На допомогу"злісним"курильщикам, але тільки тим, хто дуже хоче

  • 08.04.14, 17:38
На допомогу "злісним" курильщикам, але тільки тим, хто дуже хоче позбавитись згубної звички

Мій, перевірений на собі (тричі) спосіб безболісної відмови від паління полягає в усвідомленій відмові від, виробленого за багато років автоматизма.
– Раненько прокинулись, філіжанка кави, є кілька хвилин вільного часу - рука сама послужливо заштовхує в рот сигарету й клацає запальничкою… Вийшли з переповненого транспорту на відносно свіже повітря - закуріть! Зустріли знайомого, - що ж так просто стояти, розмовляти - закуріть! Тільки сигарета догоріла, підійшов ще один знайомий... не питання, хочу - не хочу, знову закуримо! Таким чином, організм, привчений до певної дози нікотину, одержує її в 3 - 4 рази більше потреби. Дуже неправильно чинять ті, хто вирішує, що "от з цього моменту все! Ніколи більше!"… А то ще й клянуться чимсь дорогим... і в муках, проклинаючи свою безхарактерність, знову й знову зриваються... організм-то вже привчений, йому не треба більше, але те, до чого його привчили – віддай!
Чому я перевірив на собі цей спосііб тричі? Перший раз, після кількох років непаління потрапив я з сином та двома друзями в алтайську тайгу і не зміг бачити, як, сидячи біля багаття, вони припалюють цигарки не від головешки, а від сірника… Показав, як це слід робити і «показував» ще кілька років. Отямився, вийшов з залежності, але після поховання батька знову запалив. Знову кинув. Захворів і помер синочок – знову палив кілька років, бо було все одно… Ну, тепер вже не палю 12 років. Запах тютюнового диму з привабливого став мені неприємним - кинув назавжди.
Ну, а тепер суть способу:
1. Перед тим, як запалити цигарку, навіть, якщо вона вже в роті, треба подумки відчути смак диму і вірішити ДУЖЕ хочу, чи ТАК СОБІ… Якщо «ТАК СОБІ» - витягти цигарку з рота і покласти назад в пачку – потім знадобиться…
2. Якщо вже тільки про те і думаєш, яка, мовляв, це насолода – затягтись димом, Не будьте мазохістом, не знущайтеся з себе, Запаліть! Але тільки в тому разі, коли ДУЖЕ ДУЖЕ хочеться!
От і вся премудрість. В кінці дня, ви з подивом побачите, що скурили лише третину своєї звичної норми. Завтра спалите ще менше і таким чином за тиждень організм сам МАЙЖЕ відмовиться від нікотину. „МАЙЖЕ” тому що ще довгенько будуть з”являтися слабенькі потяги до цигарки і з ними треба чинити згідно пункту №1 - подумки відчути смак диму і вірішити ДУЖЕ хочу, чи ТАК СОБІ… А відповідь на слабенькі потяги лише одна: - НЕ ХОЧУ!!!
Бажаю успішного подолання звички (автоматизму)! Але цей спосіб допоможе лише тому, хто твердо вирішив звільнитися від тютюнової залежності

Друзі УВАГА!!!

  • 08.12.13, 18:20
Українська громада Каліфорнії підтримує #ЄвроМайдан!

Найбільша в Каліфорнії акція підтримки Євромайдану відбудеться в Сан-Франциско 8 грудня, за київським часом це 1:00 9 грудня (в ніч з неділі на понеділок).

Ми очікуємо 400-500 людей, і ця акція буде транслюватися в прямому ефірі на Київський Євромайдан!...

Також ви зможете слідкувати за трансляцією тут: http://www.ustream.tv/channel/euromaydan-san-francisco

#EuroMaidan #SanFrancisco: https://www.facebook.com/events/575195762560816

Уклінно дякую вам, друзі мої!

  • 19.07.13, 21:46

Уклінно дякую вам, друзі мої за ваші молитви і просто добрі побажання о здравії раба Божого Володимира (мене), з приводу операції на легенях, що вже була вдало виконана.

Прошу пробачити мені, що силу-силенну ваших надсилань, лишаю без відповіді - просто не в змозі.


Шановні садоводи!!! Порадьте як боротися з таким лихом!!!

  • 03.07.13, 15:02

Шановні садоводи!!!

Підкажіть, будь ласка, як боротися з таким лихом.

Кожного року - те ж саме, хоча навесні і бордоською обливав, і іншими засобами захисту


Реквієм

  • 25.02.13, 21:26

РЕКВІЄМ

…Когда человек уходит, оставшиеся вдруг начинают ощущать вакуум… Будто бы и общались ежедневно и всё давным-давно переговорено и нет никаких тайн-загадок и впереди ещё целая вечность…И вдруг вакуум... Он так резко, неумолимо наваливается и неожиданно выясняется, что вселенная обеднела на целый мир… Хочется как то исправить, восстановить утерянное, но как восстановить разбитое зеркало? Можно попытаться создать мозаику из тех скудных обрывков памяти, что ещё не потускнели.  Надо спешить. Да поможет мне Господь!

…Он вошёл в мою жизнь не как чужой дядя, а как старший товарищ, с которым было очень интересно говорить на «мужские» темы: пушки, танки, самолёты, как с равным, но просто чуть-чуть больше повидавшим. Не с «дядей»  Славой, а просто Славой и только на «ты».

– Ты знаешь, как гудит немецкий самолёт? Спрашивал Слава.

- Конечно, гордо отвечал я. (Кто же из нас, мальчишек не знал этого) 

- А какой разговор происходит у немецкого бомбардировщика с нашими зенитками? Ух, ты! Вот оно! Фронтовое! То, что Слава знает, а я ещё нет. 

– С Юнкерсом? – Даю я понять, что тоже не лыком шит.

 – С Юнкерсом, с Юнкерсом, соглашается Слава.

- Расскажи! Тянусь я к Славе.

- А вот, слушай: Слава распрямляет руки, изображая немецкий самолёт и сквозь зубы глухо с надрывом имитирует гул двигателя:

- Везу-у-у, везу-у-у, везу-у-у…  Кому! Кому! Кому! Вдруг резко стреляя пальцем вверх, часто и звонко говорит Слава и, тут же снова возвращаясь к прежней тональности, опустив пальцы, сложные щепоткой и, как бы отпуская что-то тяжёлое: - Вам! - Вам! - Вам!

  А это что, знаешь? Слава держит в руках то, что я считал блокнотиком. Пачечка квадратной, размером с два спичечных коробка серо-зелёной бумаги.

– Блокнотик, неуверенно говорю я.

– Нет,  качает головою Слава. Это солдатская туалетная бумага. Я беру в руки «блокнотик» и меня одолевает сомнение. Уж больно она, даже для меня, маловата, не то, что для настоящего солдата... Слава смеётся:

- Что, не верится?  Это же НЕМЕЦКАЯ, подчёркивает он, бумага. Ею надо уметь пользоваться.

 – Вот, смотри. Слава отрывает один листик, аккуратно, как немец, складывает его пополам, потом снова пополам, получается, квадратик с почтовую марку. Я заворожено смотрю, решительно не понимая, как это для ЭТОГО можно использовать в таком  ещё более уменьшенном виде. Но Слава, загадочно улыбаясь, тщательно, по радиусу ногтя, отрывает уголок квадратика, крепко зажимает оторванный уголок зубами и разворачивает бумажку. В центре совершенно испорченного листочка зияет дыра. Слава сосредоточенно вводит в дыру указательный палец правой руки, делает многозначительное крюкообразное движение рукой позади себя, а потом снимает с пальца бумажку, одновременно как бы вытирая запачканный палец. Впечатляет! Но это же не всё!  Остаётся ещё уголок, зажатый в зубах. Не спеша, Слава берёт его левой рукой и тщательно выковыривает им что-то невидимое, но вполне определённое, из-под ногтя указательного пальца правой руки… Тогда я воспринял это как весёлый трюк, розыгрыш типа «как выпить из закрытой бутылки шампанского 30 грамм  шампанского»… Много позже я понял, как помогали воевать такие вот не злые, даже я сказал бы, снисходительные насмешки над совсем нешуточным врагом.

Завесу таинства светописи – фотографии впервые приоткрыла мне моя сестричка Валя. Меня сейчас одолевают сомнения; а действительно ли двадцатилетняя девушка и её четырёхлетний братик могли не только относительно комфортно разместиться  под обычным обеденным, столом, тщательно до пола укутанном  всеми одеялами, которые были в доме, но и печатать фотографии! Невероятно, но это было!  Да, если бы не Слава, я бы, наверное, и доныне печатал фотографии  под столом… у Славы был трофейный фотоаппарат "Цейс Икон" похожий на «Фотокор» в миниатюре. Мне разрешалось «фотографировать» столько, сколько мне хотелось. Не помню, чтобы там была плёнка, но это меня не смущало. Главное – тщательный выбор кадра и, как завершение священнодействия, сочный щелчок затвора. А потом волнующий запах проявителей – фиксажей, завёртывание на ощупь в полной темноте, не мною, отснятой плёнки в купленную Славой, прозрачную пластиковую  ленту с пупырышками по краю, с волшебным  именем «Коррекс». Печать в те годы была только контактная. В специальную рамку с бархатным дном укладывался листик очень слабочувствительной фотобумаги «Йодоконт», сверху клали кадрик  негативной плёнки, прижимали всё это стёклышком и выносили на несколько минут из притемненной комнаты на солнышко. В результате проявления–фиксирования получалась фотография зеленоватых тонов. Размером 6 х 6 или 6 х 9 см. – по размеру негатива. Славе вскоре надоел этот архаичный процесс и, однажды он приехал из Киева, куда ездил каждый дань на работу поездом, с новеньким фотоаппаратом «Зоркий». Кадр этого фотоаппарата был 24 х 36 мм., и ни о какой контактной печати не могло быть и речи. Фотоувеличители то ли были, как многое в то время, в дефиците, то ли стоили дорого,  а только Славу это не остановило. Он решил создать фотоувеличитель своими руками. Естественно, я принимал в этом самое деятельное участие, в основном, конечно, больше мешая. Созданная Славой конструкция не работала по причине отсутствия конденсора. (Это мудрёное слово я тоже впервые услышал от Славы и тут же взял на вооружение, глубокомысленно заявляя ошарашенным пацанам, что идти гулять не могу, так как мы со Славой работаем над созданием  КОНДЕНСОРА…)   Конденсор, собственно, был. Мой отец принёс его, сняв со списанного рентгеновского аппарата. Он состоял из мощной латунной оправы с двумя линзами настолько большого диаметра, что не входили в мою растопыренную ладошку. К тому времени, когда линзы потребовались для увеличителя, я успел привести их в такое состояние, что они едва могли пропускать свет и годились лишь на то, как сказал мой отец, – щоб пацюків бити… Идея мне понравилась, но Слава сказал, что попробует на заводе отшлифовать их на токарном станке при помощи пасты ГОИ… - ещё одно мудрёное словечко в мой, всё растущий, словарный запас… Скоро только сказка сказывается, но вот, наконец, линзы отполированы, вставлены в оправу, оправа – в увеличитель. Окна завешаны одеялами. Я весь в ожидании, предвкушая чудо. Слава заправляет плёнку, включает лампочку, на белом листке бумаги проступают неясные контуры нашего дома и кого-то на крыльце. Я в восторге!  Раньше – то вообще ничего не было видно… Слава тоже не печалится. Безрезультатно попытавшись навести резкость,  Слава неожиданно запевает:

- За туманом нічого не видно, за тума-а-а-а-ном… Тільки видно зеленого дуба, та й його-о-о-о неду-у-у-у-же!   Я охотно и радостно подпеваю… Ничего тогда не вышло с созданием увеличителя, но я выучил новую песню, а Слава, к тому же подарил мне некую жизненную мудрость: - результат отрицательный – есть результат положительный!

Пришёл человек с работы, даже, если не пришлось ему после окончания трудового дня трястись в переполненном транспорте, добираясь до вокзала, чтобы успеть на поезд. Не на электричку, а именно на поезд, вагоны которого начали свой путь ещё до войны. Даже, если не пришлось ему оставить на поле битвы ногу. Если он, молодой, здоровый, просто отработал свою смену, переоделся и, через 15 минут был уже дома, нет в том ничего зазорного, чтобы прилечь на пол часика, отдохнуть, расслабиться. …Ну вот, как ни напрягаюсь, не могу припомнить, не то, что бы Слава пожаловался на, мягко говоря, на некомфортность своего состояния,  даже лежащим его не помню. Несколько раз я был свидетелем того, как Слава отказывался занять место, которое ему уступали:

- Ну, что вы, что вы, сидите, я ведь на трёх ногах, а вы только на двух… Возвратившись с работы, Слава тут же переключался на какую-либо домашнюю ремонтно-восстановительную работу. Сам процесс восстановления и созидания явно доставлял Славе удовольствие. Ведь суть ремонта состояла совсем не в том, чтобы заменить негодную деталь на годную, тогда даже  термин «запчасть» в отношении бытовой техники не существовал. Суть заключалась в умении приспособить – (тоже Славино словечко), -  приспособить, пустить в дело самую неожиданную вещь из, так называемого «подручного материала», да так, что потом совершенно невозможно было представить, как это можно было сделать лучше.  Много лет спустя я, в то время уже наладчик, провёл опрос среди моих соратников, инженеров, людей смекалистых и далеко не безруких. При заводах, где мы вели наладочные работы, обязательно были клубы или хотя бы «красные комнаты», а в них могло не быть стульев, но непременно был биллиард. Мой опрос заключался в следующем: во время игры я спрашивал соперника – а скажи, ты смог бы сделать настольный  биллиард метр двадцать на шестьдесят, а если да, то из чего и как ты бы его делал? Ребята или отмахивались,  или предлагали что-то несусветное. Главной проблемой были – упругие бортики биллиарда. А Слава решил этот вопрос элегантно и быстро. Через неделю биллиард был готов, и я обогатился новыми словами: - свояк, чужак, фол, пирамида… За неимением зелёного сукна, биллиард был обтянут серой байкой, бортики, тоже были обтянуты серой байкой и выполнены из ремней клиноременной передачи. Слоновую кость Слава достать и не пытался, а использовал 25-и миллиметровые стальные шарики из крупногабаритного подшипника. Всё, что Слава делал, было не только надёжно, но всегда имело «изюминку», как сейчас говорят: - ноу-хау. Сколько было сделано хозяйственных сумок на пистонах, на заклёпках, с выпуклыми и вогнутыми торцевыми стенками! С хитрющими замками и защёлками. Не зная, не сразу и откроешь.

Перед входом в наш дом отец пристроил помещение, выполнявшее роль и коридора и кухни и кладовой. Чтобы забраться на чердак, нужно было подняться по стремянке на крышу пристройки и пройтись над крышей по широкой доске к двери чердака. Я потому так подробно описываю эти мелочи, что на этой доске, как на капитанском мостике, прошла лучшая часть моего детства. Оттуда было очень далеко видно. Найдя в какой-то книжке азбуку морского семафора, я пытался передавать этим морским телеграфом «секретные» сообщения другим мальчишкам, для большей уверенности, подтверждая каждую передаваемую букву криком. Сестричка моя, вернувшись с ночного дежурства,  на скорой помощи никак не могла оценить серьёзность моего занятия, как будущего военного моряка, вернее оценивала это по-своему… Но на мостике я был недосягаем, а что такое мелкие волны или даже шквал для настоящего моряка? Оттуда очень далеко летели радужные мыльные пузыри из крестообразно расщепленной соломинки. В голове бродили неясные мысли о красоте, справедливости и судьбе…

- Вон тот большой, красивый шар взлетел выше всех, но радовал глаз всего несколько десятков секунд, а этот маленький, тусклый и летать то почти не летал, а теперь плюхнулся на зелёный листик и нахально сидит там уже которую минуту… небось, ещё и рассказывает пробегающим муравьям, как он летал выше туч.…

Но самое интересное и главное было внизу на третьей перекладине стремянки. На третьей перекладине были привинчены чёрные слесарные тиски. То, что происходило на них, было очень сложно рассмотреть снизу, с высоты моего роста, но сверху… Я много часов провёл лёжа на своём капитанском мостике, свесив голову, и буквально впитывая всё то, что творилось внизу. А внизу творились чудеса. Под колдовскими движениями Славиных рук полоска блестящего металла постепенно приобретала изящное очертание лезвия кухонного ножа. Большие Славины руки мотыльками порхали над тисками, и, казалось, не производя никаких усилий, так влияли на металл, что он сам по себе принимал заданную форму. Большие руки с широкими ладонями, крепкими длинными пальцами, в которых моя рука утопала, чуть не по локоть… Я знал, что на фронте Слава был то ли артиллеристом, то ли пулемётчиком, но, глядя на его руки, невольно думалось, а зачем, собственно,  ему оружие? Он ведь мог этих фрицев, которые пользовались для своих надобностей серыми «блокнотиками», этими самыми руками давить, как клопов… Мог или  не мог? Нет, наверное-таки не мог, но не потому, что силы бы не хватило, а потому, что руки эти были предназначены только для добрых дел, хотя, конечно, когда пришлось воевать, многим незваным гостям от этих рук очень не поздоровилось… И всё же не всё созданное руками Славы, оставило в моей душе глубокие положительные эмоции. Это, впрочем не касается только одного изделия, само название которого вызывало у меня бурю самых отрицательных воспоминаний…

О, эти табуретки! Из-за них я мог бы Славу возненавидеть, если бы ранее не проникся к нему таким большим уважением и даже любовью. Дело, конечно, не в табуретке. В жизни мне пришлось встретить достаточно много людей, не способных понять,  что пристальное наблюдение за процессом созидания не есть пустое созерцание, а это важный процесс осмысливания и обучения. Так вот, об обучении и осмысливании. В те годы уже многое можно было купить в готовом виде и не «корячиться» над изготовлением, ножей, ключей, замков, сумок, биллиардов, табуреток и многого, многого прочего, но созидание (я намеренно, применительно к Славе, использую столь высокий термин), было неотъемлемой частью его жизни, и Слава созидал, переливая частицу самого себя в созидаемые предметы. А я наблюдал, постоянно спрашивая и уточняя: - а почему? А зачем? Слава никогда не навязывал ни объяснения, ни прикладные занятия.  Интересуешься – спроси, хочешь, - попробуй.

Совсем иной подход был у моей сестрички. Навесив на меня ярлык «мастер Ломастер», Валя считала своим долгом заставить меня, под присмотром Славы, естественно, сделать «ну хоть, что-нибудь полезное в своей жизни…

- Ну, вот, сделай табуретку, как Слава…».  А, к тому времени, я уже был готов попробовать себя в столярном деле и, даже, втихомолку, за сараем попытался выпилить шип на торце бруска. Не сошлось. Подошёл к Славе, подсмотреть, каким приёмом надо пользоваться, чтобы не ошибиться в разметке, и тут вдруг банным листом снова:

- «-ну что крутишься без толку? Ну вот, сделай ну хоть что-нибудь полезное… сделай табуретку, как Слава… сделай табуретку, как Слава… сделай табуретку, как Слава…»                                Естественно, мне все табуретки мигом опротивели. Да и Слава мог бы разделить моё отношение к ним, если бы его авторитет в моих глазах не был недосягаемо высок.

 Слава разрешал попробовать сделать то, что мне хотелось,

Валя хотела заставить меня делать то, что ей хотелось.

Как ни странно, но диаметрально разные подходы к моему становлению как наладчика и профессионально и по жизни, сыграли удивительно одинаково положительную роль. У Славы я учился разнообразным приёмам, а делал что-то по - партизански – в тайне, когда Валя была на работе. Первой моей партизанской акцией был ремонт страшно искрящего при переключении, жутко пугающего Валю, многообмоточного трансформатора для питания телевизора КВН. Валя, уезжая на работу, строго настрого запретила мне, «мастеру Ломастеру»,  даже близко подходить к телевизору, тем самым как бы подписав наряд на наладочные работы… Не успели Валя со Славой сесть на поезд, как я занялся трансформатором. В те годы, хотя телевизор имел переключатель каналов, программа была только одна и начинала свою работу в 19 00. В тот день Слава с работы вернулся раньше, Валя – позже. Когда включили телевизор, искр не было. Валя поблагодарила Славу за отличную работу… Слава ничего не сказал, но бросил на меня понимающий, ободряющий взгляд заговорщика, и я понял, что иду верным курсом.

 А по телевизору тем временем показывали какой то фильм. Название не знаю, но помню, что действие происходило на фоне огромного океанского лайнера. Герои  фильма решали какие-то свои проблемы, а над ними гигантским утёсом нависала корма лайнера. Я, никогда не видевший моря,  был так поражён размерами настоящих кораблей, что даже присвистнул:

- Вот это корма! …И тут же получил подзатыльник от сестрички.

 – Нет, вы посмотрите, от горшка три вершка, а туда же…

- Ты чего, Валя?

- А вот не смей, сопля зелёная, так о женщине отзываться!...

 Тумаков и подзатыльников я получал в детстве без счёта, но я не помню ни одного из них, потому, что все они были более или менее, но заслуженные. А тут… спасибо не мне, а Славе, это уж ладно, переживу, но подзатыльник за что? И при чём тут женщина, о которой нельзя отзываться? Я возмущённо-растерянно посмотрел на Славу, ожидая поддержки, или хоть объяснения, но Слава только руками развёл:

- А что я? А что я? Твоя сестричка, ты с нею и разбирайся… Этот эпизод накрепко засел в моей памяти, но только через несколько лет я разгадал странное поведение сестрички. На совершенно общем плане была видна удаляющаяся крохотная фигурка вихляющей бёдрами женщины, которую я тогда просто не заметил, но к некоторым пикантным местам которой, видимо, было приковано внимание Вали.

А, возвращаясь к табуреточной теме, хочу сказать, что одна из тех табуреток дожила, правда в весьма потрепанном виде, до этих дней. Я с большим желанием и удовольствием взялся за её восстановление.

Это был не просто процесс восстановления, реставрации, это была встреча с отрочеством, юностью… Сейчас, как прежде, более 50-и лет тому, она снова в строю. Стоит крепко и основательно, излучая тепло умелых Славиных рук.  Так, что и тебе, сестричка моя родная, спасибо за, хоть и с запозданием, но проявившуюся-таки любовь к табуреткам.

Отец подарил мне «слесарно-столярный набор для юных техников». Это был первый в моей жизни набор личного инструмента. Я очень гордился своим набором, хотя единственным, по-настоящему рабочим инструментом был, пожалуй, только молоток. Остальное было-таки детское. Оно не пилило, не строгало, не резало, хотя я старался изо всех сил. Когда в мою жизнь вошёл Слава, я увидел, как далёк от настоящего, «взрослого» инструмента мой, детский. Как-то глядя на отполированные многолетним употреблением инструменты Славы, я завистливо выдохнул: - Хорошие, Слава, у тебя инструменты… Слава бросил на меня иронический взгляд, перегнал папиросу из одного угла рта в другой, и сказал:

- Ты запомни, инструмент не бывает плохим или хорошим… Я внутренне сжался, ожидая продолжения, что мол, нечего пенять на инструмент, когда руки из интересного места кустиком произрастают… Но Слава, прищурившись и пустив колечко дыма, продолжил: -

- Это либо инструмент, либо не инструмент. А инструмент, если не хочет работать, может быть либо не готов к работе, либо предназначен не для этой работы.

- А вот, у меня он не очень хочет, жалобно пролепетал я.

– Ну, ты не особо расстраивайся, сказал  Слава, мы его сейчас уговорим поработать. Результат Славиных «уговоров» превзошёл все мои надежды: инструменты того набора до сих пор служат мне верой и правдой. Прошли они со мною многотрудным путём в наладке, а некоторые побывали со мною и в Монголии.

Не следует думать, что Слава, словно играючи, щедрой рукою рассыпал ворохом  передо мною разгадки секретов обращения с инструментом, приёмы работ и используемые в тех или иных случаях приспособления или, как говорил Слава «приспособы». Слава раскрывал очередную загадку только тогда, когда у меня созревал конкретный вопрос. Вот, для примера, один из множества таких случаев:

Я пытался обтесать топором доску (это, когда я решил построить подводную лодку). Ни отец, ни  Слава не подняли меня на смех. Отец дал мне несколько досок, вернее я сам выбрал наиболее подходящие, по своему разумению. Доски были неровные и, чтобы воплотить свой замысел, их нужно было сначала обтесать. Я уже видел, как это делает  Слава, но как я не старался, топор не желал меня слушаться. Вместо того, чтобы стёсывать ненужную древесину, топор врезался в глубь доски, далеко за отбитую натёртым мелом шнуром линию. Слава выпиливая надфилем что-то зажатое в чёрных тисках, время от времени посматривал на моё сражение с доской, но не вмешивался. Я отбил новую линию, подальше от изуродованного края, но топор продолжил свою разрушительную работу. Так вскоре вся доска превратится в щепки, в отчаянии подумал я и, бросив топор, воззвал к  Славе: -

- Ну почему оно не получается?

- "Оно" - это что? – поинтересовался Слава. – Топор – он, доска – она, работа – тоже она… А ну-ка дай мне это  «оно», Слава указал на топор. Э – э – э, да ведь он у тебя под левшу заточен… Я был ошарашен

– Как это под левшу?

-А так, посмотри: у него лезвие вправо заточено, если рубить левой рукой  левый край доски, всё будет нормально. Вот смотри

 Слава взял топор в левую руку, повернул изуродованный край доски влево и несколькими ударами стесал мои зарубки. Топор послушно выравнивал доску по линии. Восхищению моему не было предела, но «под левшу»…, ну что ж, давай, буду на левую руку  переучиваться…

- А вот этого, как раз, и не надо делать. Лучше мы топор переучим… «Переученный» топор до сих пор, правда уже с другим топорищем, послушно работает в моих руках. Этот и ему подобные уроки навсегда остались в моей памяти, потому, что не были навязаны, а были как бы выпрошены. Теперь, благодаря Славе, я абсолютно точно знаю, что навязывать помощь и знания можно и нужно только, если это касается безопасности. В остальных случаях, если нет понимания в необходимости обладании конкретными знаниями, обучение бессмысленно.

 Слава знал массу интереснейших и полезнейших вещей; он знал, как добыть огонь без спичек и зажигалок, как заставить обыкновенную бельевую верёвку тлеть сутками, как научить иголку не только плавать в воде, но и указывать стороны света, как сделать из одной бутылки стакан и лейку, как паять алюминий… .  И всё это, и многое другое, я знаю не потому, что Слава заставлял меня изучать эти премудрости, а потому, что однажды, встретившись с необходимостью решить что-то нестандартным путём, я спрашивал, узнавал, до сих пор помню и применяю на практике.

 

Да, Славе я обязан многим, в том числе и жизнью во время моего первого знакомства с электрическим током. А случилось это в той самой кухне-кладовке под моим «капитанским мостиком». Не помню, чем я там занимался, но вдруг кто-то большой и очень сильный пребольно схватил меня сзади за локти и стал дико трясти. Я заорал, как выражался мой отец, «благим матом», но то чудовище продолжало меня трясти, причиняя сильнейшую боль. Сзади, в проёме двери кто-то появился, свет на мгновение померк, железные когти разжались, и я упал бы на глиняный пол, если бы чьи-то сильные руки не подхватили меня.  Славиной реакции мог бы позавидовать вратарь киевского Динамо… Расстояние от своих тисков до меня (метров 5) он преодолел за доли секунды, успел обесточить то, к чему я так неудачно прикоснулся, да ещё и поймал меня, падающего… а было мне тогда, как тому известному капитану, всего 15 лет…

Но подошёл срок и Слава ушёл… Не могу сказать, что его больше нет… Просто временно вышел… 

Вышел и мой отец…

      Обычно отцы сыновьям мало что рассказывают о прожитом, видимо опасаются, что дети сочтут их хвастунами, или считают, что о чём тут рассказывать? Ну, жил честно, не воровал, не пресмыкался, не подличал, относился к другим так, как хотел бы, чтобы к нему относились, ну, словом жил, как нормальный человек… О чём тут рассказывать?

      О  своём отце, хоть и ведущим, но всё же обычном хирурге железнодорожной больницы, днём делавшим какие-то операции, а вечером, вернувшись домой, коловшим дрова, таскавшем воду, а потом, перед сном, при керосиновой лампе читавшем нам вслух интересные книги, или удивлявшем нас с мамой удивительными рассказами о том, что где–то уже существует такой прибор, размером с посылку из Львова от тёти Наты, в котором есть такое окошко, что  если в него заглянуть, то очень запросто можно увидеть, что происходит не сцене Большего театра в Москве, а что и вовсе невероятно – в самом КРЕМЛЕ, и даже Сталина можно увидеть, если, конечно, он сам этого захочет… 

   А потом, однажды приехал к нам всего на один день боец партизанского отряда, бывший санитар медсанбата, которому отец, как и очень-очень многим спас жизнь. Вот только тогда  и только от этого дяди Феди я узнал, какой у меня отец. О том, как он, командир медсанбата во время внезапной атаки на медсанбат польского эскадрона из дивизии генерала Коца, не растерявшись, бросился к «максиму» и тем спас не одну сотню раненых.… Как сбил из такого же, но спаренного «максима»  мессершмидт, который расстреливал колонну машин с красными крестами.… Как при помощи двух пулемётных расчётов, двух десятков санитаров с трёхленейками и колоны полуторок со снятыми глушителями,  прорвал порядки немецкого полка, занявшего подходы к мосту через Днепр. По рёву двигателей немцы решили, что приближается  колона танков, и разбежались. Мост за последней машиной взлетел в воздух….

               Как три дня и три ночи был под непрерывным пушечно-миномётным огнём в "котле" под Борщами, когда немцы методично добивали всех тех, кого отец спас, переправив с уже чужого берега Днепра. Как  имел возможность бежать из Бориспольского концлагеря, но не бежал, т.к.  был единственным врачом в лагере. Как, вернувшись в Кагановичи  (ныне Полесское – чернобыльская зона.) восстановил работу местной больницы, а заодно связался с партизанами и подпольщиками. Как предложил немецкой комендатуре провести силами больницы обследование городка на предмет защиты «непобедимой немецкой армии» от инфекционных заболеваниях и извёл не один килограмм мела на надписи на еврейских домах  «тиф», «тиф», «тиф»… до освобождения ни один немец так и не сунулся в запретную зону.… Скольких девчат и хлопцев "забраковал" и тем спас от остарбайтерства…

               Как паршивый лейтенантишко НКВД, глядя оловянными глазами мимо отца, спросил, почему он не застрелился, а предпочёл позорный плен и сотрудничество с немцами… и отправил отца в штрафроту искупать кровью.…

               После чего ни одна славянская душа пальцем не шевельнула, чтобы помочь, а эти жиды пархатые из тех домов, где были надписи «тиф», «тиф», «тиф»… снарядили пять телег и всем кагалом двинули в Киев. Одному Богу известно, как им удалось найти место формирования штрафной роты, отыскать и вызволить отца из этой мясорубки. Отец ничего этого мне не рассказывал.

               Единственное, что он мне как-то сказал – как подвёл черту – жид – не национальность, а состояние души, и жидов среди русских и украинцев, как это ни горько, гораздо больше, чем среди евреев…

Я это только к тому говорю, что если бы не тот, единственный дядя Федя, кто остался в живых после того как  «свои» разоружив партизанский отряд, послали его голыми руками отбивать у немцем  «вон ту высотку», не  рассказал мне о моём отце, я ничего не знал бы и, думаю, был бы духовно много беднее. …Отец тогда всё время перебивал  рассказчика: - да брось ты ерунду молоть, ну тебе подвернулся бы тогда под руку пулемёт, ты не стрелял бы? – Давай лучше выпьем за то, чтобы  они  (т.е. мы, нынешние), никогда такого не видели и не испытали.

Много позже я понял, что отец страшно стыдился того, что попал в плен… Сталину, Жукову и другим мясникам стыдно не было, а отец очень стыдился.

Слова той скотины безмозглой из НКВД висели чёрным клеймом на отце всю жизнь. 

Про німецькох їжачків...

Наштовхнувся в мережі на отаке:
Про німецькох їжачків...

Nyushka

5.11.2010, 9:47

Письмецо одной девушки из Германии подруге в Россию. Вернее, отрывок.
Пунктуация, орфография и остальные нехитрые обороты автора сохранены без изменения. Далее от лица автора.
... Иду, значит, шоппингую, смотрю: на обочине ёжик лежит. Не клубочком, a навзничь, и лапками кверху. И мордочка вся в кровище: машиной, наверное, сбило.
Тут в пригородах кого только не давят! Ежи, лисы, змеи..иногда даже косули попадаются. Мне чего-то жалко его стало: завернула в газету, принесла домой. Звоню Гельмуту, спрашиваю, что делать? Он мне: отнеси в больницу, там ветеринарное отделение есть. Ладно, несу.
Зашла в кабинет. Встречает какой-то Айболит перекачанный: за два метра ростом, из халата две простыни сшить можно. Вас ист лось?! - спрашивает. Вот уж, думаю, точно: лось. И прикинь: забыла, как по-немецки ёж. Потом уже в словаре посмотрела. Ну, сую ему бедолагу: мол, такое шайсе приключилось, кранкен животинка, лечи, давай. Назвался лосем - люби ёжиков..
Так он по жизни Айболитом оказался: рожа перекосилась, чуть не плачет бедняжка. Тампонами протёр, чуть ли не облизал и укол засандалил. Блин, думаю, мало ёжику своих иголок. И понёс в операционную. Подождите, говорит, около часа. Ну, уходить как-то стремно - жду. Часа через полтора выползает этот лось. Табло скорбное, как будто у меня тут родственник загибается.
И вещает: мол, как хорошо, что вы вовремя принесли бедное существо! Травма-де, очень тяжёлая: жить будет, но инвалидом останется.. Сейчас, либе фройляйн, его забирать и даже навещать нельзя: ломняк после наркоза. Я от такой заботы тихо охреневаю. А тут начинается полный ам энде.
Айболит продолжает: Пару дней пациенту (nоtа bеnе: ёжику!) придётся полежать в отделении реанимации (для ёжиков, н/// х?!!!), а потом сможете егозабирать. У меня, наверное, на лице было написано: А на хрена мне дома ёжик-инвалид?!..
Он спохватывается: Но, может быть, это для вас обременительно и чересчур ответственно ( ё-мое!!!). Тогда вы можете оформить животное в приют (б///я!!!). Если же все-таки вы решите приютить его, понадобятся некоторые бюрократические формальности..
Понимаю, что ржать нельзя: немец грустный, как на похоронах фюрера.Гашу лыбу и спрашиваю: - Договор об опеке (над ёжиком, е///т!!!)? - отвечает, а также характеристику из магистрата. Я уже еле сдерживаюсь,чтобы не закатиться., - спрашиваю. Этот зоофил на полном серьёзе отвечает: -Нет, характеристика в отношении вашей семьи, фройляйн. В документе должны содержаться сведения о том, не обвинялись ли вы или члены вашей семье в насилии над животными (изо всех сил гоню из головы образ Гельмута, грубо сожительствующего с ёжиком!). Кроме того, магистрат должен подтвердить, имеете ли вы материальные и жилищные условия достаточные для опеки над животным (не слишком ли мы бедны для ёжика, с///ка!!!). У меня, блин, ещё сил хватило сказать: мол, я посоветуюсь с близкими, прежде чем пойти на такой ответственный шаг, как усыновление ёжика. И прашиваю: сколько я должна за операцию? Ответ меня додавил."О, нет, -говорит, -вы ничего не должны! У нас действует федеральная программа по спасению животных, пострадавших от людей". И дальше - зацени:
"Наоборот, вы получите премию в сумме ста евро за своевременное обращение к нам. Вам отправят деньги почтовым переводом (... восемь, девять - аут!!!).
Мы благодарны за вашу доброту. Данке шен, гуторехциг фройляйн,ауфвидерзейн!" В общем, домой шла в полном угаре, смеяться уже сил не было.
А потом чего-то грустно стало: вспомнила нашу больничку, когда тётка лежала после инфаркта. Как еду таскала три раза в день, белье, посуду; умоляла, чтобы осмотрели и хоть зелёнкой помазали.. В итоге родилась такая максима: "Лучше быть ёжиком в Германии, чем человеком в России".

Казки від онучки Сашеньки (3 рочки)

  • 24.11.12, 13:01

Про Ивана-царевича.

… И вот, когда Иван-царевич нашёл на болоте стрелу, которую держала Василиса Премудровна, которая на самом деле была лягушкой, она предложила Ивану-царевичу остаться жить у неё в замке. Иван-царевич согласился, потому, что не хотел идти домой по болоту. Но дворец Василисы Премудровны стоял на болоте  и потому в нём было полно комаров и мух. Они всё время кусали Ивана-царевича и это ему надоело. Кащей сказал Ивану-царевичу, что мух и комаров можно поубивать мухобойкой.

Иван-царевич поехал в Полтаву на базар чтобы купить мухобойку. А в Полтаве как раз мухобойки закончились… А Иван-царевич не знал как выглядит мухобойка и, потому, ему продали кувалду.

            Приехал  Иван-царевич во дворец Василисы Премудровны и стал бить мух кувалдой, ну и испортил весь дворец. Но осталась только одна муха. Иван-царевич долго за ней охотился, а потом она села ему на голову. Иван-царевич ударил её кувалдой и самоубился…

            Ну, правда, потом его  Василиса Премудровна оживнула и сказала, чтобы Иван-царевич хорошо помылся под дождиком, потому, что испачкался в болоте, а ванны во дворе Василисы Премудровны не было…

Злодійкувата залізниця

  • 13.09.12, 23:56
Перед вами, шановні мої друзі, квиток на потяг Київ - Полтава. Вартістю близько 60 грн. Так сталося, що я не зміг ним скористатися, отже змушений був піти здати квиток, туди, де день тому і купив його, - в залізничну кассу, що була розташована в універсамі неподалік від мого дому. Не зважаючи на те, що нині всі касси підключені до мережі, мене направили для здачі квитка до центрального вокзалу. До центрального вокзалу я потрапив за 6 годин до відправлення потягу. Очікуючи втрату, як було раніше, десь в 25%, я, відстоявши довжелезну чергу, простягнув свій квиток (чомусь обов"язково з паспортом!!!)  Касирка щось поклацала на комп"юторі  і ошелешила мене повідомланням, що може "компенсувати" мої втрати сумою в 14 копійок!!! 
  - Так компенсувати, чи як? - запитала, натякаючи на чергу біля квиткових касс... Натяк зрозумів і, трохи оговтавшись від нового способу державного шахрайства, пішов "в люди". Кілька раз запропонував в черзі свого квитка, але вчасно помітив міліціянта, що вже наближався... Довелось покинути приміщення вокзалу, щоб не втратити ще більше...
         Що робиться, що робиться! Мало того, що постійно підвищують тарифи, так ще й безсоромно грабують, і все їм мало...

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

  • 03.03.12, 23:17

 

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

В ті, вже далекі часи, працювали в нашому налагоджувальному управлінні на теплотехнічній дільниці інженер-теплотехнік Василь та технік-теплотехнік Іван.  В будь яке відрядження вони виїздили тільки разом, бо були не просто співробітниками або друзями а, як більшість з нас, – побратимами. Раз на місяць, всі ми з'їжджалися в рідну фірму, або, як ми її називали "Контору", чи "Управу", для звіту за минуле та одержання нового відрядження. А ще для того, щоб почути з вуст Василя, що новенького встиг втнути Іван… Василь був неабияким оповідачем. Він ніколи під час розповіді не жестикулював, не підвищував тону, Розповідав, навіть, якось мляво, а коли оточуючі просто корчились від сміху, у Васі тільки в кутах  вуст з'являлась ледь-ледь помітна доброзичлива посмішка. Він ніколи ні над ким не насміхався, і від його розповідей віяло теплом. Головним героєм Васильових розповідей був Іван, хоч свою участь в Іванових пригодах Василь теж не приховував. На жаль, я не зможу донести в повному обсязі той колорит, котрий так зачаровував нас, але нехай хоч ті крихти, що збереглись в моїй пам'яті не згинуть безслідно.

            Отже слухайте:

 

Як Іван помстився негостинному ресторанові.

Завітав якось Іван, після роботи звичайно, до ресторану, що з ранку називався "Чайна", а ввечері встеляв столи скатертинами і міняв свій статус на "ресторан Калина" . Іван і потанцював і музику послухав і сам, навіть, музикантам дещо замовив. І так Іванові сподобалось там, що незчувся він, як настав час закривати, а тут і страви недоїдені, і горілка недопита, а надолужувати вже ніколи, бо як тільки розрахувався, - під білі ручки раба Божого Івана і за двері виставили. А там же і антрекот і лангет і салатік – пальчики оближеш і горілочка, як сльозиночка залишилась напризволяще… А вони  двері на засов, і самі ж і доїдять і доп'ють за його, Іванові. кревні… Ох і прикро ж Івану! Він і так в житті багато чого не встиг вчасно зробити, а тут ще, без натяків – не встиг – іди собі. Ми самі за тебе впораємося… Ще й двері зсередини заперли. Озирнувся Іван в розпачі навкруги, хоч пожалітися б кому. Коли – гульк! А коло ресторану бруківку вдень ремонтували і поклали купу бордюрин, та не таких, як ото нині з бетону відливають, курям на сміх – в кишені нести можна, а справжні, з граніту тесані. До них, взагалі, без "Білоруса" ніхто і пальцем не поворухне, щоб їх хоч посунути. Образа надала Іванові сил. Схопив він бордюрину, що в півтора рази важча за нього була, та й потяг її через тротуар до ресторану, щоб нею двері підперти…

            - А щоб ви там тиждень мій лангет їли та мою горілочку допивали! Через тротуар перетягнув, але там ще 5 – 6 сходинок до майданчику перед дверима. Подолав він дві сходинки, а вона, клята, з рук вислизнула… Перепочив Іван трохи і знову взявся за роботу. Вже три сходинки подолав, коли чує: - Може вам допомогти? Оглядається Іван – Стоять стіною троє – четверо хлопців в червоних кашкетах і з цікавістю спостерігають за потугами новітнього Сізіфа, а поруч "бобик" з синьою полосою та білими літерами. Ой, не треба! – Заволав Іван. – Я сам! І впустив бордюрину. Вона з гуркотом поїхала донизу, міліцейська стіна розчахнулась навпіл, чкурнув Іван  по тій бордюрині повз бобика, через дорогу, перескочив через один паркан, через другий, за ним погнались собаки, але, коли Іван заплутався в кількох простирадлах, що сохли на мотузках і став схожим на скажений привид, собаки перелякались і відстали. Позбавлятись простирадл не було часу, тому Іван, в новому вбранні подолав ще кілька перешкод і, подолавши останню, впав остаточно знесилений. – Щось ви, шановний, наплутали, цей маскхалат взимку одягати треба, а нині літо…  Підвів голову… О нене! Прибіг точно туди, звідки розпочав свій забіг з перешкодами! Ресторан, бобик, усміхнені хлопці в червоних кашкетах і співчутливе: - Втомились, мабуть? Ну, поїхали… тут недалечко… відпочинете…

            …От клята права нога, обурювався потім Іван. Вона робить крок більший за ліву, через те мене й понесло по колу… - А, можливо винна якраз ліва, бо більш ледачою вона в нього виявилась, задумливо припустив Василь. 

 

Як Іван депонентом був.

Підходить до мене стурбований Іван і якось по-змовницьки пошепки питає: - Васю, а що воно таке - депонент? – Ну, це, кажу, коли тобі нарахували якісь гроші, а тебе не було, то їх відклали на спеціальний рахунок, який зветься  депонентом. Йди до бухгалтерії і в касу з паспортом по гроші.

- Не бреши! – каже Іван

- Чого б це я мав брехати? Дивуюсь я.

- Ні, ти не жартуєш?

- Не жартую, але поясни, що трапилось, чого ти такий стурбований?

- Та, розумієш, після тієї оказії з рестораном, коли вони на фірму листа про мене надіслали, підходжу я до дошки об'яв, де завжди догани вивішують і читаю – "ДЕПОНЕНТИ" і там десяток прізвищ, а моє, дякувати Богові – п'яте… Ну, я тихесенько втік у відрядження – нащо лева за вуса смикати… Думав, приїду через місяць, воно якось підзабудеться, перемелеться. Приїжджаю минулого місяця, не забули! Моє прізвища вже третім в тому списку… Ну, я знову втік… А сьогодні воно вже перше!....

- Васю, скажи, ти в правду не брешеш? І що, правда, можна в бухгалтерію йти?

 

 

Як Іван приладом Петрова* якість сметани перевіряв.

Як ви знаєте, теплотехнік без приладу Петрова і сопла Вентурі в відрядження не їздить. Це все одно, що киповець без тестера і викрутки… От і Іван, йдучи на завод з приладом Петрова, вирішив завітати до сільської їдальні, бо заводська йому чомусь не сподобалась. Взяв собі борщу та якусь там котлетку і склянку сметани. Не знаю, чи сподобалось йому перше та друге, але сметана виявилась рідшою за молоко.  Після неї і склянку мити не треба… Відсунув Іван порожній посуд, поставив на стіл футляр з приладом, поклав поруч посвідчення з техніки безпеки червоного кольору  і… Ви бачили в фільмах, як кілери збирають гвинтівку? Отак і Іван почав збирати прилад. Встановив метрову рейку з міліметровими поділками, навішав на неї колби з мікрометричними щупами, а зібравши, обережно налив в колбочку, де мала знаходитись дистильована вода, сметани зі своєї склянки і почав мікрометричною голкою "шукати меніск" … Не довго довелось Іванові "досліджувати" сметану… Викликана "бездротовим телеграфом" з рідної домівки, прибігла захекана завідувачка їдальні і запросила "товариша перевіряючого" з приладом до кабінету, де буде "набагато зручніше перевіряти"... Іван трохи, для годится, повиламувався і погодився. Помічниця завідувачки власноруч перенесла прилад в кабінет, але поставити його довелось на табуретку, бо вільного місця на столі не виявилось… Словом в той день Іван так до заводу і не дійшов… На другий день, з ранку ми пішли до їдальні "на перевірку" вдвох, бо Іван відрекомендувався інспектором "Держхарчнагляду" з Києва, а мені надав звання "старшого інспектора". Словом, та склянка розведеної до стану дістиляту сметани обійшлась  завідувачці десятиденним пансіоном на двох, як тепер кажуть: "все включено" Правда, мали ми багато мороки з відмиванням приладу для використання за прямим призначенням.  Але ж воно того було варто…

 

* Прилад Петрова – мікроманометр, що вимірює перепад тиску від 1 до 1000 мм. вод.ст. або від 1 до 1000мм. ртутного. (нічого спільного з вимірюванням якості сметани не має)

 

 

Як Іван яйця купляв.

            - Працювали ми тоді з Іваном в Тернополі. Йдемо, якось, з роботи, Іван і каже: - Привіз я, Василю, кілограм домашньої ковбаски, а вона ж така смачна, що її і їсти жалко. От сядемо, за десять хвилин умнемо, та й все. Давай купимо лоток яєць і будемо тиждень  яєчнею з ковбаскою насолоджуватись! Ну, хіба я ворог розумним пропозиціям? Заходимо до гастроному, а в той відділ, де яйця продають, дешеву ковбасу завезли і пів Тернополя в черзі стоїть. Ну, час у нас є, хоч від думок про яєчню з ковбаскою слиною захлинаємося. Стоїмо в черзі, коли бачимо, що чолов'яга, що тільки-но зайшов, вже йде на вихід з лотком яєць. Іван не втримується, гукає йому:

            - І на соромно вам, шановний, он скільки людей стоїть, а ви без черги, як той Герой Радянського Союзу! Чолов'яга зупинився, знизав плечима, - так то ж ковбасу по черзі відпускають, а яйця так дають. Вибачився Іван, покинув мене, про всяк випадок, в черзі і побіг до стойки. Перед ним ще дві жіночки взяли по лоточку, підійшов вже й Іван до стойки, мне в руці троячку, слину ковтає в передчутті … а продавчиня ковбасу відпускає… одному, другому, п'ятому, десятому… Іван            – Дєвушка! Дєвушка!! Дєвушка!!! Тицяє вже змоклу від поту троячку, а продавчиня, наче і не бачить Івана… Вже й моя "ковбасна" черга наближається… Іван втрачає терпець і волає на все горло:

            - Дєвушка!!! Та кінець кінцем, ви відпустите мені яйця чи як?...

            - Відпустила? – регочемо ми.

            - Та відпустила, ледь посміхається куточками вуст Василь, - але там комусь з черги швидку викликали… мабуть дуже переживав за Іванові "достоїнства"…

 

 

 

 

 

Як Іван в мене плавки позичив.

Вдалось мені, колись, дістати* японські плавки. Всі чоловіки ходили по пляжу в сатинових з двома бантиками на боці, а я шикував в японських.  І були вони напрочуд гарні. Переливались всіма кольорами веселки. Дівчата від них очей відвести не могли, ну а через них, і від мене теж… Але невпинний плин часу, а може й дівочі погляди, зробили свою справу – потьмяніли мої плавки. Та так потьмяніли, що вже й вдягати їх стало незручно. І тоді, хтось з моїх колег порадив:     - А ти, Василю пофарбуй їх, і дав рецепт: змішай, каже, в рівних частках фіолетове чорнило для авторучок з оцтом, нагрій до 80-90*С і замочи там плавки на 1,5 – 2 години. Потім, не викручуючи дай стекти зайвому, висуши на сонечку – і будуть як новенькі! А головне, ніколи не полиняють. Ну, втрачати мені вже не було чого, зробив, як порадили і повісив на кватирці сушитись. Висохли вони, и набули такого приємного, густо-фіолетового , "з іскоркою", кольору, що я вже ладен був вдягати їх та бігти на пляж, але не було часу, бо Іван затримався дома у справах і я був сам на об'єкті. От, якось, повертаюсь я з роботи, думаю – час є, сонечко ще високо, піду, мабуть, скупаюсь. Піднімаюсь до себе на другий поверх готелю, коли на зустріч спускається, спішить, аж через дві сходинки перестрибує, Іван. Навіть не привітавшись, кричить мені:

            - Вибач, Василю, там така дівка мене запросила, а в мене ж "сімейні",  я без дозволу, я потім все виперу! І все це вихором, як то кажуть – в льот… Я зрозумів лише тоді, коли зайшов до кімнати і побачив, що плавок на кватирці нема…  

            - Отак завжди буває, коли без дозволу чуже береш – каже Василь, скрушно розводячи долоні рук…

            - Так що ж там з Іваном сталося? Не тягни! – підганяємо ми Василя.

            - Та що, що… - тиждень зі мною не розмовляв… Ходив, сопів та бурмотів: - Яка дівка! Яка дівка була!!!

            - А я ж в чому винен? Треба було спитати… Мені потім розказували, що люди, що за течією нижче Івана купалися, мусили на беріг тікати…

 

* - В ті часи дефіцитні речі, а дефіцитом було майже все, не купляли, а "доставали"

Як Іван в санаторії грязеві ванни приймав.

Або

Санаторна чудасія.

            …Оце зараз кажуть, що, колись, всі, хто хотів, могли одержати на час відпустки від профспілки майже безкоштовну путівку… Кажуть?... Ну і ви кажіть, але в нашій конторі було трохи не так. Путівки і справді, майже без перешкод могли одержати працівники адміністративних служб нашої контори, ну і, звісно, керівники.  Що до рядових налагоджувальників, то вони завжди в профкомі одержували замість путівки відповідь: - Та майте ж совість! Ви і так цілий рік по всіх усюдах катаєтесь, а бідні бухгалтери та інші, їм подібні, тільки стіл та стілець  все життя бачать!... Дайте ж і їм ковтнути морського повітря!... 

            Цього року сталося чудо, Іван одержав путівку в санаторій. Іван завжди казав, що чудес не буває, трапляються лише чудасії. Мушу визнати, що він таки мав рацію…

            В відпустку ми пішли одночасно, Іван поїхав в санаторій, а я до батьків, у село. За кілька днів одержую від нього телеграму:

- Їдь, Василю, до мене, я про житло для тебе домовився, а курсівка копійки коштує. Будемо разом і відпочивати і підлікуємся заодно. Ну, мене, ви знаєте, довго умовляти не треба, наступного дня виїхав я до Івана. 

Подбав про мене Іван добре; і житло біля моря і талони на харчування і ціни нормальні, тільки бачу, щось Іван нервує.

- В мене, Василю, до тебе прохання, лікар прописав мені лікування грязюкою, а я не знаю, в якому болоті він мене топити збирається, то ходімо, Василю, разом, може, як не витягнеш мене звідти, то хоч розкажеш рідним, де шукати…  

Я теж ніколи про лікування грязюкою не чув, але щоб трохи заспокоїти Івана, сказав, що велику грязюку ніякий мікроб не витримує – дохне!

- А я? запитав Іван.

-Мікроб маленький, він – зразу, а ти - он який великий. Ти – не зразу! От горілку ніякий мікроб не витримує, бо маленький, а ти?

- О-о-о! Пожвавішав Іван, Горілки я багато можу витримати!

 - Ну, от бачиш, і грязюку витримаєш!

В коридорі висів плакат з малюнками контуру людини з різними варіантами аплікацій: - "шкарпетка", "панчоха", "колготи", "шорти" – і таке інше – десятка зо два. Зайняли чергу. Іван покрутивсь туди-сюди та й питає сусіда:

- А для чого воно потрібне оте грязюко лікування? Той, не довго думаючи

- А це, тебе так до землі привчають, щоб потім легше було... Сплюнув Іван спересердя,і запитав у кремезного молодика, що саме виходив з кабінки, куди вже мав заходити і Іван.

- А скажіть, будь ласка, як воно там, що треба робити, бо я ще не той… ну, ніколи ще не того…

- Та нічого складного. Входите в кабінку, роздягаєтесь повністю, свій одяг вішаєте на цвях, вдягаєте спецівку, що висить поруч, проходите далі і сідаєте в ванну, а там вам скажуть.

Подякував  Іван, перехрестився  і пішов в кабінку. Вздовж коридору двері в кабінки, десь з півтора десятка. Сиджу я в коридорі, чекаю. Раптом з Іванової кабінки лине збуджений жіночий голос і тихе бубоніння Івана… А далі:

-Таня! Валя! Галя! Люда! Біжіть сюди швидше – подивіться!!! І дружний багатоголосний жіночий регіт, аж скло в шибках вібрує…

- Ну, я ж "прі ісполнєніі" треба рятувати друга! Смикаю двері, благенька защіпка не витримує, двері відчиняються і я бачу… (Тут навіть наш, завжди стриманий Василь, голосно сміється) – Іван в неоковирних жіночих байкових, незрозумілого кольору, в якихось брунатих розводах, панталонах, що сягають йому майже до колін, сидить поперек мілкої ванни, заповненою чорною гряззю, а навкруги корчаться зі сміху п'ятеро – семеро дівчат…

            Хтось з попередніх пацієнток залишив частину свого одягу, яку Іван сприйняв, згідно тлумаченню того хлопця, як "спецівку"…

            - От така чудасія трапилась.

Ну скажіть, як можна вірити людям після такого…

Як Іван в санаторії хвойно-перлинову ванну приймав.

            З відомих вам причин, за весь час перебування в санаторії Іван і близько до "багнючого" корпусу не підходив, але в сусідньому корпусі дуже сподобалась йому хвойна ванна.    

             - Дуже приємно, каже Іван, після моря, залізти в теплу водичку ванни, наче в сосновий ліс. Та ще й тиха музика… Так нерви заспокоює, що, в кінці процедури, мене кожен раз будити доводиться… Та й дівчата-сестрічки симпатичні, не те, що в "багнючому"…

            …Заліз Іван в черговий раз в ванну, але щось не спалося, став досліджувати оточуюче обладнання. Помітив Іван, що дно ванни встеляє гумовий килимок з дірочками, а з куточка того килимка виходить пластикова трубочка, що приєднана до краника з написом "повітря". Не був би Іван налагоджувальником, якби не закортіло йому покрутити той краник… Пішло повітря в килимок, а звідти  - мілкими мурашками по всьому тілу…

            - От, думаю, чого це я раніше не догадався краника покрутити? Пролежав Іван так хвилин 5, а може й 10, аж тут проходить сестричка, дивиться, щоб хтось спросоння не втопився. Подивилася на Івана, 

            - А чого це вам не спиться сьогодні? Раптом очі її округлилися переляком, як кинеться вона до краника!

            - Вам не можна повітря відкривати, це вас занадто збуджує, може серце не витримати… закрутила краник і якось грайливо покивала Івановіі пальчиком…

 Лежить Іван , нічого не розуміє. 

            - Яке збудження? Лежу собі, як та колода. І пульс і дихання нормальне. Чого вона перелякалась? До чого тут серце? Ще й пальчиком покивала … А що означав той дивний погляд?

Опустив Іван погляд до води і все зрозумів. Було чим дівку налякати…

 Повітря з того килимка поволі набралося Іванові під плавки і надуло їх велетенським пухирем… 

Як тільки у неї серце витримало?...


Облизні

            Запросив мене, якось, Іван в заводському ставочку рибку половити. Дуже вже йому юшки закортіло.

            - Ходімо, каже , вдвох, вдвічі більше рибки спіймаємо, на харчах зекономимо!

             Вудлища у місцевих рибаків добув, та ще й човника випросив. Звечора черв"яків накопав, приманки намісив і умовив лягти спати раніше, щоб "зорьку не проґавити"

            І от,  рано-ранісенько, ще й сонечко не сходило, сидимо ми з Іваном у човні, уважно поплавці розглядаємо. Ранковий туман стелеться, тиша – аж в вухах гуде.  Вода – як теє дзеркало, а ні плесне, а ні хвилькою заграє, все ще спить. Кажу Іванові

            - Рано ти мене збудив, он і риба ще спить.

            - Та де ж там спить, відповідає Іван, дивись уважніше!

А й справді, непорушне водне дзеркало біля нашого човна в усіх напрямах розтинали ланцюжки мікроскопічних бульбашок. Я не рибак, отже питаю

            - А що то воно означає?

            - Так то ж короп жирує, відповідає Іван.

            - А бульбашки чому?

            - Ну, ти Василю, мене дивуєш, такі дитячі питання задаєш… Ти приманку кидав?

            - Кидав.

            - А з чого я робив її, ти бачив?

            - Та з гороху, наче…

            - Ну???

Краще б я не питав, краще б він не відповідав… Знаєте, як ото уявлю собі того бідного коропа, що наївся Іванового гороху… Сил нема стриматись, сміюсь, човен розхитую,  вудлища по воді ляскають, коропа лякають, а від того з нього ще більше бульбашок нам під ніс вилітає…

            Так ми тоді нічого і не зловили. Повертаємося до садиби, де квартирували, а хазяйка наша вже й сковорідку і борошна і каструльку для юшки нам приготувала… А як почула, що ми – порожняком, питає Івана

- А чим же ви, Іване, будете тепер свого начальника годувати?

- Та облизнями! Сердито каже Іван. Він на більше сьогодні не заслуговує!

Хазяйка щось недочула і перепитала

- То варити будете?

- Та що ви! Каже Іван. – Хто ж облизні варить? Облизні сирими їдять!

----------- ### $$$ ### ------------

Як Іван з дресирувальницею познайомився

.  ... А от ще яка чудасія з Іваном трапилась в Ярославлі, а точніше, в душовій ярославського готелю "Цирк", де ми з Іваном на той час мали короткострокове помешкання.

      Як ви пам'ятаєте, то був дуже важкий об'єкт. Працювали ми тоді поруч з пихатими московськими колегами, у яких, окрім пихи та фантастичної  наснаги у боротьбі з "зеленим змієм", інших чеснот не помічено. Отже довелося  нам і за себе,  і за "того п'яного парня" віддуватись, бо фірма ж одна - всесоюзна...  Втомлювались страшенно, тому, після повернення в готель, ми бігли до душової щоб швидше змити з себе бруд. І фізичний і моральний.

     От, дістався і Іван до душової, плещеться там, як качка, муркоче від задоволення.  Коли, різкий стукіт у благенькі двері і, досить приємний, але владний жіночий голос:

   - Ви тут?  Трохи розгубився Іван. Хто б то міг бути? Якщо знайома жіночка,

то ясно, чому так владно стукає, але, чому в душову і чому на "ви"? А вона    знову стукає, і ще голосніше: -

   - Ви тут?  - Питає. Довелося признаватися Іванові. Прикрив він інстинктивно мочалкою своє найдоржче, та й

   - Тут я,.тут - каже.

.   - Ага, моєтєсь, значит, после трудов правєдних, якось зловісно промовила жіночка, знову гупнувши кулаков у фанерні дверцята  .    

     - А вам извєстно, что  клетки в цірке открити і все ваші звєрі  по цірку разгулівают?

Відтулив Іван мочалку, обдивився себе уважно і каже: -

    - Та ні, мій звер при мені і ніде не разгуліваєт, а спить спокійно, бо роботи нема...

Ззовні вже трохи розгублений жіночій голос:

    - А ви кто?

    - Теплотехник з київської наладки.

    - Ой, ізвінітє!  І стукіт кабучків.

Закінчив Іван омовєніє, підійшов до чергової по поверху і питає:

    - А скажіть будь ласка, а хто ота жіночка, що на мою невинність тільки-но оце в душовій посягала?

Сміється чергова:

    - Да ето укротітєльніца тігров із труппи Дурова смотрітеля своіх звєрєй іщет, а он,  как всегда, забухал где-то, а клєтки не закрил...

    - Тепер Іван, мабуть, з наладки звільнится та й поїде ту.труппу шукати, щоб наглядачем звірів влаштуватися. Дуже вже йому той голос сподобався... Боюсь, тільки, що доведеться йому, бідному у тієї дресирувальниці і через кільце вогняне стрибати, як якийсь з тигрів занедужає...

----------- ### $$$ ### ------------

Дипломатна педагогика.

  • 17.12.11, 12:49

Дипломатна педагогика.

            Були часи, коли керівництво підприємств не тільки не затримувало зарплату, але й дбало про добробут своїх працівників. Одним з таких проявів турботи було завезення на підприємство сільгосппродукції. Можно було просто на підприємстві, купити і буряк і капусту і картоплю і багато чого іншого. Того разу нам завезли моркву. Пластикові пакети ще не виробляли, а надійного супутника і академіка і робітника – "авоськи"* у мене чомусь не було. Авоськи не було, але був "дипломат" – предмет заздрості моїх колег. А "достать"** "дипломат", та ще такий, в котрий входило б 5 пляшок шампанського, тоді було, ой, як непросто. Морква ж була дуже гарна… Міцна, соковита, ну просто – одна в одну! Що було робити?... Застелив я "дипломат" старими газетами, сказав здивованим колегам, що чиню за козацьким звичаєм – "будем драти пане-брате з китайки онучі" і завантажив в нього 15 кілограмів першосортної моркви…

            В ті, тепер вже досить давні, часи Оболонь лише почала забудовуватись. Це тепер все вкрито асфальтом та привезеною для зелених насаджень землею, а тоді всевладним господарем був пісок. Стежки, просто по піску, були викладені бетонними плитами 70 Х 70 см., по яким було зручно йти, та й з зустрічними пішоходами  нескладно розходитись.

            Отже йдемо такою стежкою; попереду літня жінка, за нею, метрів за 20, хлопець, за ним, на такий же відстані, шкутильгає літній чолов'яга, далі я. Назустріч – двоє дівчат 18-20 років. Весело щебечучи, вони ввічливо сходять зі стежки, пропускаючи жінку. Далі наступає черга хлопця. Та дівчина, що рухається, користуючись мовою автомобілістів, зустрічною смугою, раптом, удаючи страшенну зацікавленість розмовою з подругою, наближається до хлопця, повернувшись до нього майже в профіль. Уникаючи зіткнення, хлопець зіскакує в пісок. Дівчата минають його і, з задоволенням, голосно регочуть. Таким же чином вони змушують стрибати в пісок і діда. Знову регіт… Далі моя черга… Дівчата наближаються, "моя" дівчина, вже відпрацьованим рухом, повертається до подружки, йде "на автопілоті", щось жваво розповідаючи і зовсім не дивиться на дорогу. Я, заздалегідь так нічого не придумавши, теж "на автопілоті", рвучко ставлю п"ятнадцятикілограмовий "дипломат" на свій край стежки і, зігнувшись, починаю "зашнуровувати" сандалії. Дівчата наближаються, а "дипломат" стоїть, як кнехт*** на одеському пірсі…

Зіткнення!!!

"Дипломат" стоїть непорушно, а дівчина, зачепившись, стрибає кізкою, а далі і зовсім на чотирьох… Я розгинаюсь і "обурююсь":

- Та що ж це ви робите? Де ваші очі? 

- Ой! Ізвініте, ізвініте!

- Шо "ізвініте"? А хто мені дипломат ремонтувати буде?

- Ізвініте, ізвініте!...

- Та йдіть вже, та під ноги дивіться!

- Ізвініте, ізвініте, ізвініте!...

Розходимось, Через кілька кроків оглядаюсь. Дівчина ґречно поступається стежкою хлопчику років дванадцяти. Вже ніхто в пісок не стрибає…

   Подіяло!

- Отака дипломатна педагогіка!

 

*  Сітка у вигляді торбинки. Влучна народна назва, на кшталт "кравчучки" – Авось вдасться щось дістати.

** Це тепер з'явився термін "купити", тоді ми майже нічого не купляли,  ми майже все     "доставали"…

***Причальна тумба до якої швартуються океанські лайнери.

----------- ### $$$ ### ------------