Друзі! Хворію, тому не можу бути з вами. Дописав вірша, який замислив ще влітку. Хоч щось...
Я їхав додому. За Доном кордон.
Вагони летіли крізь ніч, і крізь сон.
Хропіли купейні під стукіт коліс,
Скрипіли в плацкартах завали валіз.
Тікали за обрій мерянскі ліси.
І чулися звідкись дурні голоси.
Та ні, то не орки вертались з війни,
Не клан канібалів добув свіжини,
Не демони з пекла шукали утіх -
То гурт росіян розважався, як міг.
І звідти горлало, гриміло, гуло
Прадавнє, кондове чухонське мурло.
І був там один землячок-батрачок,
Від робства в тюменях сухий, як стручок,
На лестощі щедрий, на інше - скупий,
Для цілого світу покірно-тупий.
І був той земляк догоджати мастак,
Казав: "В Україні все гірше, не так..."
Підлещував п'яний задор москалів
В розмові про підлих, невдячних хохлів.
Казав, що подохнуть хохли без Москви,
Бо всі українці - то без голови,
Що за булаву один одного вбьють,
Що душу америкам запродають,
Що жертимуть скоро бадилля і гав.
Я їхав додому. Я чув. Я мовчав.
Чому? Бо позаду безумство років.
Я бачив багато таких байстрюків.
Пізнав, що образи відвертих розмов
Все ж краще брехні про братерську любов.
Бо знаю: ненавидять нас москалі
Одколи Московія є на землі.
Та що вони люблять, москвинів сини?
З колисок ненависть плекають вони,
Бо в серці тримають пихатість і лють.
Брехнею годуються, нею живуть,
На захист гидоти виходять на бій.
Ненавистю дихають, моляться їй.
І так зачалося з прадавніх часів,
Коли вони вийшли з поганських лісів:
Одколи повстав на землі московіт,
Він люто ненавидів людство і світ!
І як зупинити таких без війни?
У злі їхнє серце, а з ним і вони.
Чому не пішов, не заткнув земляка?
Бо марні зусилля - ментальність така.
Криваві шляхи... В м'ясорубці віків
Загинув уславлений рід козаків.
А вижив бур'ян плазунів і невдах,
Що впав на коліна, схилився в боргах.
В уклінах на північ розбивши лоби,
Плював на батьківське, блював на гроби.
Зневажив себе, свою віру і рід,
Хоч шкірився зрідка на регіт сусід.
Хоч гірко, та вижив на трупах слов'ян
Гнучкий, з порожниною в серці, буря'н.
І вимерти б їм, та не можуть ніяк.
Живе в тому серці козак Залізняк.
Живе там буремність, кохання, пісні,
І думи про славні, звитяжнії дні.
Живе втаємничена злість на кремлян.
Живуть Наливайко, Сірко і Богдан.
І рано чи пізно настане доба
Коли вони в душах придушать раба.
Бо скоро світання і рідний поріг.
Позаду блукання, чаклунство доріг.
За Доном чарівна своя сторона.
Позаду Росія, навіки, до дна!
До Дону, в нічній пристанційній імлі
Розтануть чванливі, гучні москалі,
А їхній попутник замовкне, засне.
Росія для нього, як сон, промине,
Й загубиться десь у жахах, що пройшли,
У спогадах прикрих, в лахміттях імли...
Він вийде в Полтаві, без друзів, один.
В минуле обтрусить паскудство чужин.
А потім, в труси заховавши рублі,
Як пес побіжить до своєї землі.
Туди, де хатинка - мала, та своя.
Туди, де чекає велика сім'я,
На рідні, величні чумацькі шляхи,
Щоб вдома забути образи, гріхи.
Щоб бути собою у колі своїх.
Щоб більше не чути принизливий сміх.
Щоб більше ніколи не вірити снам.
Щоб думи козацькі співати синам.
