В Украину хлынули позорные инвестиции

Цинизм нынешних правителей поразил на днях в очередной раз. Они снова без капли смущения говорят на «черное» – «белое», хвалясь «достижениями», которых нужно стыдиться.Так, на днях первый вице-премьер – министр экономического развития и торговли Андрей Клюев  заявил, что динамика экономических показателей свидетельствует о выходе Украины из инвестиционного кризиса.  Аргументировал он этот свой вывод, в том числе, восходящим трендом показателей прямых иностранных инвестиций (ПИИ) в страну. По словам Клюева, с оговоркой, что это предварительные данные, объем  ПИИ в Украину в первом полугодии 2011 года увеличился до 3 млрд. долл. США по сравнению с 2,1 млрд. долл. за аналогичный период прошлого года. И дело даже не в том, что первый вице-премьер значительно преувеличил цифру. И Госстат Украины подает в разных отчетах несколько отличающиеся между собой показатели: в экспресс-выпуске статистического ведомства можно прочесть, что величина ПИИ за первое полугодие т.г. составила 2452,4 млн. долл., из данных же в основной таблице следует, что этот объем равен 2497,7 млн. долл. Кстати, президент Янукович тоже «грешит» с показателями иностранных инвестиций. «Я вижу современную страну, которая динамично развивается, где малый бизнес на подъеме, творчество расцветает, рынок вступает в силу после изнурительной рецессии. Только в прошлом году объем прямых иностранных инвестиций вырос на 35%», - написал он недавно в статье «Украина: наше будущее с Европейским Союзом» в газете The Wall Street Journal. И это тоже неправда, так как в действительности объем ПИИ за 2010 год увеличился по сравнению с 2009 годом лишь на 8,8%. Но гораздо важней структура иностранных инвестиций – в частности, из каких государств и в каких размерах они поступили.

Давайте-ка взглянем, кто же «побаловал» сильнее всего Украину иностранными инвестициями в текущем году! К тому же, эта информация прольет свет на причину, по которой господин Клюев и другие представители власти не торопятся знакомить общественность с географической структурой ПИИ. Итак, больше всех поступило ПИИ в первом полугодии нынешнего года от «инвесторов» из маленького островного государства Кипр – 1 705,0 млн. долл. Причем, по суммарному объему инвестиций в Украину за все годы независимости этот остров также занимает первое место – 7 365,5 млн. долл. или 24,6% от общей величины ПИИ по состоянию на 1 июля 2011 года. Из Германии, которая на второй позиции по суммарным размерам прямых инвестиций в Украину, за первые 6 месяцев 2011 года пришло лишь 288,6 млн. долл. При этом и экономическим экспертам, и правительству хорошо известно, что собой представляют кипрские «инвестиции». Это криминальные деньги, выведенные ранее на кипрский оффшор с целью уклонения от уплаты налогов украинскими и российскими бизнесменами, а затем отмываемые под видом прямых иностранных инвестиций в Украину.

Теперь предлагаем посмотреть, в каких объемах в разные годы поступали

в Украину «инвестиции» из Кипра, и какова их доля в общих размерах инвестиций за эти периоды (по данным Госстата):

Год

 2004 

2005

2006

2007 

2008 

2009

 2010 

1 пол. 2011

ПИИ, млн. долл.

 1696

3 8021

3 4810

8 8303

4 6234

4303

4 4681

2 2497,7

ПИИ из Кипра, млн. долл.

256,4

526,4

1449,7

2930,1

1741,1

910,3

 1321,4

1705,0

Доля ПИИ из Кипра в общей величине (%) 

15,1 

6,6

30,1

35,3 

 27,9

21,2

28,2

68,3

Особое внимание стоит обратить напоследнюю строку, демонстрирующую динамику процентов кипрских «инвестиций» в общей величине инвестиций. При этом нелишне будет вспомнить и о том, правительства под чьим руководством правили в стране в те или иные периоды. Как видим, в 2005 году, когда пришло правительство Тимошенко, активность «киприотов» существенно поутихла (в относительном измерении) по сравнению с 2004 годом, который был последним годом премьерства Януковича при президенте Кучме. В 2006 году, когда правительство возглавляли Ехануров и Янукович, деньги из Кипра потекли рекой в Украину, а в 2007 году, когда правил почти весь год премьер-министр Янукович, их поток возрос еще сильнее. В 2008 году Кабмин возглавила опять Тимошенко, и доля кипрских «инвестиций» снова пошла на убыль. В 2009 году этот показатель еще больше снизился. Но в 2010 году в Украине к власти пришла команда Януковича-Азарова, и киприоты-«инвесторы» снова оживились. А в 2011 году они установили рекорд своей активности, сформировал более 2/3 общего объема ПИИ в Украину. Весьма красноречивая динамика, не так ли? К этому остается только добавить, что лидером среди стран, в которые направляются инвестиции из Украины, также является Кипр. По состоянию на 1 июля текущего года объем инвестиций на этот остров от украинских «инвесторов» составил 6 383, 9 млн. долл., а это 92,1% от всех прямых инвестиций из Украины за рубеж. Львиная же их доля ушла из Донецкой области – в частности, из компании SCM, принадлежащей депутату из Партии регионов Ринату Ахметову. Последнее обстоятельство в свете вышеизложенной информации вряд представляется удивительным. И также очевидно, что в Украине сейчас правит бал тотальная коррупция, в связи с чем все сильнее и ухудшается инвестиционный климат. Неслучайно, что такой климат для инвесторов, который сейчас создан в стране властью, «нравится лишь «киприотам»…

 

Александр Бескоровайный

А. Гриценко відповів відкритим листом Г. Герман


Раднику Президента України – Керівнику Головного управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань Адміністрації Президента України

Герман Г.М.

Шановна Ганно Миколаївно!

24 серпня ц.р. в ефірі 5-го телеканалу Ви заявили (цитую з відеозапису програми):

"Юлія Тимошенко... не визнає цього Президента, вона не хоче до нас іти на діалог. Всі
інші кандидати, які кандидували, всі лідери опозиції дуже часто бувають
в Адміністрації Президента. Я заявляю про це з абсолютною
відповідальністю.
"


Спілкування представників влади і опозиції я особисто не вважаю чимось таким, що має засуджуватися чи
оцінюватися негативно. Головне – які питання обговорюються, з якою метою, і робиться це публічно, чи приховується.  Приміром, якби Президент захотів почути моє бачення загроз національній безпеці
України чи приклади провалів у роботі Уряду, і для того запросив на зустріч в АП, я би виклав йому свої оцінки і пропозиції.  Але – в даному випадку Ви як посадова особа, яка працює в Адміністрації Президента, публічно, на всю країну, сказали про мене НЕПРАВДУ.
Прошу Вас надати мені інформацію, яка б документально, тобто (цитую Вас) "з абсолютною  відповідальністю", підтвердила ХОЧА Б ОДИН ВИПАДОК, коли я, Гриценко Анатолій Степанович,
кандидат на пост Президента України на виборах 2010 року, голова партії "Громадянська позиція", "бував в Адміністрації Президента" після інавгурації на цей пост Януковича Віктора Федоровича.

Доказами того, що я перебував у приміщенні АП, можуть бути:
-витяги з книг реєстрації відвідувачів з Бюро перепусток, робочі журнали
керівників служб (помічників) Президента чи посадових осіб АП;
- свідчення Президента, посадових осіб АП, або офіцерів Управління державної охорони, скріплені їхніми підписами;
-матеріали, отримані оперативним шляхом, приміром, записи камер
відеоспостереження, відбитки моїх пальців на дверях посадовців АП, чи
на склянках для води у приймальних;
- будь-які інші докази мого перебування у приміщенні АП, які Ви вважаєте переконливими, щоб говорити про це (ще раз цитую Вас) "з абсолютною відповідальністю".
Вказану інформацію прошу надати у визначений Законом термін.

З повагою,

Анатолій Гриценко,

N01/08/11/37 від 25 серпня 2011 року.
http://blogs.pravda.com.ua/authors/grytsenko/4e5673287d713/

Тягнибок отрицает слова Герман о его визитах на Банковую

Тягнибок звинуватив Герман у шантажі

Лидер ВО Свобода Олег Тягнибок не бывает в Администрации президента, а с советником президента Анной Герман встречается только на ток-шоу. Об этом он сообщил корреспонденту ЛІГАБізнесІнформ, комментируя заявление Герман о том, что все лидеры нынешней украинской оппозиции ведут диалог и очень часто бывают в Администрации.

"Это какая-то фантазия от госпожи Герман. Я если несколько раз с ней пересекался, то разве что где-то на каких-то телевизионных политических шоу. Не знаю, что она имела в виду", - отметил Тягнибок.

На уточняющий вопрос, бывает ли он в Администрации, Тягнибок ответил: "Конечно, нет".

Напомним, вчера во время телемарафона "Украинская независимость" Герман заявила, что на диалог с Януковичем не ведет только Юлия Тимошенко, не признавшая его президентом, а "все остальные бывшие кандидаты в президенты, все лидеры оппозиции, которые сегодня есть, очень часто бывают в Администрации президента - я заявляю об этом абсолютно ответственно".

"Я с огромным удовольствием и сама много говорю и с Арсением Петровичем Яценюком, и с Олегом Тягнибоком - это люди, которые идут на диалог, которые хотят разговаривать", - подчеркнула при этом советник президента.

http://news.liga.net/news/N1124701.html

Український Euronews маніпулює новинами на користь Януковича

Новини телеканалу Euronews про Україну українською мовою суттєво відрізняються від англомовних. Як можна побачити з тексту про святкування Дня Незалежності України - українська служба редагує їх на користь президента України Віктора Януковича.

Так, в англійському тексті новини про День Незалежності України зазначено, що Віктор Янукович у своїй святковій промові не згадав ані словом про процес над Юлією Тимошенко, який розколов громадську думку.

В українській версії новині про це не згадуються, натомість сказано про те, що Віктор Янукович покладав квіти до пам'ятників. Також в українській версії сказано про кілька сотень протестувальників, які вийшли на мітинги опозиції 24 серпня, тимчасом як в англійській - про тисячі.

Раніше прес-служба Національної телекомпанії України, яка є акціонером Euronews повідомляла, що за правилами Euronews цілодобове мовлення каналу є однаковим в усьому світі, однак за умови ідентичного відеоряду текст кожної з мовних версій, які існують сьогодні, є оригінальним.

Утім, Україна стала першою країною світу, яка отримала право на виробництво місцевих українських новин та поширення їх на регулярній основі в рамках трансляції української версії Euronews. Для цього керівництво Euronews погодилося щоденно виділяти часові інтервали в україномовній версії для трансляції виключно українських новин.

Нагадаємо, 24 серпня президент Віктор Янукович привітав телеканал Euronews з початком мовлення українською мовою.

http://tyzhden.ua/News/29349

Адвокат Тимошенко: дело разваливается

Адвокат экс-премьер-министра Юлии ТИМОШЕНКО Николай СИРЫЙ заявляет, что уголовное дело, возбужденное против его подзащитной, разваливается.

Как передает корреспондент УНИАН, об этом он заявил в интервью журналистам во время перерыва в заседании Печерского районного суда Киева.

«Дело разваливается, просто по шагам разваливается», - сказал Н.СИРЫЙ.

По его словам, «для того, чтобы было преступление по превышению власти, нужно, чтобы были убытки, а без них нет преступления».

Как объяснил адвокат, в материалах дела фактически содержатся данные, согласно которым, расходы за использованный технический газ в 2009 году такие же, как в 2008 году.

«Мы теперь читаем седьмой том материалов дела, в которых озвучиваются акты приема-передачи технического газа в 2009 году с ценой этого газа 179 долларов, а если в гривнях, на тот момент это было 7,7 курс - 1382 грн. за тысячу кубов. И эта же цена была в 2008 году – гривня в гривню. То есть, в материалах дела сама прокуратура кладет изъятые акты приема-передачи, приобретения технического газа на технические расходы «Укртрансгаза», которые категорически, четко указывают, за какую цену покупался технический газ в 2009 году. А это цена 179 долларов за тысячу кубометров технического газа», - отметил Н.СИРЫЙ.

Он отметил, что, таким образом, никакого подорожания этого газа на 30% не было.

http://www.unian.net/rus/news/news-453087.html

Київ. День Незалежності України.

Сотрудники милиции применили к участникам оппозиционного шествия слезоточивый газ на улице Владимирской.

Пострадали несколько десятков человек, им оказывают первую помощь.

Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин

Вместе с тем, Александр Турчинов призвал митингующих рассредоточиться и самостоятельно идти на Майдан. Оцепление пропускает по одному человеку в сторону Бессарабской площади.

Напомним, ранее оппозиция приняла решение не вступать в силовое сопротивление с "Беркутом".

Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин
Фото: Макс Левин

На Тернопільщині відкрили пам'ятник Степану Бандері

У місті Кременець, що на Тернопільщині, до 20-ї річниці Незалежності України відкрили пам'ятник Бандері
У відкритті пам'ятника взяв участь голова Конгресу українських націоналістів Степан Брацюнь, повідомляє прес-лужба КУН.

Багаторічні ініціативи місцевої організації КУН щодо спорудження пам'ятника вдалось зреалізувати за допомогою мецената Володимира Чуба, який взяв на себе тягар матеріальних затрат, повідомляє прес-служба КУН.

У своєму виступі голова Конгресу привітав присутніх із 20-ю річницею незалежності України та сердечно подякував Чубу та усім учасникам оргкомітету зі спорудження пам'ятника за їхню працю в ім'я української державності

У заходах з нагоди відкриття пам'ятника Степану Бандері також взяли участь голова Тернопільської міської організації КУН Володимир Ткач, хор національно патріотичної пісні із міста Збараж та лауреат премії братів Лепких хор "Заграва".

Нагадаємо, 22 серпня у Львові почалося добудування меморіального комплексу лідерові Організації українських націоналістів Степану Бандері.

На сьогодні монументи лідерові українських націоналістів Степану Бандері встановлені у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях. Водночас їх проекти існують в Рівному, Луцьку та на Черкащині (17 монументів). Питання про встановлення пам’ятного знака чи спорудження пам’ятника піднімалося і в Києві та Чернівцях.

Звільнення

Значна частина нинішніх проблем – це не плід останніх 20 років, а прямий спадок соціалізму

Нещодавно був свідком того, як симпатична журналістка ніжного віку, заледве старша за епохальну подію, річницю якої ми відзначаємо, вчепилася в першого президента України мертвою хваткою. запитання було те саме, на яке не лише він, особисто відповідальний за інформаційний привід, а й кожен із нас мусить відповісти, якщо серйозно ставитися до своєї країни та долі, а саме: «що ми залишили в радянському минулому, про що варто шкодувати?»

Звісно, для тих, хто наклав головою за ідею незалежності, включно з поколіннями інтелектуалів, політиків, вояків, партизан, дисидентів, сама постановка питання може здатися блюзнірською. Проте фундаментальна ідея навряд чи може постраждати від випробування на міцність, це не питання якоїсь там виняткової інтелектуальної відваги, а проста розумова гігієна. Дилема стара як світ: субота для людини чи людина для суботи?

Леонід Макарович відповідав у своїй звичній розлогій манері, але від суті запитання не тікав: немає в тому минулому нічого, за чим варто ностальгувати. Потім, щоправда, обмовився: ну науково-технічний потенціал… А в мене виникла простенька аналогія: припустімо, людина виходить із в’язниці після багаторічної відсидки, чи має вона озиратися з жалем на камеру, яку залишає? Так, у тюрмі годували, по неділях крутили кіно, була робота – рукавиці шити чи що, були, напевно, якісь зв’язки, приятелі, була стабільність, відчуття спільноти… І що ми скажемо про того, хто сумує за в’язницею? Можемо лише діагностувати певну деформацію особистості.

Психоаналітики кажуть, що деформації, спричинені психотравмою, передаються спадково. Можна припустити, що підґрунтям захоплення в певних соціальних прошарках російським табірним фольклором, усіма цими «Золотимі куполами» разом із «Владімірскім централом» є не лише потреба у специфічній романтиці, а й те, що все це типологічно відповідає культурній матриці колишнього зека в широкому сенсі. В такому разі хвороба чи, радше, девіація підлягає лікуванню, хоча лікування свободою – процедура подекуди болюча.

Можна згадувати з тугою чимало речей, наприклад, високий престиж культури. Авжеж, «найбільш читаюча країна» (щоправда, дотепники додавали: «найбільш читаюча Пікуля» – був такий історичний белетрист, співець імперських цінностей). Та все ж нинішня шкільна програма з літератури (Гомер, Сервантес, Ґете… й Булгаков – який жах, у курсі зарубіжної літератури!) набагато переконливіша, ніж тортури нашого покоління над графоманською жувачкою романів «Мать» і «Как закалялась сталь».

Можна справді пишатися академічною наукою в УРСР й окремими технічними проривами. Але не забуваймо, що вся економічна система будувалася здебільшого для обслуговування військово-промислового комплексу. Найдосконаліші у світі міжконтинентальні балістичні ракети, транспортні літаки, танки… Чотири п’ятих української промисловості так чи інак працювали на «воєнку» (причому надто неефективно), на «масло» йшли ресурси, що залишалися від «гармат». Може, не по-господарськи, але я ладен відмовитися від технічного рівня, якщо він є нічим іншим, як похідним від Бомби.

Що ще? Житлове будівництво з чергами по 20 років? Лікарні з хірургами, котрі мусять підпрацьовувати на будівництві? З гастрономами, де за нещасною худою куркою (дотепники називали її «синій птах») треба було штовхатися в черзі півтори години? З дружбою народів за мінімальних коректив («усі нації рівні, крім євреїв, а ще українців, якщо вони не відмовилися від своєї мови, позаяк то підозріло: мабуть, націоналіст»)? Так, мова – фундаментальне надбання незалежності, але про це поговоримо окремо, не поспіхом, не через кому.

Значна частина нинішніх проблем – це не плід останніх 20 років, а прямий спадок соціалізму. Те, що літні люди згадують сьогодні з ніжністю, тоді вони ж лаяли, але дуууже обережно. Ось цей спогад, мабуть, мав би стати вирішальним для обивателя, що не обтяжує себе «абстрактною» гуманітарною мотивацією: обережність і страх, недовіра до кожного, хто не є найближчим приятелем, побоювання начальства, партійних комісарів, таємних інформаторів КДБ, першого-ліпшого міліціонера.

Юна колего! Повірте: там, у минулому, немає нічого, крім порожньої клітки. Ваша сміливість, Ваша розкутість, просто Ваше обличчя зайвий раз у цьому переконують. Зі святом!

24 серпня, 2011   

Юрій Макаров

Початок двохтисячних: криза режиму і проект «Кучма-3»

Побутує думка, що, мовляв, усе ж таки варіант «Кучма-3» був би ліпшим, аніж Янукович із будь-якими цифрами при ньому. Чи так це насправді?

Утвердження кланово-олігархічного ладу, чим був ознаменований перехід України у нове тисячоліття, супроводжувалося складними та неоднозначними процесами у ключових сферах життя держави.

З одного боку, загострювалося протистояння в країні між різними «політичними холдингами» і групами державної бюрократії, які боролися за розширення сфер свого впливу, з іншого, значно покращувалося матеріальне становище середніх прошарків суспільства (припинилися багатомісячні затримки із виплатою зарплат і пенсій, на хвилі пожвавлення економіки зросли доходи значної кількості кваліфікованих працівників, єдиний податок стимулював швидкий розвиток малого і середнього бізнесу, спростилася процедура отримання банківських кредитів тощо).

Різновекторність експортного потенціалу України опосередковано, але цілком очевидно впливала на зовнішньополітичні орієнтації партійних «надбудов», що з’явилися на «хребтах» тих чи інших фінансово-промислових кланів, а помітне підвищення доходів населення мало наслідком пожвавлення активності як імпортерів, так і того капіталу, котрий мав справу із внутрішнім ринком.

Саме останній об’єктивно мав непогані шанси, звісно, за сприятливих умов перетворитися на основу національного капіталу, головною умовою розвитку якого є наявність у країні масового платоспроможного покупця і стабільного та прозорого законодавства. А водночас навколо газової «труби» та потужних потоків імпорту з Європи та Далекого Сходу, який ішов до України через Росію, формувався класичний компрадорський капітал, в той чи інший спосіб орієнтований на колишню союзну метрополію.

На все це наклалися фальсифікований референдум квітня 2000 року, вбивства Георгія Гонгадзе та Ігоря Александрова, акція «Україна без Кучми», арешт Юлії Тимошенко та відставка уряду Віктора Ющенка, акція «Повстань, Україно!», відверті утиски незалежних мас-медіа та лавиноподібне зростання популярності і впливу опозиційних інтернет-проектів.

Почалася консолідація великого і середнього капіталу задля боротьби із провідними олігархічними кланами; сам же президент Кучма вкрай набрид середньостатистичному українцеві, тим більше, що Леонід Данилович мав необережність кілька разів перед великими зібраннями люду та телекамерами наочно продемонструвати свою схильність до надмірного дегустування небезалкогольних напоїв...

Запланована криза: Віктор проти Віктора

Отож, із різних причин «новий президент» (яким сам себе назвав було Леонід Данилович, удруге вступивши на посаду) так і не відбувся, зміцнити свою владу до рівня конституційно закріпленого авторитаризму він не спромігся. Водночас кланово-олігархічна верхівка конче прагнула під виглядом «великої приватизації» завершити розподіл державного майна у своєму колі, майже за безцінь (як-от сталося з першою приватизацією Криворіжсталі структурами Ріната Ахметова та Віктора Пінчука). Але для цього правила гри не мали були змінюватися, система мала перебувати у достатньо стабільному стані.

Але ким замінити Леоніда Кучму на посаді президента, щоб убезпечити себе від пертурбацій? Уже на початку 2000-х найбільш далекоглядним членам владної команди стало зрозуміло, що в тодішній Україні не вдасться так просто втілити сценарій «спадкоємець», який щойно успішно був випробуваний у Росії шляхом передачі вищої державної влади від Єльцина до Путіна.

Надто високим став градус кипіння суспільних пристрастей за останні роки правління Кучми. І хоча останній вимушено (і здебільшого вміло) маневрував, використовуючи на деяких високих посадах професіоналів-патріотів, щоб порятувати ту чи іншу сферу державного життя від остаточного занепаду, але тим самим режим лише дещо притлумлював це кипіння.

Тож верхівкою певних кланів та державної бюрократії був розроблений і став реалізовуватися сценарій «Кучма-3». Певен, що досі його деталі відомі лише кільком особам (ймовірно, що не все знає і сам Леонід Данилович). Тому доводиться реконструювати проектовані у 2003–2004 роках у таємних штабах за участю російських й українських політтехнологів сценарії розвитку подій так, як роблять це палеонтологи: одна – дві викопні кістки та знання загальних законів біології та специфіки досліджуваного періоду – і перед нами вельми вірогідна реконструкція того чи іншого динозавра.

Ясна річ, слід пам’ятати, що йдеться про гіпотетичну реконструкцію, але водночас і про те, що гіпотеза є однією з провідних форм розвитку наукового знання, зокрема, й у царині суспільно-політичних процесів.

У такому контексті одним із вагомих мотивів висунення у 2004 році Віктора Януковича кандидатом у президенти було прагнення «поставити на вуха» приблизно половину України, позаяк мав він надто специфічну біографію, щоби не те що якийсь там «український буржуазний націоналіст», а просто людина зі здоровим глуздом і без упереджень взяла й підтримала його. Водночас електорат у Януковича був, і немалий.

Основу цього електорату становили ті, хто голосував за нього не на основі ідеології (яка там ідеологія...), а із вдячності за підвищення пенсії (якого насправді не було у 2004-му, йшлося про тимчасові виплати перед виборами), з нелюбові до «западенців» (хоча Віктор Ющенко за походженням зовсім не належить до цієї категорії громадян, але сам факт його україномовності дратував і дратує певну категорію виборців) і, головне, через типові трайбалістські настанови («свій у дошку, донецький, а Донбас порожняк не жене!»).

А Віктор Ющенко будь-що мав не сподобатися так само ледь не половині України – тій, яка свідомо чи підсвідомо орієнтувалася на совєтські взірці політики, культури і повсякденного життя. При цьому «трайбалістська» складова в орієнтаціях електорату Ющенка становила зовсім не так багато, як намагаються це стверджувати деякі політики та аналітики: адже він «східняк»" – отже, тут електорат Західної України вибирав не за регіональною ознакою, а за відповідністю певному типу розуміння загальнонаціональних інтересів (не знаю, як нині, а на початку 2000-х на Донеччині можна було нерідко почути: «Ну, я поїхав на Україну»; фраза, апріорі немислима для львів’янина чи чернівчанина).

При цьому низка великих електоральних груп робила вибір не так на користь Ющенка, як на користь демократії. Позаяк сакраментальна фраза Януковича, що нас, мовляв, тепер уже не видавиш із влади, була сприйнята саме так, як і належало: хочеш, щоб наступні вибори, чи то парламентські, чи то президентські, були бодай відносно демократичними і владні персоналії залежали від тебе – не допусти до влади команду під гаслом «тому що». Голосуй за Ющенка, попри очевидні слабкі сторони як особисто кандидата, так і його оточення, бо інакше програєш своє майбутнє, – це добре розуміли як національно-демократично, так і ліберально налаштовані громадяни...

Несподівана поразка велемудрих проектантів

«Солодка парочка» двох Вікторів ідеально підходила для втілення задуму авторів проекту «Кучма-3»: спровокувати, щоб стінка пішла на стінку, щоб Україна розкололася, щоб обидва кандидати дискредитували себе якомога більше, – і тоді весь у білому з кущів (чи то пак із заміської резиденції) вийде Леонід Данилович (із заздалегідь підготовленим рішенням Конституційного суду – вважати другий президентський термін Кучми першим) і стане рятівником держави, об’єднає так-сяк країну, притлумить пристрасті, візьме до себе у команду лояльних представників обох сторін (Схід і Захід разом, аякже!), призначить прем’єром когось із наближених до нього «кризових менеджерів» – і ще п’ятирічку збережеться статус-кво, завершуватиметься приватизація у промисловості, буде переділена земля тощо. А там і справжній спадкоємець підросте, якому за умов «регульованої демократії» можна буде передати владу, отримавши натомість усі належні гарантії.

Хоча, звичайно, Леонід Кучма за такого перебігу подій став би ще більш тісно прив’язаним до кремлівсько-луб’янської колісниці – адже треба було би якось розрахуватися за ті послуги, які надавала Москва під час втілення в життя цього сценарію (згадаймо лишень шалено-брутальну й нарочито примітивну тодішню кампанію проти всього справді українського і на підтримку всього «братерського» на російському телебаченні – кампанію, яка у нормальних людей викликала виключно відразу, а у «совків» – симпатію, а отже, сприяла розколу України). Тому «регульована демократія по-українськи» неминуче мала би головні важелі свого керування зовсім не у Києві, ба навіть не в Україні.

Проте, як добре відомо, сталося не так. На київський Майдан Незалежності вийшло приблизно вдесятеро більше людей, ніж припускали і самі вожді «Нашої України», і претенденти на роль залаштункових ляльководів з команди проекту «Кучма-3». Широкомасштабний спалах громадянської активності став несподіванкою для всіх головних діючих осіб.

Як зазначив один із молодих опозиційних активістів того часу Олексій Толкачов, «подейкують, що сцену на Майдані 22 листопада навіть ставити не хотіли. І лише завдяки наполяганням Володимира Філенка та інших польових командирів керівництво штабу погодилось «про всяк випадок» її розгорнути». Так був позначений символічний центр майбутніх подій, далі із учасників попередніх масових акцій самовизначилися кілька «польових командирів», а масова агітація з боку радикальних молодіжних організацій, спрямована проти кучмізму як такого, восени 2004 року досягла свого апогею. І ситуація в країні докорінно змінилася.

Її ледь не в момент змінили не політики – її змінили вільні громадяни, що належали до різних суспільних верств і жили різним життям, але у листопаді – грудні 2004 року їхні інтереси стали спільними. І не випадково Віктор Пінчук, завітавши після першого тижня протестів до наметового містечка на Майдані, походив-походив, а потім зателефонував з мобілки тестеві: «Папа, все пропало!» Що ж, Пінчук – це не якийсь там проФФесор, а принаймні справжній кандидат технічних наук, а це вже певний ґрунт для розуміння ситуації на кілька кроків уперед. Зокрема, і щодо втілення проекту «Кучма-3».

Адже хоч би як самому Леонідові Даниловичу набридла на той час президентська булава, та він би через деякі риси характеру знову взявся за неї за певних кризових обставин, у які країну буквально заштовхували «кризові менеджери» за допомогою російських і вітчизняних політтехнологів. Але, як це нерідко трапляється із надто вже хитромудрими раціональними побудовами, творці «Кучми-3» переграли самих себе...

Ну, а далі була ейфорія перемоги, далі Майдан довірив країну новій команді політиків, – та одержав те, що ми маємо сьогодні.

Можливо, хтось ностальгійно зітхне, мовляв, усе ж таки варіант «Кучма-3» був би ліпшим, аніж Янукович із будь-якими цифрами при ньому. Чи так це насправді? Як на мене, що синій чорт, що зелений – усе одно чорти. А головний висновок з історії цього задуму певних олігархічних груп – не можна складати рук ані тоді, коли перемога української спільноти видається зовсім нереальною, ані тоді, коли ця неймовірна перемога вже здобута. Бо ж знайдеться чимало охочих її приватизувати й перетворити на щось нежиттєздатне, ба, навіть – з об’єктивного погляду – антиукраїнське...

А тимчасом іще торік міністр юстиції наголосив: Янукович після скасування політреформи має право втретє балотуватися на президентську посаду..

24 серпня, 2011    

Сергій Грабовський

Двадцять років боротьби з меншовартістю

Нам нинішнім важко оцінити, що ж справді означає 20-а річниця Незалежності. Нам бракує порівнянь. Ми не розуміємо, що сьогоднішній день є продовженням вчорашнього. Ми не хочемо бачити, що президентство одного Президента є не радикальною зміною, а продовженням чи наслідком дій попереднього. 

 Незалежна Україна, хочемо ми того чи ні, є продовженням радянської влади, режиму, який був до незалежності. Залишилися ті самі інституції, ті самі люди, по суті ті самі закони й, як наслідок, ті самі хвороби.  Однак усе це не затьмарить в історичному плані того факту, що Україна засвітилася у світі як незалежна держава. Про це попередні покоління могли лише мріяти. Тепер ми мусимо наповнити відвойований простір новим духом. Зміна фасаду без зміни суті  На час 1991 року ми мали навколо себе жалюгідну картину, але ми переживали ейфорію від падіння імперії. Тоді ми всі однозначно погоджувалися, що то була імперія зла.  Але впали радянські закони, і виявилося, що ми маємо цілком готових злодіїв найвищого рангу для того, щоб розкрадати витворену поколіннями так звану народну власність. Третій секретар «по пропаганді» став Президентом, здавши партійний квиток у музей. Усі «червоні директори» залишилися при своїх посадах. Кожен директор залишився на своєму місці, управління «червоних директорів» народило олігархів. На тлі тотального розграбування державної власності перші ролі завоювали собі власники залізного «хапального» рефлексу. Діти й далі виховувалися у безбожних сім’ях, які до того ж поглинула жадібність до матеріальних здобутків. І це головне успадковане нами зло лише посилило закладені старою системою процеси деградації. Деякі хвороби нам підкинули ще й вітри глобалізації разом зі сміттям Заходу. Ми ж раніше не мали такого безсоромного телебачення! Такої реклами і такої брутальної оголеності! Великі міста змінили свою зовнішність. Вони сховали свої проблеми за каркасами новобудов та білбордами. Змінився зовнішній фасад нашого життя, але на жаль, не змінився на краще стан людської душі. Українців досі цькують за їхню «українськість». Агресивні носії імперської ідеології, часто за гроші, з усіх сил намагаються принизити саму ідею «незалежності». Люди у владі досі не зрозуміли, в якій країні вони живуть, якою країною керують. Вони не зрозуміли, що народ їх призначає на роботу, що вони є просто сезонними людьми, чиї обличчя світяться і гаснуть на телеекранах. Чи маємо чим похвалитися? Безперечно, прогрес є, але він проглядає через боротьбу різних тенденцій.  З одного боку, українцям дозволено бути собою в розумінні віри. Ті, кого виганяли на суботники у перший день Великодня, нарешті дістали можливість чинити за вірою чи традиціями свого роду. У цьому плані справді відбулася реставрація здеформованої національної істоти.   З іншого боку, церкву і віру знову використовують. Цього разу, щоб пропагувати ідею «русского мира». Ідеологічні функціонери в рясах витворюють ідеологічну інституцію, прикриваючись Христом.   Звісно, там є безліч справжніх священиків. Біда, що за спинами порядних людей ховаються пройдисвіти. Вони спеціально «виготовляють отруту» й розливають її у міжконфесійній царині. Вони розхитують нашу природну толерантність.   При заклику єднатися з іншими вірами у нас є мур між Володимирським собором і Лаврою. Цей мур штучний, і його зміцнюють.   За 20 років ми, видається, проторували шлях від виплеканої радянщиною меншовартості до відчуття особистої свободи.  За роки Незалежності ми підійшли до усвідомлення, що нам бракує непересічних людей – не «людей системи», а людей країни. Нам бракує авторитетів – людей, які в своєму середовищі вже здобули повагу, але які готові йти далі, бо далеко бачать. Нам бракує людей із незалежним обличчям і з нерабською психологією. Вже саме усвідомлення такої потреби є великим набутком Незалежності.

Євген Сверстюк – філософ, головний редактор газети «Наша віра»,

публіцист, колишній дисидент і політв’язень.