Предивний люд – живе у несвободі,
І несвободі тій поклони б’є,
І хоч у нього швидше сонце сходить,
В серцях пустих світліше не стає.
Там всі раби – пани і посполиті,
У них не дух – у них покори смрад,
Їх сенс життя – в болоті вічнім жити,
Їх божество – самодержавний кат.
Зверни мене на добрий люд,
На добрий дім, на пам’ять чисту,
У світі болю і облуд,
Шляхів пекельних і тернистих.
На цій трипроклятій війні,
В годину чорну і буремну,
Воскресни вірою в мені
У те, що я тут недаремно.
У непам'ять не йди,
Там немає нікого,
Там не квітнуть сади,
Там самотньо і вбого,
Розум губить сліди,
І любові немає.
Не іди.
Не іди
У непам'ять,
Благаю.
Ізнов привиділось мені,
Як степ стоїть в солодких росах,
А понад степом скачуть грози
На чорнохмарному коні.
І благодать, якої мало,
Така пречиста благодать,
Отам, де з неба сонце впало
Гарячу землю цілувать.
І я сказав: зажди, не згинь,
Такого треба як ніколи,
Нехай твоя пребуде воля,
І чорнохмарний скаче кінь.
Сьогодні бачила Одарка,
Від поту витерши чоло,
Як в небі Бог полоще хмарку,
Над поворотом на село.
Носили бджоли липня злото,
Далекий сріблом блимав став,
А в полі нудилась робота,
Допоки Бог забаву мав.
Поклич мене, моя від світу втечо
Туди, де ночі родять таїну,
Туди, де гнізда дивляться лелечі
У всесвіту безсмертну глибину.
Поклич мене у безвість первозданну,
Від сотворіння бідну на біду,
І я, твоя дитина неслухняна,
Розкаюся, нарешті, і прийду.
Вже липень грозами гуде,
Нагнівавшись неначе,
І яблунята де-не-де
Попадали з гілляччя.
А для голодної душі,
У тихій прохолоді,
Туманні варяться борщі
На буряковім сході.
І чорний біль,
І лють,
І дим,
І божевілля хиже
Бою.
Сьогодні кожен був
Святим.
Сьогодні кожен був
Собою.
І все.
І все.
Закляк свинець,
Пробігся нишком
Дощик босий,
Де смерть зустріла свій
Кінець,
Об крицю душ
Зламавши косу.
І не спиняюся, і гину,
І воскресаю, і живу,
Міняю тишину невинну
На мить яскраво-грозову:
У днину дику і тривожну,
Яка не відає жалю,
Люблю тебе як тільки можна,
І як не можна – теж люблю.
Не бійся, спи, не все трагічно:
Хвилини меле часу млин,
А за порогом ходить вічне
І спину чухає об тин.
У нього роги - місяць ясний,
У нього очі - дві зорі,
У нього помисли прекрасні,
І тінь, і кіт на димарі.
Ще триста літ і знову триста,
І скільки там пробуде світ,
Не бійся, все давно на місці -
І тінь, і помисли, і кіт.
