Україна вже в міжнародній ізоляції, далі санкції – парламентар

 Kиїв – Україна перенесла саміт у Ялті на невизначений час. Причина, яку називають у Міністерстві закордонних справ, у тому, що низка глав європейських держав не зможуть взяти  участь у ньому. Відмова європейських лідерів від участі у заході є початком міжнародної ізоляції України через кримінальні переслідування опозиції, зазначають експерти. Подальші заходи щодо України можуть бути ще суворішими, припускають вони. 

Свою готовність взяти участь у ялтинському саміті країн Центральної Європи підтвердили лише президенти Польщі, Молдови, Литви та Словаччини, повідомили у Міністерстві закордонних справ. Решта запрошених керівників держав відмовилася через політичну ситуацію в Україні, заявив у коментарі для Радіо Свобода член парламентського комітету у закордонних справах, заступник голови фракції «БЮТ-Батьківщина» Андрій Шкіль.
Будуть суворі і серйозні санкції проти 
України. Це вже не за горами
Андрій Шкіль

«Перенесення – це наслідок ізоляції. Відмова від участі у саміті 15 запрошених – це сигнал до того, що наступним кроком буде повна ізоляція України. Повірте, що тут експерименти, які велися з Білоруссю, вже не пройдуть. Сама Білорусь показала неефективність використання такого шляху. Будуть суворі і, на превеликий жаль, серйозні санкції проти України. Це вже не за горами», – наголосив Шкіль.
 
Частина керівників держав, запрошених на ялтинський саміт, умовою участі називали зустріч з колишнім Прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, але отримали відмову, зауважив Андрій Шкіль.
 
Влада зайнята підготовкою до Дня перемоги і Євро-2012 – Коновалюк
 
Натомість у Партії регіонів кажуть, що перенесення саміту не має політичного підґрунтя. Причина в тому, що у травні 2012 року керівництво країни бере участь у великій кількості важливих заходів, переконує заступник голови фракції цієї політичної сили Валерій Коновалюк.
 
«Так збіглось у часі, що ми готуємося до європейської першості з футболу. Для нас також важливо забезпечити інші кроки, щоб ще раз засвідчити європейські прагнення України, провести усі ті заходи, які пов’язані з Днем перемоги. Є можливості, щоб з’ясувати терміни для того, щоб зібрати максимально керівників держав Центральної Європи. І не треба на це звертати уваги», – запевнив Коновалюк.
 
У Міністерстві закордонних справ також обіцяють, що саміт відбудеться «у  пізніші терміни, які будуть визначені дипломатичними каналами».
 
Це останнє попередження владі, після якого не потискатимуть руки – Чалий
 
Заступник генерального директора Центру імені Разумкова Валерій Чалий вважає, що саміт може не відбутися зовсім. Почалася міжнародна ізоляція України через кримінальні переслідування політичних опонентів влади, зазначає експерт.
Це, мабуть, останнє попередження 
від країн Європейського Союзу
Валерій Чалий

«Перенесення саміту, а радше скасування – це вимушений захід в умовах, коли він був би провальним. Це криза довіри, яка переростає у м’яку ізоляцію щодо керівництва країни. Це, мабуть, останнє попередження від країн Європейського Союзу. Якщо керівництво України не зробить висновків і не змінить підходів у внутрішній політиці, то навряд чи у подальшому можна буде сподіватися не тільки на євроінтеграцію, а й просто на потискування рук під час подій найвищого рівня», – зауважив Чалий.
 
П’ятеро президентів європейських країн: Румунії, Албанії, Хорватії, Чехії та Чорногорії – прямо заявили про відмову від участі в саміті через справу екс-прем’єра Юлії Тимошенко. Президент Німеччини, який першим оголосив про те, ще не приїде до Ялти, не заявляв прямо, що це пов’язано зі справою Тимошенко, але саме ця причина відмови випливала з коментарів МЗС Німеччини. Крім того, президенти Болгарії, Латвії, Естонії, Італії, Австрії і Словенії відмовилися прибути на саміт, офіційно пославшись на інші причини. При цьому в деяких випадках усе ж була висловлена стурбованість справою Юлії Тимошенко.

Убей в себе «регионала»

 Украинцев, к стыду, долгое время считали второсортными провинциалами, жителями региональной глубинки, одним словом регионалами. Как во времена Российской империи, так и в советские. Такими украинцы остались и по сей день, с заниженной самооценкой к себе, отсутствием гордости за «батькивщину», презирающие «мову» и не ведающие родную историю.  

С момента приобретения Украиной независимости прошло более 20-ти лет, за этот период выросло целое новое поколение. Печально, что в своем большинстве молодежь не видит себя в будущем Украины, настоящее толкает ее к бегству за границу. Туда могут выехать лучшие, самые умные, самые смелые, самые решительные, самые прогрессивные. Останутся нерешительные, недалекие, трусы, чиновники, прокуроры, судьи, милиционеры, коррупционеры. Объекты виктимного поведения — насилуемые и насильники.

Потерянная Ющенко Украина подхвачена Януковичем и потащена в сторону от Европы, в направлении дикого средневековья. Увы, украсть страну помогли миллионы, в первую очередь те, кому не по душе «телячья мова», кто плебейски набивался в друзья к России, земляки, жадные, тупые, недалекие, доверчивые, обманутые. Регионалы. Не членыПартии регионов, а именно украинские регионалы, жители больших и малых городов, поселков и сел. Сейчас многие из них ропщут — плохо, бедно, обманули, кинули, ограбили, изнасиловали, убили... Смиренно опустив глаза хватают гречку от Попова,Бережной и тещи Лесика ДовгогоГориной, представителей Партии регионов. Понимая, что вновь наступают на грабли, огревшие уже по голове не только берущих, но и собственных детей и внуков. Убей в себе регионала, не бери гречку сам, обязательно купи своей бабушке чаю и конфет, дабы не согрешила.

 

dr_jfrost

Вместе с Гориной подачки раздавала глава госадминистрации Топчий


 

 

Как было установлено мониторинг-координатором общественного движения «Спільна Справа» Сергеем Тищенко, в организации подкупа избирателей, который осуществлялся народным депутатом Ириной Гориной в учебных заведениях города Харькова, в рабочее время были привлечены сотрудники Фрунзенской районной государственной администрации и непосредственно председатель РГА Татьяна Топчий.

 

Татьяна Топчий также является председателем местного отделения Партии регионов.

Кроме того, как сообщала «Спільна Справа»  ранее, помещения школ, в которых происходила раздача продуктовых наборов, предоставлялись Гориной бесплатно по устному указанию Татьяны Топчий, которая ранее работала  руководителем местного управления образования.  Также к подкупу избирателей принудительно привлекались старшеклассники, которые предварительно осуществляли обход ветеранов и пенсионеров с анкетами, в которых пожилые люди соглашались на получение материальной помощи от несуществующего благотворительного фонда «Помоги ближнему». По аналогичной схеме также осуществляют подкуп в Харькове депутаты- «регионалы» Валерий ПисаренкоИрина Бережная иДмитрий Святаш. Гражданское движение «Спільна Справа» обратилось в Генеральную прокуратуру с требованием немедленно возбудить по данным фактам уголовное дело по статье 364 Уголовного кодекса Украины (злоупотребление властью или служебным положением).

Александр ДАНИЛЮК

uainfo.censor.net.ua

Війна триває: «Велика Вітчизняна» проти української Вітчизни

 Цього року 8 травня вкотре вже ініціативні групи молоді у кількох українських містах вшановуватимуть пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вестимуть мову про загальнонаціональне примирення і єднання. Йтиметься про те, що для українців війна де-факто розпочалася у березні 1939 року з окупації угорськими військами – союзниками нацистів – незалежної Карпатської України та тривала до середини 1950-х років, допоки УПА воювала проти радянського режиму. Тому ані трактування війни як «Великої Вітчизняної» (до речі, запроваджене Сталіним), ані ототожнення солдатського подвигу вояків Червоної армії з тоталітарним режимом, ані відзначення «Дня перемоги СРСР над Німеччиною» (де, цікаво, та держава-переможець?) для України неприйнятні. Ба більше: Акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини був підписаний 8 травня 1945 року о 23:43 за київським часом (й о 22:43 за середньоєвропейським), відтак 9 травня в Україні відзначається тільки тому, що цей день назвав той-таки Сталін, а зробив святковим і вихідним «бровеносний» сталінець Брежнєв… 
 
Утім, можна заздалегідь упевнено прогнозувати, що ця ініціатива, як і попередні – скажімо, щось подібне проводили 2005 року у Львові під гаслом «За примирення всіх фронтовиків Другої світової війни» – залишиться практично непоміченою у вирі червоних прапорів із радянською символікою та ревищі «патріотичних» пісень з гучномовців. А ще її прокоментують міцні сивочолі дідугани у військових кітелях з численними орденами на грудях та вгодовані депутати з провладної більшості з георгіївськими бантами на грудях – мовляв, ніхто не відбере у нас нашу Велику Перемогу, і крапка!
 
А тим часом ще в радянський час у популярній пісні (яку, до речі, заборонила було цензура, але відстояли справжні фронтовики, котрих тоді було ще чимало) Дев’яте травня звалося «святом зі сльозами на очах», а ветеран війни і знаний культуролог Григорій Померанц назвав ту перемогу «пірровою».
 
І справді: що ж продовжує відзначати вслід за покійним СРСР, який начебто самотужки виграв війну з Німеччиною, незалежна Україна? І про що згадує у ці травневі дні Європа – як та, яку Червона армія начебто «визволила», так і та, на землі якої вона так і не ступила?
 
Хто і як насправді переміг у Другій світовій війні
 
Найперше, що слід відзначити – ніяку «велику перемогу» Червона армія у війні не здобула, ба більше – здобути не могла. Перемогу над нацистами та їхніми союзниками у Європі здобули спільними зусиллями Об’єднані Нації. При цьому Радянський Союз приєднався до антигітлерівської коаліції майже через два роки після початку війни, а до цього де-факто виступав союзником нацистів, демонстративно підписавши з Німеччиною угоду про дружбу і кордон 28 вересня 1939 року, поділивши перед тим з нею польську державу і домовившись про «сфери інтересів» у Центрально-Східній Європі. Майже рік – із літа 1940-го по літо 1941 року – Велика Британія за військової допомоги своїх домініонів та економічної, політичної та військово-технічної підтримки США самотужки вела війну проти Німеччини з Італією, яким економічно та політично допомагав СРСР – і вистояла. А далі Гітлер перехитрував Сталіна, вдаривши по Червоній армії дещо раніше, ніж вона встигла розгорнутися для «визвольного походу» до Європи, й Радянський Союз перетворився за один момент на союзника демократичних держав. Це насправді і був той самий «другий фронт», відкриття якого Сталін лицемірно вимагав від західних держав, які воювали з нацизмом ще тоді, коли радянський прем’єр Молотов виголошував із офіційної трибуни на адресу Британії та Франції: «Не тільки не має сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриту фальшивим стягом боротьби за «демократію».
 
У 1941-45 роках більша частина сухопутних частин Німеччини була задіяна на Східному фронті, відповідно й найбільших втрат Вермахт зазнав там. Але чи означає це, що саме Червона армія «зламала хребет гітлерівській воєнній машині», як донині твердять неорадянські пропагандисти? Зовсім ні. Якщо на європейському театрі воєнних дій втрати Вермахту на Східному фронті становили 2/3 від його загальних втрат, то втрати Люфтваффе – 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були майже ніякими (тоді як броньової сталі, потоплених британцями найсучасніших німецьких лінкорів «Бісмарк» і «Тірпіц» вистачило б на спорядження бойовими машинами щонайменше двох танкових армій), а наприкінці 1942 року небо Німеччини від союзної авіації захищали 10 тисяч 88-міліметрових зеніток, які можна було використовувати і як протитанкові гармати і які легко прошивали наскрізь будь-який радянський танк; уявімо їх під Сталінградом – хіба міг би тоді бути успішним наступ Червоної армії?
 
І взагалі – цей наступ був би неможливим, якби не союзники. 1963 року голова КҐБ Володимир Семичасний подав тодішньому керівникові КПРС Микиті Хрущову донесення, в якому містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати, підслуханих) розмов маршала Георгія Жукова за чаркою зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав те, що докорінно суперечило його офіційним «спогадам» (насправді написаним великим авторським колективом під контролем ЦК партії): «Зараз говорять, що союзники ніколи нам не допомагали… Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви и не могли б продовжувати війну… У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим споряджати патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі. Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю».
 
Ці слова сповна підтверджені документами, які в «буремних 90-х» Кремль і Луб’янка мали необережність розсекретити. Західна допомога включала приблизно половину використаного під час війни радянською промисловістю алюмінію (виробництво літаків і танкових двигунів), майже всі легуючі добавки, без яких не виробиш якісну броню, майже весь високооктановий авіабензин, більшу частину автопарку Червоної армії (у 1945 році аж 70% цього парку становили американські автомобілі, а ще ж були англійські та канадські), основну частину паровозів, вагонів, рейок, засобів зв’язку тощо. Зрештою, постачання продовольства західними союзниками не тільки порятувало СРСР від страшного голоду і дозволило нагодувати армію – воно дало змогу додатково мобілізувати 6-7 мільйонів чоловіків і жінок, без яких у Червоній армії просто б нікому було воювати…
 
А ще сама постановка питання про «велику перемогу у Вітчизняній війні» автоматично ділить українців на два ґатунки. Вищий ґатунок у цій системі координат – це ті, хто вважав і вважає СРСР своєю вітчизною, хто воював виключно у Червоній армії та інших радянських формуваннях (скажімо, військах НКВД та НКҐБ). Другий ґатунок, якого свято наче й не стосується – це не тільки ті, хто був в УПА чи інших національних формуваннях; це й ті українці, котрі вступили у бій з нацистами 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського (тоді, коли Червона армія була союзницею Вермахту і між ними виникла, за словами Сталіна, «дружба, скріплена кров’ю») та пізніше воювали у польській армії на території Італії та Франції, а також у загонах Руху Опору в Європі. Загалом ідеться про сотні тисяч людей; ба, серед розстріляних у Катині польських офіцерів були десятки етнічних українців, котрі не спокусилися принадами сталінізму і до кінця залишилися вірними бойовому братерству. Виходить, що й вони – «другий ґатунок», а от ті, хто їх розстрілював, а пізніше тим чи іншим чином виявився причетним до війни з Німеччиною – то «справжні герої-переможці».
 
Що ж стосується взяття Берліна, то він опинився (ціною страшних втрат) у руках Червоної армії тільки тому, що Верховний головнокомандувач експедиційними силами союзників генерал Ейзенхауер заборонив генералу Паттону, який командував 3-ю армією США, штурмувати німецьку столицю.
 
«Ветерани» для параду чи вшанування ветеранів, живих і мертвих?
 
Та попри ці факти (і чимало інших), що відомі сьогодні всім, хто цікавиться справжньою історією Другої світової війни, щороку перед Дев’ятим травня в Україні (не в останню чергу завдяки впливу російських ЗМІ та заявам лідерів Росії) наростає прорадянська «патріотична» істерика. Прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби радянських народів» (особливо, очевидно, під час депортацій десятка із цих народів…) тощо – враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А на додачу – традиційні вже провокації у Львові та грізні інвективи на адресу «поплічників фашистів» (тобто всіх тих українців, хто не бажає ставати під червоні прапори, хоча яка в цьому крамола – адже нацисти так само, як і більшовики, марширували під червоними стягами). І так далі, і таке інше. А тим часом реальний подвиг реальних фронтовиків залишається «за кадром» – у телекадрі ж останнє десятиліття перебувають здебільшого ті, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом – адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював із «українськими буржуазними націоналістами» і, ясна річ, сьогодні має і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж ветерани Другої світової, котрим у більшості вже за 85 та котрі не лікувалися у чекістських спецсанаторіях.
 
Ба більше – ті ветерани (значна частина яких не дотримується комуністичних поглядів, ба більше – ніколи не належала до сталіністів) ані схильній до тоталітарних цінностей нинішній владі, ані «захисникам Великої Перемоги», ані фахівцям з шоу-бізнесу, які щороку вправно «рубають бабло» у ці дні, не потрібні – від них у кращому разі відкупляться черговою подачкою. А от міфологеми, побудовані навколо 9 травня, конче потрібні. Бо ж нехай зараз погано, нехай народ у злиднях, нехай політичні та соціальні права утиснені – але ж «ми звільнили Європу», «ми порятували світ», «ми перемогли у найстрашнішій війні». Тому всі інші – це щось другорядне, а от «великий багатонаціональний радянський народ» – це унікальне явище, найвище досягнення людської цивілізації, і ним можна до скону пишатися…
 
За цих обставин ініціатива молоді вшановувати 8 травня (одночасно з усією Європою, крім Білорусі та Росії) пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вести мову про загальнонаціональне примирення і єднання заслуговує на глибоку повагу і підтримку. Людське і людяне зрештою має здолати, хай не сьогодні, тоталітарну помпезність та неорадянську істерію. А без подолання досі живої сталінської міфології про «Велику Вітчизняну» Україна не стане вільною державою вільних людей.
 
Сергій Грабовський
 – кандидат філософських наук, 
член Асоціації українських письменників

Перевезення Тимошенко до лікарні - під сумнівом

Державна пенітенціарна служба заявила, що екс-прем'єр-міністр Юлія Тимошенко планує "розширити раціон харчування", але її захисники твердять, що вона не має наміру відмовлятися від голодування і поставили під сумнів її переїзд до лікарні, запланований на вівторок.
Один із захисників Юлії Тимошенко Олександр Плахотнюк, який у понеділок зустрічався з екс-прем'єром в Качанівській колонії, заявив, що його підзахисна вживає лише воду і припиняти голодування не збирається.
"Однозначної відповіді на сьогодні, чи поїде вона в лікарню чи не поїде, немає".На запитання журналістів про госпіталізацію пані Тимошенко до лікарні "Укрзалізниці" він відповів:
Про те, що екс-прем'єр Клацнутидала особисту згоду проходити лікування у центральній клінічній лікарні "Укрзалізниці" у Харкові раніше повідомили німецькі професори з клініки "Шаріте", які її відвідали.
Вони сказали, що перевезти Юлію Тимошенко до лікарні збираються у вівторок, 8 травня.
"Розширення раціону"
Державна пенітенціарна служба (ДПтС) у свою чергу заявила, що колишній прем'єр має намір "розширити свій раціон харчування", і наголосила, що жодних заяв про оголошення голодування до керівництва установи від пані Тимошенко офіційно не надходило.
Згідно із заяви ДПтС, стан здоров'я ув'язненої є "задовільним і таким, що відповідає її захворюванню".
"В ході спілкування з німецькими лікарями Юлія Тимошенко заявила про намір розширити свій раціон харчування," - заявила служба.
4 травня Генеральна прокуратура підтвердила, що останніми днями Юлія Тимошенко відмовилась від їжі і вживає лише воду й соки.
За словами керівника захисту екс-прем'єра Сергій Власенко, через голодування його підзахисна суттєво схудла.
Вона оголосила голодування на знак протесту проти побиття працівниками колонії, втім у генеральній прокуратурі заперечують, що пані Тимошенко били.
Її визнали винною у перевищенні службових повноважень під час підписання газових угод із Росією і засудили до семи років позбавлення волі.

Обмен свиданиями

Виталий Портников

Грибаускайте приедет для того, чтобы встретиться с Тимошенко, а не с Януковичем.

Когда я писал, что вскоре украинская власть будет торговать Юлией Тимошенко, как Советский Союз - диссидентами, а РумынияЧаушеску - евреями, я не подозревал, как близок к истине. Конечно, слова Валерия Хорошковского о возможности принять некие "специальные законы" для освобождения Тимошенко в обмен на европейскую перспективу страны, можно было воспринять, как "не совсем торговлю". Первый вице-премьер тогда утверждал, что его неправильно поняли, что он говорил исключительно о необходимости решения проблемы Тимошенко в правовом поле, о том, что эта ситуация не должна мешать европейской перспективе страны. Хотя все поняли совершенно однозначно - торгуется.

Но вот историю с приездом на Ялтинский саммит президента Литвы Дали Грибаускайте иначе как торговлей не назовешь. Госпожа президент согласилась приехать только после того, как ей пообещали встречу с Юлией Тимошенко. Даля Грибаускайте и не скрывала, что могла не приехать на саммит, если бы этой встречи был не было. Она сказала, что "это кардинально изменяет ситуацию".

Таким образом, Грибаускайте приедет в Украину не для того, чтобы увидеться с Януковичем, а для того, чтобы увидеться с Тимошенко и содействовать решению самого непростого вопроса во взаимоотношениях между Украиной и Европейским Союзом. Не думаю, что Янукович этого не понимает. Но для спасения собственного международного престижа, и так уже достаточно подпорченного, он готов обменять участие президента Литвы в фактически уже сорванном саммите на несколько минут общения Дали Грибаускайте с Юлией Тимошенко. Какой позор!

Во что превратил Украину Янукович, если для приезда гостей из-за рубежа им необходимо хотя бы на несколько минут открывать камеры, в которых содержатся оппозиционные политики! Во что превратил Украину Янукович, если теперь репутация государства и посещаемость международных мероприятий, организуемых от имени Украины, зависит от настроения начальника Качановской колонии?

Во что превратил Украину Янукович, если для доказательства неправдоподобности фотографий избитой Тимошенко, обошедших весь мир, начинают склонять к "даче показаний" сотрудников отставленного омбудсмена - будто в самом деле еще остался кто-то в этом мире, кто верит украинской власти!

Во что превратил Украину Янукович, если уже всерьез начинают обсуждать отказ команд, которые пройдут в финал европейского футбольного первенства, играть на стадионе в Киеве перед трибуной, на которой намерен расположиться сам президент Украины с опричниками?

Ему самому, интересно, не стыдно-то жить в такой стране?

newsru.ua

Гузар: мені нема про що говорити з Президентом.

 
У своїй недавній програмі-інтерв’ю «Сьогодні. Про головне» з Любомиром Гузаром на телеканалі ТВІ Мустафа Найєм поставив священнослужителеві запитання: про що б він говорив із Віктором Януковичем, якби той запросив його на бесіду. Відповідь Блаженнішого мене вразила. Гузар сказав, що йому нема про що говорити з Президентом.
 
Як же, подумав я. Адже авторитетному священнослужителеві, як одному з модераторів ініціативи «Першого грудня», сам Бог велів сказати Віктору Януковичу і про необхідність звільнення з в’язниці Тимошенко, Луценка, Іващенка та інших опозиційних діячів. І про «Межигір’я». І про пануючу корупцію в його найближчому оточенні. І про непрофесіоналізм багатьох рішень, котрі ухвалює уряд Азарова. І про антинародний характер приватизації, що проводиться. І про беззаконня, що твориться українськими правоохоронними органами і судами. І про знищення придворними олігархами Януковича приватного бізнесу і будь-якої конкуренції в Україні. І ще багато про що інше.
 
Але почувши заяву нашого Президента, зроблену ним на прес-конференції 27 квітня в Криму, я раптом зрозумів всю мудрість вислову Блаженнішого Гузара. На ній один із журналістів запитав в Януковича: чи не вважає він встановлені розслідуванням «Української правди» факти, щодо компанії «Актів солар», яка побудувала і експлуатує сонячну електростанцію в автономії (причому за допомогою незаконного використання грошей ЄБРР), до котрої мають стосунки брати Клюєви, і яка має стосунок до «Межигір’я», проявом корупції. У відповідь Віктор Янукович сказав: «В даному випадку будується альтернативна електростанція, і при цьому хтось шукає тут якісь зворотні сторони, негативні. Це та багнюка, в якій звиклися купатися політикани і популісти, які багато разів були при владі, які багато разів обіймали різні посади. Але нічого, як люди говорять, путнього своїми руками в цій країні не зробили. І вони далі продовжують, отруювати життя не лише собі, насолоджуватися цим болем, але і всім іншим, суспільству. Але якщо їм це так приємно, будь ласка, як мовиться, це в їх руках. Якщо для них це спосіб життя – жити цим і дихати цим смородом».
 
Цей вислів Президента Януковича дозволив мені усвідомити, що він не лише дійсно не розуміє, що прихватизация його таємною фірмою «Межигір’я», будівництво там супердорогих наземних і водних апартаментів, устаткування їх «золотими» унітазами, раковинами і люстрами за державний рахунок є протизаконними, але і не здатний етично оцінити всю аморальність його спроб уникнути відповідей на запитання журналістів і опозиційних політиків з цього приводу. На перший погляд в це важко повірити, адже Янукович регулярно відвідує служби у православних храмах і позиціонує себе глибоко віруючою людиною. Бо одними з основоположних християнських постулатів є заповіді Нового Заповіту «не вкради» і «не бреши».
 
Мораль і Янукович
 
Але пояснення цьому феномену дає теорія етичного розвитку особи відомого американського психолога Лоренса Кольберга. Підтримуючи висунуту спочатку Л. Виготським, а потім Ж. Піаже ідею, що розвиток моральної свідомості дитини йде паралельно з її розумовим розвитком, і що в стислому вигляді повторює культурно-психологічну еволюцію цього феномену в історії людства, він виділив в ньому декілька фаз, кожна з яких відповідає певному рівню моральної свідомості.
 
1. На першій дитина оцінює вчинок як поганий або хороший, відповідно до правил, засвоєних нею від дорослих; вона схильна судити про вчинки по важливості їх наслідків, а не по намірах людини («гетерономна мораль»), думка виноситься залежно від тієї винагороди або покарання, яке може спричинити цей вчинок.
 
2. На другій стадії думка про вчинок виноситься відповідно до тієї користі, яку з нього можна мати, і дитина починає судити про вчинки по намірах, що зумовили їх, розуміючи, що останні важливіші за результати досконалого вчинку («автономна мораль»).
 
3. Думка ґрунтується на тому, чи отримає вчинок схвалення інших людей: чи ні.
 
 4. На четвертій стадії думка виноситься відповідно до встановленого порядку і офіційних законів суспільства.
 
5. На п’ятій стадії виправдання вчинку ґрунтується на пошані прав людини або визнанні демократичного ухвалення рішення.
 
6. На шостій стадії вчинок кваліфікується як правильний, якщо він продиктований совістю, незалежно від його законності або думки інших людей.
 
Провівши зі своїми учнями численні практичні дослідження, Кольберг прийшов до висновку, що багато навіть дорослих людей так ніколи і не переходять на четвертую стадію, а шостої досягає менше ніж 10 відсотків людей у віці 16 років і старшого. Вищі стадії, на думку американського психолога, залежать, перш за все, від міри соціальної складності суспільства, в якому живе дитина. Таким чином, в теорії етичного розвитку Кольберга акцент зміщується з розумового розвитку дитина на соціально-структурні характеристики суспільства, макро- і мікросоціального середовища.
 
Як відомо, Президент Віктор Янукович виховувався без батька, в бідності і в маргінально-пролетарському середовищі. Завдяки своїм природним завдаткам, характеру і історичним обставинам він зробив блискучу соціальну кар’єру в українському суспільстві. Але при цьому в своєму етичному розвитку через ті макро- і мікросоціальні обставини, що склалися в його дитинстві і юності, він не піднявся вище за другу його фазу. Тому сьогодні Віктор Янукович чисто по об’єктивних обставинах не в змозі зрозуміти людей, які мислять і прагнуть діяти за етичними принципами 3-ї і 4-ї фаз, не говорячи вже про 5-ту і 6-ту фази морального розвитку свідомості людей.
 
Чи винен Янукович в такій ситуації, що не розуміє тих претензій, котрі висувають йому українські громадяни з приводу прихватизації «Межигір’я» і використання фінансів Державного бюджету України для задоволення його панських потреб? Мені здається, що ні. Винне суспільство, яке допустило обрання Президентом морально недорозвиненої людини. І саме ми повинні виправити цю помилку. І «Рубіконом» у її виправленні повинні стати жовтневі вибори до Верховної Ради, які покликані призвести до початку його імпічменту як Президента. Інакше всьому нашому суспільству загрожує небезпека деградувати до морального рівня Віктора Федоровича.
 
Володимир Ларцев – доктор філософських наук

Политическая подвортня и политические песочницы Януковича

Система жизнеспособна - если она - сложна по составу, но функция её - проста.

Мы не один раз писали о том, что в Украине политическая ситуация характеризуется тремя признаками

1. В стране очень сильный протестный потенциал – более половины населения уже готовы выходить на улицу

2. Расстановка сил крайне упростилась до бело-чёрного состояния

3. Режим Януковича слепо  и неудержимо скатывается от диктатуры олигархии к тоталитарной диктатуре одной семьи Януковичей

 

Всё, казалось бы, просто и ясно.

Но в такой «ясности» режиму находиться очень опасно, просто гибельно.

Из инстинкта самосохранения (разума там нет) режиму и его служителям надо (за очень большие деньги) простое сделать сложным, даже очень сложным и запутанным.

Большие деньги и силовые структуры брошены на то, чтобы внушить народу, что 2х2= 5.

 

Наблюдения показывают, что для этого задействованы два средства для замутнения информационного пространства –

а) политическая подвортня и

б)политическая(ие) песочница(ы)

 

Чтоб понятно было –

в песочнице копошатся мнимые сторонники оппозиции, а

в политической подворотне – откровенные противники украинского движения сопротивления диктатуре.

Но для начала – приведём некоторые красноречивые заголовки как из подворотни, так и из некоторых песочниц:      

 «Тимошенко применяет в отношении Кличко и Тягнибока стратегию «черной вдовы», - експерт Романенко

 Яценюк слился под Тимошенко, так и не став реальной политической силой, - експерт Романенко

 Путин готовит тюрьму для Януковича - Чорновил

Ситуация с Тимошенко вызвала негодование у Кремля.

 Виктор Янукович украинскому народу: "Буду краток"...

 Яценюку вигідно, щоб Тимошенко залишалась у в’язниці, - політолог Фесенко

Главная проблема украинской оппозиции- она виртуальна и не защищает интересы простых людей – експерт (Романенко)

Тимошенко блестяще обыграла Януковича на данном этапе, - Романенко

Оксана Забужко висловила стурбованість що бойкот Євро – 2012 штовхне Україну в обійми Росії

 В.Фесенко: опозиціонери вже не раз використовували камінь за пазухою проти колег

 ЛЯШКО: У ЯЦЕНЮКА БЫЛО ПРОЗВИЩЕ “СЕНЯ – ДЕНЬГИ ВПЕРЕД

 Евро-2012 из триумфа власти превращается в ее трагедию, - Романенко

Юрий Романенко: «Янукович опасается покушения»

 Выдрин: Я абсолютно уверен, что Тимошенко виновата, но ее заключение-чудовищная ошибка

 Сегодня в Украине классическая предреволюционная ситуация, - Романенко

 Тимошенко великая актриса, а тюрьма для нее - сцена – Выдрин

Присоединение к оппозиции лишило бы Кличко половины избирателей – политолог Фесенко

Автор «Манифеста среднего класса» Юрий Романенко: «Янукович становится опасным для олигархов»

 Запад резво загоняет Януковича в «коридор Каддафи», - эксперт Юрий Романенко

 После заявления Клинтон очевидно, что Запад не признает парламентские выборы, - Романенко

 Human Rights Watch требует назначить виноватых в деле избиения Тимошенко Романенко

 «Новые лидеры – новой стране!» Наталия Королевская (выйдите на улицу – и увидите, не надо и в Интернет заходить!)

 Знаете, иногда трудно различить, где кончается мнимость принадлежности к оппозиции – и где начинается откровенная поддержка режима Януковича. Соня Кошкина время от времени, как и Лещенко из «Украинской правды» попеременно меняют песочницу на подворотню и обратно…

 

Так что не будем сильно заморачиваться – кто к какой категории относится – в конце концов все они получают задания из Межигорья – от Киреева с Саламатиным – до очень, ну очень либеральных журналистов с политологами и социологами.

 Теперь по порядку:

1.  Из политической подвортни:

 ВСЕ сторонники режима НЕ МОГУТ открыто поддерживать режим Януковича – у него нет никакого идеологического запаха, который чувствовался у Ленина или Гитлера.

Осталось только «мочить в сортире» движение сопротивления диктатуре.

Это происходит по двум линиям:

- Янукович объявляется патриотом Украины, т.е. антироссийским политиком

(Оппозиция, выступая против Януковича, получается, играет на руку Москве). На этой ноте играет Тарас Черновил – играя роль «правдивого циника» (неприятно, но я скажу правду),

в Верховной Раде регулярно голосует ТОЛЬКО с партией регионов.

Доказывают, что Юлия Тимошенко, её партия «Батькивщина» - слабы и порядочной, разумной оппозиции не стоит с ними связываться.

На этом поле очень активно работает профессиональный, хорошо оплачиваемый провокатор Юрий Романенко. Он принимает личину безудержного анархиста, даже внесистемного протестанта.

Но если присмотреться – его слова и призывы – предупреждения власти «одуматься, а то плохо будет!».

Попутно – всячески поносится лидер движения сопротивления Юлия Тимошенко: она – хорошая пиарщица, плохая пиарщица (и то плохо, и другое плохо…).

Она – и слаба для союзников, и слишком сильна, что глотает их без остатка (и то плохо, и другое…).

Романенко противоречит сам себе: власть Януковича – власть олигархии и власть против олигархии (и то плохо, и другое).

В кое-чём Романенко объединяется с Тарасом Черноволом и Оксаной Забужко – Янукович – патриот Украины и антироссийский политик, и это хорошо. Кто выступает против Януковича – невольно (скорее – вольно) – против самой Украины.

Тарас Черновол усиливает регистр крика: «Янукович до отупения боится Путина». (Разумеется, что орудием Путина является не кто иной, как Юлия Тимошенко).

 Вот где собака зарыта (или порылась…)!

- Юля – такой же олигарх, как и Янукович. Значит – все прорехи Януковича можно смело приписать Тимошенко. (Она бы сделала то же самое…).

 

Политическая подворотня имеет свои оттенки: от политически «объективной» (Кошкина) – до злобной (Забужко) и даже порнографической (Выдрин, Чаленко).

 

2. Политические песочницы:

Политические песочницы политическим детям устраивают взрослые дяди и тёти от политики.

Это нужно помнить всегда.

Рассмотрим некоторые из них.

 

«УДАР» Виталия Кличко.

 

«Удар» - это чтоб страшно было. Вопрос: КОМУ? Режиму - не угрожают, готовы бороться не с конкретными противниками свободы предпринимательства и прав личности, а с абстрактными пороками в каждом из нас. Посмотрим на фото съезда Виталия Кличко. Не юноши и девушки, а инфантильные мальчики и девочки, свезенные за деньги. Виталий живёт в европейском комфорте – и вы будете жить в том же комфорте, если его поддержите.

Для Кличко Западная Европа – это не история демократии, прав человека, культуры и пр.

Нет, это Европа уютных гостиниц, курортов, спортзалов, ресторанов.

Для этого не надо присоединяться к движению сопротивления диктатуре – достаточно делать вид, что сочувствуешь оппозиции – формируя при этом параллельный список тех, кто реально поддержит власть Януковича, спутав карты движению сопротивления диктатуре своим параллельным списком.

 

Партия Наталии Королевской «Вперёд».

Почти те же мальчики и девочки и тот же параллельный оппозиции список на парламентских выборах. С той же целью – спутать карты движению сопротивления диктатуре. Очень реальная молчаливая помощь кандидатам от Януковича. Провозгласив «Новой Украине – новых лидеров» - оставили неясность: КАК выглядит эта самая «Новая Украина» в присутствии режима Януковича – и хотя бы часть списка этих «новых лидеров».

Как недавний участник Руху «Вперед» могу назвать троих:

Наталия Королевская

Евгений Суслов

Андрей Панаетов

Но это пока и всё?

Но люди настроены серьёзно – бигборды стоят нетронутыми властью по всей стране – но без лиц этих новых лидеров.

Которые будут мешать тем, кого по вероятному списку УЖЕ бросают в СИЗО и тюрьмы.

 

Радикальная партия Олега Ляшко

 

Тоже – из породы провокаторов и безумцев, которых всегда хватает во всех массовых движениях. Ещё у Гомера такой Ляшко описан - Терсит. Тот своими скандалами мешал войне Одиссея. Пришлось Терсита прикончить. Тогда к провокаторам и смутьянам относились очень строго.

По целям и характеру действий похож на Жириновского в России. Чтобы «опустить», заболтать серьёзную тему.

 

УНСО Юрия Шухевича и Игоря Мазура.

 

Патриоты ещё те. Ведут свою родословную от Бандеры и Романа Шухевича. Но открыто поддерживают наследников НКВД и Сталина – партию регионов. Согласны с Януковичем, что его враги должны хлебать тюремную баланду – как Юлия Тимошенко, так и Юрий Луценко.

Юрий Шухевич – наследник не своего отца, а традиций Юрася Хмельниченко – ничтожества и предателя.

 

Размеры и количество песочниц мы пока ограничим.

Общим для всех них есть косвенная поддержка режима Януковича и мочилово реальной оппозиции. Злорадство к судьбе тех, кто стал военнопленным в борьбе с этим режимом Януковича. 

Станислав Овчаренко

«Самоампутація» чи самогубство?

Буремні події останніх 8 років обумовлюють вельми різні висновки з цього історичного досвіду, інколи доволі екзотичні. Цивілізаційним змістом цих подій була боротьба між європейсько-демократичним і азійсько-тоталітарним (або московсько-тоталітарним) вибором України. На сьогодні з незначною перевагою перемогла друга орієнтація, не стільки завдяки її ідеологічно-ментальній потузі, скільки через споконвічні вади української свідомості (отаманщина, розбрат у середовищі нібито однодумців, слабкість української інтелігенції, апатія у вирішальні моменти національної історії замість граничної змобілізованості й таке інше). 
 
Деякі інтелектуали, переважно галицькі, намагаючись пояснити собі та іншим причини поразки, знайшли їх у якийсь начебто фатальній приреченості окремих українських регіонів бути такою собі ментальною і політичною українською «Вандеєю», якої решті України треба позбавитися за будь-яку ціну, себто ампутувати ці регіони, відтяти їх від національного українського тіла. Але якщо подивитися на ситуацію історично, то можна побачити, що десь на початку 90-х років минулого століття з огляду на поширення української ідеї територією країни такою «Вандеєю» можна було б назвати мало не більшість українських земель.
 
Знадобилося 20 років, щоб ця ідея, здолавши Збруч, за історичними мірками доволі швидко попрямувала на схід і південь. І це незважаючи на геть провальну політику практично всіх президентів і урядів України (жоден не зменшив енергетичну залежність держави, не запропонував притомну програму докорінних економічних і політичних реформ, не здійснив помітну декомунізацію і деколонізацію України, не підтримав як належить український культурно-гуманітарний комплекс і т.д.).
 
Однак Наддніпрянщина потребувала більшого часу і зусиль для українізації, ніж Галичина, ще складніше ці процеси відбуваються на сході й півдні, особливо напружених зусиль треба докласти у таких специфічних територіях, як Донбас, Крим, а тепер уже й Одеса. Натомість галицькі інтелектуали (Андрухович, Винничук та інші) пропонують, щоб не мати клопоту і не напружуватися, запропонувати цим територіям «самовизначитися».

Але є велика підозра, що ніякого вільного самовизначення тут не може бути як такого. Протягом 20 років незалежності за байдужості й безвідповідальності офіційного Києва в цих регіонах створено потужну й розгалужену інфраструктуру українофобії (ЗМІ, громадські організації, фінансові ресурси, відповідні політичні партії тощо), що постійно підживлюється сусідньою Російською Федерацією. Ніяке вільне змагання думок тут неможливе. Це той випадок, коли окупованість інформаційного простору України стає вирішальним політичним чинником.
 
Фантазії і реальність
 
Замість стратегічної перемоги у війні ідей «самоампутанти» пропонують розв’язання проблеми шляхом скидання «небажаних» регіонів (треба розуміти, що аж до абсолютно чистого «ядра»?). Але, як показує досвід, чимало земель України можна зробити такими «Вандеями» за наявності фінансів, контролю над ЗМІ, співчуття влади (місцевої і центральної) і відсутності національного опору, очолюваного ідейно відмобілізованою інтелігенцією.
 
У цьому сенсі дуже показовим є досвід Одеси, де сьогодні українофобія стає агресивнішою від навіть кримських і донбаських зразків. Багаторічна праця місцевих антиукраїнських радикалів за відсутності належної реакції держави і громадськості, за активної допомоги Москви дає свої плоди. Показовий момент: нещодавно на честь свята визволення Одеси від німецько-нацистських загарбників керівництво (!) цього міста за участі мера Костусєва і митрополита УПЦ (МП) Агафангела вийшло на демонстрацію під прапорами Радянського Союзу і з портретами Сталіна.
 
Отже, незабаром Андруховичу і К0 доведеться до їхнього списку «самовизначенців» додати ще й Одесу. Але якщо можна таке зробити з Одесою, чому не можна з Миколаєвом, Запоріжжям, Дніпропетровськом і так далі?

Скрізь, де не перемагає українська орієнтація, неминуче перемагає антиукраїнська. Tertium non datur. Ніякого третього варіанту не існує.

І якщо українська інтелігенція не хоче брати участь у цій війні ідей, де вирішується, бути Україні чи не бути, вона повинна усвідомити трагічні наслідки свого вибору. Але нині серед освічених українців є чимало таких, які хотіли б збудувати українську національну державу тишком-нишком, без боротьби і жертв. А без цього нічого не буває. Концентрованим виразом цього глибинно-ментального капітулянтства, панічного страху перед боротьбою і протистоянням якраз і виступає ідея «самоампутації».
 
Як це можливо практично?
 
Не треба забувати, що всі ті речі, що сталися в Криму, Донбасі, Одесі, на щастя, поки що не незворотні, сталися через політичне неробство і байдужість (а інколи через мовчазне співчуття) офіційного Києва. На тих територіях Київ дозволяв робити те, що там зробили. Натомість необхідно і тепер надавати всю потрібну допомогу всім місцевим прихильникам України в цих регіонах, сприяти солідарності з ними решти України, адже йдеться про спільну національну справу.
 
Ті, хто пропонує «самоампутацію», наївно вважають, що це станеться мирно і безкровно на кшталт якихось швейцарських кантонів. «Самоампутанти» погано знають реальну Україну. Якщо їхні надзвичайно небезпечні ідей почати втілювати в життя, то цілком можливим є варіант аж ніяк не Швейцарії чи Чехословаччини, а якоїсь балканської країни. Бо негайно з’ясується, що є безліч спірних територій.

Коли говорять про Донбас, не варто забувати, що, крім Східного, є ще Західний Донбас, що адміністративно входить до складу Дніпропетровської області. А є ще економічно пов’язаний із Донбасом Криворізький залізнорудний басейн. Є сільська північ Луганської області, де настрої відрізняються від зони індустріального розвитку, є Приазов’я в Донецькій області.

Навіть із Кримом далеко не все так однозначно. Коли в 90-і роки минулого століття місцеві сепаратисти також через «самовизначення» намагалися роз’єднати Крим з Україною і повести півострів до Росії, районні ради від Євпаторії до Феодосії на своїх зборах ухвалили рішення у разі виходу Криму зі складу України створити на своїх теренах «Республіку Північної Тавриди», приєднавшись до України, або ввійти до складу Херсонської області. Якби таку республіку було створено, кордон проходив би трохи північніше від Сімферополя…
 
Якщо реалізувати ідеї, що сформувалися у галицькій кав’ярні, то можливі гострі конфлікти між тими земляками, які по-різному визначилися, а також суперечки з приводу того, хто має право визначатися. Якщо надати таке право лише окремим регіонам, то неминуче постане питання про аналогічні права решти. Справді, чому Донбас може визначатися, а, приміром, Закарпаття – ні?

Всі ці речі можуть спровокувати такі політичні струси, яких українська держава вже не витримає. То, може, краще попрацювати на єдність України, в тому числі й завсідникам галицьких кав’ярень? Як закликав по війні Павло Тичина відновлювати зруйнований Київ:
 
Люба сестронька, 
Милий братику, 
Попрацюємо на Хрещатику!
 
І не тільки на Хрещатику, звісно. А в цілій Україні.
 
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА