляв, у давнину полянами правили свої князі — брати Кий, Щек і Хорив. Але їхня династія вигасла, й Київ, полянську столицю, захопили хозари. На півночі, де жили як слов’яни (словени, кривичі), так і неслов’яни (чудь і весь), порядку не було, на відміну від полян, які були тямущим народом. Тоді ці «народи Півночі» пішли «за море до варягів, до русі». Русь у даному випадку розглядається як північногерманське плем’я поряд зі свеями (шведами), норманами, англами й готами. Було закликано трьох братів — Рюрика, Синеуса й Трувора, які навели лад.

Уже елементарне порівняння цих двох легенд говорить про те, що кияни в літописі спеціально вивищуються над новгородцями. І там, і тут «батьками-засновниками» є три брати. Але якщо поляни знаходять князів-правителів зі свого середовища, бо є достатньо тямущі, то нетямущі новгородці мусять закликати їх із чужої землі.

Пізніше, свідчить літопис, Київ та полян звільнили від хозар варяги Аскольд і Дір, які тут стали княжити. Однак їх підступно вбив наступник Рюрика Олег, який почав княжити в Києві, а з часом на престолі опинився Рюриків син Ігор. Таким чином, династія Рюриковичів з Новгорода перебазувалася в Київ і, відповідно, «русь» теж перенеслася сюди. Про це так говорить літопис: «І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю».

Цей фрагмент цікавий у багатьох сенсах. Тут дається чітке визначення Русі не як племінного, етнічного об’єднання, що ми бачили раніше, а об’єднання, з одного боку, поліетнічного, а з другого — військово-політичного. Тобто це група «державних» людей, наближених до князя, які правлять землею. Зрозуміло, більша частина з них професійні вояки. І належать вони до різних народів-племен.

А слова, що Київ — матір городів руських, означали: віднині це місто стає столицею Русі, звідси контролюватимуться інші руські городи. До речі, в скандинавських джерелах для позначення руських земель термін «Русь» не використовувався (звідси певні сумніви щодо скандинавського походження цього терміну). Для позначення Русі скандинави використовували топоніми Ѓардар та Австроверг. Останній термін можна перекласти як «східна земля». Щодо першого, то його перекладають, як «країна міст». Насправді точніший переклад був би: країна городів, укріплених місць, княжих дворів. Дійсно, на перших порах Руська держава була системою таких княжих городів, звідки здійснювався контроль за певними територіями. У сандинавських джерелах Ѓардар уявляється як сукупність таких укріплених пунктів з чотирма основними центрами — Кенуѓардом (Києвом), Гольмѓардом (Новгородом), Паллтескья (Полоцьком) та Смалескья (Смоленськом), тобто містами, які були ключовими на шляху із «варяг у греки».

Загалом терміни «Русь», «Руська земля», «русичі», «русини», «роси» доволі часто вживаються в «Повісті минулих літ» — близько 270-ти разів. Однак у цьому писемному джерелі вони практично ніколи не стосувалися «істинно російських» земель. Дозволю собі процитувати уривок з одного незалежного від нас академічного видання «Історія філософської та громадсько-політичної думки Білорусі», виданої нещодавно в Мінську. З посиланням на численні дослідження тут вказується: «Варто зазначити, що походження цих понять (тобто «Русь», «Руська земля» і т.ін. — П. К.) не пов’язане з північно-східною Руссю. Спочатку постали вони близько ІХ ст. у Середньому Подніпров’ї, регіоні Київ-Чернігів-Переяслав. У міру поширення володінь Київської Русі вони розповсюджуються на весь східнослов’янський масив». Як бачимо, навіть неукраїнські дослідники чесно визнають, що спочатку термін «Русь» з’явився на нинішніх українських землях.

Звісно, дехто може закинути: мовляв, Руссю називали Новгород і Смоленськ — міста, які входять до складу сучасної Росії. Насправді в такому закиді буде момент лукавства або непорозуміння. І культурно, і етнічно Смоленщина та Новгородщина помітно різнилися від «істинно російських земель», Московії. За Смоленськ і Новгород Московія вела запеклу боротьбу, яка навіть супроводжувалася частковим етноцидом місцевого населення (особливо це стосувалося Новгорода).

Тепер спробуємо розібратися, в яких сенсах вживалися терміни «Русь», «Руська земля» в «Повісті минулих літ» та інших писемних пам’ятках тієї доби. Щоб мене не звинуватили в тенденційності, звернуся до класика російської історіографії Василя Ключевського. Він розрізняє чотири значення слова «Русь» у зазначених джерелах: «1. Етнографічне: русь — плем’я; 2. Соціальне: русь — стан; 3. Географічне: Русь — область; 4. Русь — державна територія». Дійсно, русь спочатку в «Повісті...» трактується як скандинавське плем’я, проте дуже швидко таке розуміння зникає. Русь ніби розчиняється в слов’янстві. І зрештою, починає трактуватися як населення Київщини, навіть ототожнюється з племенем полян. Трактується русь, про це йшлося више, і як соціальний стан, власне, як соціальна еліта, що здійснює керівництво державою. Територіально, про це теж уже говорилося, Русь сприймається як Київщина, Середнє Подніпров’я. Нарешті, в плані політичному — це Руська держава, яка охоплює значні території Східної Європи, переважно ті, які лежать на шляху із «варяг у греки». Дехто з дослідників додає ще одне розуміння Русі як православної церковної спільноти, об’єднаної Київською митрополією. Отже, термін Русь виявився багатозначним. І ця багатозначність, незважаючи на її певні трансформації, зберігалася тривалий час. Навіть якщо ми візьмемо писемні пам’ятники ХVI й частково XVII ст., то бачимо, що існувало вузькотериторіальне розуміння (Руське воєводство, власне, територія сучасної Галичини); широке географічне трактування, коли під Руссю розумілися переважно терени сучасної України й Білорусі; соціальне трактування («руський народ» як тодішня руська православна шляхта й князі); нарешті, Русь як православна спільнота Київської митрополії.

Текст «Повісті минулих літ», як і інші пам’ятки того та пізніших періодів, зовсім не говорять про існування якоїсь руської чи давньоруської народності, яка стала «колискою» трьох «братніх» народів — росіян, українців і білорусів. Загалом, якщо виходити з цього джерела, то картина вимальовується приблизно така. У Х—ХІІ ст. на теренах Східної Європи розселилися різні слов’янські етноси, котрі в літописі часто іменуються племенами. Ці племена мали свої етноніми, територію розселення, свою специфічну культуру і навіть етнічний характер. Про це свідчить не лише «Повість минулих літ». Певним чином це підтверджують і археологічні дослідження. Слов’янські етноси зосереджувалися на шляху із «варяг у греки». На цьому шляху почали творитися воєнно-політичні структури, що завершилося в кінцевому рахунку створенням Руської держави. Головним її осередком став Київ та слов’янські землі Середнього Подніпров’я.

Розвиток шляху із «варяг у греки» та існування Руської держави визначило дві тенденції в етногенезі Східної Європи. Слов’янське населення, будучи більш розвинутим у плані культурному й політичному, почало слов’янізацію фінно-угорських та литовських етносів цього регіону. Зокрема, районами такої слов’янізації стали терени частини сучасної Білорусі, де проживали литовські племена, Новгородська земля, де переважало фінно-угорське населення. Дещо пізніше почалася слов’янізація Залісся, власне, «істинної» Росії. Друга тенденція виражалася у творенні своєрідного слов’янського (руського) суперетносу на шляху із «варяг у греки», де відносно інтенсивні контакти сприяли зближенню споріднених племен. Головну скрипку в цьому відігравали поляни, котрих можна вважати одними з предтеч сучасних українців.

Однак переорієнтація торгових шляхів у ХІІІ ст., монгольська навала, що призвела до серйозних геополітичних змін у Східній Європі, деякі інші явища політичного й культурного характеру, помітно змінили «етнічну мозаїку» в цьому регіоні. Та все ж спадок, політичний та культурний, Русі виявився дуже живучим і дав деякі неочікувані плоди. Але це вже інша історія.

Років зо два тому мене попросили виступити в Ольштині (Польща) з питань національної самоідентифікації українців. Публіка була різна — не лише науковці Ольштинського університету, а й журналісти, навіть такі собі «вільні інтелектуали». Були серед них і українці. Адже в Ольштинському воєводстві зараз живе чимало наших одноплемінників. Це — сумний результат операції «Вісла», коли в післявоєнний період українців з їхніх етнічних земель на сході та півдні теперішньої Польщі масово переселяли на «жємі одзискани» —території, що дісталися полякам від Німеччини. У своєму виступі я зупинився, зокрема, на такому питанні, як зміна етноніма в українців. Для багатьох поляків стало відкриттям, коли вони довідалися, що поняття «Русь» тривалий час використовувалося для позначення українців, а, наприклад, «пєрогі рускі», які є практично в кожній польській ресторації чи кафе, зовсім не російська страва, а звичайні українські вареники. Доводилося нагадати й про те, що навіть у сучасній Польщі на сході чи півдні зустрічаються назви населених пунктів з додатком «рускі». Однак це зовсім не значить, що тут жили росіяни. Насправді це залишки пам’яті про замешкання тут українців, яких називали русинами. Здавалося, хто-хто, а поляки мали б розуміти такі речі. Це ж не французи, німці чи англійці, котрі плутають Русь і Росію. Однак...

А зовсім недавно мав приємність спілкуватися з Євгенієм Гузєєвим, генконсулом Росії у Львові. Якраз це був час, коли він «прославився» своїми виступами про «Русь» на Галичині. Мовляв, тут ще до війни (тієї, що у нас звично зветься «Вєлікой Отєчєствєнной») люди розмовляли по-руськи, тому що були русинами. І ось лише радянська влада після «золотого вересня» 1939 р. принесла галичанам українську мову. На ці теми пан консул вирішив поспілкуватися й зі мною. Звісно, він зовсім не простачок. І розуміє, що Русь та Росія — не одне й те саме. Проте з його міркувань випливало: там, де Русь, мусить бути й російський дух. Та, власне, чого чекати від представника дипкорпусу Росії? Вони, себто російські дипломати, чітко відстоюють інтереси своєї держави.

І це ще не все. Візьмемо хоча б «совість» сучасної Росії Алєксандра Солженіцина. Ось його слова: «И никакие их проклятия (себто українських націоналістів. — П.К.) не отвратят наших сердец от святого Киева, источника и самих великороссов, — Киева, где и сегодня неистребимо звучит русская речь, и не замолкнет. Будем сохранять теплое чувство единого триславянского народа...»

Годі, скажете ви, це ж письменник, у нього часто чуття над раціо превалюють. Візьмемо тоді академіка Дмітрія Ліхачова, чи не найбільшого авторитета для росіян (і для деяких українців) у сфері т. зв. дрєвнєрусской літератури. У своєрідному науковому бестселері «Введение к чтению памятников древнерусской литературы» він пише: «Русской литературе без малого тысяча лет. Это одна из самых древних литератур Европы. Она древнее, чем литературы французская, английская, немецкая. Ее начало восходит ко второй половине Х века». Отак, не більше й не менше. Куди там якимсь німцям, англійцям чи французам змагатися з росіянами!

Чи розумів академік Д. Ліхачов, що займається інтелектуальним шулерством? Бо в Х ст. ні Росії, ні російської літератури не було. Була Русь, що в плані етнічному передувала Україні. Думаю, Д. Ліхачов це розумів. На те він академік! У деяких своїх роботах учений все-таки розмежовував терміни «русьский» та «русский» (див. Лихачев Д. С. Киев — мать городов русских// Исторические традиции духовной культуры народов СССР и современность. — К. 1987. — С. 6—14). Правда, робилося це для «вузьких спеціалістів».

Однак мене зовсім не дивують ні ліхачови, ні солженіцини, ні гузєєви... Не дивують і зарубіжні вчені-гуманітарії. Де їм розібратися в термінологічних тонкощах між «русьский» і «російський». Тим більше, що перебувають вони під могутнім впливом російської русистики.

Дивують співвітчизники, які здали свій етнонім «Русь» сусідам, а тепер навіть не знають про це. Якось у журналі «Київська Русь» я дав собі таку характеристику: вважаю себе українцем, але не в захопленні від цього етноніма. І, закономірно, дістав на горіхи від деяких патріотів: мовляв, немає в мене достатньої любові до Отечества. Дійсно, я далеко не в захопленні від етноніма «Україна» — хоча б через те, що він є свідченням нашої поразки в етнонімічній війні.

Закономірно, дехто спитає: що таке етнонімічна війна, чи не є це плодом фантазії автора?

Не є. Етнонімічні війни — різновид інформаційних війн, які мають давню історію. Говорити про них можна довго. Наслідки цих війн не менш реальні, ніж війн гарячих. Тут варто навести слова американського мовознавця Едуарда Сепіра: «Люди живуть не тільки в об’єктивному світі і не тільки у світі громадської діяльності, вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка стала засобом впливу для цього суспільства». Як ми наречемо те чи інше явище, так воно й починає сприйматися.

Та поговорімо про етноніми. Для декого це прозвучить дивно, але назва народу може визначати його долю. Що, наприклад, означало для держави, більша частина населення якої не була слов’янською, присвоєння терміна «Русь»? Принаймні кілька речей: претензії на культурний і політичний спадок княжої Русі X—XIII ст., відповідно, претензії на її території; слов’янізацію («русифікацію») не лише державної еліти, а й усього населення; лідерство в православному слов’янському світі й імперські амбіції як «захисника православних». А що означало для нас утрата етноніма «Русь»? Відповідно, ігнорацію свого величезного культурного спадку Х—ХVІІІ ст., свідому чи несвідому відмову від своїх периферійних територій та регіонального лідерства. Багато кому це не сподобається, але треба сказати чесно: набуття нового етноніма (Україна, тобто окраїнна земля) означало для нас маргіналізацію й поразку перед росіянами, які привласнили наш етнонім.

Професор Я.Дашкевич небезпідставно вважав, що Україна «має культивувати своє первісне ім’я «Русь», оточуючи його пошаною, пієтетом, — та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так, як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття «Русі». Далі він зазначав: «На сьогодні цілком ясно, що зміна назви «Русь», «русини» на «Україна», «українці» — це не підміна гірших назв кращими (як то було в колоніальних та напівколоніальних країн, коли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Таїланд), а вимушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції поневолювачами. Українців примусили змінити національне ім’я — і це був тривалий некерований процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для проведення такої кардинальної переміни. Нові назви не запроваджували, як подекуди, державним декретом, бо в період здійснення процесу заміни етнонімії власної держави не було, а окупанти всіма способами намагалися не допустити до потрібного результату».

На жаль, в Україні ці питання сором’язливо замовчуються. Певно, щоб не дратувати «старшого брата»?

На сайті Партії регіонів з’явилася заява представників львівської інтелігенції на підтримку «реформ Януковича».

Під зверненням підписалися директор Львівської галереї мистецтв, Герой України Борис Возницький, директор Львівського національного театру опери та балету ім. С. Крушельницької, член фракції Партії регіонів у міськраді Тадей Eдер, два його заступники – Юрій Грех і Юрій Гнатківський, директор Львівської СШ № 45 Володимир Кравченко, академік Транспортної академії України Іван Кельман, професор Львівської музичної академії Марія Крих. На другий день після оприлюднення звернення до нього приєдналися знаний композитор, Герой України Мирослав Скорик та ректор Львівської національної музичної академії ім. Лисенка Ігор Пилатюк. Від звернення, як кажуть, за кілометр тхне нафталіном, бо написане воно у суто радянському стилі суцільного «одобрямсу» і містить виключно позитивні оцінки діяльності президента Януковича. Підписанти навіть примудрилися помітити «значну активізацію міжнародної політики під керівництвом Президента». На їхню думку, Україна «набуває все більшого авторитету на європейському напрямку та серед інших держав світу». Рік президентства Януковича, пишуть інтелігенти, був «роком нелегкої роботи з відновлення взаємодії між гілками влади, запровадження суспільних стосунків, направлених на покращення життя українців». Підписанти роблять висновок, що реформи, які здійснює нинішня влада, вселяють «впевненість та оптимізм у майбутньому України». А ось у пенсіонерів, представників дрібного і середнього бізнесу, освітян, медиків впевненості та оптимізму щодо їхнього майбутнього різко поменшало. Навіть серед виборців Януковича стає все менше тих, то підтримує його «реформи». Зрештою, що підтримувати? Тотальну русифікацію, коли українського слова скоро не почуємо ані по радіо, ні по телебаченню, скорочення функціонування мови в освіті, податковий тиск на бізнес, переслідування опозиції (Європа визнала існування в Україні політичних репресій, надавши у Чехії політичний притулок колишньому міністру економіки Богдану Данилишину!)? А за рівнем життя Україна нижче Нігерії! Організаторам цієї «цидули» вдалося наразі назбирати аж дев’ять львівських інтелігентів, які наважилися поставити свої прізвища під такого роду документом. Залишається лише здогадуватися, що надихнуло цих людей виставити себе у ролі чи то маріонеток, чи то підлабузників та пристосуванців, таких собі класичних галицьких хрунів, для яких, схоже, будь-яка влада – від Бога… Питання в іншому – для чого їм потрібен цей несимпатичний «прогин»? Можливо, дехто справді побачив позитивні зрушення у межах своєї родини чи установи, хтось, мабуть, банально прагне в такий спосіб втриматися на хлібній посаді… Але найбільше здивувало те, як у цій компанії опинилися направду шановані в Україні люди, які ніколи не справляли враження продажних, Борис Возницький та Мирослав Скорик. Що їх змусило поставити підпис під цим ганебним «одобрямсом»? Аби не гадати, кореспондент «ВЗ» зателефонувала Борису Возницькому та поцікавилася, чи справді він бачить якісь позитивні зрушення після року реформ президентства Януковича? «Не бачу, – відповів Борис Григорович. – Мене попросив підписати це звернення Юрій Шухевич… Адже звернення підписали поважні люди…» – сказав нам пан Возницький якимось розгубленим голосом.

Після цих одкровень виникає закономірне питання: а чому серед підписантів немає прізвища Юрія Шухевича? Чи не тому, що самому не випадало, рука не піднялася поставити свій автограф, бо саме за президентства Януковича його батька – Романа Шухевича – позбавили звання Героя України! Тоді, перепрошую, як це називається? Загрібати жар чужими руками? Принагідно варто нагадати, що колишній політв’язень значною мірою долучився до перемоги Януковича, закликаючи голосувати «проти всіх». Тепер, бачу, «противсіхи» вже і не маскуються – відкрито підтримують Віктора Федоровича… А все дуже просто. Один відомий народний депутат-«регіонал» вже не знає, як вислужитися перед президентом! Чи то так губернатором хоче бути, чи в чомусь іншому річ, але дуже старається показати свою відданість. Очевидно, і це горе-звернення справа його рук: кого як вмів, так і вмотивував, тобто вмовив. Особисто мені шкода і прикро, що в цій компанії опинилися справді гідні люди, що заслуговують на повагу і пошану. Вони не мають права легковажити своїм іменем, давати себе використати через свою надмірну чи то делікатність, чи то наївність, чи то інтелігентність. Адже з таких людей і спитають більше… А різного роду компліментарні звернення «а-ля Віктор Федорович – наймудріший» чи «вірною дорогою йдемо, товаріщі» лише матимуть зворотний ефект. Ця вдавана, бутафорська, я б навіть сказала, карикатурна підтримка не допоможе ані Януковичу, ані підписантам, бо жодна людина зі здоровим глуздом ніколи не повірить у щирість та безкорисливість таких заяв… 

Мені залишається тільки додати адресу риганальної заяви наших хрунів - читайте якщо є бажання. 

http://www.partyofregions.org.ua/contrprop/resonance/4d6cba98ed5d0/

Симптоматично, що рольову гру Львова в «ідейне благоговіння до всього українського» миттю викрила людина, яка сповідує внутрішню зневагу до гри, тим паче в благоговіння. Симптоматично, що Львів «погорів» на грошах, ставши єдиним містом в Україні, де зустріч із поетесою у драмтеатрі прирівняно до чергового спектаклю з буденним прейскурантом цін на квитки (від 30 грн. на гальорці до 100 грн. у партері). Симптоматично, що Львів став єдиним містом в Україні, яке запропонувало чималий гонорар видатній гості — не розуміючи, що сам факт такої пропозиції є образливим для Ліни Василівни, яка панічно боїться порівнювати себе з Аллегровою чи «іншою мавпочкою для публіки». Симптоматично й те, що саме зі Львова пролунали декумиризаційні оцінки місцевих митців на кшталт «авторка роману змаразматіла!» — і цим Львів підкреслив свою упереджену критичність до всіх і до всього без перебору, без урахування суспільної ваги й моральної авторитетності «маразматика». Врешті-решт, симптоматично те, що культурний Львів оголив свою справжню сутність, а саме — провінційність. У всьому: у дешевих підходах до надсимволічних культурних подій; у рутинному ставленні до чи не єдиної постаті сучасної України зі званням Совість нації; у кумедних намаганнях бути генератором всеукраїнських імпульсів у нових антиукраїнських умовах.

Неприїзд Ліни Василівни до вже не П’ємонту — це клубок умовиводів, які оголюють значно ширші проблеми Львова зразка 2011. У Костенко є афоризм: «Не бий на сполох в невідлитий дзвін...». Це — про Львів. Про невідлитий Львів, який роздирає внутрішня суперечність бажань і потенції, звиклої ролі і мілкого вміння, завищеної самооцінки і небажання бути чесним. Ліна Костенко на правах Генія вказала, ким Львів не хоче бути, а є.

КУЛЬТУРНА СТОЛИЦЯ ХРУНІВ

У Львові досі точаться дискусії: це ляпас чи не ляпас? Розмови на цю тему слід вести лише мовою символізму. Хто така Костенко для Львова? Людина, яка далекого 1965-го одна з небагатьох підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції, щойно ті розпочалися. Людина, яка колись уже двічі приїздила з Києва до Львова зумисно — на суд над Осадчим і на суд над братами Горинями, аби прямо в судовій залі кинути їм букет квітів. Людина, яка 1968 року чи не єдина написала листи на захист Чорновола, коли його почали цькувати. Зрештою, людина, яка зовсім недавно відмовилася від звання Героя України, мотивувавши: «Я політичної біжутерії не ношу!». Костенко — мірило принциповості та порядності, адже це не завжди збігається. Коли ТАКА людина каже, що ноги її не буде у Львові, — це не просто серйозно. Це обдуманий і багатозначний вчинок людини, яка стоїть вище над стереотипними уявленнями про себе і все, до чого вона торкається. Побачити і засвоїти в цьому глибоку символічність може завадити все та ж провінційність і приземлене світосприйняття. Ліна Костенко не приїде до Львова й тому, що він став приземленим. Як Кривий Ріг, приміром.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»   «НЕМАЄ ЧАСУ НА ПОРАЗКУ...»

Без жодної нотки мазохізму треба сказати, що Ліна Костенко змусила Львів подивитися на себе збоку. Точніше, в дзеркало. Що ми там можемо побачити? Пиху. Зарозумілість. Іноді манію величі. Квазіідейність, яка ретельно приховує звихненість на матеріальному. Злість на українські реалії. Оманливу віру в те, що антиукраїнська дійсність випадкова й тимчасова. Нездорову радикальність, яка змушує кидатися навіть на своїх. Згадувану вже приземленість, що попахує вторинністю західницьких візій про Україну. Невміння (чи небажання) вловити той час Ікс, який вловила Ліна Костенко, вийшовши до українства саме зараз, після стількох років домашньої творчості.

Ловлю себе на думці, що Ліні Василівні, мабуть, легше достукатися до Харкова, ніж до Львова. Там вона говорила: «Ви звикли до деградації, ви звикли до засилля інформації, ви звикли до того, що вас не чують» — і люди в залі слухняно кивали, їхні очі випромінювали неповторне світло якогось прозріння, чи то пак одкровення. У Львові цього не було б. Тому що Львів завжди прагнув сприймати й показувати себе кращим, ніж він є. Рольова гра в бажане стала хворобливим альтер-его Львова. Після скандальної програми «Міняю жінку», в якій дві галичанки неприкрито показали свій рівень, наступного ж дня зібрався інквізиційний круглий стіл із лейтмотивом «ці дві жінки дискредитували Західну Україну, адже в нас насправді є культ християнської моралі». Ліна Костенко тепер уже принципово повинна не їхати в такий регіон, який не здатен бачити себе збоку. Немає нічого гіршого, коли не завше достойні люди свято переконані у своїй вичерпній достойності тільки на тій основі, що в них на руках квиток за 30 грн. на Ліну Костенко. Ще наприкінці позаминулого століття Іван Франко дав ємке визначення цьому феномену: галицькі хруні.

ПРОСТО МІСТО

Безцінними є уроки, дані поразкою. От тільки такі уроки здатні адекватно протравлювати лише здорові організми. Львів направду хворий. На розхристаність. Останнім часом усе раптом посипалося з рук. Львів огорнула неміч підтримувати високі стандарти міфів. Можливо, не всі будуть готові почути прикру пораду від небайдужого львів’янина, але: Україні на найближчий час треба забути про Львів як законодавця титульних тенденцій. Це стосується і політичної, і гуманітарної царин. Політичний П’ємонт таки помер, адже вся соборницька риторика Львова напряму дисонує з його домінантним голосуванням за «Свободу», яка відкрито розширює ідеологічну прірву по Дніпру. Культурна столиця теж померла, адже навряд чи ознакою арт-прогресу можна вважати Свято пампуха чи шоколаду за бюджетні кошти. Понад те: щодо інциденту з Костенко культурна столиця спродукувала цілу низку культурного смороду. Ось деякі факти. Помпезне святкування Дня Львова породило серію кримінальних справ щодо фінансових зловживань. Або: міське управління культури змусило бібліотечні фонди закупляти продукцію лише одного видавництва в обхід інших за завищеними цінами. Або: Лія Ахеджакова розплакалася від поведінки глядачів: «Безперервне гримання дверима, дзвінки мобілок, розмови та шум. Мені боляче і гірко. Ви вбивали нас сьогодні тим, що відбувалося в залі». Або: напад бритоголових «нациків» під час поетичних читань «120 хвилин Содому» у межах Форуму видавців. Або: творчі спілки заявили про кулуарне присудження премії у галузі культури, літератури, мистецтва, журналістики та архітектури за 2009 рік. Або: Слава Зайцев покинув зал на Lviv Fashion Week, коли на подіумі з’явилося відро, розмальоване в триколор. Або: заборона вистави Віктюка, внесеного у 50-ку кращих театралів століття. Не кажу вже про «бенефіс» Ірини Фаріон у дитячому садочку та перехід мера у спілкуванні з віце-прем’єром на російську мову.

Львів упевнено утверджує себе як монотонне маргінальне місто з «випендрьожем». Прямо на очах помирає унікальне мультикультурне місто, охоче вливати в себе всі новітні тенденції та експерименти. Культивується провінційний консерватизм, пуританство як критерій оцінки всього довкруж і формальний «культ християнської моралі» як бездумний ритуал. Історія з Ліною Костенко повністю лягає в цей ланцюг львівських фіаско перед самим собою. Нога генія справді не може ступати в середовище, де все — від політичних амбіцій до культурних — настільки заформалізоване й неживе. Львів суттєво здав позиції унікального феноменального міста, і Геній чутко це вловив. Тепер це просто місто через кому з іншими обласними центрами. З тією різницею, що інші позбавлені претензій на цілий список пишних номінацій.

ЩО ДАЛІ

А нічого. По інтернету ходить лист зі збором підписів за вибачення перед Ліною Василівною від імені львівської громади. Не бачу сенсу це підписувати. Костенко дякувати треба, а не вибачатися. Хтось мусив публічно констатувати регрес доброго старого Львова, в якому вже давно не народжується і не продукується щось первинне. Дякувати Ліні Костенко треба за цей ляпас. Львів, який образив генія, — природній сьогоднішній Львів, розчавлений ваготою власних стереотипів. Ніяких випадковостей, ніякого ексцесу. Закономірний результат смерті міфів. Селянськонаціоналістичний Львів апріорі не може бути П’ємонтом у білінгвальній/бікультурній Україні. Активне, проте вторинне культурне середовище не може претендувати на роль передового, адже надто мало одягнути у вишиванку фігурку Афіни чи Зевса напередодні 24 серпня. Багато виставок, багато спектаклів, багато фестивалів... Ну і що? — коли це просто для підтримки буденного культурного процесу. Одкровення у Львові не бракує — його просто не може бути тут і зараз. Зрештою, приїзд Ліни Костенко навряд чи переродив би місто, навряд чи зарядив би його новою енергетикою. Львів стоячи аплодував Коельйо, Вайлю, Андруховичу, Забужко, а потім проголосував за бодібілдера чи весільного музику з лав а-ля націоналістів. Культурне середовище не формує і не презентує планку Львова. Ліна Василівна навряд чи погодилася б на роль субліматора львівської публіки, яка буде світитися від щастя, що чує прописні істини. Для одкровення потрібен внутрішній голод, якого у Львова, на жаль, немає. Йому дуже комфортно — в ролі розчарованого, бо це неабияк релаксує. Харків для Костенко важливіший відчуттям своєї місії привнести в складне середовище промені думки. Львів вірний собі, тому потребує просто формальної присутності Костенко — із квітами, оваціями, натхненням, піднесенням тривалістю в творчий вечір поетеси.

Ситуацію я б розцінив як виклик. Для Львова — виклик нарешті вдивитися в дзеркало. Для Ліни Костенко — виклик провчити. Поки що діагноз з уст Ліни Костенко звучить так: «Криголам не може плавати в болоті».

Вона мусить приїхати, щоби сказати це в очі.