Нарід чи чернь?

  • 31.03.10, 09:31
При першому погляді на дійсність це питання не дає нам покою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі, на базарі, у трамваї... На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?... Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без'язиких і безликих постатей? І дати на це одразу, без вагань, виразну відповідь ми тоді вагаємось. Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з потрясаючим душу жалем стверджуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних первнів (елементів): людську гідність і національну свідомість. Що це таке людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке — національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Також не кожному вміщується в голові. При певних обставинах нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. Є суспільність, що складається з раси кулі. Ілотів чи чорношкірих рабів. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих виставлених на поталу випадковості людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність. Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя. Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилась не до людської свідомості, а, як тоді говорилося, до свідомості класової, чи соціальної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи інший поділ людей не повинен заміняти основного. Не важно, до якого класу належить порядна творча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний — він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині. Подібне явище помічаємо щодо національної свідомості. Багатьом ця справа видається туманною. Що за національна свідомість? Чи це, скажемо, те саме, що мішок картоплі? І їсти того не можна, і діди наші цілком вільно жили, бувши національними туманами, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Не торкати національної свідомості, не відшліфовувати себе, бути національною протоплазмою — ось ідеал національно несвідомого осібняка. Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізація — це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером. І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі,—російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах, нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше відношення до чужого, до того, що нам вороже. Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це—безлика, без'язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду — саме велике порожнє місце. Соромно, боляче і огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року! Це — боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище — перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем! Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно... А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.
Улас Самчук (1941)

Нарід

                                                                                                                                           чи

                                                                                                           чернь?

Не пора!

  • 23.03.10, 22:32

Не пора, не пора, не пора  Москалеві й ляхові служить!  Довершилась України кривда стара,  Нам пора для України жить. 

Не пора, не пора, не пора  За невігласів лить свою кров  І любити царя, що наш люд обдира, —  Для України наша любов.  Не пора, не пора, не пора  В рідну хату вносити роздор!  Хай пропаде незгоди проклята мара!  Під Украйни єднаймось прапор!  Бо пора ця великая єсть:  У завзятій, важкій боротьбі  Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,  Рідний краю, здобути тобі!

Іван Франко 1880

Нехай мовчать америки й росії...

  • 18.03.10, 16:03
Україно, п'ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б'юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

Василь Симоненко

Ти знаєш, що ти людина?

  • 18.03.10, 15:22

Ти знаєш, що ти людина?

Практично кожного дня ми чуємо слово «людина». Та майже ніколи не замислюємося, який глибокий підтекст воно має. Митець поетичного слова Василь Симоненко розкриває простими, на перший погляд, але такими зрозумілими кожному словами цю тему у своєму вірші. Усі ми чудово знаємо, що В. Симоненко був «шістдесятником», його поезія була просякнута щирою і відданою любов’ю до Батьківщини, яку він не боявся висловлювати, хоча рамки совєцької цензури постійно тримали у тісних лещатах. У часи СРСР висловлення своєї національної любові до України називалося «буржуазним націоналізмом», а усвідомлення себе самого і власної історії каралося десятками років каторги у північних сибірських краях.

Зараз питання усвідомлення себе людиною, а не гвинтиком у чиїйсь державній системі, є найголовнішим для подальшого розвитку і процвітання нашої країни. Як це не сумно, але історія повторюється. У 1917 сучасникам Грушевського і Винниченка здавалося, що все тимчасове. «Невеличкий» регрес у вигляді більшовицької влади є допустимим, адже не може увесь шлях бути вистелений одними лише перемогами. Ті, хто мали б бути непорушними союзниками, бачили один в одному ворогів. Демократи не бажали знайти порозуміння з націоналістами. Соціалісти не йшли на договір ні з одними, ні з іншими. Кожен бачив перед собою певну ціль і не розумів, що вона має бути єдина для всіх! Грушевський, Винниченко, Скоропадский, Петлюра – кожен із них накреслив свій шлях для України, не бажаючи іти на будь-які компроміси чи шукати порозуміння із співвітчизниками, які, незважаючи на певну відмінність у поглядах, так само обстоювали інтереси України.

І що ж ми бачимо зараз? Політики, які відносять себе до демократичного проукраїнськи налаштованого табору, гризуться між собою ще заповзятіше, ніж їхні попередники часів Визвольних змагань. Але найсумніше інше. У цих безглуздих сутичках страждає сам народ, піддаючись впливу свого політика і його теперішній позиції, навіть не намагаючись тверезо проаналізувати ситуацію. Схаменіться, люди! Згадайте, хто ви є і ким були ваші предки, славні вольні українські козаки! Не забувайте про свою людську гідність, що так не вигідна політикам, адже виокремлює з аморфної народної маси особистості, які мають ВЛАСНУ думку, ВЛАСНУ позицію, ВЛАСНИЙ світогляд! Ми скаржимося на відсталу економіку, низькі заробітні плати, невигідні газові домовленості з Москвою, безперервні ідеологічні суперечки та й взагалі на що ми тільки не скаржимося!!! Але чи задумувався хтось, що зробив він сам для того, щоб його політики почали ставитися до нього з повагою? Перестали вважати хохляцьким затурканим дурником, і стали рахуватися з його інтересами? Адже якщо людина не поважає себе, як можуть її поважати інші?

Гідність, панове, це не біжутерійна прикраса чи яскрава брошка, яку можна чіпляти і знімати за бажанням. Це річ, яку людина або почуває в собі, або ні. Виховуйте її у своєму серці, щоб не плутали більше Україну з Малоросією, нашу мову не іменували «язичієм», а історію не переписували щоразу з вигідної собі точки зору!

                       Ти знаєш, що ти людина?

                       Ти знаєш про це чи ні?                        Усмішка твоя єдина, мука твоя єдина,                        Очі твої – одні. Почнімо з себе і разом збудуймо сильну та квітучу Україну!!!

Акція "Табачник - іди геть!"

  • 16.03.10, 15:46

Табачник – іди геть!

Хто це такий? (коротко про головне)

З грудня 1992 по березень 1993 року — керівник прес-служби Кабінету Міністрів України (при урядові Леоніда Кучми), з березня по вересень 1993 року — прес-секретар Уряду України, начальник Головного управління інформації, преси та зв'язків з громадськістю Кабінету Міністрів України. У 1994 році був керівником виборчої кампанії кандидата в Президенти України Леоніда Кучми. Під час виборчої кампанії ним була впроваджена практика фальсифікації соціологічних опитувань. Після виборів призначений главою Адміністрації Президента України. Пізніше обирався депутатом ВР різних скликань, був позафракційним депутатом. У 2000 році член груп Відродження регіонів, пізніше - Трудова Україна.

З 26 листопада 2002 року по 3 лютого 2005 року — віце-прем'єр-міністр України в першому уряді Віктора Януковича. У березні 2006 року обраний депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, член Блоку «За Януковича!».4 серпня 2006 року знову призначений віце-прем'єр-міністром України в другий уряд Віктора Януковича. З 23 листопада 2007 року по 11 березня 2010 року — депутат Верховної Ради України 5-го скликання від Партії Регіонів.

11 березня 2010 року призначений міністром освіти та науки України в уряд Миколи Азарова. За даними «Української правди» для отримання цієї посади Дмитро Табачник використав всі свої зв'язки: з проханням про його призначення до Віктора Януковича звертались, Леонід Кучма, митрополит УПЦ МП Володимир, і Москва. Вже наступного дня у Верховній Раді було зареєстровано проект постанови по звільнення Дмитра Табачника з посади міністра освіти і науки України, у Львові почався збір підписів за звільнення міністра, а у Тернополі розпочалася всеукраїнська кампанія «Табачник іди геть!». 

Чому ми його ідигетькаємо?

У останні роки Дмитро Табачник на політичній арені проводить чітку та послідовну політику, оперуючи на проросійській та антизахідній позиції. Відомий своїми антиукраїнськими в національному питанні переконаннями. Інколи проявляються українофобські переконання.(мається на увазі офіційно оприлюднена позиція Табачника про комплекс неповноцінності, властивий на його думку населенню західних областей України. див.: «Аннигиляция «национальной идеи») Деякі із суспільних діячів та книговидавців віднесли його до ворогів української культури. На Надзвичайних зборах «Україна — зона культурного лиха» 30 листопада 2007 року Дмитро Табачник був проголошений Ворогом української культури як автор бюджету-2004, який ввів ПДВ на українські книжки; та бюджету-2007, 118-та стаття якого дала привід до масового виселення із займаних приміщень закладів культури і науки. (http://www.cultura.net.ua/black.php)

Деякі «виречення» новоспеченого міністра (а далі судіть самі):

«І лише в збоченому розумі помаранчевих вождів могла виникнути ідея використовувати тестування винятково як інструмент подолання корупції

«Голод не був спрямований проти етносу. Те, що хліб відбирали в однієї нації і віддавали інший, – це брехня. Хліб відбирали однаково у українських і у російських селян

«Я не чув, щоб у російських офіційних документах звучали принизливі оцінки на нашу адресу

Табачник гостро виступає проти українських націоналістів та оперує вже відомими з совєцьких часів назвами типу «український буржуазний націоналізм» і «професійний патріотизм»! Він відкрито і ясно висловлює своє переконання, що української мови немає, наша історія це перекручування історії загальноімперської, а українська культура є лише сумішшю культур тих держав, під ігом яких перебувала наша країна.

А що відповісте ВИ? Чи існує українська мова, українська історія, культура, фольклор? Чи пам’ятаєте ВИ імена Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Міхновського, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола? Цей список нескінченний. Ви вручаєте цій людині право вирішувати кому бути героями в Україні, а кому ні?! Готові відмовитись від себе самих?! Якщо вам не байдужа власна доля і доля ваших близьких, приєднуйтесь до акції «Табачник – іди геть!» Збереження України в наших руках!!! Разом ми здолаємо все!!!


83%, 44 голоса

17%, 9 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Меланхолійний їжачок

  • 13.03.10, 20:45

Тривога сповнює серце… Хвиля за хвилею приходять думки одного кольору. Мій телевізор навіть не чорно-білий, 25-ий кадр постійно засідає у підсвідомості, а потім виринає жахіттями. 

Прокинулись квіти, задихала повітрям земля. Тільки на моїй шиї все далі затягується зашморг дійсності…Вже не фарбую вії тушшю, чорні потьоки замазують обличчя, і я походжу на звичайну примару, яка не відкидає тіні. То де він ховається, мій вей аут? На пожовклих сторінках тупеньких жіночих романчиків чи у попсових пісеньках Брітні? А, може, просто десь за чиєюсь ширінкою, однак мої ноги вже не здатні розвестися, бо сковані нестямним німим зойком буденності! 

Ася розривається повідомленнями, тільки я не чую…затуманився погляд, підступив фатальний ком до горла. Плакати…куди там, ридати, голосити, квилити нелюдським голосом, та подерте тютюновим димом горло вже не слухає. Куди втекти: під теплі струмені освіжаючого душу чи у гарячу пінну ванну, зануритися під воду і не виринати, як той Персі Джексон. Тільки от батько мій не Посейдон, а я проста людина з давно забутою молитвою десь глибоко в серці! Хвилювання і тривоги збурюють душу, рухаються складеною ходою, мої поодинокі відстріли ніщо проти їхніх щитів. 

Ковток…за ним ще один…пуста пляшка «Бастардо» з грюкотом впала на паркет. Як приємно усвідомлювати, що мій розум затьмарюється. Чутливість зникає, хочеться реготати голосно і безтурботно, забувши про примарний етикет, вигаданий навіженими моралістами! Я брала все, а він не давав мені нічого…щось шепотів на вухо, а я була вже далеко. Тіло залишалось сплетеним із ним на гарячих простирадлах, а думки вже линули кудись поза межу «нас».

 

І знову ця пуста кімната із включеним Вордом і єдиним нещасним заголовком на білому тлі… Бігти, нестися, вивертаючи ноги, назустріч вітру, туди, до білих хмар! Не повторювати Орфейової помилки, лише вперед, на крок випереджуючи свій подих. Я бачу, свічка палає, а навколо неї загораються зірки. Нова – і щораз голка під мою шкіру, їх вже безліч, а я палаю нестримним болем, та навіть губи не скривились у відразі… 

Віє прохолода, я себе не відчуваю, як привид ходжу по землі й не знаю…лише питання в голові: невже настільки занепав наш світ, що навіть нікуди тікати? Пітьма огортає свідомість, провалююсь у безвість така довірлива і така смиренна. Ти все ще тулиш мене до себе, а я вже випустила колючки. Твоя кров омиває моє тіло, який солодкий в неї запах, та вата в парку все одно смачніша! 

І нарешті спокійно…руки пригортають до себе атласну бузкову подушку, я лежу на животі, і вже тихе марево загойдує мене в своєму гамаку…

Рожеві окуляри мінус один

  • 12.03.10, 21:01

Сьогодні все наче інакше. Температура на вулиці вища, хоча впала на градус від учорашньої. Вже й пташки співають, і чуються мені у тому співі якісь незвичайні нотки. Ви думаєте, тьотінька просто начепила рожеві окуляри і розповідає про восьме чудо світу, а міста як були заасфальтовані, так і залишились, як не було нам чим дихати від вихлопних газів, так кисню і не прибавилось! Але окуляри мої звичайні, мінус один, і зір продовжує котися під три чорти…До речі, ніколи не розуміла цього вислову, та й занадто люблю свою голову, щоб зараз над ним її ламати! 

Сьогодні заходила в магазин білизни. Не знаю, що це на мене найшло, чи, може, Юпітер прийняв незвичайну позу, але купила набір рожевого кольору! Я зазвичай бачу речі лише у трьох кольорах: чорному, сірому і коричневому. Брешу, ще чорному у сіру полоску. І тут таке…навіть окуляри зняла перевірити, думала, може все ж рожеві…

Ось уже крокую на шпилькових підборах вулицями закуреного міста, де зелене листя використовує зелену пудру, аби ще здаватися таким. Льодяник тане у роті і так добре відомий з дитинства смак барбарису розтікається по горлу. І тут хрусь…щоб його чорти побрали, зламала підбор! Тепер валяється ця шпилька посеред тротуару вже якась незрозуміла, осоружна, коротше, як не приший кобилі хвіст. І я починаю реготати. Реготати голосно, навіжено, як ніби виливала у цьому реготі всі попередні роки холоду і спокою. Просто заливаюся сміхом. Згадалися рубаї Омара Хайяма:

Сьогодні мені на руку сіла муха,

І я зареготав так, як ніколи не реготав.

Ось так воно і виходить: приходиш на комедію і тобі поштою присилають найгірші новини. А коли треба плакати, я регочу! 

Мій улюблений чай зі смаком вишневої кісточки. Аромат наповнює кімнату і ти вже так далеко від цих буденних справ, чиїхось проблем і турбот. Тільки ти і чашка гарячого солодкого чаю в руках. Присмак сахарози надовго затримується у роті і не відпускає тебе зі спогадів.

Котик мурликає поряд. Вже моститься, щоб поринути у свої некольорові котячі сни. Так кумедно поводить вусиками, що й самій захотілося такі мати! В чотири роки у садочку на Новий Рік я попросила у батьків костюм котеняти, а вони вбрали мене сніжинкою, втретє…І знову посмішка на обличчі! Кажуть, вона у мене заворожуюче красива…знали б вони чого це варто бути красунею у 36! Опинилася б я на місці Гаррі Поттера, забрала філософський камінь собі. Та до Гогвортсу мене ніхто не пустить…отак і доживатиму віку у цьому запиленому мегаполісі, постійно кудись поспішаючи, з кимось домовляючись, відповідаючи на безперервні телефонні дзвінки. 

Чай захолов, і смак його вже дратує. У портфелі маса непрочитаних паперів і звітів. Сонце майже зайшло, а мої окуляри нарешті повністю стали прозорими. Крісло-качалка знову залишається стояти у цій бесідці на місяці…Завтра робочий день, моє життя продовжується! А як хотіла казки, то треба було виходити заміж за троля! Або мати справу із сімома нахабними карликами! Власне, ще не пізно…

Зеброподібна зустріч

  • 12.03.10, 17:14

Твій смуток затьмарює мені розум. Невже ти думаєш, що одна така страждаєш у цій сірій буденності? Кожного відрізку часу ми переживаємо наші страждання. Вони лише мають різні кольори і часом ми сприймаємо їх за перемоги. Тому ти плачеш? Налила вина, закурила цигарку…легше стало? Я хочу втекти від цієї зеброподібної реальності, втекти світ за очі, щоб не наздогнали привиди моїх уяв… Приречена на вічну втечу. А ти залишся, це подорож в один кінець і компаньйони мені не потрібні. 

Невже реальність це те, що нас оточує? Якщо так, то що ми називаємо нереальним, адже часом самі не розуміємо, де знаходимося і як туди потрапили. У снах не потрібно тікати, бо сон – це найреальніше з усіх можливих буттів, просто наші очі такі скаламучені, що вже не бачать нічого, хоч нерви функціонують нормально!

Просто іти тротуаром, відбивати підборчиками якийсь ритм по сірому асфальту і намагатися не вивернути кістку в інший бік. Небо таке чисте, дерева тріпочуть листям, а я забруднюю їм повітря тютюновим димом…Ну не наволоч, а? А, власне, я вже лежу безхребетна, тільки з високо піднятою головою і вимикаю з мережі мозок. Чорт, забула, що живлення на UPS, клята свідомість все відмовляє мене відпускати. Та нічого, листя тепле, вітерець лоскоче моє волосся і щось шепоче мені на вухо…ось тільки мову його не розберу. І на чорта ті інститути та університети, коли після п’яти витрачених років я не розумію його, хто ніжить мої коси, пестить спраглі губи, наповнює вуха наймилішим звуком?

Щось різко залунало, та так, що зараз луснуть перетинки. Чи це дитя мале кричить як навіжене, бо нав’язливий Ньютон зі своїм законом відібрав останню радість на землі – карамельного півника, такого куцого і такого безсоромно солодкого? Чи це звичайні відгуки моїх понівечених думок, скаліченої душі, рештки якої не хочуть захлинатися сльозами, як їхні попередники? То де ти, вічне почуття, за чим ти обираєш? Може гроші, тоді вже вибач, їх нема…останні заплатила за колготки, де вже красується стріла!

Нафарбований пластмасовий манекен серед маси інших у дорогій сукні, з гордою поставою і подертою на клапті душею, що і не зібрати їх вже ніколи… Всі оглядаються, ніби побачили щось нове, а насправді це лише їхнє віддзеркалення, якого вони воліють не помічати. Хай дивляться, бодай їм повилазило!

А я ітиму, вже боса, з розшматованим серцем, але ніколи не скорена, ніколи не поневолена коханням, хоча через нього лечу у прірву…я вже відчуваю тебе, Боже…

Ти не моя!

  • 12.03.10, 17:05
Ти не моя, дівчино дорогая!
І не мені краса твоя:
Віщує думонька смутная,
Що ти дівчино, не моя! 

Ти не моя! За личко гарне
Справляє хтось колодія...
Мої ж літа проходять марне,
Бо ти, дівчино, не моя!

Ти не моя, і брови чорні
Милує інший, а не я
І інший хтось тебе пригорне,
А ти дівчино, не моя!

Ти не моя! - Но що ж я маю?
Чим похвалюсь тобі і я?
Хіба лиш тим, що тя кохаю;
Но ти, дівчино, не моя!..  

Ти не моя, голубко сиза
Щаслива доленька твоя,
Моя ж бо доля нещаслива,
Бо, ти дівчино, не моя!   (С. Руденко)
Страницы:
1
3
4
5
6
7
8
9
предыдущая
следующая