Национальный флаг над Межигорьем

Национальный флаг над Межигорьем

Знаете, каков один из принципов ВДВ? Атаковать там, где не ждут. Застигнутый врасплох, противник растерян, дезориентирован, не способен к сопротивлению. Виктор Федорович в ВДВ не служил. Соответственно, принципы «голубых беретов» ему неведомы. А зря. Подними он, 23-го августа, в день желто-голубого стяга, национальный флаг над Межигорьем - надолго б обезвредил всех своих оппонентов. Они б просто не знали, как реагировать. И как теперь критиковать столь примерного главу государства – образчик открытости, патриотизма, национальной гордости. Поступок-то действительно достойный.

Но Виктор Федорович его не совершил. Ни Левочкин, ни Азаров, ни Клюев в ВДВ тоже не служили – надоумить было некому. И Виктор Федорович пошел проторенным путем. В 10 утра атласное знамя взвилось над Банковой. Гарант недвижно стоял посреди нарядно убранного плаца, равнодушно наблюдая за тем, как молоденькие солдатики управляются у флагштока. При этом выражение лица у главы государства было такое, будто десятью минутами ранее, он скушал кило прокисших лимонов, да не успел запить. «Ах, право, оставьте. Я-то тут причем?!» - читалось на загорелом лице Лидера. Отгремели церемониальные приветствия, отзвучал бравурный марш; достигнув вершины металлического стержня, прапор сник – обиженный человеческим равнодушием, он досадливо помахивал отстроченными уголками. Президенту это не понравилось. Развернувшись на сто восемьдесят градусов к стойке микрофона, воспользоваться которым он так и не решился, Виктор Федорович потопал прочь. Под своды АП. Молча. Так ни слова и не обронив.

Фото: Макс Левин

Тем не менее, праздник начался. Начался нелепо. Закончился – помпезно и смешно.

***

К трем часам пополудни к ДК «Украина» стянули передовые отряды депутатов, губернаторов, министров, важных чинов. Всех, да не всех. Бросался в глаза дефицит коммунистов, литвиновцев, с ними – разнообразных «тушек»-коллаборационистов вроде Жвании, Балоги, иже с ними. Выяснилось: приглашения – вопреки многолетней практике - удостоились не все «большевики». Чем им красноречиво указали «их место». Ну, вы понимаете, место около чего… Литвин с Мартынюком понимали. Но спикерская и вице-спикерская должности вынуждали терпеть. Ни Симоненко, ни Шарова, ни даже Голуба с Гриневецким возле них не наблюдалось.

Фото: Макс Левин

Новообращенного члена бело-голубого семейства Сергея Тигипко - тоже.

Присоединившись к стану Януковича-Азарова, Сергей Леонидович утратил замечательную возможность обогащения (не материального, разумеется, не подумайте лихого!) путем составления «правильных» избирательных списков. Взамен – приобрел, как усердно намекает его ближайшее окружение, гарантии попадания в первую пятерку-десятку ПР. Заветные чаяния окружения понять несложно, но ведь и ПР – в самом деле! – надо кого-то фотогеничного в «передовой отряд» делегировать. Не Чечетова ж с Олейником, прости Господи, для биг-бордов фотографировать! Правда, упомянутое окружение предпочитает замалчивать пикантную подробность. Теперь, после поглощения «Сильной Украины» Партией регионов, шансы Тигипко вылететь из Кабмина, заодно – из политики, значительно возросли.

Одно дело – уволить условно самостоятельного лидера условно самостоятельной политсилы. Не ровен час – подастся в оппозицию. Что из этого выйдет, точнее – могло б выйти – вопрос, конечно, философский, но подобие угрозы очевидно.

Совсем другое – списать «со счетов» «проштрафившегося» (за провал какой-нибудь очередной реформы) члена собственной команды. Списать окончательно и бесповоротно. Как списали, в свое время, скажем, Шуфрича. Где сейчас бравый Нестор Иванович, не побоявшийся залепить оплеуху целому Левочкину? Давно вы его в эфирах видели? То-то! Грустная его участь – Сергею Леонидовичу наука. Правда, с Левочкиным у него отношения прекрасные, но… Слишком много этих «но».

Свои «но» копятся – подобно снежному кому – и у самого богатого человека страны, Рината Ахметова. Правда, последние месяцы были для него поприятнее, чем первые сто дней Виктора Федоровича. Сто дней, по результатам которых он, помнится, горестно – не в силах сдержать эмоции – восклицал: «Еще пять лет!?!».

Поприятнее, ввиду того, в бизнесовой дуэли Ахметов-Иванющенко, Ринат Леонидович получил подряд несколько серьезных перевесов. В чем это выражается? Помните замечательную строчку Юлии Мостовой: «обездоленным» в нашей стране называется бизнес, в котором представители власти до сих пор не имеют доли?

Фото: Макс Левин

Действительно, некоторые не в меру зарвавшиеся граждане (особенно – один, занимающий довольно высокий пост в КМУ) фразочку сию регулярно употребляют. Теперь – несложная загадка: а кто, собственно, решает – представителям какого из трех «потоков» - отдать в управление «долю» того или иного бизнеса? Ответ очевиден. Как и то, что четвертого Президента Украины зовут Виктором Федоровичем. Как то, что Ринат Леонидович – системный бизнесмен, с уже прозрачной и понятной структурой собственности. Следовательно – партнер более выгодный, надежный и приятный, чем тот, чей бизнес менее системен, прозрачен и понятен. Логично? Вполне!

Доказательства? Проследите последние рокировки в ключевых портах; поинтересуйтесь изменениями в структуре собственности некоторых крупных предприятий Харьковской, Запорожской, областей – необходимость в дополнительных подсказках отпадет.

Жаль, обсудить сию занятную тему ни с Ринатом Леонидовичем, ни с Юрием Владимировичем во вторник не получилось – ДК «Украина» своим присутствием они не почтили. Сыновья гаранта, кстати, тоже.

Вместо них центральные ряды заполнили: похудевший Азаров, неизменно бодрый Арбузов,новоиспеченный генерал-полковник Могилев, придавленный тяжестью парадного мундира (это вам не парадно-выходной спортивный костюм!), вечно молодая Богатырева, темнокожие до неприличия Онопенко с Хорошковским (заслуженно конкурировавшие за звание «жертвы солярия»), вальяжный Клюев, степенно-солидный Кучма.

Фото: Макс Левин

Леонида Даниловича, кстати сказать, ожидал иезуитский сюрприз. Еще в самом начале длинной, громоздкой речи, написанной – судя по ее путанности – не пятью райтерами, а пятьюдесятью, Виктор Федорович огорошил признанием: беды-горести и кризисы, которые ему сейчас доводится расхлебывать, подлые оппоненты затеяли не в 2004-м. Нет, раньше – в 2000.

- Мы имели шанс на успех, если бы не исчезновение журналиста Гонгадзе и не так называемый кассетный скандал. Все это стало тормозом нашего развития, - сладкоголосо пропел гарант.

Пропел, будто вовсе не он до сих пор считает третьего Президента едва ль не главным виновником своего позора в 2004-м; не он – злясь и некрасиво ругаясь - открещивался от титула «преемника» Кучмы; будто не без его молчаливого согласия Леонидом Даниловичем резко заинтересовалась прокуратура.

Словом, то еще подлое лизоблюдство. Даже Чечетов так не умеет.

У Леонида Даниловича – надо отдать ему должное – мускул на лице не дрогнул.

Со сцены Виктор Федорович этого, конечно, не рассмотрел. Иначе б расстроился.

Но загодя заготовленная речь подобных эмоции не предусматривала и Виктор Федорович тарахтел дальше: про экономический рост 2003-2004-го (который он, разумеется, записал на собственный счет), про дестабилизацию 2004-го и вырванные годы «оранжевого популизма».

Фото: Макс Левин

Публика заскучала. Владельцы айпадов – уткнулись в них, большинство – просто клевало носами. Диковатой наружности личности – в джинсовых рубашках навыпуск, в мокасинах на босу ногу, с барсетками «Луи Виттон» (а Юлия Владимировна таки законодатель мод!) и желто-голубыми ленточками кое-как прилепленными к накачанной груди, нахально потянулись в буфет.

Виктор Федорович, тем временем, перешел к любимой теме – коррупция и все, что с ней связано.

- Признаю: в нынешней власти уровень коррупции также чрезвычайно велик. Мы объявляем ей войну! В этой войне не будет своих и чужих. Кто это еще не понял, почувствует на собственной шкуре, как говорят.

Последнюю фразу-паразит вставил явно от себя. Ни капли не задумываясь о том, что руководитель, публично расписывающийся в злостных нарушениях своих подчиненных, констатирующий их распущенность и необузданную алчность, сам не слишком-то заслуживает доверия. Это, по большему счету, то же самое, что жаловаться на чиновников, саботирующих реформы. Ежели с чинушами невмоготу справиться, о каких реформах речь?

Тут Lb.ua невольно вспомнился афоризм от знакомого бизнесмена: «когда посадят Калетника, я поверю в Януковича и бегом побегу вступать в Партию регионов».

В эту самую минуту господин Калетник меланхолично рассматривал ручки собственного кресла. Слово «коррупция» Янукович повторил раз шесть, но главный таможенник даже головы не повернул.

Видимо, фамилия автора афоризма в списках членов ПР нескоро появится.

Погрозив коррупционерам, Лидер пожурил еще министров - за недостаточно эффективное информирование недалекого населения о том, какие потенциальные блага несут суровые реформы.

- Люди растеряны и не всегда согласны с изменениями!

Куда, мол, вы, олухи смотрите. Жизнь улучшилась еще вчера, осталось убедить в этом всех и каждого!

Отработав на том «обязательную программу», гарант приправил спич пространными комплиментами республиканской идее (привет Юрию Бойко!) и приступил к раздаче слонов.

Фото: Макс Левин

Медалей, то есть, орденов и прочих почетных грамот для тех, кто не успел их почему-то получить к юбилею, годовщине свадьбы или похорон тещи.

Воспользовавшись суматохой, из зала благополучно ретировались несколько послов европейских держав. Оставшиеся – обрекли себя на прослушивание шестидесятиминутной концертной программы. Стандартный – для подобных случаев – гоп-ца-ца репертуар."Гвоздь" – Йосиф Кобзон.

Любимый певец, близкий друг и соратник большинства верховных «донов». Он же – условный лидер немногочисленной, но весьма влиятельной условной группы «московских донецких» (любопытные подробности – как-нибудь позже, - С.К.). Он же – исполнитель псевдошлягера из 2004-го: «лишь бы не было гражданской войны».  http://video.yandex.ua/users/rasar666/view/125?ncrnd=6598

Да, так вот, чествуя двадцатилетие независимости Украины, Йосиф Давидович выдал буквально следующее:

- Позвольте, дорогой Виктор Федорович, поздравить - в вашем лице - весь украинский народ. Пусть вас, Виктор Федорович, хранит наша любовь!

Виктор Федорович засиял, как новая монета из депозитария НБУ. Анна Николаевна трогательно сложила на груди руки – так обычно выражают восторг. Эстет Клюев нервно заерзал в кресле.

Фото: Макс Левин

- Новая песня на стихи замечательного Юрия Рыбчинского, «Мама моя – Украина, а отец – Донбасс»! – провозгласил торжественно.

Номинальный руководитель ПР Азаров инстинктивно подался вперед. Презент от Кобзона вполне годился на новый вариант гимна Партии регионов. Старый-то на украинском - Николай Янович уж сколько лет осилить не может.

Йосиф Давидович пел, а за его широкою спиною плясала картинка индустриального пейзажа. В центре композиции – террикон. Стоит ли уточнять: верхняя часть картинки – голубенькая, нижняя – желтенькая. И патриотично, и политкорректно. Заодно с гимном, можно обновить и флаг. И ПР, и Украины. Пожалуй, такой стяг Виктор Федорович уж точно поднял бы над Межигорьем. Не исключено, еще поднимет.

Соня КошкинаСоня Кошкина

Шеф-редактор Lb.ua

Мечта о шансе

Мечта о шансе
Когда я пытаюсь объяснить людям, сформировавшимся уже в независимой Украине, что провозглашение ее независимости было одним из самых больших событий в моей жизни – и самых больших моих желаний – они нередко относятся к моим словам недоверчиво.

Для них Украина была всегда – или почти всегда. И самое главное – большая часть этих людей вырастала в семьях, для которых украинская государственность никогда не была особой ценностью.

Их родители могли считать своей родиной Советский Союз, а к появлению независимой Украины отнеслись скорее как к неизбежному следствию развала империи. И они стали патриотами этой страны скорее поневоле – просто потому, что патриотизм внезапно ограничился Хутором Михайловским. Возможность карьеры в России – и советского патриотизма – еще долго мучила нашу политическую и творческую элиту, как отрезанная рука, которая может напомнить о себе в дождливую ночь. Помню, как друзья и коллеги пытались понять, почему это, живя в Москве, я все никак не могу поставить точку на своих провинциальных привязанностях, продолжаю писать по-украински и сотрудничать с киевскими или львовскими газетами. Удивлялись в самой Москве – но удивлялись и в Киеве.

Еще больше удивлялись, когда понимали, что я не этнический украинец – уж тут-то уж точно можно было бы отряхнуть чернозем с ног и жить так, как мечтал жить каждый малороссийский переселенец. Когда я рассказывал, что после августа 1991 года мне, тогда постоянно прописанному в Москве, пришлось посетить посольство Российской Федерации в Украине и подтвердить свое нежелание входить в российское гражданство – чтобы войти в украинское и получить паспорт страны, в которой я тогда не жил и не собирался жить еще почти два десятилетия – на меня просто начинали смотреть как на идиота.

Фото: Макс Левин

А я – впрочем, это только мое личное мнение – никогда не был идиотом. Я был самым обыкновенным человеком, руководствовавшимся самым элементарным чувством исторической справедливости. Именно то, что я – не этнический украинец, помогало объективности этого чувства. Тарас Шевченко для меня – большой поэт, стихи которого я имею счастье читать в подлиннике, но вовсе не создатель моего собственного национального самосознания. Богдан Хмельницкий, Иван Мазепа, Владимир Винниченко, Михаил Грушевский, Симон Петлюра, Евгений Коновалец, Степан Бандера и многие другие – просто политические деятели, исторические ошибки которых для меня очевидны, но поступки которых увлекательны. Когда не так давно я рассказывал одному из коллег о корсиканской истории, он никак не мог понять, что же я нашел особенного в маленьком острове – а я никак не мог объяснить, что поступки деятелей корсиканского национального движения, когда-то изгнавших из армии своей независимой республики Наполеона Бонапарта, не менее удивительны, чем деяния Мазепы или Хмельницкого.

Но я родился не на Корсике. Я родился здесь. С первого дня, когда я вообще научился мыслить на политические темы, я гордился тем, что евреям удалось создать свое государство. И я никогда не мог понять – и принять – того факта, что украинцам, которым для создания государства не нужно переплывать моря, конфликтовать с недружелюбными соседями, орошать пустыни и гибнуть от малярии – в этом историческом праве отказано. Я прекрасно понимал, что моя собственная жизнь может состояться и без этого шанса, и вне этого государства.

И вместе с тем я не хотел без него жить, потому что понимал, что это будет совсем другая жизнь. Если бы я был этническим украинцем, я бы воспользовался привычным для наших интеллектуалов пафосом и написал бы, что это была бы жизнь без сердца. Но я буду прагматичнее: это была бы жизнь без руки, которая всегда в дождливую полночь напоминала бы о себе несбывшейся мечтой и заставляла бы переводить глаз на уродливый протез. С Украиной – какой бы она ни была – я чувствую себя полноценным человеком. Я знаю, что очень мало сделал для ее возникновения и понимаю, что меня не извиняет тот факт, что я был еще очень молод. Но, право же, я сделал все, что мог – в рамках своих человеческих возможностей и своей профессии. Я пытался бороться за души людей – как умел, я пытался объяснить им, что у них есть родина и эта родина – не то безумное чудовище, которое они принимали за свою страну, а их настоящая страна, их забытая мать, которой разрешали быть разве что союзной республикой. Я не утверждаю даже, что люди поверили мне – или несоизмеримо более талантливым и активным чем я. Просто нам повезло. Сама история помогла нам.

Фото: odessa-life.od.ua

И вот это государство появилось – и опять болит, как отнятая рука, и опять кажется: это протез вместо страны. Опять нет Украины – ни для кого. Ни для тех, кто видел ее государством из Львова, ни для тех, кто видел ее государством из Киева, ни для тех, кто видел ее государством из Днепропетровска... Какая концепция победила? Никакая! Есть территория, которую разворовывают равнодушные никчемные люди. И это была моя осуществленная мечта?

Я мечтал не о стране. Я мечтал о шансе. Я хотел, чтобы украинцы получили шанс построить свое государство. И он у них есть, этот шанс. И будет. Можно с болью в сердце говорить о том, чего мы не добились, можно ужасаться тому, что нами упущено, можно сожалеть о бездарности властей, апатии общества, преданных ценностях и забытых героях. Но шанс остается шансом – с каждым годом на нашей земле все больше тех, кто ничего другого, кроме Украины не знал. Родители этих людей – патриоты поневоле. Сами дети – патриоты по рождению. Их дети вырастут в мире, в котором никогда не было никакого Советского Союза. Они будут даже не патриотами. Они будут просто украинцами.

Это самое главное. Это трудное, больное, мучающееся и мучающее государство – но это прекрасная, светлая и добрая страна. В конце концов, самое главное – это страна. Государство мы сможем еще построить, перестроить, выкорчевать с корнем всю ту мерзость, которая в нем проросла. А страна у нас есть и ее уже никто не отнимает.

Виталий ПортниковВиталий Портников

главный редактор и телеведущий канала TBi

Ю.Тимошенко привітала українців з 20-ю річницею Дня Незалежності





Юлія Тимошенко привітала українців з 20-тою річницею Дня Незалежності. Наводимо повний текст привітання, розміщеного на її сайті.
1. Так склалося, що на державні ювілеї влада мене закриває. То Кучма, то Янукович. У рік десятилітнього ювілею Незалежності – в Лук’янівку, на 20-ть – в Лук’янівку... На 25-річний ювілей цю тенденцію буде змінено! У в’язниці сидітимуть не політичні, а справжні злочинці. Сьогодні ми їх знаємо поіменно.

2. Приїхали іноземні журналісти, хочуть книгу написати. Питають: "Чи можна, щоб мене відпустили бодай на декілька днів додому?". Мабуть, можна. Я запитаю :)

3. З машини (автозаку) чути людей, чути вулицю. Це початок нового старту боротьби за справжню свободу країни. Переконана, що цього разу – успішного!

4. На 10 років незалежності я думала, що на 20-ть все буде добре. Україна утвердиться як незалежна держава, буде в європейській родині. Але сьогодні Україна в ще більшій небезпеці... Вона вже доросла... Але зараз, як ніколи, потребує нашого захисту.

5. Скучаю за Твіттером. Ніколи б не подумала, що найбільше мені буде не вистачати 140 символів свободи...

6. У всьому є свої плюси. На свободі, припустимо, треба було б йти слухати Ніну Матвієнко. А тут сама Ніна Матвієнко приходить до тебе :)

7. Демократичні опозиційні сили України об’єдналися. І я рада цьому. На жаль, демократи в Україні об’єднуються лише тоді, коли погано. Але нічого, я впевнена, що ми навчимося об’єднуватися і навколо успіхів, навколо перемог.

8. Якось вдома сиділи за вечерею і в мене запитали: "Чи не хочеться відпочити від політики і просто пройтися, прогулятися, наприклад, вечірнім Хрещатиком?". Тепер я цим Хрещатиком уже так нагулялася... І вечірнім, і ранковим... Правда, без політики не обійшлося.

9. У дворі Печерського суду невідомо навіщо розкидають фальшиві купюри по 200 гривень з моїм зображенням. Кажуть, що можна поміняти в "обміннику", дадуть дві по "сто" – з Януковичем і Азаровим.

10. Учасник французького Руху Опору Жан-Поль Сартр уже після війни сказав: "Ніколи ми не були настільки вільними, як під час окупації", – це правильні слова. У нас теж окупація – окупація країни можновладною ордою, яка не любить цю країну, не розуміє і не поважає її. І ми також вільні сьогодні. Вільні в тюрмах, у камерах і в палатках... Справжню волю і свободу неможливо заарештувати.
 
11. Ліна Костенко і Оксана Пахльовська побажали мені мати в якості сувеніру уламок Лук’янівської в’язниці... Це хороша ідея. Буду збирати. Уламок Лук’янівки, уламок Міжгір’я...

12. Ніякою щурячою отрутою мене не труять, то якісь легенди... Криси (щури) тут ходять доволі вільно. Знаючи українську політику, можу сказати: далеко не найгірші тварини!

13. Ольга Федорівна, моя помічниця, докоряє мені за те, що я нічого не взяла із собою 5 серпня для СІЗО, каже: "А то Ви не знали, що Вас арештують, можна подумати?" :)

14. Депутати наші заходять до зали суду із сумними драматичними обличчями? Чому такі настрої? Все буде добре!!! Це не порада, це – наказ!

15. На Лук’янівці також є птахи, вони співають вранці... Не знаю, якого виду... Вони не в клітках. Арешт не позбавляє і мене свободи, як це не дивно.

16. У 2002 році російське телебачення знімало фільм про мене. Ми поїхали до СІЗО, питають: "Ви не боїтеся знову тут колись опинитися?". Я тоді відповіла: "Ну, хіба ще один раз…". Невдалий був жарт.

17. Влада скасувала парад до 20-річчя Незалежності. Звичайно ж не через економію коштів... Вони просто підсвідомо бояться цієї країни, бояться реальної незалежності. Для них парад Незалежної 20-річної держави – це парад їхніх особистих страхів і комплексів. Вони відчувають, що ця країна з її великою історією і справжнім духом свободи колись викине їх на смітник.

18. В мене також є святкова жовто-блакитна стрічка на сьогодні. Мені передали потай. Я з Вами сьогодні... Хоча й тут...

19. Дякую 5 телеканалу за телемарафон до Дня Незалежності. В критичні моменти нової історії України П‘ятий стає Першим!

20. Зі святом, Дорогі мої!!! Це – наше СВЯТО!!! Ми витримаємо, ми переможемо!!! Я обіцяю!!! Я знаю...

Украинцы гордятся своим гражданством – опрос

Три четверти респондентов (76,8%) гордятся тем, что являются гражданами Украины.

Об этом свидетельствуют результаты телефонного опроса, проведенного Институтом Горшенина.

Отметим, что в 2007 году таких граждан было 52,2%, в 2008 – 65,8%, в 2009 – 77,1%, в 2010 – 75,3%. При этом каждый пятый опрошенный (20,1%) не испытывает гордости из-за наличия у себя украинского гражданства. Причем за последние 5 лет этот показатель существенно не менялся: 2007 – 21,7%, 2008 – 23,6%, 2009 – 17,9%, 2010 – 19,2%. Затруднились ответить на данный вопрос – 3,1% респондентов. Примечательно, что в 2007 году таких граждан было более четверти (26,1%), а с 2008 года этот показатель начал снижаться (2008 – 7,9%, 2009 – 5,0%, 2010 – 5,5%).

Количество украинцев, которые гордятся своим гражданством, растет – опрос
Более половины украинцев (59,3%) положительно относятся к получению Украиной независимости в 1991 году. В 2010 году такое отношение высказывали 58,4%, в 2009 – 56,7%. Нейтрально относится к получению независимости страной каждый пятый респондент – 19,3% (2009 – 19,8%, 2010 – 20,6%). При этом 17,3% опрошенных относится к данному факту отрицательно (2009 – 19,5%, 2010 – 16,4%). Затруднились ответить на данный вопрос – 4,1% украинцев (2009 – 4,0%, 2010 – 4,6%).

Более половины граждан Украины (60,7%) понимают термин «независимость страны» как экономическую независимость нашей страны от соседних государств. Каждый второй опрошенный (50,3%) понимает этот термин как политическую независимость от других стран, менее половины (45,4%) – как территориальный суверенитет. Более трети опрошенных считают, что «независимость страны» - это авторитетность страны на международной арене (38,2%) и собственная национальная культура (35,7%), более четверти (26,4%) – собственныйгосударственный язык – украинский. При этом, каждый пятый респондент (20,5%) ассоциирует «независимость страны» с независимой церковью. Ответ «другое» дали 2,3% граждан Украины, а 4,2% - затруднились с ответом на данный вопрос.

С 20 по 22 августа 2011 г. Институт Горшенина провел телефонный опрос на тему: «День независимости Украины». Всего согласно случайной выборке было опрошено 1000 респондентов в возрасте от 18 лет, во всех областных центрах Украины, городах Киеве и Севастополе. Квотами были регион проживания, пол и возраст респондентов. Погрешность репрезентативности исследования не превышает +/-3,2%.

http://lb.ua/news/2011/08/23/107425_Kolichestvo_ukraintsev_kotorie_go.html

Як небезпечно бути надто принциповим

Принципові «противсіхи» гідно продовжують традиції Винниченків

В Україні не перевелися принципові люди. І які ж то люди! Хай там що діятиметься, хай там які жахіття буятимуть у політичному житті, для них головне – принципи. За будь-яких обставин. За будь-яку ціну. Небагато народів може похвалитися такою принциповою публікою: хай усе пощезне геть і навіки включно з рідною країною, але принципи мають восторжествувати.

Ось знана письменниця, а водночас іще й науковець-гуманітарій гордо заявляє в інтерв’ю російському «жовтому» журналу: я, мовляв, виступила речницею і натхненницею найпотужнішої на сьогодні в Україні партії – тієї, що проти всіх! На президентських виборах нас було тільки 4%, а зараз уже 25%! У нас є принципи – нам не підходить ніхто з чинних українських політиків, ми відкидаємо цю кланову колотнечу, хочемо зовсім іншого!

І при цьому, наголошує письменниця, режим Януковича не страшний, він смішний, він провінційний, ось Тимошенко – то справжнє лихо, то агентура Кремля, то «гламурний фашизм», Україна від нього, на щастя, порятована (у цей момент, вочевидь, слід співати осанну Вікторові Федоровичу). Ба більше, у діях нинішнього президента ця знана в Європах та Америках пані навіть вбачала ознаки демократії, про що й інформувала світ. Але головне для неї – це все ж таки «партія противсіхів», у якій на сьогодні вже чверть українського суспільства, бо саме ці люди, мовляв, є запорукою майбутньої демократії.

Що ж, кількість тих, кому «по барабану» українська політика, а разом із нею нерідко й Україна як така, справді чималенька. І вона зростає. Ось тільки чи є таке зростання симптомом ствердження демократичної перспективи країни? У 1918–1921 роках «противсіхів» було куди більше. І під час штурму військами Муравйова Києва, і під час «розбірок» між Скоропадським та Директорією, і під час спроб Петлюри за польською допомогою вибити червоних із Центральної та Східної України. Скажімо, якби у Києві в січні 1918-го всі офіцери-фронтовики взялися за зброю (по неї далеко не треба було йти – вдома в кожного щось було, а до того ж у місті розташовувалися величезні склади спорядження колишнього Південно-Західного фронту російської армії), то легко розгромили б недисципліновані більшовицькі загони, а про особливості державного устрою України можна було би подискутувати потім, за сприятливіших умов. Але ні! У всіх були незламні принципи. Як наслідок – значну частину цих дуже принципових осіб (бойових офіцерів з орденами за хоробрість!) розстріляли більшовики. Разом із їхніми принципами та перспективами української демократії. Варто згадати й не менш незламний принцип голови Директорії Володимира Винниченка та його однодумців: «Україна робітничо-селянська або ніякої!» – та прямі наслідки його реалізації, серед яких і капітулянтська політика щодо дій Москви, і загравання з плебейством водночас із нехтуванням «попутниками», себто вітчизняною інтелігенцією, і вилучення з українського війська тих командирів, які намагалися його дисциплінувати... Та що вже казати, навіть отамани Холодного Яру, незламні борці за свободу нашої держави, влітку 1920 року стали жертвами своїх принципів (разом із самою Україною): їм не дуже подобався вимушений союз Петлюри з Пілсудським, тому вони не вели активних дій і не скористалися унікальним моментом: коли Червона армія пішла на Захід, не вдарили по фактично порожньому Києву, в якому були тільки тилові служби та чекісти. А це могло би докорінно змінити перебіг війни, але на заваді стали принципи. І коли отамани очуняли, було вже пізно...

Сьогодні ж, коли йдеться про ту частину громадян України, яка налаштована проти всіх вітчизняних політиків та партій, варто поставити елементарне запитання: а за кого і за що виступають ці громадяни? Невже ж усі вони сплять і бачать розквіт майбутньої щиро української демократії? Якби ж то... Боюся, що половина, а то й більше «противсіхів» налаштована не лише проти Януковича, Тимошенко, Яценюка, Ющенка чи Тигіпка, а й проти держави Україна як такої. І якщо їх спитають – а за кого ж ви? – то відповідь буде дуже простою: за Путіна, за Жириновського, за Лукашенка, за Зюганова. На користь цього припущення говорить значний – приблизно такий самий, як і у випадку «противсіхів» – відсоток громадян України, котрі досі вважають своєю батьківщиною СССР і марять державною єдністю з Росією.

Що ж, наша письменниця – гідна наступниця принципового Винниченка...

Не менш принциповими є й деякі громадські організації. Приміром, одна з них – реальна, дієва, з хорошою репутацією (принаймні до цього моменту) – вкрай негативно відреагувала на інформацію про створення в Україні комітетів опору диктатурі. Мовляв, повідомлення про нашу участь у таких комітетах брехливі, нас там немає і не буде, оскільки вони, по-перше, захищають Юлію Тимошенко, по-друге, у нас зовсім інші принципи, ніж у тих осоружних політиків, які їх створюють. А далі ціла теоретична цидула. Зокрема, попри численні порушення владою громадянських прав і свобод, диктатури все ж таки, на щастя, поки що немає. Якщо ж ідеться про дії на випередження, мета яких – унеможливити загрозу запровадження диктатури, заявляють автори цидули, то в нас виникають сумніви щодо щирості намірів засновників комітетів діяти в цьому напрямі. Бо вони зосереджені лише на затриманні Тимошенко і не помічають інших загроз, як-от численні заборони мирних зібрань, спроби запровадження цензури у ЗМІ, здача національних інтересів України у вигляді угоди про продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України – і так далі, і таке інше тощо (список чи не на цілу сторінку).

А потім – гнівні інвективи на адресу екс-прем’єрки та її однопартійців: виявляється, саме їхня хамська і провокативна поведінка у суді є руйнацією поваги до Закону (саме так, з великої літери!) і процедур (а демократія – це, насамперед, чітке дотримання процедурних моментів, зазначають автори цидули). І взагалі: ми, мовляв, визнаємо усіх людей рівними, і для нас не має значення посада чи суспільний статус особи, права якої порушуються, тому політики в наших пріоритетах стоять не на першому місці...

Ось такі незламні принципи в цієї організації. . Витираєш піт із чола і думаєш: хлопці й дівчата, а ви колись логіку вчили? Якщо для вас усі люди рівні, то чого політики у вас не стоять на першому місці? На цьому місці мають стояти всі без винятку, скривджені владою. А щодо процедури... Тут уже кричуще незнання історії: якщо демократія – це насамперед дотримання процедури, то за які такі гріхи наприкінці 1940-х у місті Нюрнбергу судили німецьких суддів, які суворо дотримувалися всіх формальних норм, виносячи вироки ворогам гітлерівського режиму? І чому ніхто, крім нацистів, ніякі британські ліберали та французькі соціалісти, не звинувачував Георгія Димитрова у неповазі до закону і суду та у відверто провокативній поведінці під час Лейпцігського процесу?

Але, як бачимо, принципи – понад усе. Навіть понад істину – бо ж хіба це не фракція БЮТ-«Батьківщини» боролася у Верховній Раді проти ратифікації угод про пролонгацію перебування Чорноморського флоту РФ у Криму? І хіба проти цензури та на підтримку «податкового Майдану» не виступали ті, хто створює зазначені комітети?

Особливо тішить теза про відсутність диктатури! Вочевидь, громадські активісти з цієї організації мають спеціальний вимірювальний прилад, за допомогою якого можуть визначити, коли ж саме зникає демократія і настає диктатура. Тільки чому ж вони не дадуть покористуватися ним історикам? Бо ті ніяк не можуть визначити, скажімо, коли точно в Італії 1920-х запанувала фашистська диктатура, адже перехід від багатопартійності до монопартійності тривав там аж п’ять років, і весь цей час Муссоліні був прем’єром – цікаво, якого числа він перетворився на диктатора? А коли в Росії встановилася більшовицька диктатура? Ясна річ, що не 7 листопада 1917-го – потім були Установчі збори, був соціалістичний багатопартійний уряд, було повстання лівих есерів, була «чистка» совєтів від «неправильних» соціалістів, яких туди понаобирали робітники та селяни, то коли точно Лєнін став диктатором? А Гітлер? А Чаушеску? А Лукашенка?

...Польський філософ-дисидент Лешек Колаковський свого часу опублікував есе «Похвала людській непослідовності», у якому спрямував інтелектуальну іронію проти вузьколобої принциповості, що на практиці стає небезпечним і тупим догматизмом. Гадаю, і знана письменниця, і громадські активісти читали це есе. Але вирішили, що то про когось іншого, а не про них, непогрішимих...

Сергій Грабовський

Формальна демократія

Дії голови ПАРЄ Мевлюта Чавушоглу свідчать про те, що наївно сподіватися на беззастережну боротьбу за права людини від політиків, які легко знаходять спільну мову з авторитарними режимами.

Чи завжди очільники міжнародних організацій справді втілюють засадничі стандарти цих ін ституцій? З одного боку, принцип плюралізму, за яким побудовано роботу більшості міждержавних структур, по черзі приводить до керівництва лідерів усіх наявних політичних сил. Зокрема, і тих, які за суттю своїх реальних справ не в усьому відповідають заявленим стандартам. У цьому є своя логіка і своя формальна демократія.

Але, з іншого боку, чи можна сподіватися на те, щоб політик, зорієнтований передовсім на інтереси власної політичної сили, раптом заповзявся з ними боротися? Щоб робив заяви та ухвалював рішення, які суперечать настроям його електорату? «Навіщотобі інтерв'ю з Чавушоглу? - знайомий азербайджанський журналіст іронічно усміхнувся. - Це технологічний турецький політик. Він скаже те, що не завадить стати міністром закордонних справ Туреччини, що не суперечить позиції його фракції... Поглянь, наш Ейнулла Фатулаєв сам відмовився від зу стрічі з головою Парламентської асамблеї Ради Європи, хоча той його запрошував...» Ейнулла Фатулаєв, колишній політв'язень і журналіст за фахом, відмову зустрічатися з Мевлютом Чавушоглу підтвердив, але пояснювати не став. «Це не керівник міжнародної організації, а речник президента Ільхама Алієва», - сумно пожартував колега з Азербайджану. Враження присутніх на червневій сесії Асамблеї російських правозахисників і кавказьких колег збіглися. «Голова ПАРЄ більше переймається своїми дружніми стосунками з лідерами «Единой России» та Компартії, ніж політичними переслідуваннями в Російській Федерації», - зазначив у розмові активіст «Міжнародної амністії». Проте зустрітися з турецьким політиком було цікаво. Не так через його нинішню посаду, як через доповідь про український Голодомор, яку він виголосив у ПАРЄ 2009 року. Особливо вразив тодішній коментар Мевлюта Чавушоглу російському сайту www.gzt.ru: «Я зовсім не хочу сказати, що політика тоді полягала в цілеспрямованому знищенні громадян своєї держави. Тим більше люди без допомоги не залишалися». Це ж який історик поділився такими сенсаційними фактами? Особливо про державну допомогу тим, хто помирає від голоду? Резолюція Ради Європи пре Голодомор від квітня 2010 року, що ґрунтувалася на доповіді майбутнього голови ПАРЄ, не погодилася визначити голово 1932-1933-го цілеспрямованим винищенням українського народу. Текст міжнародного доку мента навіть  аголошує, що «в абсолютному вияві в результаті радянської сільськогосподарської політики населення Росії зазнало найбільших втрат». «На жаль, у Парламентській асамблеї Ради Європи думки на захист визнання Голодомору спланованою акцією геноциду лунають не тільки задля того, щоб підтримати президента Ющенка, а й щоб висловити антиросійську позицію»,-поскаржився російській «Газеті» Мевлют Чавушоглу 26 листопада 2009 року. Проте з українською пресою цю складну тему політик обговорювати не побажав. «Усе є в моєму звіті, - коротко відповів він у розмові зі мною. -Кому цікаво, можна прочитати. Моя позиція за ці два роки не змінилася».Мевлют Чавушоглу - один із провідних діячів турецької правлячої Партії справедливості та розвитку. Попри орієнтацію на вступ держави до Європейського Союзу, ця політична сила, яка нещодавно вкотре перемогла на парламентських виборах, не поспішає визнавати вірменський геноцид 1915 року. Отже, можливо, позиція керівника ПАРЄ щодо Голодомору частково зумовлена внутрішнім турецьким контекстом. Але в Раді Європи кажуть і про інші впливи. Півтора року тому пан Чавушоглу отримав посаду голови ПАРЄ переважно завдяки російським зусиллям. «Оскільки всі п'ять політичних груп Парламентської асамблеї визнають принцип ротації, у залі засідань не обирають, а лише затверджують того кандидата, якого висунула чергова політична сила, - пояснила Тижню колишній доповідач Ради Європи по Україні Ганне Северінсен. -Справжній відбір претендентів відбувається в межах фракції. У «Європейських демократів», від яких прийшов до керівництва ПАРЄ Мевлют Чавушоглу, майже третина - члени путінської «Единой России» та Компартії. У тій самій групі й українські депутати з Партії регіонів». Ось такі засадничі невідповідності. З одного боку, членство в Раді Європи гарантує рівні права учасникам проекту. Відповідно Парламентська асамблея віддзеркалює реальні електоральні настрої, поширені в Європі. Навіть не зовсім демократичні, як у випадку з «Единой Россией» або Партією регіонів. Саме принцип ротації технічно забезпечує рівність членів організації: кожен рано чи пізно здобуває можливість побути біля керма. З іншого боку, головна мета Ради Європи - захист прав людини, а не комфорту політиків. Ротація неминуче призводить до парадоксу: провідну мету організації регулярно довіряють втілювати політичним силам, які до неї щонайменше байдужі. Отже, проблема персональних пріоритетів того самого Мевлюта Чавушоглу виходить далеко за межі його особистості. Бо у фракції «Європейських демократів», що була приречена на головування, інші погляди не практикуються. Навряд чи масштабна реформа Ради Європи, яку щойно розпочав її нинішній голова Турбйорн Ягланд, піде так алеко, що відмовиться від ротації політичних фракцій. Старожили структури кажуть, що прямих виборів очільника ПАРЄ годі сподіватися: «Такі держави, як Росія або Туреччина, що роблять за членство величезні внески, доступ до керівництва Асамблеї легко з рук не випустять». Проте про можливість виявляти недовіру політикам, якщо виникнуть для цього підстави, було б незайве потурбуватися. Сьогодні цього механізму немає.
Ала Лазарева, Франція

 

 

Україна не почула українців

П’ятий Всесвітній форум українців, який відбувався у Києві 19–21 серпня, цілком міг стати таким самим, як і попередні подібні зібрання: закордонні українці обговорюють наболіле, українські (вітчизняні) політики та чиновники походжають кулуарами, активно демонструючи себе журналістам і спілкуючись здебільшого з представниками ЗМІ, керівники міжнародних українських організацій звіряють тексти проектів відозв та звернень форуму…

Але нинішній Форум унаслідок різних обставин став справжнім форумом – тобто центром  емоційних, але вельми раціональних виступів із трибуни та зали; місцем для постановки серйозних проблем буття українства у світовому масштабі та лобіюванням політичних вимог закордонного українства до чинної влади в України. Власне, на моїй журналістській пам’яті лежать усі попередні форуми, але на жодному з них так прискіпливо не аналізувалась політична ситуація в нашій державі. І на жодному з попередніх не лунало привітання від імені президента України (цього разу на урочистому відкритті у Національній опері, привітання Віктора Януковича зачитав міністр закордонних справ Костянтин Грищенко) під вигуки «ганьба!».

 І ніколи раніше керівники Світового конгресу українців не пропонували включити у підсумкові документи положення про політичні репресії та згортання демократії в Україні, а європейський конгрес українців – про необхідність змін у виборчому законодавстві України та якнайшвидшому ухваленні закону про статус закордонного українця (в якому було би положення про право голосу українця, котрий мешкає за кордоном). Пропозиції було внесено у тексти ухвали, резолюцій та звернень V Всесвітнього форуму українців… А керівники Світового конгресу українців з певними труднощами, але «пробилися» до Печерського суду, де мали змогу на власні очі бачити, як відбувається судовий процес над екс-прем’єркою України Юлією Тимошенко.

Тож кінцевий варіант ухвали Форуму – це своєрідний діагноз чинній владі та суспільству України: «основна відповідальність за збереження української національно-культурної ідентичності світового українства, зокрема материкової його частини, лежить на Українській державі». Серед вимог до керманича країни є і такі: припинити політику деукраїнізації, дотримуватися вимог Конституції щодо захисту державної мови; до Верховної Ради – ухвалити закон про статус закордонного українства та підтримати ініціативи делегатів Форуму про створення спеціального парламентського комітету зі співпраці з українцями за кордоном; від громадськості України – контролювати виконання владою Конституції та законодавства, які забезпечують підтримку та розвиток української мови, тощо.

Щоправда, учасники поміж собою та у спілкуванні з представниками ЗМІ визнають: навряд чи влада не те що дослухається, а почує закордонних українців. І, як пояснив голова Спілки українців Іспанії Михайло Петруняк, «не президентові, не урядові маємо кричати «ганьба», а собі! Бо ж то ми допустили, що Україна має неукраїнський за своєю суттю суті уряд… Я виступаю проти «шароварщини», яка вже нам набридла за 20 років, за те, щоб ми нарешті налагодили конструктивний діалог з урядом. Хоч би який він був, але це – український уряд. Хоч би який президент був, він президент України. Ми зобов’язані, як народні дипломати, знайти консенсус, щоб об’єднати і Східну, і Західну Україну в єдину разом зі світовим українством на підставі розбудови України як незалежної держави!». На жаль, представники уряду – міністри закордонних справ та культури – були присутні лише на урочистому відкритті: виступивши, посиділи трохи і пішли собі геть… Українська політика на Форумі була представлена народними депутатами від опозиційних сил та ВО «Свобода» і ВО «Тризуб».

Українці, котрі працюють у державах ЄС, сподівалися на більш плідне спілкування з представниками МЗС та міністерства праці: «За умов чергового погіршення соціально-економічної ситуації в Євросоюзі, згортання ринку праці у Греції, Італії, країнах Піренейського півострову, Україна мала би подбати про повернення заробітчан додому. Це люди з власним, тяжко заробленим капіталом, унікальним досвідом розгортання малого бізнесу та якісної сфери послуг, але вони не потрібні Україні. Нас не хочуть бачити, від нас вимагають лише переводити зароблені кошти в Україну», – розповідає голова Асоціації українських організацій Греції Галина Маслюк. А її колега з Португалії Павло Садоха додає: «Майже 5 млн португальців працюють поза межами Португалії, у більш економічно розвинених європейських країнах – Швейцарії, Франції… І коли керівництво Португалії вітає народ з якимось державним чи національним святом, урядовці висловлюють особливу повагу своїм співгромадянам, котрі працюють за кордоном. Ба більше, навіть за умов кризи, уряд Португалії не скасував податкових пільг та інших преференцій для португальських заробітчан, які хотіли би повернутися додому і відкрити власну справу у вітчизні! Ви можете уявити таке в Україні?». Я так і не змогла, як і сотні тисяч заробітчан, котрі залишаються працювати на Заході та Сході.

Також мені було важко уявити, що керівники МЗС та Міністерства освіти раптом запропонують програму з навчання закордонних українців в українських університетах (інститутах), хоча ця тема доволі актуальна для тих наших співвітчизників, які мешкають на етнічних українських землях у сусідніх з Україною державах, та для заокеанської діаспори, що її четверте – п’яте покоління спілкується між собою здебільшого англійською мовою і почувається американцями, канадцями, аргентинцями чи австралійцями… Як каже координатор Світового конгресу українців Орися Сушко, «я народжена в Канаді, як і мої батьки, а наші бабусі та дідусі приїхали з України, то була також чергова хвиля трудової міграції. Я розмовляю по-українськи вдома, з донькою і сином, з онуками, чоловіком. А вже онуки між собою спілкуються англійською. Вони двічі були з «пластунами» в Україні і повернулися засмучені: кажуть, в Україні молодь російською спілкується, складається враження, що Україна – це насправді Малоросія, а українська мова та культура не дуже-то популярні серед самих українців. І що я та мої друзі можемо вдіяти?!

Ми ж бачимо, що за 20 років існування Української держави за гучними заявами та розповідями влади про підтримку української мови та культури задля виконання цього нічого серйозного не робилось і не робиться».

Чимало учасників Форуму висловлювали сподівання на те, що свідомі українці в Україні дбатимуть про українську мову та культуру, контролюватимуть дії влади у цій царині, але зусиль громадськості замало, про що говорили гості з різних куточків України. За нинішніх обставин час українським українцям (пробачте за тавтологію!) їздити до інших країн і вивчати досвід закордонних українців, як її зберегти. І, мабуть, не лише в Канаді чи США, а й у Португалії, Естонії, Польщі співвітчизникам буде чого повчитись!

Богдана Костюк

http://tyzhden.ua/Politics/29134

Опозиції заборонили ходити Києвом

Київський окружний адміністративний суд заборонив опозиційним партіям проводити акції 24 серпня на центральних вулицях столиці.

Про це повідомив журналістам БЮТівець Сергій Одарченко.

За його словами, акцію дозволено проводити лише біля пам'ятника Шевченку."Це рішення (щодо заборони) стосується Європейської площі, вулиці Грушевського, площі Слави, Бессарабської площі, Софіївської, Михайліської площі, вулиці Банкової і Майдану Незалежності", - розповів він.Разом з тим, за словами Одарченка, у рішенні перелічені партії, яким заборонено проводити акції, і у цьому списку немає провладних політичних об'єднань. "Тобто виходить, що День Незалежності можуть святкувати лише люди, які підтримують Віктора Януковича", - заявив БЮТівець. Як відомо, раніше в Київській міськдержадміністрації заявили, що надійшло 36 повідомлень про проведення в День Незалежності мітингів та інших масових заходів від різних політичних сил, громадських організацій тощо. КМДА звернулася до суду з метою заборони деяких акцій. В адміністрації зазначали, що в суді "13 відповідачів, серед яких є політичні партії та громадські організації як провладної, так і опозиційної  прямованості".  Опозиційні партії планували організувати хресний хід вулицями Києва, стартувавши від пам'ятника Шевченка.

Українська правда

Більше половини громадян України говорять українською у побуті

53,3% громадян України спілкуються в побуті українською мовою, у той час як російською спілкуються 44,5%.

Такі дані отримав Центр Разумкова в результаті опитування громадської думки, проведеного з 10 по 17 серпня.Як зазначив на прес-конференції у вівторок голова соціологічної служби центру Андрій Биченко, за останні 11 років в Україні розширилося вживання української мови як у сферах народного господарства, так і на побутовому рівні. За його словами, з 2004 року спостерігається тенденція збільшення кількості громадян, які переходять у побуті на державну мову, повідомляє "Інтерфакс-Україна".Водночас соціолог зазначив, що існують регіональні відмінності: у центральних і західних областях переважає українська мова, а у східних і південних – російська. У Києві показники приблизно однакові, але дещо більше людей удома спілкуються російською мовою. Цікаві дані по Дніпропетровській області, де також приблизнооднакова кількість громадян, які говорять українською й російською мовами: у Дніпропетровську й великих містах переважно говорять російською мовою, а в селах і невеликих містах – українською.

Биченко не вважає, що в Україні якимось насильницьким чином упроваджується українська мова. "Незважаючи на те, що кількість тих, хто розмовляє українською мовою, зростає, кількість тих, хто вважає її рідною мовою, усе одно менша у порівнянні з цією цифрою", - сказав він. За даними соцопитування, таких громадян в Україні 62%. Соціолог також звернув увагу, що кількість тих, хто розмовляє українською мовою в громадських місцях, менша, ніж у побуті, і становить 49,2%, а російською – 48,7%.

Експерт пояснює це тим, що у громадських місцях і в транспорті на громадян України може чинитися певний підсвідомий тиск, а також це певна данина традиції, коли україномовна людина на вулиці спілкується російською мовою.Згідно з даними опитування, 31,8% громадян України пишаються українською мовою. 56,6% громадян України вважають, що кожен громадянин України повинен обов'язково знати українську мова, а 38,2% так не вважають. У свою чергу, директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко зазначив, що за 20 років незалежності з українською мовою не сталося радикальних змін, лише розширилося поле її функціонування, збільшився словниковий запас і термінологія.

Він підкреслив, що збільшилася кількість доступних текстів українською мовою. Експерт уважає, що за роки незалежності вже виросло значне  україномовне покоління, і жодна політична кон’юнктура не зможе знівелювати статус української мови як державної й одного з факторів державного будівництва.

Україна напередодні двадцятиліття: погляд із західного боку

Те, що Україна оголосила незалежність від Радянської імперії, не стало для мене несподіванкою, оскільки я працював заради цієї мети з початку 1980-х років. Здивувало лише те, що це трапилося так швидко – в 1991 році. За це ми мусимо подякувати комуністам-радикалам із Москви, які здійснили, напевне, найбільш бездарний путч у світовій історії

У статті, опублікованій за рік до незалежності в журналі української меншини в Польщі  Пертурбації», я зробив прогноз, що Радянська імперія протримається до 1994 року. Назва цієї статті «Чи проіснує Радянський Союз до 1994 року?» була запозичена з самвидавної книги російського дисидента Андрія Амальріка «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», яка, своєю чергою, відсилала до відомого роману Джорджа Орвелла «1984». Зрештою, і Амальрік, і я виявилися неправими, адже СРСР розпався в 1991 році.

У 1983 році я почав працювати на Романа Купчинського, який помер минулого року. Із Купчинським мене познайомив Богдан Нагайло, молодий українсько-британський активіст, який тоді працював в «AmnestyInternational», а згодом став керівником «Радіо Свобода». З початку 1990-х років він працює в ООН.

«Радіо Свобода» завжди мала тісні стосунки з демократичним крилом української діаспори. Анатоль Каменський, віце-президент об’єднання «Пролог», був директором «Радіо Свободи» до Нагайла, а того змінив Купчинський, який керував українською радіостанцією з 1990 до 2003 років. Купчинський був змушений подати у відставку після погроз від адміністрації Кучми з приводу закриття київського офісу «Радіо Свобода». Кучма був обурений тим, що ця радіостанція транслювала уривки записів Миколи Мельниченка, а Купчинський поселив Мельниченка в Празі.

Купчинський став президентом дослідницької корпорації «Пролог» у 1978 році, коли вона перейшла до рук молодого покоління україно-американців. «Пролог» було утворено Закордонним представництвом Української головної визвольної ради (ЗП УГВР) в 1952 році за підтримки уряду США після того, як Радянський Союз подолав збройний опір українців.

І американці, і британці тренували та відправляли до України спеціальних агентів наприкінці 1940-х років, однак більшість із них спіймали і потім ув’язнили або стратили. ЗП УГВР працювало з американцями, а ОУН(б) – з британцями, однак НКВС дізнавався про прибуття агентів від радянських шпигунів у британському МІ6 (таких як Кім Філбі) та в ОУН(б). Багато з так званих підпільних лідерів ОУН(б) в Україні були насправді подвійними агентами, які працювали на КДБ. Остання прес-конференція КДБ, на якій стало відомо про її подвійних агентів, відбулася у вересні 1988 року і мала назву «Операція “Бумеранг”».

За фінансової допомоги «Пролога» Петро Шутак і я заснували Товариство з вивчення радянських національностей (ТВРН) з Українською пресовою агенцією (УПА) і Українським комітетом миру, що стали складовими цієї юридично зареєстрованої компанії. УПА відкрила офіси в Києві, Варшаві та Москві щоб публікувати україномовні видання, збирати самвидав і поширювати книги «Прологу» і журнал «Сучасність». Польща стала важливим каналом розповсюдження, чому сприяла підпільна мережа «Солідарності».

ТВРН публікувало часопис «Soviet Nationality Survey», редакторами якого були Олександр Мотиль (тоді викладач Колумбійського університету, зараз – професор Рутґерського університету) і Надія Дюк (яка тоді була одружена з Адріаном Каратницьким і працювала в новоствореному Національному фонді на підтримку демократії, де перебуває і нині). ТВРН також видавало «Soviet Ukrainian Affairs», який містив переклади та аналізи статей з українських радянських ЗМІ. Цей журнал було створено за зразком «Digest of the Soviet Ukrainian Press», який «Пролог» публікував з кінця 1950-х до 1970-х років.

Багато наших дописувачів згодом стали журналістами в незалежній Україні. Роман Крик, керівник варшавського офісу УПА, наразі працює в Україні для Польської пресової агенції. Сергій Скрипник із київського офісу продовжував вести справи УПА протягом 1990-х років після того, як в 1991 році ми припинили фінансову підтримку. Сьогодні він є менеджером медіа-холдингу, що публікує «Комментарии» та інші видання. Ще одним нашим вихованцем є Віктор Ткачук – депутат Блоку Юлії Тимошенко, обраний до парламенту в 2007 році. В’ячеслав Піховшек виявився нашою єдиною невдачею.

До 1990 року українські радянські ЗМІ регулярно здійснювали на нас нападки, і тому можна припустити, що діяльність «Прологу», «Сучасності» та лондонського і східноєвропейських офісів УПА зробила суттєвий внесок у звільнення України від радянського режиму. Крім того, мене помістили в «чорний список» КДБ, який діяв до серпня 1991 року: наприклад, у квітні 1990 року під час моєї поїздки до Києва на інавгураційне засідання Української гельсінкської групи мене затримали в московському аеропорту «Шереметьево» і згодом депортували до Варшави.

Події в СРСР рухалися в напрямку його розпаду;  з 1989 року радянський лідер Михайло Горбачов почав втрачати контроль над ситуацією. Це стало очевидним протягом 1990-1991 років, і особливо після республіканських виборів, які дозволили націонал-комуністам, таким як Леонід Кравчук, отримати підтримку на місцях.

Ми, представники діаспори, спостерігали за цими подіями та сприяли їм. Ми допомагали лідерові Руху В’ячеславу Чорноволові, якого в березні 1990 року обрали головою Львівської обласної ради. Ми запросили Василя Базіва, редактора газети Чорновола «За вільну Україну» (колишньої газети львівських комуністів «Вільна Україна»), до Британії на прес-конференцію, де він вступив у полеміку з московськими журналістами. Діаспора також зібрала велику суму грошей для газети «За вільну Україну», чий тираж в певний момент перевищив півмільйона примірників.

1991 рік був роком виняткової значимості, протягом якого події в Радянському Союзі розгорталися з блискавичною швидкістю. Націонал-комуністи на чолі з Кравчуком все менше й менше бажали виконувати накази з Москви. Ми підтримували українську опозицію, яка від Руху поширилася на націонал-комуністів і Демократичний блок, що включав демократичне крило Комуністичної партії України, з якого вийшло багато колишніх членів Комсомолу, таких як Сергій Тігіпко і Олександр Турчинов.

Читайте також: Про слабкі мізки і сильну руку

Україна проголосила незалежність в суботу, і я пам’ятаю, що того дня я був не вдома, а у свого друга Романа Пронишина. Коли я повернувся додому о 17:00, моя дружина Оксана вигукнула: «Тарасе! Ти знаєш, що сталося? Україна проголосила незалежність!!!» Це була епоха без мобільних телефонів і електронної пошти.

Я подзвонив батькам, і відповідь мого батька була типовою для емігранта-націоналіста: «Чому це зайняло так багато часу?» Новина про це невдовзі поширилася по всій Британії через телефон і усне спілкування. Більшість представників старшого покоління не сподівалися, що дочекаються незалежної України, не кажучи вже про Помаранчеву революцію.

 Якось, коли я був школярем, мій батько мені сказав: «Я не побачу вільну Україну, проте я знаю, що ти побачиш її». Саме ця міцна віра надала їм достатньо енергії для того, щоб розвивати українську громаду та будувати церкви.

Я негайно відповідав на телефонні запрошення на телебачення та радіо, і вже наступного дня з’явився на ВВС та ITV(IndependentTV)та пояснив значення цього видатного кроку, заради якого всі ми працювали.

Британське телебачення постійно повторювало один і той же відеокліп з українського парламенту, на якому Сергій Головатий, тодішній голова київського Руху, вистрибнув із свого крісла, аби привітати одностайне голосування за незалежність. Протягом 1990-х років ми багато допомагали Головатому, коли він відвідував Британію, і тому були вельми шоковані його переходом до Партії регіонів у 2007 році.

Українська діаспора оцінила ці події в Радянському Союзі по-різному. Націоналісти, такі як ОУН(б), у своїх внутрішніх виданнях(які часто до нас потрапляли) ставилися до нової опозиції скептично, називаючи Рух «підконтрольним КДБ фронтом». Націоналісти з діаспори, зрештою, завжди ставилися до націонал-комуністів скептично.

«Пролог» дивився на ці події зовсім по-іншому.

Читайте також: Бренд "незалежність"

По-перше, «Пролог» (Нью-Йорк), «Сучасність» (Мюнхен) і ТВРН/УПА (Лондон) були найбільшими фінансовими спонсорами та постачальниками обладнання (ксероксів, факсів, друкарських машинок, обладнання для трафаретного друку) для демократичної опозиції в Україні. Я добре пам’ятаю, наскільки революційною була поява факс-машин у 1988 році і як вона прискорила комунікацію з Україною.

По-друге, відмінність у ставленні «Пролога» і його європейських офісів пояснювалася його внутрішнім плюралізмом, адже ЗП УГВР було крилом ОУН, що демократизувалося після його третього конгресу в 1943 році. Тому протягом 1950-х – 1980-х років «Пролог» і «Сучасність» видавали книжки різного ідеологічного спрямування: націонал-комуністів 1920-х і 1960-х років (зокрема, Івана Дзюби, який став редактором журналу «Сучасність» після того, як той перебрався до України в 1992 році), лібералів (в тому числі українсько-канадського професора Івана Лисяка-Рудницького) та інтегральних націоналістів (таких як український дисидент Валентин Мороз, якого в 1980 році видворили з СРСР). На відміну від націоналістів із діаспори, «Пролог» і «Сучасність» ніколи не ставилися до націонал-комуністів, таких як Дзюба чи Кравчук, вороже. Вони, зокрема, опублікували відому працю Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» українською та російською мовами.

Третій погляд представників діаспори на події в Україні зосереджувався на тому, якою має бути наша роль після незалежності України. Американське фінансування «Прологу» завершилося в кінці 1980-х років, коли Президент Буш-старший поклав край таємним операціям США проти СРСР. До того часу Буш-старший став добрим приятелем Горбачова і в своїй промові до українського радянського парламенту в липні 1991 року, яку згодом зневажливо назвали «курча по-київськи», закликав українців не підтримувати «самовбивчий націоналізм».

«Пролог» і ОУН(м) (Андрія Мельника) підтримували громадські організації та освітню роботу в незалежній Україні. Журнал «Сучасність» продовжували видавати в Україні з 1992 по 2010 роки.

ОУН(б), у свою чергу, відновила зв’язки з націоналістами, такими як «Державна самостійність України» (ДСУ), та заснувала нові організації, такі як Конгрес українських націоналістів (КУН). Як і в радянські часи, виникнення політичних партій створило передумови для проникнення в них агентів спецслужб. Соціал-національна партія України (СНПУ, з 2003 року – «Свобода»), наприклад, виникла з «Варти Руху» наприкінці 1980-х років, і тому існують підозри щодо причетності її лідерів до тогочасних розвідувальних служб.

Після того, як у 2003 році померла Ярослава Стецько, КУН купив Олексій Івченко – корумпований нафтогазовий трейдер з Івано-Франківська. КУН входив до складу блоку Ющенка «Наша Україна» на виборах 2002 і 2006 років, а в 2005 році Івченко очолив державну компанію «Нафтогаз України». «Націоналіст» Івченко, зокрема, підтримав зрадницький і корумпований газовий контракт 2006 року, який привів в Україну газового посередника «РосУкрЕнерго».

Одразу після здобуття Україною незалежності я працював у престижному Міжнародному інституті стратегічних досліджень, а згодом разом із Девідом Треденіком, британським депутатом-консерватором, заснував Українську бізнесову агенцію. У другій половині 1990-х років у Бірмінгемському університеті я написав PhD, що стосувався націє- та державотворення в Україні.

Під час написання PhDя організував міжнародну конференцію по Україні за фінансового сприяння Міністерства закордонних справ Великобританії, де одним із запрошених спікерів був колишній Президент Леонід Кравчук, якого я зустрів у Лондоні та відвіз на поїзді до Бірмінгему. Іншим гостем конференції був Григорій Немиря, тодішній керівник аналітичного центру в Донецьку, а тепер – заступник голови партії «Батьківщина».

Дивлячись на шлях України до незалежності, я водночас відчуваю ностальгію і розмірковую над усіма можливостями, які було втрачено протягом перших двадцяти років її існування. Історики і політичні науковці продовжуватимуть сперечатися з приводу того, чи склянка наполовину повна, чи наполовину порожня – іншими словами, що вдалося і чого не вдалося досягти незалежній Україні. Водночас, коли в 1991 році Україна стала незалежною, я і мої колеги з України та діаспори очікували набагато більшого.

Тарас Кузьо