Новий час, нове місце, нові люди. Куди я потрапила? Яка стежина завела мене сюди? Іду полем, перейшла струмок, квіти вже повідцвітали. Гола земля із пожовклою старенькою-травою. Стерня колить ноги, а я все одно ступаю боса. Безмежний обрій із ледь помітною смугою червонясто-оранжевого західного сонця манить мене у свої обійми. Лунає музика… Чорт, я знову проспала!




Щоденна метушня оповиває тебе, і ти як гусінь, загорнута у кокон. Серце відбиває шалені ритми, заведене ключиком, що зветься ранковою кавою. Спотикаєшся і біжиш далі. Та коли нарешті фініш? Коли перетнеш шахову смугу і почуєш захоплений рев трибун?

Хочу закричати, щоб пінгвіни відкликнулись до мене в Антарктиді, а з горла вихоплюється лише хрипле мукання. Пальці перебирають клавіші на фортепіано, а воно неохоче відбиває молоточками по струнах. На серці горить лід, а у кишені пістолет вже знятий із запобіжника…



Я наче одна, а всередині навпіл. Так хочеться бути з тобою, просто відчувати поряд твоє рівне дихання, доторки теплих ніжних пальців, що м’яко ковзають по спині. Але в твоєму серці живе її примара, і ти розгубився. Ми ніби вдвох, та інколи мені здається, що нас  троє. Хто я для тебе? Звичайне питання, відповідь на яке вона ховає у своїх сіро-голубих озерах…


Дим застилає очі, я навпочіпки сиджу на сходовому майданчику, роблячи ще одну тягу. Сонце давно спить, місяць зайняв варту. А я не знаю як довго ще зможу ділити тебе із місцем на кладовищі, де з фотокартки сяє її посмішка…

Додому сьогодні повертався у приємній компанії дощу. Просто ідеш, загорнутий у водянисто-прозору ковдру, і думки туманять твій розум. Супокій закрадається під шкіру, проходить по венам, доходить до серця, проникає у душу. Я чекав на нього у тих довгих, загайних буднях. Ніхто уже не помічає поодиноких солонуватих безколірних крапель у кутиках твоїх очей: усі вмиваються небесною водою, зайняті лише однією думкою: втекти, сховатись, встигнути… А мені обридло поспішати! Нехай цим переймається безлика решта, вічно посмугована гримасою неспокою і метушіння.

Під ногами гостре тонке лезо, а далі прірва… Я йду, легший за пір’їнку, вправніший за циркового еквілібриста, беззастережно ступаючи по власній трояндовій доріжці.

Той самий офіс, знайомі люди, звичне крісло за комп’ютерним столом. Усе незмінно, іншими стали лише кольори. Немає більше жовтого і червоного. Око не сприймає зелений і голубий, відмовляється бачити веселку, а сонце більше не засліплює взір. Мені зручно у цьому новому світі, на дверях до якого висить картка «Не турбувати». І байдуже, що ключ давно загубився глибоко усередині моєї душі.

Сотні тіней проходять повз мене. Хто серед них я? Ще один безликий представник людської раси? Чи хлопець із напускною веселістю, що зупинився на розпутті? А може звичайний перехожий, який дочекався зеленого чоловічка у світлофорі, та й подруняв собі далі…

Просторі лани, зелені гаї, безмежні поля сповнених сонячного тепла соняшників, сади та діброви, козацького духу хлопці і чаруючої краси дівчата – усе це моя країна, Україна!!!

Муки, страждання, сльози, та одночасна віра у свободу, звільнення і нове майбутнє для своїх синів. Для тебе жили і будуть жити твої діти, Україно! Як можна тебе не любити? Як не берегти у пам’яті подвиги Сірка та Сагайдачного? Хіба може серце не відбивати шалені удари, коли читаєш Пророка і його «Послання»? Твій пісенний дух завжди живий у наших серцях, ненько. Невимовна моя любов до тебе, Батьківщино! Моя віра у світле майбуття для тебе незламна. Я горда мати таких борців за долю своєї країни як Іван Мазепа та Степан Бандера, Іван Гонта та Роман Шухевич, Устим Кармелюк та Євген Коновалець.

Згадаймо слова видатних синів нашої неньки-України!

«Кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте.» (Тарас Шевченко)

«О слово рідне! Шум дерев! Музика зір блакитнооких, шовковий спів степів широких, Дніпра між ними левів рев…» (Олександр Олесь)

«Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!» (Василь Симоненко)

«Є боротьба за долю України, все інше – то велике мискоборство!» (Ліна Костенко)

Не забуваймо, що ми – українці! Будьмо гідними дітьми рідної землі, що так гостинно приймає нас на своїх колоскових просторах. Як то кажуть: в гостях добре, а дома краще. Україна – моя домівка, і моя любов до неї щира та непідробна. Ці почуття сповнюють серце силою і прагненнями до нових звершень на благо моєї Батьківщини.

І я не втомлюсь повторювати: я люблю тебе, Україно!

                                                                                       

                                                    «Любіть Україну у сні й наяву,

                                                      вишневу свою Україну,

                                                      красу її, вічно живу і нову,

                                                      і мову її солов’їну.»

                                                                

Слава Україні!!!

Він любив просто дивитися у її глибокі сині очі, насолоджуватися кожним доторком руки до русявого оксамитового волосся, відчувати смак ніжних і таких солодких губ, що були його власними стулками раю. Коли він відкривав зранку очі і бачив її, сплячу на його грудях, серце завмирало, і час зупиняв свій нестримний політ. Він хотів кричати від кохання, що рвало його душу, і, здавалося, віддав би все, щоб знову і знову переживати ці відчуття.

Ще один день почався з його поцілунку. Вона була просто не здатна скинути з себе ковдру. Хотілося повернутися у колишню ніч і опинитися у його обіймах, відчувати на собі обпалюючі губи чоловіка, що змушує її очі тьмяніти від пристрасті, а серце битися у шаленому темпі.

 

З її очей бризнули сльози, а на обличчі з’явилась гримаса болю та безнадії. Почали збігатися люди, водій як прикований сидів на місці, вчепившись у руль до білизни кісточок. А він в цей час вибирав для неї каблучку, уявляючи як одягне ввечері їй на руку, а потім запросить потанцювати, і вони кружлятимуть, забувши про всіх на світі, під спокійний голос Ленні Вольфа.

Новий день був сонячним і безвітряним. Чоловік у сірому плащі прямував із квіткового магазину. Він йшов по зеленій траві, а в руках тримав букет молочно-білих троянд, з пелюстками такими ніжними, як її коси. Їх було шість… Він присів навпочіпки біля гранітної сірої плити та поклав квіти на землю. «З річницею, кохана.»

Путин вызывает к себе министра обороны:
- Сколько у Лукашенко дивизий?
- 4 дивизии, Владимир Владимирович!
- Немного. У нас не возникнут проблемы, даже если он пойдёт на Москву.
- Боюсь, что возникнут, Владимир Владимирович: если Лукашенко пойдёт на Москву, то к Москве подойдут уже сорок дивизий.

Спогади…така чудова частинка нашої свідомості. Раніше ніхто не знав фотоапаратів, відеокамер, тому намагалися затримати бажані моменти свого життя у пам’яті, закарбувати їх на власну фотоплівку. Неймовірне почуття охоплює тебе, коли дістаєш із потаємної шухлядки своєї  меморі те дорогоцінне, що оберігаєш від забуття. Та інколи ми б воліли відформатувати наш мозок як звичайну дискету, стерти з пам’яті те, що ще донедавна було дорогим і викликало ніжне тремтіння десь усередині серденька.

 

Дістаю фотоплівку і бачу такий знайомий кадр. Палюче сонце засліплює очі, пісок обпікає ступні, а біля берега маленька дівчинка із скуйовдженим волоссям бережливо вимощує піщаний замок. Будівничий матеріал витікає крізь її крихітні пальчики, та вона ще з більшим завзяттям місить свій «цемент». Я в цей час сиділа під парасолею і попивала «Кінгс Брідж», свій улюблений, смородиновий. Обережно спостерігаючи крізь затемнені окуляри за зведенням шедевру архітектурного мистецтва я не сприймала його ні за що інше, як дитячі забавки.

Спекотна літня пора, час безперевних поїздок, шалених гулянок та пристрасних швидкоплинних романів. Проте це все для когось, мій час спливав, робота не цінує літа. Це зрозуміло, варто лише глянути на її корінь…

Поки я філософствувала над життям, фортеця була побудована. Вона майоріла на прибережній смузі і кожна піщинка виблискувала на сонці, наче маленький кольоровий кристалик. Дівчинка вже спотикаючись бігла до мами показати плід своєї тяжкої праці. Чорнява молода жінка не поспішаючи піднялась із шезлонга та зморщено глянула на стрибаючу усміхнену дочурку. Подумавши секунду, все-таки вирішила піднятись, прихопивши із собою фотоапарат. Ось так іще один спогад з’явився на карті пам’яті того самого апарата… Я милувалася хвилями, які щораз піднімалися на воді. Мить – і вимучений, на вигляд кремезний незнищенний замок розтанув у лічені секунди. Тепер він нічим не відрізнявся від решти піску на пляжі. Дитина заголосила не своїм голосом, маманя прийнялася її заспокоювати та швиденько видалила фото, яке могло ще не раз нагадати про знищену спробу.

Ось так, сидячи у м’якому кріслі на мансарді, я мріяла, аби у мене в голові була аналогічна карта пам’яті, щоб з неї одним клацанням стерти раніше такі солодкі і пестливі спогади! Які нині роз'ятрювали душу, залишаючи глибокі відкриті рани від своїх ненаситних пазурів…

Друг…надійне сильне слово! Та я занадто безтурботно його промовляла. Людина, яку я щиро любила,  з якою сиділа довгими зимовими холодними вечорами під ковдрою і пила гарячий улюблений зелений чай, переглядаючи при цьому «наші» фільми. Людина, поряд з якою мені не доводилося дивитися на годинник. Людина, в очі якої я могла дивитися безкінечно… Людина, яку я недбайливо йменувала другом…зіграла зі мною жарт. Ні, не злий. Просто безтурботний. Шкода, що ми обидва ні разу не замислились над своєю безжурністю…здається, вино – це саме та програма, яку я шукала для своєї картки пам’яті…

Вона посміхалася, дивлячись на фото, яке промовляло так багато. Два обличчя злилися у ніжному поцілунку, а руки схрестились у пестливому доторку. У каміні потріскують дрівцята, ніби шепочучи щось на зрозумілій тільки собі мові. Фотокартка, як і її попередники, полетіла у полум’я. Краї почорніли враз і зав’яли у лічені секунди, віддавши вогню колишні спогади…

 

Дівчина з чорнявим волоссям і зеленими відкритими очима йшла літньою полудневою вуличкою у  ніжно-голубій сукні і гарненьких босоніжках, що так вигідно підкреслювали її фігуру. Саме сьогодні вона йшла лише тому, що вже не мала сил сидіти у чотирьох стінах у пошуку нового візерунка на шпалерах, мучити себе безсонням, яке було найгіршим катуванням із усіх існуючих! Горло відмовлялося ковтати їжу, а камін спостерігав її згорблену з чашкою кави у тремтячих руках. Йшла, бо так званий лікарняний давно закінчився, і її вимагали на роботі. Рутина пронизувала гострим списом до самого ядра клітин усього тіла і не було шляху з цієї безвиході. Запасні виходи були закладені стосами паперів, що вже встигли накопичитися і заметені сніговими кучугурами її сердечної зими.

 

Дівчина промайнула звичайнісіньке дерево, але чомусь пожовкле посеред  серпня. Йшла з чупа-чупсом в роті і дитинство нагадало про себе водночас. Те наївне миле дівча любило уявити себе принцесою, яка вірно чекає принца у блискучих обладунках! Те дівча не знало, що принци це пересічні чоловіченьки, які поводяться заворожливо зухвало, а за початковим показним блиском ховається звичайний маргінал, який хоче здійснення мрій за помахом чарівної палички і шукає Попелюшку лише тому, що в комплекті йде хрещена-фея.

Легкий бриз привітався з її вустами, а вона відповіла ледве помітним відгуком кутиків губ. Гострі голки залазили під шкіру і з кожною миттю діставались все глибше і глибше… Ноги відмовлялись ходити, руки відчувати, легені вже не дихали. Невже і серце готове зупинитись? Ще мить – і воно зупиниться, тук-тук, тук…тук, тук…….тук…..Яке голубе небо! Лише у тиші помічаєш його красу і неосяжність. Хмарки нагадують примар з минулого, які вперто відмовляються відступати і все продовжують свердлити, роздовбуючи її гранітне серце, яке він так легко покришив повівом льодяного подиху…

Не залишилось нічого, крім розтоптаних гордощів і минулих ілюзій. Кольори змішались, картинка помутніла і пензлик відмовляється малювати…

Квіти давно зав’яли, але вона чомусь ніяк не може викинути їх, ніби оберігає якусь приємну бувальщину, що вже давно відійшла у забуття. Душа її страждає, очі вицвіли від сліз, а він у цю хвилину ніжиться з іншою, білявою, з карими очима…

Ніч яка місячна, зоряна, ясная! Видно, хоч голки збирай. Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай. Сядемо вкупочці ми під калиною – І над панами я пан! Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею Стелиться в полі туман.

Гай чарівний, ніби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить:

Ген настрункій та високій осичині

Листя пестливо тремтить.

Небо глибоке, засіяне зорями, ­-

Що то за Божа краса!

Перлами ясними попід тополями

Грає краплиста роса.

Ти не лякайся, що ніженьки босії Вмочиш в холодну росу: Я ж тебе, вірною, аж до хатиноньки Сам на руках однесу. Ти не лякайся, що змерзнеш, лебідонько, Тихо – ні вітру, ні хмар... Я пригорну тебе до свого серденька, А воно палке, мов жар.

Ти не лякайся, що можуть підслухати

Тиху розмову твою.

Нічка поклала всіх, соном окутала,

Ані шелесне в гаю.

Сплять вороги твої, знуджені працею,

Нас не сполоха їх сміх.

Чи ж нам обкраденим долею нашею

Й хвиля кохання за гріх?

Сонячне проміння пробивалося крізь мої розтулені пальці. Я по черзі зводила і розводила їх і з якоюсь дитячою радістю спостерігала за зміною линучого яскравого світла. Надворі стояла спекотна літня пора, червень потихеньку передавав варту липневі. Якесь тремтливе передчуття жевріло усередині, і так хотілось затримати його надовше. Здавалося, сьогодні ніщо нездатне зіпсувати цей ванільний солодкий настрій, що так раптово завітав до мене.

Що це так приємно запахло? Я озирнулась по сторонах і помітила рундучок, на якому червоними літерами красувався напис: «Молочні коктейлі». Господи, коли востаннє я його куштувала? Чудово усвідомлюю, що нездатна дати відповідь на власне питання. Але під язичком щось засмоктало, а мозок вже впевнено пульсував: «Хочу коктейлю! Негайно хочу!». Ніжний молочний присмак обпалив такою бажаною прохолодою. Мені згадалося дитинство, коли молочний коктейль коштував 10 копійок, а барменшою була сувора тітонька в окулярах і чепчику. Безтурботне радянське дитинство із червоним трикутним шаликом на шиї…а тоді воно видавалось дійсно безтурботним.

                                                                                                                                                                                 

Місто, вулицями якого я проходила щодня, вічно кудись поспішаючи, омите сонячним галуззям, походило іншим. Мій компаньйон йшов поряд уже котрий метр і весело метляв хвостом. Я не виявила більшої оригінальності та й презентувала йому пачку пломбірного морозива. А як виявилось хвилину потому потрапила у саме яблучко, бо наминав він його, що аж за вухами тріщало.

Раптом, сонце почало тьмяніти, закрите насуваючими хмарами. Працівники кафешок швидко почали складати столики, що стояли на вулиці. Мій рундучок із дитячими спогадами теж невдовзі зник. Ще кілька хвилин ­­– і я відчула на своїй шкірі теплі важкі краплі червневого дощу. Вулиця вмить спустіла, а я підняла очі до неба, вдивляючись у сіру далечінь і ловлячи кожну краплину спраглими вустами. Насолода, яку відчувала кожна клітинка тіла, пройняла мене наскрізь. Я цілувала дощ, слухаючи приємну мелодію його душі.

Дівчинка-відьма з розпустою в синіх очах

Ніжно цілує коліно свого феодала,

І розчиняється гріх у південних вітрах,

Щоб випадкова розмова фатальною стала.

 

Голка доріг вишиває на квітці змію,

Тчеться розмова, і яблуко, зірване з гілки,

Колами по свічаду тече, а я впізнаю

В дівчинці милій пропахлу обіймами дівку.

Зникли слова. Світ сотворився і враз

Витік жовтком променисто безмежного сонця.

Дівчинка-відьма не пам’ятає образ,

Просто ховає отруту у білій долоньці.

(Олена Рибчук)