Україні потрібен генерал.....((

Про особливу гостроту українського питання я вперше почув років сорок тому від свого дядька - генерала Д., колишнього заступника Лазаря Кагановича - того самого. Відійшовши від справ і дозволяючи собі час від часу осмислювати минуле і скоєне, дядько пригадав про надзвичайно великі заворушення в загально радянській системі таборів і в'язниць відразу після смерті Сталіна і про ту паніку, яку вони спричинили у Кремлі.

З його слів виходило, що рішення придушити бунт танками і авіацією (інакше іскри ось-ось перекинулися б за колючий дріт), а потім все ж таки «стравити пару», тобто підкоротити армію зеків, якраз і потягнуло за собою подальші хрущовські послаблення, викриття культу особистості, падіння групи гардлайнерів (включаючи Кагановича) та інші відступи від генеральної лінії. Всю цю відлигу насилу вдалося придушити лише шляхом військово-партійного перевороту в 1964 році, коли був повалений сам Хрущов і ще багато хто.

Болюче питання

Щодо причин згаданих хвилювань дядько повідомив: «Та хохли це все ...». Далі він все ж таки поправився і міркував про «бандерівців» та інших «бандитів», які нібито й були застрільниками в тих кривавих подіях, ледь не підірвали імперію.

Знайти підтвердження цієї версії у вигляді секретних документів та оповідань живих учасників, мені вдалося лише роками пізніше. При цьому багато разів підтвердилося, що усні свідоцтва безумовно необхідні для того, щоб розібратися в реальній, а не пропагандистській або службово-звітній історії СРСР.

Підказка інвестигативним історикам: в архіві залізничних військ зберігаються надиктовані дядькові спогади. Війну він починав у вересні 1939 року на Західній Україні та до червня 1941 року готував цей плацдарм до подальших подій, які, однак, зазнали зовсім іншого розвитку, і восени він уже готував до підриву мости в Москві. Потім були окупований Іран та інші спецзавдання, включаючи мобілізацію ГУЛАГу на післявоєнну відбудову. Там-то він знову зіткнувся з тими, кого звільняв в 1939 році від польського гніту.

З бесід з ним та іншими ветеранами, а потім і під час служби у військовому відділі розвідки КДБ, я засвоїв, що Україна, особливо Західна, була постійним головним болем Москви, бо там містився найбільший з не до кінця совєтизованих ареалів. Саме це, а не дисиденти-гуманітарії сприймалося як головна внутрішня загроза.

Тобто, в Україні, звичайно, в надлишку були негативні ідеологічні прояви. Але, на відміну від цілком підкореної Росії, вони спліталися з тліючими багаттями збройного опору. Для імперії, що трималася на насильстві, це і був справжній виклик. Не випадково, український КДБ відрізнявся особливою пильністю і лютістю, а наступні події підтвердили – не марно.

 

Турботи кадровиків

У середовищі чекістів корпоративність цінувалася, безумовно, вище за їхню багатонаціональність. Але все ж, начальники, записуючи за першого знайомства основні біографічні дані, неодмінно цікавилися у мене ще й дівочим прізвищем дружини (хотіли особисто упевнитися у відсутності явних ознак єврейського елементу – в КДБ він проникав все ж частіше, ніж в ГРУ). І кожного разу задоволено констатували: «А, українка!» Своя, мовляв. Але досвідчений чекіст копає глибше: «А звідки родом?» «З Москви». «А батьки?» «Зі Сталінграда». Подвійна задоволеність. І мені бал за політкоректність. «А. .. ». «Дід з-під Рівного». «Рівне, Рівне ..» - і начальство злегка погойдувало головою.

З національністю діда, до речі, на етапі перевірок вийшло непорозуміння. Був він поляком, і ця обставина вимагала глибокого й пристрасного розслідування. На користь діда (і, відповідно, моєї кандидатури) зіграло те, що він серйозно боровся проти царизму (взагалі-то, був бойовик у Пілсудського), а після 1917 року робив більшовицьку, в міру криваву кар'єру. Аж до фатального 1938 року, зрозуміло, коли існування зайвих поляків у тилу стало стратегічно неприйнятним.

За надійним даними, нині антиімперська активність польських предків не пішла б у позитивний залік під час відбору до російського держапарату. Та й щодо українських коренів і зв'язків кадровики і контррозвідники після помаранчевого кошмару зобов'язані вишукувати «націоналістичні тенденції». Імперія робить висновки зі своїх колишніх недоглядів.

На особистому ж досвіді нову актуальність української теми я відчув зовсім недавно, коли як читач московської Бібліотеки української літератури став свідком її розгрому, а також раніше – під час атак на пересувну виставку про Голодомор і на українську громаду. Навіть особисте втручання президента Ющенка не допомогло. Можу підтвердити, що це були багатоходові чекістські операції, проведені за всіма правилами оперативного мистецтва. І навіть з винахідливістю і драйвом, від душі. Російські «особісти» люблять зі всією міццю повоювати з крамолою, нічого не скажеш. Це були хай не дуже великі, але цілком знакові епізоди. Вони засвідчили: компромісів з тим, що Москва вважає українським націоналізмом, не було і не буде. Навпаки, його слід рішуче викорчовувати повсюдно. І перш за все, зрозуміло, там, де сам корінь – в Україні.

Адже об цей корінь імперія спотикалася вже не раз. Слідом за моїм дядьком-ветераном, я спостерігав це також у доленосному фіналі холодної війни. Можливо, в Україні не всі в курсі контексту, в якому це сталося.

 

Капітуляція радянських військ у Німеччині

Горбачов приблизно до початку 1987 року дозрів для ідеї реорганізувати Європу, щоб переламати на свою користь конфронтацію з США і НАТО. У першу чергу передбачалося дати німцям возз'єднатися ціною витіснення американських військ за океан (за одночасного відходу радянських за східний кордон Польщі), послаблення зв'язків з НАТО, а також технологічної та фінансової контрибуції на користь СРСР. На повне злиття двох Німеччин відводилося не менше десяти років.

З Бонна та інших європейських столиць нашого генсека і головнокомандувача активно підбадьорювали. Типу повелися на горбачовський шарм (приблизно так писалося в телеграмах КДБ, ГРУ та МЗС). Але, у свою чергу, вимагали продемонструвати хоча б подобу демократизації – так, мовляв, буде легше продати «загальноєвропейський будинок» західній громадськості. Почасти звідси – безсистемність і непослідовність перебудови, яка спочатку і за змістом була лише імітацією на замовлення.

У німецькому ж питанні спочатку все йшло майже як задумувалося, і падіння Берлінського муру зовсім не було для Москви неприємним сюрпризом: очікувалося, що весь Берлін на виконання давніх радянських прагнень перейде в юрисдикцію демократизованої НДР.

Я, наприклад, дізнався про майбутнє відкриття внутріберлінського кордону дні за три – після того, як Москві вдалося це в принципі погодити з іншими державами-переможницями. Лише тоді прийшов час і східним німцям організовано заявити про себе на вулицях: «Ми - один народ!» І так далі.

Катастрофа вибухнула в 1990 році, коли, всупереч розрахункам і прогнозам, Німеччина об'єдналася за кілька місяців. Велетенське угруповання радянських військ опинилося фактично на території НАТО під подвійною загрозою: випадковий військовий конфлікт і швидке розгортання особового складу. Таку армію потім в казарми не заженеш, та й що чекати від неї на батьківщині після тривалого неробства на комфортному й підступному Заході? Загалом компанія «друзів» в особі Гельмута, Джорджа і Меґі жорстоко переграла нашого Михайла Сергійовича. Та все ж таки, він встиг у відповідь спустити з ланцюга Саддама Хусейна (зробивши Москву цінним партнером для Заходу у війні з ісламом), атакувати Прибалтику і дати зелене світло підготовці путчу.

 

Умиротворення довелося відкласти

Нагальна евакуація східнонімецької та інших армій вибила з колії не лише збройні сили, а й інший радянський силовий і партійно-державний апарат, який спочатку був налаштований на зовсім інші стратегії та завдання. Імперія трималася на насильстві та експансії, головним гарантом яких була армія, і цей гарант раптом розсипався. Тому-то, коли в Україні націонал-демократи активізувалися і фактично очолили кампанію за державний суверенітет, виявилося, що Москві нічим їх придушити, хоча київські намісники волали про негайну допомогу. Прийшла б така допомога, Україну очікував би сценарій типу тих, що пізніше відбулися в Чечні, Абхазії, Придністров'ї чи Литві. Власне, він вже починався в Криму. А в постійній готовності Москви проливати кров – були б можливості і шанси на успіх – сумніватися не варто.

Добре знаю, що в Кремлі, в керівництві КДБ і, що особливо важливо, в генералітеті переважала думка: без прибалтів як-небудь проживемо, білоруси, закавказці і Середньоазіатський регіон нікуди не подінуться, а от без України (або з України в такому її стані) СРСР стратегічно нежиттєздатний. Єльцинський СНД саме тому виявився найбільш тимчасово-прийнятним варіантом.

Всіх, звичайно, вразили масштаби української зради – особливо у збройних силах і в апараті. Українські дипломати в міжнародній столиці – Відні, де я тоді працював, вмить забули російську, відокремилися (УРСР була до всього ще й членом ООН), а якщо і висловлювалися на загальних зборах і нарадах, то в підкреслено національно-патріотичному дусі.

Однак було зрозуміло, що це – лише епатаж. Всі вони, якщо вже опинилися тут і зараз, були такими ж антибандерівцями, як й інші радянські, а потім і російські колеги. Відзначу, що чекісти-українці з мого кола, в тому числі, прикомандировані з КДБ УРСР, майже всі зберегли лояльність Москві. Це було їм враховано, і я не раз надалі зустрічав таких на роботі в російських відомствах у розвинених країнах.

 

Розбиті армії добре вчаться

Після розширення НАТО і капітуляції в Хасав'юрті (а от цікаво, як перетравив б все це будь-який інший режим, крім єльцинського?) російський силовий апарат і політичне керівництво добре освоїли методи сучасних регіональних та асиметричних воєн. Так, шантажувати НАТО Москва тепер може з допомогою кількох дивізій, розміщених поблизу Естонії, або тих, що нависають над Грузією.

Але не менш важливо, що військово-політичний арсенал Москви збагатився ефективною «soft power» – маніпулюванням в інформаційному, психологічному та іншому гуманітарному просторі. Це, але аж ніяк не тільки маса сил і засобів, визначає тепер військову міць Росії.

За Путіна основні ЗМІ та передові інформаційні технології були взяті на озброєння з метою розгрому Чечні. Потім основне вістря атаки націлили на Україну, і набір інструментів досягнув вражаючої широти: від попси і російськомовних телезатійників до «боротьби з фальсифікаторами», «Русского мира», РПЦ тощо.

Ефект наочний: зірвано подальше розширення НАТО і розгорнуто повномасштабний контрнаступ. У Москві і не приховують: завдяки «soft power» («гуманітарного виміру зовнішньої політики») вдалося вирішити найважливіше військово-політичне завдання. Тепер, на хвилі успіху, можна рухатися далі – відновлювати імперію. A для цього необхідно остаточно розібратися з «бандерівцями».

Дещо з цього приводу оприлюднено в Харківських угодах (ЧФ – не сховаєш), але про весь стратегічний задум можна робити висновки головним чином за реінтеграцією України в російські структури, яка реально відбувається.

Напрошується аналогія: у В'єтнамі свого часу радянці  разом із союзниками довели, що американців можна бити на полі бою, не вдаючись до ядерної зброї. Це спровокувало СРСР на виток експансії по всьому світу під акомпанемент «розрядки». В Україні вдалося провести значно грандіозніше операцію, тримаючи «hard power», в основному, лише для погроз. І куди ж тепер потягне Москву нове запаморочення від успіхів?

Не дивно, що загальну координацію стратегічного використання «soft power» здійснюють військовики. У Росії знову, як і в надмілітаризованому СРСР, все будується навколо військово-політичних і військово-стратегічних пріоритетів, головний мастермайнд котрих – Генеральний штаб збройних сил.

 

Справа не в економіці

Обіцянки «покращити життя вже сьогодні» за допомогою газових контрактів – ще один приклад інформаційної диверсії проти України. Тим часом вона, як і будь-яка інша країна – це не фабрика й не банк, а людська спільнота. Кричуща соціальна несправедливість і масова бідність – не тому, що ціни на газ чи метал такі, а тому, що суспільство таке. Суспільство ж, як довів історичний провал марксизму, стоїть на певних цінностях, через які, в основному, і спалахують війни в сучасному світі.

Ось в Росії – всього вдосталь, а економічний уклад – ідіотський, оскільки суспільство таке. Росіяни разом з більшовиками зрадили своїх військових союзників, церкву, культуру і демократію, і виправлятися або каятися не збираються. Навпаки: вперто продовжують тримати на своїй головній площі огидну мумію – символ власного ганьби і цивілізаційної безвиході. Вже хоча б це виключає налагодження нормального життя. Мати таку країну як старшого стратегічного партнера – нерозумно і небезпечно.

 

Так от, про Генерала

Сьогодні Україна вкотре зазнає поразки від Росії. Питання в тому, чи прийняти цей виклик.

Генерали ж – це ті, хто знає, як вести і вигравати асиметричні війни, виходячи з принципу: перемога чи поразка з усіма наслідками особисто для себе – без варіантів типу «піти у бізнес».

A може, українці безмежно вірять Путіну і російським генералам? Або ж просто сподіваються, що в політиці Москви є якась «червона риска», яку та, згідно з якимось внутрішнім самообмеженням, не зважиться перейти? Це яка ж з «червоних рисок» зупиняла останнім часом московську владу хоча б у стосунку до власних громадян? На мій погляд, ця влада значно менш передбачувана й відповідальна, ніж навіть їхня радянська попередниця.

Тому, очевидно, що Україні для виживання і відродження необхідна контрстратегія – військово-політична, але з акцентом на «soft power». «Hard power» здатне забезпечити тільки НАТО – єдино можливий гарант безпеки України. Росія буде змушена врешті-решт визнати, що це для неї – найменш небезпечний вихід.

Ну, гаразд ... Не можу, однак, більше слухати Кіркорова, котрий кричить з репродукторів на всіх перехрестях Львова. І, здається, не я один такий сноб. Tож чи не можна попросити господарів кафе та інших закладів припинити це неподобство? ..

©