Сонце

Ворона летіла у сірому безмежному небі, виглядаючи собі здобич. Її життя вже давно зафарбувалося у тон хмурного горизонту, і пори року були не в змозі його змінити. Єдиними крайнощами палітри залишилась міцна кава кольору безмісячної ночі і червона помада, якою вона і досі обводила обережні лінії своїх губ, щоб приховати їхню мертвенну блідість. День проходив у звичному раціоні з ранкового душу, струменів якого більше не відчувала її шкіра, з метро, де кожну хвилину вона проводила у безглуздому очікуванні тієї ж зупинки, у символічному відвідуванні роботи, від котрої паморочились нерви і розтягувалася ненависна посмішка на обличчі, із десятків випитих чашок кави та із сотень недопалків у попільничці, до яких уже не було діла.

Мучило лише одне питання. Навіщо? Навіщо кожного дня самовільно поміщати себе у замкнене коло безвиході, беззвучних криків, що скували кожну клітинку душі залізними ланцюгами, та боязкого підкорення навколишньому, до якого вона сама себе засудила. Її серце більше не пам’ятало аромати спілого колосся в полі, перших весняних квітів, теплих доторків сонячного проміння, прогулянок босоніж по вранішній росі… Воно наскрізь просочилося огидними газами мегаполіса, трунком нікотину та холодом промерзлого асфальту.

Повикидати б усе геть. Із серця, з розуму, звільнити душу від набридливих думок, що як терміти повільно роз’їдали її зсередини шматочок за шматочком. Вдягти яскраву сукню, запалити очі, що лише ледь тліли присипані товстою ковдрою попелу буденності. Позбутися зайвого багажу та підняти свою повітряну кулю якомога вище, кудись до хмар, і скупатися у їхній ніжності, поринути у безмежність, з’єднатися з нею, стати одним цілим, прорости новим стеблом і розпуститися квіткою живої надії…

Прийшла на вокзал, тримаючи у тремтячих руках лише один квиток. Знайшла свій вагон, сіла на вказане місце. Речей у неї не було, лише власні думки і яскрава сукня. Почав накрапати дощик, по склу текли маленькі краплинки, потрохи торуючи собі шлях, зустрічаючи на ньому інших і вже разом йдучи далі. Здається в цей момент вона вперше посміхнулася собі, ще несміливо, але нарешті природно. Просто дивилась у вікно, а потяг потихеньку рушив, і за ним вона залишила колишні втрати, вірячи, що попереду зустріне сонце.