Уклінно дякую вам, друзі мої!

  • 19.07.13, 21:46

Уклінно дякую вам, друзі мої за ваші молитви і просто добрі побажання о здравії раба Божого Володимира (мене), з приводу операції на легенях, що вже була вдало виконана.

Прошу пробачити мені, що силу-силенну ваших надсилань, лишаю без відповіді - просто не в змозі.


Шановні садоводи!!! Порадьте як боротися з таким лихом!!!

  • 03.07.13, 15:02

Шановні садоводи!!!

Підкажіть, будь ласка, як боротися з таким лихом.

Кожного року - те ж саме, хоча навесні і бордоською обливав, і іншими засобами захисту


Реквієм

  • 25.02.13, 21:26

РЕКВІЄМ

…Когда человек уходит, оставшиеся вдруг начинают ощущать вакуум… Будто бы и общались ежедневно и всё давным-давно переговорено и нет никаких тайн-загадок и впереди ещё целая вечность…И вдруг вакуум... Он так резко, неумолимо наваливается и неожиданно выясняется, что вселенная обеднела на целый мир… Хочется как то исправить, восстановить утерянное, но как восстановить разбитое зеркало? Можно попытаться создать мозаику из тех скудных обрывков памяти, что ещё не потускнели.  Надо спешить. Да поможет мне Господь!

…Он вошёл в мою жизнь не как чужой дядя, а как старший товарищ, с которым было очень интересно говорить на «мужские» темы: пушки, танки, самолёты, как с равным, но просто чуть-чуть больше повидавшим. Не с «дядей»  Славой, а просто Славой и только на «ты».

– Ты знаешь, как гудит немецкий самолёт? Спрашивал Слава.

- Конечно, гордо отвечал я. (Кто же из нас, мальчишек не знал этого) 

- А какой разговор происходит у немецкого бомбардировщика с нашими зенитками? Ух, ты! Вот оно! Фронтовое! То, что Слава знает, а я ещё нет. 

– С Юнкерсом? – Даю я понять, что тоже не лыком шит.

 – С Юнкерсом, с Юнкерсом, соглашается Слава.

- Расскажи! Тянусь я к Славе.

- А вот, слушай: Слава распрямляет руки, изображая немецкий самолёт и сквозь зубы глухо с надрывом имитирует гул двигателя:

- Везу-у-у, везу-у-у, везу-у-у…  Кому! Кому! Кому! Вдруг резко стреляя пальцем вверх, часто и звонко говорит Слава и, тут же снова возвращаясь к прежней тональности, опустив пальцы, сложные щепоткой и, как бы отпуская что-то тяжёлое: - Вам! - Вам! - Вам!

  А это что, знаешь? Слава держит в руках то, что я считал блокнотиком. Пачечка квадратной, размером с два спичечных коробка серо-зелёной бумаги.

– Блокнотик, неуверенно говорю я.

– Нет,  качает головою Слава. Это солдатская туалетная бумага. Я беру в руки «блокнотик» и меня одолевает сомнение. Уж больно она, даже для меня, маловата, не то, что для настоящего солдата... Слава смеётся:

- Что, не верится?  Это же НЕМЕЦКАЯ, подчёркивает он, бумага. Ею надо уметь пользоваться.

 – Вот, смотри. Слава отрывает один листик, аккуратно, как немец, складывает его пополам, потом снова пополам, получается, квадратик с почтовую марку. Я заворожено смотрю, решительно не понимая, как это для ЭТОГО можно использовать в таком  ещё более уменьшенном виде. Но Слава, загадочно улыбаясь, тщательно, по радиусу ногтя, отрывает уголок квадратика, крепко зажимает оторванный уголок зубами и разворачивает бумажку. В центре совершенно испорченного листочка зияет дыра. Слава сосредоточенно вводит в дыру указательный палец правой руки, делает многозначительное крюкообразное движение рукой позади себя, а потом снимает с пальца бумажку, одновременно как бы вытирая запачканный палец. Впечатляет! Но это же не всё!  Остаётся ещё уголок, зажатый в зубах. Не спеша, Слава берёт его левой рукой и тщательно выковыривает им что-то невидимое, но вполне определённое, из-под ногтя указательного пальца правой руки… Тогда я воспринял это как весёлый трюк, розыгрыш типа «как выпить из закрытой бутылки шампанского 30 грамм  шампанского»… Много позже я понял, как помогали воевать такие вот не злые, даже я сказал бы, снисходительные насмешки над совсем нешуточным врагом.

Завесу таинства светописи – фотографии впервые приоткрыла мне моя сестричка Валя. Меня сейчас одолевают сомнения; а действительно ли двадцатилетняя девушка и её четырёхлетний братик могли не только относительно комфортно разместиться  под обычным обеденным, столом, тщательно до пола укутанном  всеми одеялами, которые были в доме, но и печатать фотографии! Невероятно, но это было!  Да, если бы не Слава, я бы, наверное, и доныне печатал фотографии  под столом… у Славы был трофейный фотоаппарат "Цейс Икон" похожий на «Фотокор» в миниатюре. Мне разрешалось «фотографировать» столько, сколько мне хотелось. Не помню, чтобы там была плёнка, но это меня не смущало. Главное – тщательный выбор кадра и, как завершение священнодействия, сочный щелчок затвора. А потом волнующий запах проявителей – фиксажей, завёртывание на ощупь в полной темноте, не мною, отснятой плёнки в купленную Славой, прозрачную пластиковую  ленту с пупырышками по краю, с волшебным  именем «Коррекс». Печать в те годы была только контактная. В специальную рамку с бархатным дном укладывался листик очень слабочувствительной фотобумаги «Йодоконт», сверху клали кадрик  негативной плёнки, прижимали всё это стёклышком и выносили на несколько минут из притемненной комнаты на солнышко. В результате проявления–фиксирования получалась фотография зеленоватых тонов. Размером 6 х 6 или 6 х 9 см. – по размеру негатива. Славе вскоре надоел этот архаичный процесс и, однажды он приехал из Киева, куда ездил каждый дань на работу поездом, с новеньким фотоаппаратом «Зоркий». Кадр этого фотоаппарата был 24 х 36 мм., и ни о какой контактной печати не могло быть и речи. Фотоувеличители то ли были, как многое в то время, в дефиците, то ли стоили дорого,  а только Славу это не остановило. Он решил создать фотоувеличитель своими руками. Естественно, я принимал в этом самое деятельное участие, в основном, конечно, больше мешая. Созданная Славой конструкция не работала по причине отсутствия конденсора. (Это мудрёное слово я тоже впервые услышал от Славы и тут же взял на вооружение, глубокомысленно заявляя ошарашенным пацанам, что идти гулять не могу, так как мы со Славой работаем над созданием  КОНДЕНСОРА…)   Конденсор, собственно, был. Мой отец принёс его, сняв со списанного рентгеновского аппарата. Он состоял из мощной латунной оправы с двумя линзами настолько большого диаметра, что не входили в мою растопыренную ладошку. К тому времени, когда линзы потребовались для увеличителя, я успел привести их в такое состояние, что они едва могли пропускать свет и годились лишь на то, как сказал мой отец, – щоб пацюків бити… Идея мне понравилась, но Слава сказал, что попробует на заводе отшлифовать их на токарном станке при помощи пасты ГОИ… - ещё одно мудрёное словечко в мой, всё растущий, словарный запас… Скоро только сказка сказывается, но вот, наконец, линзы отполированы, вставлены в оправу, оправа – в увеличитель. Окна завешаны одеялами. Я весь в ожидании, предвкушая чудо. Слава заправляет плёнку, включает лампочку, на белом листке бумаги проступают неясные контуры нашего дома и кого-то на крыльце. Я в восторге!  Раньше – то вообще ничего не было видно… Слава тоже не печалится. Безрезультатно попытавшись навести резкость,  Слава неожиданно запевает:

- За туманом нічого не видно, за тума-а-а-а-ном… Тільки видно зеленого дуба, та й його-о-о-о неду-у-у-у-же!   Я охотно и радостно подпеваю… Ничего тогда не вышло с созданием увеличителя, но я выучил новую песню, а Слава, к тому же подарил мне некую жизненную мудрость: - результат отрицательный – есть результат положительный!

Пришёл человек с работы, даже, если не пришлось ему после окончания трудового дня трястись в переполненном транспорте, добираясь до вокзала, чтобы успеть на поезд. Не на электричку, а именно на поезд, вагоны которого начали свой путь ещё до войны. Даже, если не пришлось ему оставить на поле битвы ногу. Если он, молодой, здоровый, просто отработал свою смену, переоделся и, через 15 минут был уже дома, нет в том ничего зазорного, чтобы прилечь на пол часика, отдохнуть, расслабиться. …Ну вот, как ни напрягаюсь, не могу припомнить, не то, что бы Слава пожаловался на, мягко говоря, на некомфортность своего состояния,  даже лежащим его не помню. Несколько раз я был свидетелем того, как Слава отказывался занять место, которое ему уступали:

- Ну, что вы, что вы, сидите, я ведь на трёх ногах, а вы только на двух… Возвратившись с работы, Слава тут же переключался на какую-либо домашнюю ремонтно-восстановительную работу. Сам процесс восстановления и созидания явно доставлял Славе удовольствие. Ведь суть ремонта состояла совсем не в том, чтобы заменить негодную деталь на годную, тогда даже  термин «запчасть» в отношении бытовой техники не существовал. Суть заключалась в умении приспособить – (тоже Славино словечко), -  приспособить, пустить в дело самую неожиданную вещь из, так называемого «подручного материала», да так, что потом совершенно невозможно было представить, как это можно было сделать лучше.  Много лет спустя я, в то время уже наладчик, провёл опрос среди моих соратников, инженеров, людей смекалистых и далеко не безруких. При заводах, где мы вели наладочные работы, обязательно были клубы или хотя бы «красные комнаты», а в них могло не быть стульев, но непременно был биллиард. Мой опрос заключался в следующем: во время игры я спрашивал соперника – а скажи, ты смог бы сделать настольный  биллиард метр двадцать на шестьдесят, а если да, то из чего и как ты бы его делал? Ребята или отмахивались,  или предлагали что-то несусветное. Главной проблемой были – упругие бортики биллиарда. А Слава решил этот вопрос элегантно и быстро. Через неделю биллиард был готов, и я обогатился новыми словами: - свояк, чужак, фол, пирамида… За неимением зелёного сукна, биллиард был обтянут серой байкой, бортики, тоже были обтянуты серой байкой и выполнены из ремней клиноременной передачи. Слоновую кость Слава достать и не пытался, а использовал 25-и миллиметровые стальные шарики из крупногабаритного подшипника. Всё, что Слава делал, было не только надёжно, но всегда имело «изюминку», как сейчас говорят: - ноу-хау. Сколько было сделано хозяйственных сумок на пистонах, на заклёпках, с выпуклыми и вогнутыми торцевыми стенками! С хитрющими замками и защёлками. Не зная, не сразу и откроешь.

Перед входом в наш дом отец пристроил помещение, выполнявшее роль и коридора и кухни и кладовой. Чтобы забраться на чердак, нужно было подняться по стремянке на крышу пристройки и пройтись над крышей по широкой доске к двери чердака. Я потому так подробно описываю эти мелочи, что на этой доске, как на капитанском мостике, прошла лучшая часть моего детства. Оттуда было очень далеко видно. Найдя в какой-то книжке азбуку морского семафора, я пытался передавать этим морским телеграфом «секретные» сообщения другим мальчишкам, для большей уверенности, подтверждая каждую передаваемую букву криком. Сестричка моя, вернувшись с ночного дежурства,  на скорой помощи никак не могла оценить серьёзность моего занятия, как будущего военного моряка, вернее оценивала это по-своему… Но на мостике я был недосягаем, а что такое мелкие волны или даже шквал для настоящего моряка? Оттуда очень далеко летели радужные мыльные пузыри из крестообразно расщепленной соломинки. В голове бродили неясные мысли о красоте, справедливости и судьбе…

- Вон тот большой, красивый шар взлетел выше всех, но радовал глаз всего несколько десятков секунд, а этот маленький, тусклый и летать то почти не летал, а теперь плюхнулся на зелёный листик и нахально сидит там уже которую минуту… небось, ещё и рассказывает пробегающим муравьям, как он летал выше туч.…

Но самое интересное и главное было внизу на третьей перекладине стремянки. На третьей перекладине были привинчены чёрные слесарные тиски. То, что происходило на них, было очень сложно рассмотреть снизу, с высоты моего роста, но сверху… Я много часов провёл лёжа на своём капитанском мостике, свесив голову, и буквально впитывая всё то, что творилось внизу. А внизу творились чудеса. Под колдовскими движениями Славиных рук полоска блестящего металла постепенно приобретала изящное очертание лезвия кухонного ножа. Большие Славины руки мотыльками порхали над тисками, и, казалось, не производя никаких усилий, так влияли на металл, что он сам по себе принимал заданную форму. Большие руки с широкими ладонями, крепкими длинными пальцами, в которых моя рука утопала, чуть не по локоть… Я знал, что на фронте Слава был то ли артиллеристом, то ли пулемётчиком, но, глядя на его руки, невольно думалось, а зачем, собственно,  ему оружие? Он ведь мог этих фрицев, которые пользовались для своих надобностей серыми «блокнотиками», этими самыми руками давить, как клопов… Мог или  не мог? Нет, наверное-таки не мог, но не потому, что силы бы не хватило, а потому, что руки эти были предназначены только для добрых дел, хотя, конечно, когда пришлось воевать, многим незваным гостям от этих рук очень не поздоровилось… И всё же не всё созданное руками Славы, оставило в моей душе глубокие положительные эмоции. Это, впрочем не касается только одного изделия, само название которого вызывало у меня бурю самых отрицательных воспоминаний…

О, эти табуретки! Из-за них я мог бы Славу возненавидеть, если бы ранее не проникся к нему таким большим уважением и даже любовью. Дело, конечно, не в табуретке. В жизни мне пришлось встретить достаточно много людей, не способных понять,  что пристальное наблюдение за процессом созидания не есть пустое созерцание, а это важный процесс осмысливания и обучения. Так вот, об обучении и осмысливании. В те годы уже многое можно было купить в готовом виде и не «корячиться» над изготовлением, ножей, ключей, замков, сумок, биллиардов, табуреток и многого, многого прочего, но созидание (я намеренно, применительно к Славе, использую столь высокий термин), было неотъемлемой частью его жизни, и Слава созидал, переливая частицу самого себя в созидаемые предметы. А я наблюдал, постоянно спрашивая и уточняя: - а почему? А зачем? Слава никогда не навязывал ни объяснения, ни прикладные занятия.  Интересуешься – спроси, хочешь, - попробуй.

Совсем иной подход был у моей сестрички. Навесив на меня ярлык «мастер Ломастер», Валя считала своим долгом заставить меня, под присмотром Славы, естественно, сделать «ну хоть, что-нибудь полезное в своей жизни…

- Ну, вот, сделай табуретку, как Слава…».  А, к тому времени, я уже был готов попробовать себя в столярном деле и, даже, втихомолку, за сараем попытался выпилить шип на торце бруска. Не сошлось. Подошёл к Славе, подсмотреть, каким приёмом надо пользоваться, чтобы не ошибиться в разметке, и тут вдруг банным листом снова:

- «-ну что крутишься без толку? Ну вот, сделай ну хоть что-нибудь полезное… сделай табуретку, как Слава… сделай табуретку, как Слава… сделай табуретку, как Слава…»                                Естественно, мне все табуретки мигом опротивели. Да и Слава мог бы разделить моё отношение к ним, если бы его авторитет в моих глазах не был недосягаемо высок.

 Слава разрешал попробовать сделать то, что мне хотелось,

Валя хотела заставить меня делать то, что ей хотелось.

Как ни странно, но диаметрально разные подходы к моему становлению как наладчика и профессионально и по жизни, сыграли удивительно одинаково положительную роль. У Славы я учился разнообразным приёмам, а делал что-то по - партизански – в тайне, когда Валя была на работе. Первой моей партизанской акцией был ремонт страшно искрящего при переключении, жутко пугающего Валю, многообмоточного трансформатора для питания телевизора КВН. Валя, уезжая на работу, строго настрого запретила мне, «мастеру Ломастеру»,  даже близко подходить к телевизору, тем самым как бы подписав наряд на наладочные работы… Не успели Валя со Славой сесть на поезд, как я занялся трансформатором. В те годы, хотя телевизор имел переключатель каналов, программа была только одна и начинала свою работу в 19 00. В тот день Слава с работы вернулся раньше, Валя – позже. Когда включили телевизор, искр не было. Валя поблагодарила Славу за отличную работу… Слава ничего не сказал, но бросил на меня понимающий, ободряющий взгляд заговорщика, и я понял, что иду верным курсом.

 А по телевизору тем временем показывали какой то фильм. Название не знаю, но помню, что действие происходило на фоне огромного океанского лайнера. Герои  фильма решали какие-то свои проблемы, а над ними гигантским утёсом нависала корма лайнера. Я, никогда не видевший моря,  был так поражён размерами настоящих кораблей, что даже присвистнул:

- Вот это корма! …И тут же получил подзатыльник от сестрички.

 – Нет, вы посмотрите, от горшка три вершка, а туда же…

- Ты чего, Валя?

- А вот не смей, сопля зелёная, так о женщине отзываться!...

 Тумаков и подзатыльников я получал в детстве без счёта, но я не помню ни одного из них, потому, что все они были более или менее, но заслуженные. А тут… спасибо не мне, а Славе, это уж ладно, переживу, но подзатыльник за что? И при чём тут женщина, о которой нельзя отзываться? Я возмущённо-растерянно посмотрел на Славу, ожидая поддержки, или хоть объяснения, но Слава только руками развёл:

- А что я? А что я? Твоя сестричка, ты с нею и разбирайся… Этот эпизод накрепко засел в моей памяти, но только через несколько лет я разгадал странное поведение сестрички. На совершенно общем плане была видна удаляющаяся крохотная фигурка вихляющей бёдрами женщины, которую я тогда просто не заметил, но к некоторым пикантным местам которой, видимо, было приковано внимание Вали.

А, возвращаясь к табуреточной теме, хочу сказать, что одна из тех табуреток дожила, правда в весьма потрепанном виде, до этих дней. Я с большим желанием и удовольствием взялся за её восстановление.

Это был не просто процесс восстановления, реставрации, это была встреча с отрочеством, юностью… Сейчас, как прежде, более 50-и лет тому, она снова в строю. Стоит крепко и основательно, излучая тепло умелых Славиных рук.  Так, что и тебе, сестричка моя родная, спасибо за, хоть и с запозданием, но проявившуюся-таки любовь к табуреткам.

Отец подарил мне «слесарно-столярный набор для юных техников». Это был первый в моей жизни набор личного инструмента. Я очень гордился своим набором, хотя единственным, по-настоящему рабочим инструментом был, пожалуй, только молоток. Остальное было-таки детское. Оно не пилило, не строгало, не резало, хотя я старался изо всех сил. Когда в мою жизнь вошёл Слава, я увидел, как далёк от настоящего, «взрослого» инструмента мой, детский. Как-то глядя на отполированные многолетним употреблением инструменты Славы, я завистливо выдохнул: - Хорошие, Слава, у тебя инструменты… Слава бросил на меня иронический взгляд, перегнал папиросу из одного угла рта в другой, и сказал:

- Ты запомни, инструмент не бывает плохим или хорошим… Я внутренне сжался, ожидая продолжения, что мол, нечего пенять на инструмент, когда руки из интересного места кустиком произрастают… Но Слава, прищурившись и пустив колечко дыма, продолжил: -

- Это либо инструмент, либо не инструмент. А инструмент, если не хочет работать, может быть либо не готов к работе, либо предназначен не для этой работы.

- А вот, у меня он не очень хочет, жалобно пролепетал я.

– Ну, ты не особо расстраивайся, сказал  Слава, мы его сейчас уговорим поработать. Результат Славиных «уговоров» превзошёл все мои надежды: инструменты того набора до сих пор служат мне верой и правдой. Прошли они со мною многотрудным путём в наладке, а некоторые побывали со мною и в Монголии.

Не следует думать, что Слава, словно играючи, щедрой рукою рассыпал ворохом  передо мною разгадки секретов обращения с инструментом, приёмы работ и используемые в тех или иных случаях приспособления или, как говорил Слава «приспособы». Слава раскрывал очередную загадку только тогда, когда у меня созревал конкретный вопрос. Вот, для примера, один из множества таких случаев:

Я пытался обтесать топором доску (это, когда я решил построить подводную лодку). Ни отец, ни  Слава не подняли меня на смех. Отец дал мне несколько досок, вернее я сам выбрал наиболее подходящие, по своему разумению. Доски были неровные и, чтобы воплотить свой замысел, их нужно было сначала обтесать. Я уже видел, как это делает  Слава, но как я не старался, топор не желал меня слушаться. Вместо того, чтобы стёсывать ненужную древесину, топор врезался в глубь доски, далеко за отбитую натёртым мелом шнуром линию. Слава выпиливая надфилем что-то зажатое в чёрных тисках, время от времени посматривал на моё сражение с доской, но не вмешивался. Я отбил новую линию, подальше от изуродованного края, но топор продолжил свою разрушительную работу. Так вскоре вся доска превратится в щепки, в отчаянии подумал я и, бросив топор, воззвал к  Славе: -

- Ну почему оно не получается?

- "Оно" - это что? – поинтересовался Слава. – Топор – он, доска – она, работа – тоже она… А ну-ка дай мне это  «оно», Слава указал на топор. Э – э – э, да ведь он у тебя под левшу заточен… Я был ошарашен

– Как это под левшу?

-А так, посмотри: у него лезвие вправо заточено, если рубить левой рукой  левый край доски, всё будет нормально. Вот смотри

 Слава взял топор в левую руку, повернул изуродованный край доски влево и несколькими ударами стесал мои зарубки. Топор послушно выравнивал доску по линии. Восхищению моему не было предела, но «под левшу»…, ну что ж, давай, буду на левую руку  переучиваться…

- А вот этого, как раз, и не надо делать. Лучше мы топор переучим… «Переученный» топор до сих пор, правда уже с другим топорищем, послушно работает в моих руках. Этот и ему подобные уроки навсегда остались в моей памяти, потому, что не были навязаны, а были как бы выпрошены. Теперь, благодаря Славе, я абсолютно точно знаю, что навязывать помощь и знания можно и нужно только, если это касается безопасности. В остальных случаях, если нет понимания в необходимости обладании конкретными знаниями, обучение бессмысленно.

 Слава знал массу интереснейших и полезнейших вещей; он знал, как добыть огонь без спичек и зажигалок, как заставить обыкновенную бельевую верёвку тлеть сутками, как научить иголку не только плавать в воде, но и указывать стороны света, как сделать из одной бутылки стакан и лейку, как паять алюминий… .  И всё это, и многое другое, я знаю не потому, что Слава заставлял меня изучать эти премудрости, а потому, что однажды, встретившись с необходимостью решить что-то нестандартным путём, я спрашивал, узнавал, до сих пор помню и применяю на практике.

 

Да, Славе я обязан многим, в том числе и жизнью во время моего первого знакомства с электрическим током. А случилось это в той самой кухне-кладовке под моим «капитанским мостиком». Не помню, чем я там занимался, но вдруг кто-то большой и очень сильный пребольно схватил меня сзади за локти и стал дико трясти. Я заорал, как выражался мой отец, «благим матом», но то чудовище продолжало меня трясти, причиняя сильнейшую боль. Сзади, в проёме двери кто-то появился, свет на мгновение померк, железные когти разжались, и я упал бы на глиняный пол, если бы чьи-то сильные руки не подхватили меня.  Славиной реакции мог бы позавидовать вратарь киевского Динамо… Расстояние от своих тисков до меня (метров 5) он преодолел за доли секунды, успел обесточить то, к чему я так неудачно прикоснулся, да ещё и поймал меня, падающего… а было мне тогда, как тому известному капитану, всего 15 лет…

Но подошёл срок и Слава ушёл… Не могу сказать, что его больше нет… Просто временно вышел… 

Вышел и мой отец…

      Обычно отцы сыновьям мало что рассказывают о прожитом, видимо опасаются, что дети сочтут их хвастунами, или считают, что о чём тут рассказывать? Ну, жил честно, не воровал, не пресмыкался, не подличал, относился к другим так, как хотел бы, чтобы к нему относились, ну, словом жил, как нормальный человек… О чём тут рассказывать?

      О  своём отце, хоть и ведущим, но всё же обычном хирурге железнодорожной больницы, днём делавшим какие-то операции, а вечером, вернувшись домой, коловшим дрова, таскавшем воду, а потом, перед сном, при керосиновой лампе читавшем нам вслух интересные книги, или удивлявшем нас с мамой удивительными рассказами о том, что где–то уже существует такой прибор, размером с посылку из Львова от тёти Наты, в котором есть такое окошко, что  если в него заглянуть, то очень запросто можно увидеть, что происходит не сцене Большего театра в Москве, а что и вовсе невероятно – в самом КРЕМЛЕ, и даже Сталина можно увидеть, если, конечно, он сам этого захочет… 

   А потом, однажды приехал к нам всего на один день боец партизанского отряда, бывший санитар медсанбата, которому отец, как и очень-очень многим спас жизнь. Вот только тогда  и только от этого дяди Феди я узнал, какой у меня отец. О том, как он, командир медсанбата во время внезапной атаки на медсанбат польского эскадрона из дивизии генерала Коца, не растерявшись, бросился к «максиму» и тем спас не одну сотню раненых.… Как сбил из такого же, но спаренного «максима»  мессершмидт, который расстреливал колонну машин с красными крестами.… Как при помощи двух пулемётных расчётов, двух десятков санитаров с трёхленейками и колоны полуторок со снятыми глушителями,  прорвал порядки немецкого полка, занявшего подходы к мосту через Днепр. По рёву двигателей немцы решили, что приближается  колона танков, и разбежались. Мост за последней машиной взлетел в воздух….

               Как три дня и три ночи был под непрерывным пушечно-миномётным огнём в "котле" под Борщами, когда немцы методично добивали всех тех, кого отец спас, переправив с уже чужого берега Днепра. Как  имел возможность бежать из Бориспольского концлагеря, но не бежал, т.к.  был единственным врачом в лагере. Как, вернувшись в Кагановичи  (ныне Полесское – чернобыльская зона.) восстановил работу местной больницы, а заодно связался с партизанами и подпольщиками. Как предложил немецкой комендатуре провести силами больницы обследование городка на предмет защиты «непобедимой немецкой армии» от инфекционных заболеваниях и извёл не один килограмм мела на надписи на еврейских домах  «тиф», «тиф», «тиф»… до освобождения ни один немец так и не сунулся в запретную зону.… Скольких девчат и хлопцев "забраковал" и тем спас от остарбайтерства…

               Как паршивый лейтенантишко НКВД, глядя оловянными глазами мимо отца, спросил, почему он не застрелился, а предпочёл позорный плен и сотрудничество с немцами… и отправил отца в штрафроту искупать кровью.…

               После чего ни одна славянская душа пальцем не шевельнула, чтобы помочь, а эти жиды пархатые из тех домов, где были надписи «тиф», «тиф», «тиф»… снарядили пять телег и всем кагалом двинули в Киев. Одному Богу известно, как им удалось найти место формирования штрафной роты, отыскать и вызволить отца из этой мясорубки. Отец ничего этого мне не рассказывал.

               Единственное, что он мне как-то сказал – как подвёл черту – жид – не национальность, а состояние души, и жидов среди русских и украинцев, как это ни горько, гораздо больше, чем среди евреев…

Я это только к тому говорю, что если бы не тот, единственный дядя Федя, кто остался в живых после того как  «свои» разоружив партизанский отряд, послали его голыми руками отбивать у немцем  «вон ту высотку», не  рассказал мне о моём отце, я ничего не знал бы и, думаю, был бы духовно много беднее. …Отец тогда всё время перебивал  рассказчика: - да брось ты ерунду молоть, ну тебе подвернулся бы тогда под руку пулемёт, ты не стрелял бы? – Давай лучше выпьем за то, чтобы  они  (т.е. мы, нынешние), никогда такого не видели и не испытали.

Много позже я понял, что отец страшно стыдился того, что попал в плен… Сталину, Жукову и другим мясникам стыдно не было, а отец очень стыдился.

Слова той скотины безмозглой из НКВД висели чёрным клеймом на отце всю жизнь. 

Про німецькох їжачків...

Наштовхнувся в мережі на отаке:
Про німецькох їжачків...

Nyushka

5.11.2010, 9:47

Письмецо одной девушки из Германии подруге в Россию. Вернее, отрывок.
Пунктуация, орфография и остальные нехитрые обороты автора сохранены без изменения. Далее от лица автора.
... Иду, значит, шоппингую, смотрю: на обочине ёжик лежит. Не клубочком, a навзничь, и лапками кверху. И мордочка вся в кровище: машиной, наверное, сбило.
Тут в пригородах кого только не давят! Ежи, лисы, змеи..иногда даже косули попадаются. Мне чего-то жалко его стало: завернула в газету, принесла домой. Звоню Гельмуту, спрашиваю, что делать? Он мне: отнеси в больницу, там ветеринарное отделение есть. Ладно, несу.
Зашла в кабинет. Встречает какой-то Айболит перекачанный: за два метра ростом, из халата две простыни сшить можно. Вас ист лось?! - спрашивает. Вот уж, думаю, точно: лось. И прикинь: забыла, как по-немецки ёж. Потом уже в словаре посмотрела. Ну, сую ему бедолагу: мол, такое шайсе приключилось, кранкен животинка, лечи, давай. Назвался лосем - люби ёжиков..
Так он по жизни Айболитом оказался: рожа перекосилась, чуть не плачет бедняжка. Тампонами протёр, чуть ли не облизал и укол засандалил. Блин, думаю, мало ёжику своих иголок. И понёс в операционную. Подождите, говорит, около часа. Ну, уходить как-то стремно - жду. Часа через полтора выползает этот лось. Табло скорбное, как будто у меня тут родственник загибается.
И вещает: мол, как хорошо, что вы вовремя принесли бедное существо! Травма-де, очень тяжёлая: жить будет, но инвалидом останется.. Сейчас, либе фройляйн, его забирать и даже навещать нельзя: ломняк после наркоза. Я от такой заботы тихо охреневаю. А тут начинается полный ам энде.
Айболит продолжает: Пару дней пациенту (nоtа bеnе: ёжику!) придётся полежать в отделении реанимации (для ёжиков, н/// х?!!!), а потом сможете егозабирать. У меня, наверное, на лице было написано: А на хрена мне дома ёжик-инвалид?!..
Он спохватывается: Но, может быть, это для вас обременительно и чересчур ответственно ( ё-мое!!!). Тогда вы можете оформить животное в приют (б///я!!!). Если же все-таки вы решите приютить его, понадобятся некоторые бюрократические формальности..
Понимаю, что ржать нельзя: немец грустный, как на похоронах фюрера.Гашу лыбу и спрашиваю: - Договор об опеке (над ёжиком, е///т!!!)? - отвечает, а также характеристику из магистрата. Я уже еле сдерживаюсь,чтобы не закатиться., - спрашиваю. Этот зоофил на полном серьёзе отвечает: -Нет, характеристика в отношении вашей семьи, фройляйн. В документе должны содержаться сведения о том, не обвинялись ли вы или члены вашей семье в насилии над животными (изо всех сил гоню из головы образ Гельмута, грубо сожительствующего с ёжиком!). Кроме того, магистрат должен подтвердить, имеете ли вы материальные и жилищные условия достаточные для опеки над животным (не слишком ли мы бедны для ёжика, с///ка!!!). У меня, блин, ещё сил хватило сказать: мол, я посоветуюсь с близкими, прежде чем пойти на такой ответственный шаг, как усыновление ёжика. И прашиваю: сколько я должна за операцию? Ответ меня додавил."О, нет, -говорит, -вы ничего не должны! У нас действует федеральная программа по спасению животных, пострадавших от людей". И дальше - зацени:
"Наоборот, вы получите премию в сумме ста евро за своевременное обращение к нам. Вам отправят деньги почтовым переводом (... восемь, девять - аут!!!).
Мы благодарны за вашу доброту. Данке шен, гуторехциг фройляйн,ауфвидерзейн!" В общем, домой шла в полном угаре, смеяться уже сил не было.
А потом чего-то грустно стало: вспомнила нашу больничку, когда тётка лежала после инфаркта. Как еду таскала три раза в день, белье, посуду; умоляла, чтобы осмотрели и хоть зелёнкой помазали.. В итоге родилась такая максима: "Лучше быть ёжиком в Германии, чем человеком в России".

Казки від онучки Сашеньки (3 рочки)

  • 24.11.12, 13:01

Про Ивана-царевича.

… И вот, когда Иван-царевич нашёл на болоте стрелу, которую держала Василиса Премудровна, которая на самом деле была лягушкой, она предложила Ивану-царевичу остаться жить у неё в замке. Иван-царевич согласился, потому, что не хотел идти домой по болоту. Но дворец Василисы Премудровны стоял на болоте  и потому в нём было полно комаров и мух. Они всё время кусали Ивана-царевича и это ему надоело. Кащей сказал Ивану-царевичу, что мух и комаров можно поубивать мухобойкой.

Иван-царевич поехал в Полтаву на базар чтобы купить мухобойку. А в Полтаве как раз мухобойки закончились… А Иван-царевич не знал как выглядит мухобойка и, потому, ему продали кувалду.

            Приехал  Иван-царевич во дворец Василисы Премудровны и стал бить мух кувалдой, ну и испортил весь дворец. Но осталась только одна муха. Иван-царевич долго за ней охотился, а потом она села ему на голову. Иван-царевич ударил её кувалдой и самоубился…

            Ну, правда, потом его  Василиса Премудровна оживнула и сказала, чтобы Иван-царевич хорошо помылся под дождиком, потому, что испачкался в болоте, а ванны во дворе Василисы Премудровны не было…

Злодійкувата залізниця

  • 13.09.12, 23:56
Перед вами, шановні мої друзі, квиток на потяг Київ - Полтава. Вартістю близько 60 грн. Так сталося, що я не зміг ним скористатися, отже змушений був піти здати квиток, туди, де день тому і купив його, - в залізничну кассу, що була розташована в універсамі неподалік від мого дому. Не зважаючи на те, що нині всі касси підключені до мережі, мене направили для здачі квитка до центрального вокзалу. До центрального вокзалу я потрапив за 6 годин до відправлення потягу. Очікуючи втрату, як було раніше, десь в 25%, я, відстоявши довжелезну чергу, простягнув свій квиток (чомусь обов"язково з паспортом!!!)  Касирка щось поклацала на комп"юторі  і ошелешила мене повідомланням, що може "компенсувати" мої втрати сумою в 14 копійок!!! 
  - Так компенсувати, чи як? - запитала, натякаючи на чергу біля квиткових касс... Натяк зрозумів і, трохи оговтавшись від нового способу державного шахрайства, пішов "в люди". Кілька раз запропонував в черзі свого квитка, але вчасно помітив міліціянта, що вже наближався... Довелось покинути приміщення вокзалу, щоб не втратити ще більше...
         Що робиться, що робиться! Мало того, що постійно підвищують тарифи, так ще й безсоромно грабують, і все їм мало...

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

  • 03.03.12, 23:17

 

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

В ті, вже далекі часи, працювали в нашому налагоджувальному управлінні на теплотехнічній дільниці інженер-теплотехнік Василь та технік-теплотехнік Іван.  В будь яке відрядження вони виїздили тільки разом, бо були не просто співробітниками або друзями а, як більшість з нас, – побратимами. Раз на місяць, всі ми з'їжджалися в рідну фірму, або, як ми її називали "Контору", чи "Управу", для звіту за минуле та одержання нового відрядження. А ще для того, щоб почути з вуст Василя, що новенького встиг втнути Іван… Василь був неабияким оповідачем. Він ніколи під час розповіді не жестикулював, не підвищував тону, Розповідав, навіть, якось мляво, а коли оточуючі просто корчились від сміху, у Васі тільки в кутах  вуст з'являлась ледь-ледь помітна доброзичлива посмішка. Він ніколи ні над ким не насміхався, і від його розповідей віяло теплом. Головним героєм Васильових розповідей був Іван, хоч свою участь в Іванових пригодах Василь теж не приховував. На жаль, я не зможу донести в повному обсязі той колорит, котрий так зачаровував нас, але нехай хоч ті крихти, що збереглись в моїй пам'яті не згинуть безслідно.

            Отже слухайте:

 

Як Іван помстився негостинному ресторанові.

Завітав якось Іван, після роботи звичайно, до ресторану, що з ранку називався "Чайна", а ввечері встеляв столи скатертинами і міняв свій статус на "ресторан Калина" . Іван і потанцював і музику послухав і сам, навіть, музикантам дещо замовив. І так Іванові сподобалось там, що незчувся він, як настав час закривати, а тут і страви недоїдені, і горілка недопита, а надолужувати вже ніколи, бо як тільки розрахувався, - під білі ручки раба Божого Івана і за двері виставили. А там же і антрекот і лангет і салатік – пальчики оближеш і горілочка, як сльозиночка залишилась напризволяще… А вони  двері на засов, і самі ж і доїдять і доп'ють за його, Іванові. кревні… Ох і прикро ж Івану! Він і так в житті багато чого не встиг вчасно зробити, а тут ще, без натяків – не встиг – іди собі. Ми самі за тебе впораємося… Ще й двері зсередини заперли. Озирнувся Іван в розпачі навкруги, хоч пожалітися б кому. Коли – гульк! А коло ресторану бруківку вдень ремонтували і поклали купу бордюрин, та не таких, як ото нині з бетону відливають, курям на сміх – в кишені нести можна, а справжні, з граніту тесані. До них, взагалі, без "Білоруса" ніхто і пальцем не поворухне, щоб їх хоч посунути. Образа надала Іванові сил. Схопив він бордюрину, що в півтора рази важча за нього була, та й потяг її через тротуар до ресторану, щоб нею двері підперти…

            - А щоб ви там тиждень мій лангет їли та мою горілочку допивали! Через тротуар перетягнув, але там ще 5 – 6 сходинок до майданчику перед дверима. Подолав він дві сходинки, а вона, клята, з рук вислизнула… Перепочив Іван трохи і знову взявся за роботу. Вже три сходинки подолав, коли чує: - Може вам допомогти? Оглядається Іван – Стоять стіною троє – четверо хлопців в червоних кашкетах і з цікавістю спостерігають за потугами новітнього Сізіфа, а поруч "бобик" з синьою полосою та білими літерами. Ой, не треба! – Заволав Іван. – Я сам! І впустив бордюрину. Вона з гуркотом поїхала донизу, міліцейська стіна розчахнулась навпіл, чкурнув Іван  по тій бордюрині повз бобика, через дорогу, перескочив через один паркан, через другий, за ним погнались собаки, але, коли Іван заплутався в кількох простирадлах, що сохли на мотузках і став схожим на скажений привид, собаки перелякались і відстали. Позбавлятись простирадл не було часу, тому Іван, в новому вбранні подолав ще кілька перешкод і, подолавши останню, впав остаточно знесилений. – Щось ви, шановний, наплутали, цей маскхалат взимку одягати треба, а нині літо…  Підвів голову… О нене! Прибіг точно туди, звідки розпочав свій забіг з перешкодами! Ресторан, бобик, усміхнені хлопці в червоних кашкетах і співчутливе: - Втомились, мабуть? Ну, поїхали… тут недалечко… відпочинете…

            …От клята права нога, обурювався потім Іван. Вона робить крок більший за ліву, через те мене й понесло по колу… - А, можливо винна якраз ліва, бо більш ледачою вона в нього виявилась, задумливо припустив Василь. 

 

Як Іван депонентом був.

Підходить до мене стурбований Іван і якось по-змовницьки пошепки питає: - Васю, а що воно таке - депонент? – Ну, це, кажу, коли тобі нарахували якісь гроші, а тебе не було, то їх відклали на спеціальний рахунок, який зветься  депонентом. Йди до бухгалтерії і в касу з паспортом по гроші.

- Не бреши! – каже Іван

- Чого б це я мав брехати? Дивуюсь я.

- Ні, ти не жартуєш?

- Не жартую, але поясни, що трапилось, чого ти такий стурбований?

- Та, розумієш, після тієї оказії з рестораном, коли вони на фірму листа про мене надіслали, підходжу я до дошки об'яв, де завжди догани вивішують і читаю – "ДЕПОНЕНТИ" і там десяток прізвищ, а моє, дякувати Богові – п'яте… Ну, я тихесенько втік у відрядження – нащо лева за вуса смикати… Думав, приїду через місяць, воно якось підзабудеться, перемелеться. Приїжджаю минулого місяця, не забули! Моє прізвища вже третім в тому списку… Ну, я знову втік… А сьогодні воно вже перше!....

- Васю, скажи, ти в правду не брешеш? І що, правда, можна в бухгалтерію йти?

 

 

Як Іван приладом Петрова* якість сметани перевіряв.

Як ви знаєте, теплотехнік без приладу Петрова і сопла Вентурі в відрядження не їздить. Це все одно, що киповець без тестера і викрутки… От і Іван, йдучи на завод з приладом Петрова, вирішив завітати до сільської їдальні, бо заводська йому чомусь не сподобалась. Взяв собі борщу та якусь там котлетку і склянку сметани. Не знаю, чи сподобалось йому перше та друге, але сметана виявилась рідшою за молоко.  Після неї і склянку мити не треба… Відсунув Іван порожній посуд, поставив на стіл футляр з приладом, поклав поруч посвідчення з техніки безпеки червоного кольору  і… Ви бачили в фільмах, як кілери збирають гвинтівку? Отак і Іван почав збирати прилад. Встановив метрову рейку з міліметровими поділками, навішав на неї колби з мікрометричними щупами, а зібравши, обережно налив в колбочку, де мала знаходитись дистильована вода, сметани зі своєї склянки і почав мікрометричною голкою "шукати меніск" … Не довго довелось Іванові "досліджувати" сметану… Викликана "бездротовим телеграфом" з рідної домівки, прибігла захекана завідувачка їдальні і запросила "товариша перевіряючого" з приладом до кабінету, де буде "набагато зручніше перевіряти"... Іван трохи, для годится, повиламувався і погодився. Помічниця завідувачки власноруч перенесла прилад в кабінет, але поставити його довелось на табуретку, бо вільного місця на столі не виявилось… Словом в той день Іван так до заводу і не дійшов… На другий день, з ранку ми пішли до їдальні "на перевірку" вдвох, бо Іван відрекомендувався інспектором "Держхарчнагляду" з Києва, а мені надав звання "старшого інспектора". Словом, та склянка розведеної до стану дістиляту сметани обійшлась  завідувачці десятиденним пансіоном на двох, як тепер кажуть: "все включено" Правда, мали ми багато мороки з відмиванням приладу для використання за прямим призначенням.  Але ж воно того було варто…

 

* Прилад Петрова – мікроманометр, що вимірює перепад тиску від 1 до 1000 мм. вод.ст. або від 1 до 1000мм. ртутного. (нічого спільного з вимірюванням якості сметани не має)

 

 

Як Іван яйця купляв.

            - Працювали ми тоді з Іваном в Тернополі. Йдемо, якось, з роботи, Іван і каже: - Привіз я, Василю, кілограм домашньої ковбаски, а вона ж така смачна, що її і їсти жалко. От сядемо, за десять хвилин умнемо, та й все. Давай купимо лоток яєць і будемо тиждень  яєчнею з ковбаскою насолоджуватись! Ну, хіба я ворог розумним пропозиціям? Заходимо до гастроному, а в той відділ, де яйця продають, дешеву ковбасу завезли і пів Тернополя в черзі стоїть. Ну, час у нас є, хоч від думок про яєчню з ковбаскою слиною захлинаємося. Стоїмо в черзі, коли бачимо, що чолов'яга, що тільки-но зайшов, вже йде на вихід з лотком яєць. Іван не втримується, гукає йому:

            - І на соромно вам, шановний, он скільки людей стоїть, а ви без черги, як той Герой Радянського Союзу! Чолов'яга зупинився, знизав плечима, - так то ж ковбасу по черзі відпускають, а яйця так дають. Вибачився Іван, покинув мене, про всяк випадок, в черзі і побіг до стойки. Перед ним ще дві жіночки взяли по лоточку, підійшов вже й Іван до стойки, мне в руці троячку, слину ковтає в передчутті … а продавчиня ковбасу відпускає… одному, другому, п'ятому, десятому… Іван            – Дєвушка! Дєвушка!! Дєвушка!!! Тицяє вже змоклу від поту троячку, а продавчиня, наче і не бачить Івана… Вже й моя "ковбасна" черга наближається… Іван втрачає терпець і волає на все горло:

            - Дєвушка!!! Та кінець кінцем, ви відпустите мені яйця чи як?...

            - Відпустила? – регочемо ми.

            - Та відпустила, ледь посміхається куточками вуст Василь, - але там комусь з черги швидку викликали… мабуть дуже переживав за Іванові "достоїнства"…

 

 

 

 

 

Як Іван в мене плавки позичив.

Вдалось мені, колись, дістати* японські плавки. Всі чоловіки ходили по пляжу в сатинових з двома бантиками на боці, а я шикував в японських.  І були вони напрочуд гарні. Переливались всіма кольорами веселки. Дівчата від них очей відвести не могли, ну а через них, і від мене теж… Але невпинний плин часу, а може й дівочі погляди, зробили свою справу – потьмяніли мої плавки. Та так потьмяніли, що вже й вдягати їх стало незручно. І тоді, хтось з моїх колег порадив:     - А ти, Василю пофарбуй їх, і дав рецепт: змішай, каже, в рівних частках фіолетове чорнило для авторучок з оцтом, нагрій до 80-90*С і замочи там плавки на 1,5 – 2 години. Потім, не викручуючи дай стекти зайвому, висуши на сонечку – і будуть як новенькі! А головне, ніколи не полиняють. Ну, втрачати мені вже не було чого, зробив, як порадили і повісив на кватирці сушитись. Висохли вони, и набули такого приємного, густо-фіолетового , "з іскоркою", кольору, що я вже ладен був вдягати їх та бігти на пляж, але не було часу, бо Іван затримався дома у справах і я був сам на об'єкті. От, якось, повертаюсь я з роботи, думаю – час є, сонечко ще високо, піду, мабуть, скупаюсь. Піднімаюсь до себе на другий поверх готелю, коли на зустріч спускається, спішить, аж через дві сходинки перестрибує, Іван. Навіть не привітавшись, кричить мені:

            - Вибач, Василю, там така дівка мене запросила, а в мене ж "сімейні",  я без дозволу, я потім все виперу! І все це вихором, як то кажуть – в льот… Я зрозумів лише тоді, коли зайшов до кімнати і побачив, що плавок на кватирці нема…  

            - Отак завжди буває, коли без дозволу чуже береш – каже Василь, скрушно розводячи долоні рук…

            - Так що ж там з Іваном сталося? Не тягни! – підганяємо ми Василя.

            - Та що, що… - тиждень зі мною не розмовляв… Ходив, сопів та бурмотів: - Яка дівка! Яка дівка була!!!

            - А я ж в чому винен? Треба було спитати… Мені потім розказували, що люди, що за течією нижче Івана купалися, мусили на беріг тікати…

 

* - В ті часи дефіцитні речі, а дефіцитом було майже все, не купляли, а "доставали"

Як Іван в санаторії грязеві ванни приймав.

Або

Санаторна чудасія.

            …Оце зараз кажуть, що, колись, всі, хто хотів, могли одержати на час відпустки від профспілки майже безкоштовну путівку… Кажуть?... Ну і ви кажіть, але в нашій конторі було трохи не так. Путівки і справді, майже без перешкод могли одержати працівники адміністративних служб нашої контори, ну і, звісно, керівники.  Що до рядових налагоджувальників, то вони завжди в профкомі одержували замість путівки відповідь: - Та майте ж совість! Ви і так цілий рік по всіх усюдах катаєтесь, а бідні бухгалтери та інші, їм подібні, тільки стіл та стілець  все життя бачать!... Дайте ж і їм ковтнути морського повітря!... 

            Цього року сталося чудо, Іван одержав путівку в санаторій. Іван завжди казав, що чудес не буває, трапляються лише чудасії. Мушу визнати, що він таки мав рацію…

            В відпустку ми пішли одночасно, Іван поїхав в санаторій, а я до батьків, у село. За кілька днів одержую від нього телеграму:

- Їдь, Василю, до мене, я про житло для тебе домовився, а курсівка копійки коштує. Будемо разом і відпочивати і підлікуємся заодно. Ну, мене, ви знаєте, довго умовляти не треба, наступного дня виїхав я до Івана. 

Подбав про мене Іван добре; і житло біля моря і талони на харчування і ціни нормальні, тільки бачу, щось Іван нервує.

- В мене, Василю, до тебе прохання, лікар прописав мені лікування грязюкою, а я не знаю, в якому болоті він мене топити збирається, то ходімо, Василю, разом, може, як не витягнеш мене звідти, то хоч розкажеш рідним, де шукати…  

Я теж ніколи про лікування грязюкою не чув, але щоб трохи заспокоїти Івана, сказав, що велику грязюку ніякий мікроб не витримує – дохне!

- А я? запитав Іван.

-Мікроб маленький, він – зразу, а ти - он який великий. Ти – не зразу! От горілку ніякий мікроб не витримує, бо маленький, а ти?

- О-о-о! Пожвавішав Іван, Горілки я багато можу витримати!

 - Ну, от бачиш, і грязюку витримаєш!

В коридорі висів плакат з малюнками контуру людини з різними варіантами аплікацій: - "шкарпетка", "панчоха", "колготи", "шорти" – і таке інше – десятка зо два. Зайняли чергу. Іван покрутивсь туди-сюди та й питає сусіда:

- А для чого воно потрібне оте грязюко лікування? Той, не довго думаючи

- А це, тебе так до землі привчають, щоб потім легше було... Сплюнув Іван спересердя,і запитав у кремезного молодика, що саме виходив з кабінки, куди вже мав заходити і Іван.

- А скажіть, будь ласка, як воно там, що треба робити, бо я ще не той… ну, ніколи ще не того…

- Та нічого складного. Входите в кабінку, роздягаєтесь повністю, свій одяг вішаєте на цвях, вдягаєте спецівку, що висить поруч, проходите далі і сідаєте в ванну, а там вам скажуть.

Подякував  Іван, перехрестився  і пішов в кабінку. Вздовж коридору двері в кабінки, десь з півтора десятка. Сиджу я в коридорі, чекаю. Раптом з Іванової кабінки лине збуджений жіночий голос і тихе бубоніння Івана… А далі:

-Таня! Валя! Галя! Люда! Біжіть сюди швидше – подивіться!!! І дружний багатоголосний жіночий регіт, аж скло в шибках вібрує…

- Ну, я ж "прі ісполнєніі" треба рятувати друга! Смикаю двері, благенька защіпка не витримує, двері відчиняються і я бачу… (Тут навіть наш, завжди стриманий Василь, голосно сміється) – Іван в неоковирних жіночих байкових, незрозумілого кольору, в якихось брунатих розводах, панталонах, що сягають йому майже до колін, сидить поперек мілкої ванни, заповненою чорною гряззю, а навкруги корчаться зі сміху п'ятеро – семеро дівчат…

            Хтось з попередніх пацієнток залишив частину свого одягу, яку Іван сприйняв, згідно тлумаченню того хлопця, як "спецівку"…

            - От така чудасія трапилась.

Ну скажіть, як можна вірити людям після такого…

Як Іван в санаторії хвойно-перлинову ванну приймав.

            З відомих вам причин, за весь час перебування в санаторії Іван і близько до "багнючого" корпусу не підходив, але в сусідньому корпусі дуже сподобалась йому хвойна ванна.    

             - Дуже приємно, каже Іван, після моря, залізти в теплу водичку ванни, наче в сосновий ліс. Та ще й тиха музика… Так нерви заспокоює, що, в кінці процедури, мене кожен раз будити доводиться… Та й дівчата-сестрічки симпатичні, не те, що в "багнючому"…

            …Заліз Іван в черговий раз в ванну, але щось не спалося, став досліджувати оточуюче обладнання. Помітив Іван, що дно ванни встеляє гумовий килимок з дірочками, а з куточка того килимка виходить пластикова трубочка, що приєднана до краника з написом "повітря". Не був би Іван налагоджувальником, якби не закортіло йому покрутити той краник… Пішло повітря в килимок, а звідти  - мілкими мурашками по всьому тілу…

            - От, думаю, чого це я раніше не догадався краника покрутити? Пролежав Іван так хвилин 5, а може й 10, аж тут проходить сестричка, дивиться, щоб хтось спросоння не втопився. Подивилася на Івана, 

            - А чого це вам не спиться сьогодні? Раптом очі її округлилися переляком, як кинеться вона до краника!

            - Вам не можна повітря відкривати, це вас занадто збуджує, може серце не витримати… закрутила краник і якось грайливо покивала Івановіі пальчиком…

 Лежить Іван , нічого не розуміє. 

            - Яке збудження? Лежу собі, як та колода. І пульс і дихання нормальне. Чого вона перелякалась? До чого тут серце? Ще й пальчиком покивала … А що означав той дивний погляд?

Опустив Іван погляд до води і все зрозумів. Було чим дівку налякати…

 Повітря з того килимка поволі набралося Іванові під плавки і надуло їх велетенським пухирем… 

Як тільки у неї серце витримало?...


Облизні

            Запросив мене, якось, Іван в заводському ставочку рибку половити. Дуже вже йому юшки закортіло.

            - Ходімо, каже , вдвох, вдвічі більше рибки спіймаємо, на харчах зекономимо!

             Вудлища у місцевих рибаків добув, та ще й човника випросив. Звечора черв"яків накопав, приманки намісив і умовив лягти спати раніше, щоб "зорьку не проґавити"

            І от,  рано-ранісенько, ще й сонечко не сходило, сидимо ми з Іваном у човні, уважно поплавці розглядаємо. Ранковий туман стелеться, тиша – аж в вухах гуде.  Вода – як теє дзеркало, а ні плесне, а ні хвилькою заграє, все ще спить. Кажу Іванові

            - Рано ти мене збудив, он і риба ще спить.

            - Та де ж там спить, відповідає Іван, дивись уважніше!

А й справді, непорушне водне дзеркало біля нашого човна в усіх напрямах розтинали ланцюжки мікроскопічних бульбашок. Я не рибак, отже питаю

            - А що то воно означає?

            - Так то ж короп жирує, відповідає Іван.

            - А бульбашки чому?

            - Ну, ти Василю, мене дивуєш, такі дитячі питання задаєш… Ти приманку кидав?

            - Кидав.

            - А з чого я робив її, ти бачив?

            - Та з гороху, наче…

            - Ну???

Краще б я не питав, краще б він не відповідав… Знаєте, як ото уявлю собі того бідного коропа, що наївся Іванового гороху… Сил нема стриматись, сміюсь, човен розхитую,  вудлища по воді ляскають, коропа лякають, а від того з нього ще більше бульбашок нам під ніс вилітає…

            Так ми тоді нічого і не зловили. Повертаємося до садиби, де квартирували, а хазяйка наша вже й сковорідку і борошна і каструльку для юшки нам приготувала… А як почула, що ми – порожняком, питає Івана

- А чим же ви, Іване, будете тепер свого начальника годувати?

- Та облизнями! Сердито каже Іван. Він на більше сьогодні не заслуговує!

Хазяйка щось недочула і перепитала

- То варити будете?

- Та що ви! Каже Іван. – Хто ж облизні варить? Облизні сирими їдять!

----------- ### $$$ ### ------------

Як Іван з дресирувальницею познайомився

.  ... А от ще яка чудасія з Іваном трапилась в Ярославлі, а точніше, в душовій ярославського готелю "Цирк", де ми з Іваном на той час мали короткострокове помешкання.

      Як ви пам'ятаєте, то був дуже важкий об'єкт. Працювали ми тоді поруч з пихатими московськими колегами, у яких, окрім пихи та фантастичної  наснаги у боротьбі з "зеленим змієм", інших чеснот не помічено. Отже довелося  нам і за себе,  і за "того п'яного парня" віддуватись, бо фірма ж одна - всесоюзна...  Втомлювались страшенно, тому, після повернення в готель, ми бігли до душової щоб швидше змити з себе бруд. І фізичний і моральний.

     От, дістався і Іван до душової, плещеться там, як качка, муркоче від задоволення.  Коли, різкий стукіт у благенькі двері і, досить приємний, але владний жіночий голос:

   - Ви тут?  Трохи розгубився Іван. Хто б то міг бути? Якщо знайома жіночка,

то ясно, чому так владно стукає, але, чому в душову і чому на "ви"? А вона    знову стукає, і ще голосніше: -

   - Ви тут?  - Питає. Довелося признаватися Іванові. Прикрив він інстинктивно мочалкою своє найдоржче, та й

   - Тут я,.тут - каже.

.   - Ага, моєтєсь, значит, после трудов правєдних, якось зловісно промовила жіночка, знову гупнувши кулаков у фанерні дверцята  .    

     - А вам извєстно, что  клетки в цірке открити і все ваші звєрі  по цірку разгулівают?

Відтулив Іван мочалку, обдивився себе уважно і каже: -

    - Та ні, мій звер при мені і ніде не разгуліваєт, а спить спокійно, бо роботи нема...

Ззовні вже трохи розгублений жіночій голос:

    - А ви кто?

    - Теплотехник з київської наладки.

    - Ой, ізвінітє!  І стукіт кабучків.

Закінчив Іван омовєніє, підійшов до чергової по поверху і питає:

    - А скажіть будь ласка, а хто ота жіночка, що на мою невинність тільки-но оце в душовій посягала?

Сміється чергова:

    - Да ето укротітєльніца тігров із труппи Дурова смотрітеля своіх звєрєй іщет, а он,  как всегда, забухал где-то, а клєтки не закрил...

    - Тепер Іван, мабуть, з наладки звільнится та й поїде ту.труппу шукати, щоб наглядачем звірів влаштуватися. Дуже вже йому той голос сподобався... Боюсь, тільки, що доведеться йому, бідному у тієї дресирувальниці і через кільце вогняне стрибати, як якийсь з тигрів занедужає...

----------- ### $$$ ### ------------

Дипломатна педагогика.

  • 17.12.11, 12:49

Дипломатна педагогика.

            Були часи, коли керівництво підприємств не тільки не затримувало зарплату, але й дбало про добробут своїх працівників. Одним з таких проявів турботи було завезення на підприємство сільгосппродукції. Можно було просто на підприємстві, купити і буряк і капусту і картоплю і багато чого іншого. Того разу нам завезли моркву. Пластикові пакети ще не виробляли, а надійного супутника і академіка і робітника – "авоськи"* у мене чомусь не було. Авоськи не було, але був "дипломат" – предмет заздрості моїх колег. А "достать"** "дипломат", та ще такий, в котрий входило б 5 пляшок шампанського, тоді було, ой, як непросто. Морква ж була дуже гарна… Міцна, соковита, ну просто – одна в одну! Що було робити?... Застелив я "дипломат" старими газетами, сказав здивованим колегам, що чиню за козацьким звичаєм – "будем драти пане-брате з китайки онучі" і завантажив в нього 15 кілограмів першосортної моркви…

            В ті, тепер вже досить давні, часи Оболонь лише почала забудовуватись. Це тепер все вкрито асфальтом та привезеною для зелених насаджень землею, а тоді всевладним господарем був пісок. Стежки, просто по піску, були викладені бетонними плитами 70 Х 70 см., по яким було зручно йти, та й з зустрічними пішоходами  нескладно розходитись.

            Отже йдемо такою стежкою; попереду літня жінка, за нею, метрів за 20, хлопець, за ним, на такий же відстані, шкутильгає літній чолов'яга, далі я. Назустріч – двоє дівчат 18-20 років. Весело щебечучи, вони ввічливо сходять зі стежки, пропускаючи жінку. Далі наступає черга хлопця. Та дівчина, що рухається, користуючись мовою автомобілістів, зустрічною смугою, раптом, удаючи страшенну зацікавленість розмовою з подругою, наближається до хлопця, повернувшись до нього майже в профіль. Уникаючи зіткнення, хлопець зіскакує в пісок. Дівчата минають його і, з задоволенням, голосно регочуть. Таким же чином вони змушують стрибати в пісок і діда. Знову регіт… Далі моя черга… Дівчата наближаються, "моя" дівчина, вже відпрацьованим рухом, повертається до подружки, йде "на автопілоті", щось жваво розповідаючи і зовсім не дивиться на дорогу. Я, заздалегідь так нічого не придумавши, теж "на автопілоті", рвучко ставлю п"ятнадцятикілограмовий "дипломат" на свій край стежки і, зігнувшись, починаю "зашнуровувати" сандалії. Дівчата наближаються, а "дипломат" стоїть, як кнехт*** на одеському пірсі…

Зіткнення!!!

"Дипломат" стоїть непорушно, а дівчина, зачепившись, стрибає кізкою, а далі і зовсім на чотирьох… Я розгинаюсь і "обурююсь":

- Та що ж це ви робите? Де ваші очі? 

- Ой! Ізвініте, ізвініте!

- Шо "ізвініте"? А хто мені дипломат ремонтувати буде?

- Ізвініте, ізвініте!...

- Та йдіть вже, та під ноги дивіться!

- Ізвініте, ізвініте, ізвініте!...

Розходимось, Через кілька кроків оглядаюсь. Дівчина ґречно поступається стежкою хлопчику років дванадцяти. Вже ніхто в пісок не стрибає…

   Подіяло!

- Отака дипломатна педагогіка!

 

*  Сітка у вигляді торбинки. Влучна народна назва, на кшталт "кравчучки" – Авось вдасться щось дістати.

** Це тепер з'явився термін "купити", тоді ми майже нічого не купляли,  ми майже все     "доставали"…

***Причальна тумба до якої швартуються океанські лайнери.

----------- ### $$$ ### ------------

Дороги

  • 11.12.11, 15:10

Дороги

Спогади 1984-85 рр

 

Дороги, дороги. скільки тисяч кілометрів намотано вас на колеса моєї долі.  Скільки ще залишилося?  Ось і зараз потяг Ерденет - Улан-Батор мчить мене з такого нещодавно рідного Ерденета "додому" у Дзун-Хару.  Повертаюсь з відрядження, яке, сам собі і створив.  Треба було підібрати і замовити необхідні прилади та інші комплектуючі для пуску компресорної станції, а також домовитися з керівництвом ГОКа (гірничо - збагачувального комбінату) про прийом і розміщення для відпочинку нашої екскурсійної групи, гідом, якої я міг і хотів би бути сам, оскільки в моїй новій групі всі новачки і ніхто краще мене Ерденет знати не міг.   Ерденет мій, Ерденет, ...  усе має свій початок і свій кінець. Закінчується і мій контракт.  Отже вони в Ердєнет, а я – додому.

            Їздив я для того, щоб попрощатися з тобою, мій Ерденет.  Ніколи більше я тебе не побачу і гідом по твоїх вулицях і сопкам більше ніколи не пройдусь,  але до кінця життя моє серце буде радісно здригатися при звуках твого імені.  Багато всякого пов'язано з тобою, мій Ерденет, але погане, або зникає з пам'яті, або якось непомітно переходить у розряд комічного несуттєвого, оскільки було переборено. А хороше, котрого було теж достатньо багато, врізується в пам'ять назавжди, як головне  з усього, що було.

            Цього разу Ерденет постав перед нами в курному мареві полудня.  Справедливо Ерденет назвали монгольською Швейцарією - відразу за перевалом нас зустріли альпійські квіти в зеленій траві.  До того, вся дорога, а ми виїхали з Дзун-Хари о четвертій годині ранку, проходила по бурому від торішньої трави ландшафту.  Цього разу не було у мене сліз розчулення.  У очі лізли смітники та інші сліди життєдіяльності нахабного і неохайного "царя природи".  Коли жив у всьому цьому, якось не відчував його, як рибка не відчуває, що вода мокра...  Тепер же розлука з тим місцем, де було важко, але де вистояв, переборов, зробила в пам'яті очищення від усього наносного, синтезувала ідеалізований стереотип, що ось тепер не співпав із реальністю.  Сумно усвідомлювати, що людина до усьому звикає, втрачає чистоту,  свіжість перших почуттів що їй властиво за суєтою буднів забувати про зорі, про блакитне небо, про квіти... Боляче, прикро, і кращі ліки від цього - дорога.  Як заздрили ерденетскі, як нині заздрять дзун - харинскі колеги моїй здатності так часто міняти координати, проте заздрість заздрістю але дуже небагато з них змогли б після двох - трьох таких поїздок проситися знову в дорогу. Я можу. І  можу тільки тому, що незважаючи на усі труднощі і навіть чималий ризик, мені це дуже подобається. Коли бракує новизни відчуттів, життя для мене стає безглуздим. Я з жахом дивлюся на тих, хто волею долі був закинутий за тисячі кілометрів від рідної домівки і за рік вивчив лише дорогу від дому до місця роботи, та від дому до магазину і до пошти. А були у нас і такі, що навіть на річку Хару, що протікала в трьох кілометрах від нашого селища за весь час так і не зібралися : - "А чого я там не бачив?"... Хочеться запитати, а що ти, власне, бачив? Такі  люди і в житті дуже нецікаві та й забралися вони в таку далечінь, тому тільки, що просто хотіли заробити. Вони завжди бурчать, усім заздрять, і є варіантом равлика, закинутого за тисячі кілометрів від рідного болота. Равлик і на реактивному лайнері залишається равликом...

            Своє  завдання я виконав успішніше, ніж сам очікував. Дуже допомогли монгольські колеги, які пам'ятали мене доброю пам'яттю. Допоміг в організації   екскурсії навіть  анекдот придуманий мною і ненавмисно пущений "в люди". Я писав про свої враження рідним і друзям на 26 адрес, а знаючи, що друзі будуть перечитувати мої листи один одному, намагався якось різноманітити їх. Втім, надовго мене не вистачило і я вдався до хитрощів: - " Ти хочеш знати, яка вона Монголія? - Уяви собі Карпатські гори густо заселені вірменами - це й буде Монголія"... Справді, серед радянських спеціалістів вірменином був, якщо не кожен третій, то четвертий – точно! У розмові із заступником  директора ГОКа я торкнувся теми „вірменського засилля”, він розповів мені мій анекдот, а я йому признався в авторстві. Крім того, заступник директора виявився моїм "земляком" - з Жданова, де я в 1973 році налагоджував  автоматику місцевого пивзаводу і питання про екскурсію і розташування групи було вирішене одним розчерком пера в одну хвилину...

.           За вікном пропливає Монголія, така і одноманітна і різноманітна одночасно. Сильний боковий вітер створює з підвітряного боку потягу розрідження і перед моїм вікном нуртує справжня заметіль з вирваної торішньої трави. Трава тут, відмираючи, перестає триматися за  ґрунт, і вітер зриває її, як вона росла, - кущиками. Часом трави так багато що за трав'яною заметіллю абсолютно зникає пейзаж. За вікном суцільний жовто-бура круговерть. Іноді промайнуть, підносячись вгору, навіть великі кущі, вирвані з корінням. Вітер надсадно виє, намагаючись перекинути несподівану перешкоду, але хоч це йому і не під силу, часом здається, що потяг йде тільки по одній рейці... Зараз за вікном суцільна стіна, що клубочиться бурою ведмежою тушою. Не видно навіть придорожніх телеграфних стовпів. Але ось потяг змінив напрям і тепер йде з попутним вітром, можна хоч вітрило ставити. Заметіль негайно припинилась. Відкрився Орхон. Свинцева поверхня його піниться білими гребінцями. Незабаром йому набридло бігти наввипередки з потягом, і він стрімко пірнув під залізничне полотно. Вода дуже каламутна після весняного паводку і сезону пилових бур. Пилові бурі не лише в повітрі але і у воді.  Птахи не можуть подолати швидкість вітру і, напружено тріпочучи крилами, висять над прибережними деревами.

            Береги Орхона - лісисті сопки з мальовничими скельними виходами, повільно спливають за небокрай.. Їдемо по злегка  горбастій рівнині,  вкритій бурою торішньою травою. Місцями пропливають ясно-зелені плями молодої трави - це ті місця де восени або ранньою весною хазяйнувало полум'я пожежі. Тільки що проїхали горілу ділянку у самої колії. Горіла земля ледве чорніє крізь яскраву зелень молодої трави, а все згарище схожий на клумбу. Білі, блакитні, жовті квіти, як символ перемоги життя над тлінню... Зовсім як у Грибоєдова: - "пожар способствовал ей много к украшенью"... Чому нам з шкільних років приводили цей вислів, щоб підкреслити тупість і обмеженість  Скалозуба? Адже там, де вогняна біда не торкнулася природи, там сонне запустіння. Віджиле не дає жити молодому... У чому тут мудрість природи? Невже варварська  жорстокість знищення необхідна для якнайшвидшого приходу "квітучого  майбутнього", яке, втім, чекає та ж доля?...

Між тим вітер вщух, а хмари набубнявілись дощем, і ось ринула злива, може вперше за цю весну. Висохлий степ миттєво вбирає вологу і за годину після дощу вже ніщо не нагадуватиме про зливу. Пам'ятаю, в Ерденеті нас спочатку вражало те що, регулярно, за дуже рідкісним винятком, в п'ять годин ранку неначе відкривався небесний кран - на землю в повному безвітрі прямовисно падали тонни води. Вулиці міста перетворювалися на білопінні потоки,  і було абсолютно ясно, що на роботу ми добратися не зможемо. У шість годин ранку кран несподівано перекривався і в сім, коли ми виходили з будинку в сухий, вже спекотний ранок, в траві   щосили тріщали коники і пилюка носилася в повітрі...

 (Тут я просто зобов'язаний зробити невеликий відступ: - Коли ці рядки читав мій старовинний друг, біолог за покликанням, великий знавець природи,  на обличчі його з'явилася поблажливо - іронічна посмішка

- коники, кажеш, а тобі відомо, що тріщать, як ти висловлюєшся, не коники, а кобилки? Я уявив собі,  монгольських кобилок у польоті і тут вже настала моя черга іронічно посміхатися. Якби монгольські кобили, не дай Бог, ще і літали б... Дуже сумнівно, що ці рядки були б мною написані). 

Тріща червоно-жовтими крилами коники високо підстрибували і тут же переходили в горизонтальний політ, а оскільки вага їх досягала 2-3 грамів, і змінювати напрям польоту вони не могли, попадання їх у відкриті частини тіла були дуже відчутні, навіть синці з'являлися. Отже добре що це були все ж коники, а не монгольські кобили…   

Потяг робить часті і тривалі зупинки. Кожного разу пильно вдивляюсь  крізь пелену дощу, намагаючись з'ясувати причину зупинки, і ніяк не можу розібратися. Треноване око мого супутника - головного механіка спиртокрахмалопаточного комбінату - Дани безпомилково розрізняє десь між сопками сірі ґудзики юрт, а два стовпи з натягнутим на висоті двох метри мотузком між ними означають "стоянку таксі" - конов'язь. Туди приїжджають монголи із запасними кіньми для пасажирів потягу, що виходять на цій "станції". Все дуже просто.

Я тепер часто їжджу у відрядження. Їжджу, майже як барон Мюнхаузен на гарматному ядрі, - на моторизованій бочці зі спиртом на якій хитрющі монголи пишуть "УС" тобто... вода. Цю хитрість знають навіть діти, але усі роблять вигляд, що думають, що це і дійсно "УС".

            Того разу ми виїхали з Дзун - Хари в Ерденет на двох бочках. У нашій машині нас було троє - шофер, головний механік комбінату і я, а в другій сім або вісім, словом - не перелічити. Не кабіна, а консервна банка, де замість бичків в томатному соусі монголи у власному соку... До речі,  здатність безмежно набиватися в обмежений об'єм у монголів просто феноменальна. У звичайний "газик" де, за нашими мірками, може бути тільки один пасажир, окрім шофера розміщується ще 5 - 6 чоловік...  Четверо, або й п"ятеро на мотоциклі – теж цілком нормально…

            Мені якось  вдалося добути "бичиг" - дозвіл на зимову риболовлю і довелося їхати в такій "консервній банці". Я і ще один з наших, будівельник з Дархана, мали о 3 годині ночі чекати машину в центрі містечка, біля магазину. Шофер переконливо просив не спізнюватися, оскільки дорога далека, а чим раніше приїдемо, тим багатше буде улов.. Чи треба говорити, що машина прийшла за нами тільки о шостій ранку... Цікаво інше: в кабіні двомісного "газону" з будкою, вже сиділо окрім  шофера ще троє пасажирів. Дверцята відкрилися, і монголи привітно замахали руками, запрошуючи нас приєднатися до них...  Оскільки це, навіть теоретично, неможливо було собі уявити, ми гранічно ввічливо і доброзичливо відмовилися і, пославшись на те, що ми тепло вдягнені і на свіжому повітрі нам буде краще, полізли в кузов. Рушили. На ранково-сірому екрані, утвореному між тентом і заднім бортом,  застрибали, змішуючись із зірками, вогні Дзун – Хари. Монгольська зимова ніч - це мінімум -35*С, а вдень, якщо - 20*С, - то це тепло. Ми провели в такій "теплині" весь день, а коли прийшов час повертатися, монголи намірилися було знову зайняти  колишні місця. Тут я вже обурився: - поїздка все ж була організована для нас двох, а не для родичів і друзів шофера, і везли нас все ж на риболовлю, а не щоб провітрити в кузові. Та до того ж і поїздка виявилася невдалою - привезли нас на "слойонку" - це коли між водою і поверхнею, окрім основного метрового льоду ще три, чотири шари по чотири-п'ять сантиметрів з водою між ними. Такий "наполеон" пробити пішнею неможливо. Лід стає як гума, вода ллється під валянки, а їх промочити - втратити ноги... -  Так що, ви знову в теплі, а нам знову в кузов?!!! Не вийде, а ну вилазь! Монголи так швидко і покірно підкорились, що ми навіть здивувались, але причина такої дивної покірності стала зрозумілою за декілька секунд після того, як ми вдвох, відносно комфортно розмістилися на одному сидінні. Через нас переліз один монгол і всівся верхи на важіль коробки швидкостей, надійно заблокувавши його переміщення, другий всівся мені на коліна, третій - на коліна будівельника... Все це вони виконали швидко, зосереджено і так професійно, що ми прийшли до тями, коли машина вже рушила. Так, це правда, що монголи мілкуваті за статурою, та і вагою до шістдесяти, але спробуйте потримати такий вантаж на власних колінах на протязі 5 - 6 годин в машині, що мчить по монгольському бездоріжжю... На сидінні біля шофера нас сиділо троє і на колінах у нас ще двоє. Тому, який сидів між мною і шофером, як я вже казав, важіль коробки швидкостей знаходився якраз між ніг... Цікаво було спостерігати за виразом його очей у момент перемикання швидкостей...

Про монгольські дороги я вже писав, але описати все, що я бачив, неможливо. Дороги, як річки, річки, як дороги. Доріг, в нашому розумінні практично немає. Якби вода дніпровських заток могла зберігати на своїй поверхні сліди моторних човнів на протязі, скажемо, місяця, - вийшло б щось аналогічне карті доріг в монгольському степу. Скільки їжджу не втомлююся дивуватися з здатності монгольських водіїв орієнтуватися в цьому павутині доріг у будь-який час доби. Через кожні 200 - 400 метрів дорога віялом розходиться в різні боки, але шоферів ніколи не затьмарюють тяжкі роздуми наших билинних витязів... може тому і не затьмарюють, що камені на роздоріжжях геть усі без написів... Хоча ні, не всі, але про це пізніше.

            Як тільки в межах погляду з'являється юрта, і за єдиної умови, що там вже не стоїть раніше прибула машина, водії неодмінно, у будь-який час доби, під'їжджають і зупиняються коло неї. Шофер і його пасажири йдуть в юрту, де їх незмінно приймають, як довго очікуваних родичів. У відповідь на наше "Сайн байцгана уу?" (- Здрастуйте!) Звучить не  звичне - "Сайн, сайн байцгана уу?", а "Тавтай морилно уу!" - якщо дослівно: - нехай буде благословенний, той, що приїхав на коні! Найбільш почесним гостям пропонуються низенькі табурети інші розсаджуються на підлозі, підвернувши під себе одну ногу, як при стрільбі з коліна, або склавши обоє по-турецьки. Починається неспішна бесіда між гостями і хазяями - чоловіками. Жінки тим часом, привітно посміхаючись мовчки розносять піали з чаєм і подають їх з легким поклоном, підтримуючи кистю лівої руки лікоть правої. Чим багатіша юрта, тим жирніше чай. Зелений плитковий чай заварюється в піввідерних заварниках особливої форми, які, будучи сімейною реліквією, передаються з покоління в покоління і являють собою предмет особливої гордості сім'ї. Потім в чай додають молоко, солять і заправляють баранячим жиром. Мені, як європейцеві, враховуючи наші збочені звички, неодмінно пропонують ще й цукор або цукерки. Я завжди відмовляюся від солодощів, викликаючи своєю відмовою здивування і, навіть, повагу хазяїв, стаючи в якійсь мірі більше "своїм", ніж раніше. Іноді за ритуальним чаюванням йде серйозніше пригощання: - це варені баранячі ребра, або бози. Бози - трохи нагадують наші вареники на пару але абсолютно від них  відрізняються як смаковими якостями, так і особливостями приготування. Ритуал чаювання нікому порушувати не дано. Якщо поспішаєш - проїзджай  собі, але вже, коли завернув на вогник, усім своїм видом показуй, що немає у тебе більш важливої справи ніж відвідування цієї сім'ї. Попивши чай, обговоривши поточні новини, гості дякують хазяям і йдуть. Вже вмостившись на сидінні, не квапся заводити мотор. Поділися з проводжаючими своїми міркуваннями з приводу стану пасовищ, та з приводу інших життєвих проблем. Особливим шиком вважається, вже завівши двигун, заглушити його і ще поговорити про погоду або ще про щось дуже важливе. Тільки після цього гості, з напуттям : - Сайн явараай! - Щасливої дороги! можуть їхати далі.

Юрта кругла і, здавалося б, немає великої різниці, де сісти, але там є і чоловіча половина і жіноча і місце для більш поважного гостя і для того, кого в цій родині більше бачити не бажають. Якщо гостя занесе на жіночу половину, або, якщо він влаштується на місце хазяїна, то до нього звернуться здивовані погляди присутніх : - що він хоче цим сказати??? Доводиться в усі очі дивитися на хазяїна, і неухильно виконувати усі його вказівки, щоб не допустити помилки. Зі мною завжди фотоапарат, але монголи насторожено дивляться на зачохлений апарат. Я спочатку, на знак вдячності пропонував сфотографуватися на пам'ять і дивувався  дружній і переляканій відмові, тим більш незрозумілій для мене, що на вулиці від охочих сфотографуватися - відбою немає. Потім мені пояснили, що окрім ніяковості є важливіша причина: - наявність в юрті предметів, що передаються з покоління в покоління з кожним витком нарощуючи свою магічну силу, які можуть відразу усе втратити під поглядом іновірця, а тим більше його фотоапарата... У ламаїстський храм вхід вільний усім бажаючим, там бог сильний, йому не можна зашкодити а сімейне божество вразливе і, виплекане багатьма поколіннями, миттєво в'яне під нескромним поглядом чужого.

Попри те що за межами міст доріг, як таких, немає, в степах Монголії даішники все ж водяться. Під час цієї нашої поїздки стався анекдотичний випадок: - наш водій на під'їзді до якогось крихітного юрточного селища, скерував нашу машину повз камінь, розміром з три собачі будки,  не по праву, а по ліву його сторону. Ледве ми наблизилися до каменю настільки, що в нашому намірі не залишалось жодних сумнівів, як із-за каменю, як бісик з табакерки, вискочив монгол і відчайдушно замахав руками, вимагаючи, щоб ми зупинилися. Тільки-но водій загальмував, монгол тут же, круто повернувшись, помчав, плутаючись в довгих полах свого дэла, до каменя і, за секунду, повагом вийшов звідти вже з міліцейською фуражкою на голові, зупинився, сповнений власною гідністю, і пальчиком поманив до себе нашого переляканого водія. Виявляється на камені був приліплений листочок із зошита в клітинку, на якому був намальований кульковою ручкою якийсь заборонний знак. Це "грубе порушення правил вуличного (степового бездорожнього)  руху" обійшлося нашому водієві в 20 тугриків – (пляшка горілки - 45тг, хоча консервна банка горбуші 1,5 тг.)  Даішник він і в Монголії даішник...

  Розповідати про монгольські дороги і не сказати ні слова про монгольські машини - означає викинути з пісні, яку мені довелося співати два роки підряд, цілий куплет. Повинен відразу пояснити, що монгольських, в сенсі виробництва, машин в природі тоді не існувало. Але існувало безліч машин, виготовлених як на заводах Союзу, так і інших країн, які експлуатвались монгольськими водіями. Машини ці (я тут веду мову тільки про вантажні машини), зовні від звичайних практично нічим не відрізняються але усередині.... Передусім з кабіни видаляється все те, що може згодитися в господарстві. Насамперед знімається сидіння і спинка. З них в юрті обладнується місце хазяїна і місце для почесного гостя. Замість сидіння, як правило, вкладаються туго скручені валиком два - три зимові халати - дэла на випадок непередбаченої ночівлі в степу. Потім знімається абсолютно уся обшивка  кабіни. Знімається практично все, що безпосередньо не бере участь в процесі руху. На те місце, де була спинка навішується ящик, що за формою і розмірам  нагадує ті, що використовуються на наших балконах в якості квітникових. У цьому ящику, нижня грань якого знаходиться якраз на рівні третього шийного хребця, зберігається вода, їжа, все те що потрібно передати родичам і знайомим, а також,  майже завжди, німецький карабін, чомусь неодмінно зразка 1939 року... Пам'ятаю, як я був шокований, коли він вперше звалився мені на голову...  Кабіна з оголеними в найнесподіваніших місцях ребрами жорсткості і карабіном готовим у будь-який момент впасти, при швидкості 50 - 60 км/год, перетворювалася на камеру тортур. Взимку ще рятував теплий одяг, що приймав на себе і пом'якшував сотні жорстких ударів. А влітку… Ні, зараз мені самому не віриться, що я не лише витримував дорогу в 350 - 450 км. виконуючи при цьому роль тенісної кульки, що потрапила в каменедробарку, але і виконував відрядне завдання, відвідував друзів, розносив листи і посилки, а бувало, що від'їзджав назад в день приїзду прямо з монгольського театру...

Щаслива думка відвідати монгольський оперний театр довгий час не давала мені спокою, тому, що одного разу почувши „могол ардин дуу” - монгольську народну  пісню у виконанні церегов - солдат – стройбатівців, що працювали на будівництвах Ерденета, я назавжди полюбив її. Втомлені, голодні, відірвані від звичних занять, від дому, від рідних, збившись щільніше, щоб хоч трохи зігрітися, зовсім ще діти, сховавшись від холодного вітру в ящику з під устаткування, вони співали. Скільки глибини, скільки почуття було в тій пісні. Був кінець робочого дня. Автобус вирушав від прохідної заводу у бік містечка через декілька хвилин, але я повернув в протилежну сторону і, як заворожений, пішов на звуки пісні. Мені чомусь здалося, що співають українською, а побачити далеко від Батьківщини відразу цілу групу земляків, та ще й співаючих рідні народні пісні - неймовірне щастя. Я зрозумів свою помилку лише тоді, коли опинився у безпосередній близькості від тих, що співали. Попри те, що співали монгольською, мотив був явно український. Щось дуже схоже на "українську баркаролу", що зазвичай звучить у виконанні тріо бандуристок сестер Байко. При моїй появі солдати, перервавши пісню, перелякано схопилися. Я, як міг, постарався заспокоїти їх, роздав сигарети і попросив заспівати ще. Але чи то вони не зрозуміли мене, чи то при чужому вже так не співалося, чи то просто співати з цигаркою в зубах складно, але пісні тоді я більше не почув. Зате тепер, під час частих відряджень в Улан - Батор, вже сідаючи в автомобіль, я вимагав: - Ардин дуу кріхте! І ми співали. Співали по черзі, всю дорогу. я свої рідні українські „ардин дуу”, водій - свої. Не знаю, чи подобався моїм водіям мій вокал, чи вони терпіли мої знущання усе 450 км, але монгольські народні пісні я завжди слухав з величезним задоволенням у будь-якому виконанні.  А театр... о, театр  остаточно зміцнив мене в думці, що мистецтво національно за формою і інтернаціонально по суті. Це  відома цитата, але я не беру її в лапки тому, що дійшов такого висновку самостійно і вважаю цю думку своєю. Незважаючи на те що я не зрозумів жодного слова в усій опері, суть того, що відбувається пояснювати не було потреби.

Сюжет, завдяки щирій і невимушеній грі артистів був гранічно ясний. Я поринув  у барвистий, невідомий мені світ і, як не дивно, не відчув себе там чужим, навпаки, я обурювався і радів переживаючи хитросплетіння сюжету нарівні з місцевими цінителями цього жанру. Здавалося, так званий, мовний бар'єр зовсім був відсутній. Абсолютно неважливо було, що говорять або співають артисти, важливо було, як вони це роблять. Я абсолютно розчинився у кольорі, пісні, музиці і тільки антракт вивів мене з цього дивного стану. А в антракті мене чекало ще одне потрясіння. Здавалось, не я прийшов подивитися театр, а люди прийшли в театр подивитися на мене. Я ніяк не міг зрозуміти, звідки така запобігливість, така неймовірна ввічливість, я не міг йти в натовпі, в тисняві, яка як і, напевне, у будь-якому театрі виникає біля виходу із залу або в черзі у буфет. У яку б толокотнечу не я прямував, навколо мене негайно виникав невеликий, але абсолютно порожній простір. Це не було схоже на зону відчуження, обличчя навколишніх людей цвіли посмішками, вони неголосно перемовлялися, обдаровували мене довгими здивовано-підбадьорюючими поглядами. Оточений такою несподіваною увагою я почував себе настільки незручно, що більшу частину другого акту не міг зосередитися і увійти до колишнього стану. У чому ж справа?  Що так могло притягнути до мене загальну увагу? Можливо 450 км. дороги залишили  на мені певний відбиток? Пил? Бруд? Запах? Пошкодження одягу, непомітне для мене, але відверто явні для оточуючих? Але скільки б я не обмацував і не обнюхував себе, нічого підозрілого виявити не вдалося. В повному збентеженніі я вже був ладен,  користуючись темрявою, непомітно вислизнути з театру, але раптом осяяло: - та  я ж в цьому храмі монгольської національної культури єдиний з мого великого освіченого і могутнього племені блідолицих та круглооких!. Іншим моїм співвітчизникам, судячи з усього, тут не дуже цікаво . „А чого я там не бачив?”... Мабуть тому моя поява, а особливо моя реакція на те, що відбувалось, викликали таку сенсацію. Думка виявилася хоч і не дуже приємною, але рятівною і це дозволило мені додивитися оперу до кінця, потім довго стоячи аплодувати артистам і, чинно, благородно, разом з усіма, вже, майже, зовсім своїм, покинути гостинне приміщення театру. На мій подив водій вже чекав мене на обумовленому місці, сидячи навпочіпки у підніжки машини, мирно посмоктуючи  свою мікроскопічну люльку з довжелезним мундштуком. Він знав про мій намір відвідати театр, але до моїх захоплених відгуків віднісся недовірливо. Не підозрюючи, що  доводиться складати іспит на лояльність, я детально розповів лібрето, як сам його зрозумів. У моїй розповіді були деякі неточності, але іспит був складений. Водій мій, як виявилося, був ще й народним співаком і знав не лише лібрето. Спочатку заспівав декілька арій він, потім за справу взявся я обрушивши на бідну голову водія увесь відомий мені репертуар українських народних пісень. Ну, словом, співали ми всю дорогу, весь вечір, всю ніч, увесь ранок і розсталися невдоволені тим, що дорога виявилася занадто короткою...

Поки я вдавався до спогадів, за вагонним вікном стемніло. Цей термін "стемніло" нічого не скаже тому, хто не бачив монгольської ночі. Це не просто темрява. Це первозданний морок. Так темно, напевно, було лише тоді, коли світла взагалі ще не було. Пам'ятаю, як ця темрява огорнула нас, тільки но ми перетнули кордон. Ми їхали в останньому, вісімнадцятому вагоні. Єдиною нашою розвагою впродовж п'яти діб було проведення часу з сигаретою біля "телевізора" - віконця в дверях заднього тамбура. На стандартне жартівливе питання - "Ну, що там сьогодні показують" стандартна жартівлива відповідь - "Та знову Юрій Сенкевич, кіноподорожі"... А якщо справа відбувається увечері або вночі, додається ще "А чому чорно - білий"? Відповідь "та щось зіпсувався - послали за майстром, обіцяв вранці прийти". Так от, поки їхали, навіть крізь сибірську тайгу  вночі, "телевізор" все одно "показував"... То вогник, то заграва - небо все одно ніколи абсолютно чорним не було... І ось яскраво освітлена арка митного поста в Наушках спливає, поступово розчиняючись в мороці ночі і, нарешті, ховається за поворотом. Тепер все світло всесвіту зосередилось в декількох вогниках сигарет. Морок багатогодинний і абсолютний... Ось і зараз, як тоді. Рух припинився, просто хтось погойдує вагон, та ритмічно стукає молотком по колесам. Переді мною на протилежній стінці, під трафарет намальований червоний чобіт, перекреслений косим синім хрестом. Чобіт зображений з "гармошкою", як прийнято носити по монгольській моді. Цей символ, на думку залізничної адміністрації, повинен попереджати тих, у кого з грамотою стосунки не налагоджені, що в чоботях лежати на сидінні заборонено. На сидінні під символом лежить монгол в чоботях. За столиком праворуч від мене сидить інший монгол, його брудні чоботи стоять на протилежному сидінні, над ними та ж символіка... Закон є закон, а життя є життя...

Політ

ПОЛІТ

1982 -1985рр

.

З першого ж дня мого перебування в Ерденеті, ми з головою поринули в звичну монтажно - пуско - налагоджувальну круговерть. Очікуваної екзотики,  зустріч з якою хвилювала нас    весь час, майже не було. Все навкруги було настільки буденним, що важко було повірити в те, що саме звідси колись, страшним, змітаючим усе на своєму шляху валом ринули на мою Батьківщину незліченні біди, наслідки, яких досі дають про себе знати. Ми напружено вдивлялись  в степовий простір, в скелясті вершини сопок, в обличчя місцевих жителів, намагаючись помітити хоч би якийсь відблиск, хоч би ледь-ледь  відчутний слід того страшного часу.  Але степ, обплутаний павутинням автомобільних трас покірно стелився під колеса слов'янських вантажівок, вершини сопок були проколені шпильками антен, а вигляд і сам життєвий лад місцевих жителів не наводив на думку про їх кровну спорідненість з владними, жорстокими завойовниками "піднебесної". Та все ж, не дивлячись ні на що, щось було в самому повітрі. В мені день від дня міцніла впевненість, що варто піднятися вище і переді мною нарешті відкриється справжня Монголія, в усій її, непорушеній цивілізацією, красі.  Дуже хотілося політати над Монголією на літаку, та не на сучасному "ТУ", а на чомусь повільному і такому, що летить низько, типу Фармана - Ньюпора, або повітряній кулі, щоб детальніше побачити все що мене тут вже рік оточує. Не знаю, вдалося б мені самотужки реалізувати цю мою мрію, але на завершуючому етапі, коли після усіх моїх зусиль питання нашого вильоту з Улан - Батора в Ерденет все ще залишалось відкритим, різко і наполегливо втрутився Віктор - мій соратник і один з найближчих "однополчан", вирішивши це питання по своїм спортивним каналам за декілька хвилин - як футбольного суддю його знала уся спортивна громадськість Монголії і диспетчер, будучи безсумнівним уболівальником своєї команди, не наважився випробовувати долю... І доля усміхнулася нам, надавши обшарпаний "штурмовик" ( десантний варіант АН – 2), названий відчайдушними хлопцями з нашого будівельно - монтажного управління "штурмовиком", тому, що право польоту на ньому завойовувалося штурмом. Цього разу з незрозумілих причин штурму не було. Пасажирами були тільки ми з Віктором. Пілот був вже в кабіні. За нами увійшов літній флегматичний бортмеханік - бурят, недбало кинув на підлогу два армійські карабіни, грюкнувши, закрив двері і злегка шокуючи нас, прикрутив  ручку  до скоби одвірка дротом, мабуть для того, щоб двері під час польоту не ляскали... Потім улігся на лаву, усім своїм виглядом підкреслюючи повсякденність того, що відбувається, і міцно заснув. Літак незадоволено забурчав, ніби протестуючи, чхнув кілька разів, потім щось швидко і схвильовано пробурмотівши, здригнувся усім корпусом, пару раз підстрибнув розминаючи крила і раптом вся земна куля відірвалася від нас і стрімко зменшуючись полетіла кудись вниз. Під крилом блиснула,  танучи в туманній імлі Тола, за нею недоладно посипалися кубики людського мурашника – Улан-Батора.

...Улан - Батор... Всього місяць тому дорога до тебе трохи не коштувала мені життя, і ось ти знову сходиш у небуття і вже ледве мрієш на небокраї. Зараз нас розділяє широка кам'яниста долина з вузенькою річечкою Толой посередині. Коли я вперше побачив цей струмочок не більше 30 метрів завширшки і капітальний міст через нього завдовжки близько двох кілометрів, я дуже здивувався, але старожили мені пояснили, що цей непоказний струмочок, в сезон дощів, в лічені хвилини перетворюється на море води, що реве, зносить усе на своєму шляху, ворочає величезні камені і тому ніхто не наважується кинути виклик стихії. Місто тісниться на невеликому підвищенні, але на величезний порожній простір долини Толи не зазіхає.  .Ось під крило ховається крихітна сопочка біля підніжжя могутнього гірського масиву, впізнати яку мені допомогло ледве помітне колечко на її вершині пронизане гвинтівочним багнетам . Це Зайсан - пам'ятник радянським воїнам, загиблим при звільненні Монголії від японців. Висота сопки метрів триста. Від підніжжя сопки з  боку річки і міста  вгору ведуть нескінченні сходи, а з протилежного, пологішого боку - серпантин автомобільної дороги до майданчика, що знаходиться нижче вершини метрів, на двадцять. Мене вразив той факт, що, незважаючи на досить інтенсивний автобусний рух, автобусами користувалися практично виключно зарубіжні екскурсанти та радянські фахівці, монголи ж цілими сім'ями від самого підніжжя і аж до самої вершини, незалежно від віку і стану здоров'я йшли пішки, виконуючи ритуал поклоніння і вдячності загиблим. А ми, діти і онуки тих, перед могилами яких, у благоговійному мовчанні проходять нескінченною чергою люди з абсолютно іншою історією, іншим менталітетом іншим життєвим ладом, здавалося б, просто зобов'язані шанувати пам'ять своїх співвітчизників хоч би "сходженням" на ті, що залишилися, 20 метрів. Постояти декілька хвилин у могил наших солдатів, але на жаль. у більшості своїй - сидимо ми на парапеті нижнього майданчика біля автобусу, палимо цигарки, галасуємо і душа не болить і совість не мучить. Як же можна настільки не шанувати своє минуле, не поважати самих себе?

"Штурмовик" наш, між тим, натужно ревучи, піднімався все вище і вище. Я з деякою тривогою поглядав то на дротик, яким були прикручені двері то на бортмеханіка, що мирно похропував. Чомусь більшості з нас здається, що техніка такого роду повинна обслуговуватися людьми особливого складу, ну і, звичайно ж, обслуговування має бути на декілька порядків вище тих, якими користуємося ми у своєму сірому побуті. Нас не здивують усілякі хитромудрі пристрої, придумані для нашої безпеки і комфорту, ми поставимося до цього, як до належного, але іржаві дротики на техніці, якій ми ввіряємо своє життя...  Гасло - "А, і так зійде!" всюдисущий, як закон земного тяжіння. Він діє і в армії, і в авіації, і у флоті. Коли на рентгенівському знімку бачиш кістку, пригвинчену до сталевої шини шурупами для зрощення перелому, пригладжуючи здиблене жахом волосся  думаєш - а не чи слюсар за покликанням доклав тут свою руку? Цілком імовірно що і та горезвісна "ядерна кнопка" прибита іржавим цвяшком в непотрібному місці, та й Бермудський трикутник придуманий клерками навігаційних служб лише для виправдання власного нехлюйства.

.Але мудруй, не мудруй, а двері все ж прикручені дротом, і ми в повітрі. Обшивка всередині літака місцями зірвана, і видно троси, що невпинно рухаючись по роликах, приводять в потрібний стан кіль, елерони і інше, а головне, свідчать, що пілот не наслідує приклад свого бортмеханіка і шанси на м'яку посадку у нас ще є...

Хвилі сірувато - бурої пустелі під крилом, пустеля в повітрі. Під час роботи в Маріуполі (тодішньому Жданові) мені частенько доводилося користуватися напівлегальним рейсом, який виконував літак "Морава 200". Це був двомоторний, двокілевий літак чеського виробництва, салон, якого не перевищував розмірами салон автомобіля "Волга" і відрізнявся від нього лише баранкою, вибачте, штурвалом, та незвичною коробкою   швидкостей. Я зазвичай займав місце поряд з пілотом і був в курсі усієї навігаційної кухні. За  півтори години польоту нам зустрічалося два - три десятки всіляких літальних апаратів. Пілот раз у раз зв'язувався з черговим, перетинаючим наш курс літаком або вертольотом, і домовлявся, хто цього разу буде вище, а хто нижче. А зараз ось вже більше півгодини і внизу і вгорі - пустеля. Не в силах більше стримувати своє розчарування я повернувся до Віктора, який сидів на лавці біля протилежного  борту трохи позаду мене і теж дивився вперед. Мій погляд ковзнув по ілюмінаторах правого борту і слова застрягли в горлі. З протилежного боку пустельних,  сопок була справжня тайга, а те, що я, дивлячись вперед, сприймав як миршаві кущики, було вершинами могутніх кедрів і модрин.  Тут, по вершинах сопок проходила невидима лінія фронту. Тут багато тисячоліть кипіла безкомпромісна, жорстока війна між північним вітром і лісом. Ліс накопичував основні свої сили в лощинах і виярках, звідки і висилав свої штурмові загони на завоювання життєвого простору до вершин сопок. Деінде лісу вдавалося захопити невеликі плацдарми по той бік гребеня і вступивши в нерівну сутичку з лютим супротивником, десант гинув, але не здавався. Навіть після загибелі своїй дерева старалися своїми гілками, наче омертвілими  руками зупинити вітер і захистити, прикрити своїми тілами тих, що йдуть на зміну нову, молоду поросль "За павшим строем новий строй штыки смыкает". Такий закон життя, а життя обов'язково повинне перемогти.

Сопки, між тим, ставали все дрібніше і дрібніше, немов морські хвилі після бурі, що нещодавно вщухнула. Ще трохи і настав повний штиль. в яку сторону не глянь всюди рівна, як стіл, сіро-бура рівнина. Ліс відступив. Ні дерева, ні кущика. Не приведи Господь йти по такій рівнині, де навіть оку зачепитися нема за що. Вітер тут повновладний хазяїн і лише дрібні хвилі ковили злегка пожвавлюють цей пейзаж. Але що це? Вже достатньо набридлий монотонний бурий колір степу раптом різко став вугільно-чорним, ніби хтось накрив степ величезним шматком чорної марлі. Пейзаж став абсолютно мертвим і навіть зловісним. Ми в усі очі дивилися вниз безуспішно намагаючись знайти хоч би один єдиний вцілілий острівець. Хвилин десять ми дивувалися масштабам степової пожежі, прикидаючи на око, що, коли і де могло б зупинити цю вогняну біду, поки на горизонті, нарешті не позначився, окантований тоненькою червоною ниточкою хвилястий край цього велетенського чорного клаптя.

- Дивись, скільки згоріло, а горить-то слабенько і зовсім без диму. сказав Віктор. Дійсно, вогняна смужка, яка була вже майже під нами нічим не нагадувала не раз бачений у фільмах смертоносний вогняний вал. Літак наш раптом різко струснуло, підкинувши вгору. З нещільно закритих дверей потягло димом. Я знову обернувся до Віктора поділитися  враженнями і побачив в ілюмінаторах дивну картину. Я назвав би її хмаропадом навпаки. Потужний потік розжареного повітря, що підкинув наш літак, піднімав круто вгору і хмари, після чого вони пливли далі, але вже  вище метрів на 200. Нічого собі  "слабенько горить" - подумав я. Далі, поки ще бурий степ, змінився мальовничими скелястими розломами і ми задоволенням відмітили, що вогонь далі не пройде. Я багато раз читав, що степова пожежа, що мчить із швидкістю кур'єрського потягу, несе вірну загибель не лише пішому, але, навіть, вершнику. Єдиний порятунок - це у свою чергу підпалити степ, щоб потім на вигорілій ділянці, впавши ниць  і втиснувшись в ще гарячу землю, врятуватися від основного вогняного валу. Судячи з того, як шпурнуло наш літак і по "хмаропаду" пожежа  внизу була неабияка, але якими іграшковими і зовсім безпечними здаються подібні кошмари здаля.

Десь гримлять постріли, йде кривава бійня, десь повенями або землетрусами стерті з лиця землі сотні людських життів, а ми у своїх теплих багатоповерхових норах, попиваючи чайок з варенням, спокійно читаємо про це в газетах, які і повідомляють про це, схоже, тільки для того, щоб розвіяти нашу нудьгу. А коли біда вломлюватиметься в наш дім, ті, інші, що далеко, так само спокійно почитуватимуть про нас у своїх газетах, попиваючи чайок у своїх теплих норах , щоб розвіяти свою нудьгу...

А бортмеханік, в обов'язку, якого входило закручування і розкручування дроту, весь цей час спав сном праведника. Нарешті на горизонті з'явилася рідна "ромашка" - відвали, що радіально розходяться – візитна картка, гірничо - збагачувального комбінату "Ерденет". Наш "штурмовик" круто провалюючись вниз, виконує невеликий віраж і через хвилину - торкання усіма трьома точками. Невелика пробіжка, руління і ось вже рипнувши востаннє, завмерли тросики-коліщатка, пирхнувши пару раз, немов втомлений кінь, зупинився мотор. Розплющив свої вузькі очі бортмеханік. Зараз буде розкручено дріт, і. 

.           Низький уклін тобі, Ерденете!