Піщаний діамант

Спогади…така чудова частинка нашої свідомості. Раніше ніхто не знав фотоапаратів, відеокамер, тому намагалися затримати бажані моменти свого життя у пам’яті, закарбувати їх на власну фотоплівку. Неймовірне почуття охоплює тебе, коли дістаєш із потаємної шухлядки своєї  меморі те дорогоцінне, що оберігаєш від забуття. Та інколи ми б воліли відформатувати наш мозок як звичайну дискету, стерти з пам’яті те, що ще донедавна було дорогим і викликало ніжне тремтіння десь усередині серденька.

Дістаю фотоплівку і бачу такий знайомий кадр. Палюче сонце засліплює очі, пісок обпікає ступні, а біля берега маленька дівчинка із скуйовдженим волоссям бережливо вимощує піщаний замок. Будівничий матеріал витікає крізь її крихітні пальчики, та вона ще з більшим завзяттям місить свій «цемент». Я в цей час сиділа під парасолею і попивала «Кінгс Брідж», свій улюблений, смородиновий. Обережно спостерігаючи крізь затемнені окуляри за зведенням шедевру архітектурного мистецтва я не сприймала його ні за що інше, як дитячі забавки.

Спекотна літня пора, час безперевних поїздок, шалених гулянок та пристрасних швидкоплинних романів. Проте це все для когось, мій час спливав, робота не цінує літа. Це зрозуміло, варто лише глянути на її корінь…

Поки я філософствувала над життям, фортеця була побудована. Вона майоріла на прибережній смузі і кожна піщинка виблискувала на сонці, наче маленький кольоровий кристалик. Дівчинка вже спотикаючись бігла до мами показати плід своєї тяжкої праці. Чорнява молода жінка не поспішаючи піднялась із шезлонга та зморщено глянула на стрибаючу усміхнену дочурку. Подумавши секунду, все-таки вирішила піднятись, прихопивши із собою фотоапарат. Ось так іще один спогад з’явився на карті пам’яті того самого апарата… Я милувалася хвилями, які щораз піднімалися на воді. Мить – і вимучений, на вигляд кремезний незнищенний замок розтанув у лічені секунди. Тепер він нічим не відрізнявся від решти піску на пляжі. Дитина заголосила не своїм голосом, маманя прийнялася її заспокоювати та швиденько видалила фото, яке могло ще не раз нагадати про знищену спробу.

Ось так, сидячи у м’якому кріслі на мансарді, я мріяла, аби у мене в голові була аналогічна карта пам’яті, щоб з неї одним клацанням стерти раніше такі солодкі і пестливі спогади! Які нині роз'ятрювали душу, залишаючи глибокі відкриті рани від своїх ненаситних пазурів…

Друг…надійне сильне слово! Та я занадто безтурботно його промовляла. Людина, яку я щиро любила,  з якою сиділа довгими зимовими холодними вечорами під ковдрою і пила гарячий улюблений зелений чай, переглядаючи при цьому «наші» фільми. Людина, поряд з якою мені не доводилося дивитися на годинник. Людина, в очі якої я могла дивитися безкінечно… Людина, яку я недбайливо йменувала другом…зіграла зі мною жарт. Ні, не злий. Просто безтурботний. Шкода, що ми обидва ні разу не замислились над своєю безжурністю…здається, вино – це саме та програма, яку я шукала для своєї картки пам’яті…