Останні статті
- Пётр Порошенко глазами старого педагога
25.02.2019, 21:51 - І знову кацапня!
24.01.2016, 16:48 - ОРВИ, свиной и «человеческий» грипп;
18.01.2016, 22:13
Свіжі фотографії
Україна перетворена"дон
- 03.01.13, 23:18
Демократичним шляхом в Україні до влади прийшли "політики', котрі демократію не переносять і на дух. І в українських громадян "донецькі" відбирають не лише права і свободи. Масово відбираються бізнеси і власність, навіть у тих, хто пережив лихі часи 90-х під час правління Леоніда Кучми. Вводяться закони джунглів, за яких для влади Конституція стала не більше, аніж фіктивним атавістичним політичним придатком. Тому виграти вибори у подібних "політиків" – виглядає чистою фантастикою... Нині Україна перетворена "донецькими" на подобу колонії суворого режиму, де українці змушені відбувати свій пожиттєвий термін. А народ потрібен тільки для того, щоб приносити цим пришельцям із минулого матеріальні блага. Про це - у статті Віктора Каспрука на Радіо Свобода.У 2013 році починається новий цикл правління режиму Януковича
У 2013 році українці стануть свідками чергового етапу «покращення погіршення» в Україні. Цей четвертий цикл проведення нелюдських експериментів «донецьких» над Україною готує нові «сюрпризи», котрі покликані крок за кроком зробити з українців боягузливих рабів, що мовчки спостерігатимуть за тим, як режим «януковичів» знищує тих, хто насмілився немовчати. Сподіваючись на те, що ця лиха участь їх особисто обмине стороною.
Звісно, що подібний сценарій можливий лише за цілковитої байдужості українців до своєї подальшої долі. Однак диктатура Януковича – це не лише знищення демократії на території, де вона почала лише зароджуватись. Це і прямий наслідок того, що від 1991 року система правління в Україні фактично була незмінною. А ті незначні «модифікації», котрі видавалися за демократичний процес, були тільки недолугим прикриттям небажання посткомуністичних еліт створювати реальне конкурентне середовище в політиці і економіці, за наявності якого вони б неодмінно програли б українському народу.
Проте Україна вже повністю стала територією беззаконня, на якій бюрократія і чиновники творять усе, що їм заманеться, а населення (в основному, як і колись у часи СРСР), обурюється лише на кухні в колі близьких, у той час, коли злодійкувата влада вже повністю присвоїла собі всі ресурси і активи України.
Тож чи довго ще зможе витримати Україна подібні експерименти «донецьких» над собою? Адже Україна без українців – це не тільки перспектива віддаленого майбутнього, але і цілеспрямована стратегія п’ятої колони Росії, яка в лютому 2010 року захопила необмежену владу в Україні. І за правління «донецьких» ще більше загострилися та стали очевиднішими самі засадничі розбіжності між державою, як такою, і олігархією. Адже олігархія – це не що інше, як ракова пухлина на тілі держави, яка прирікає Україну на знищення.
Нові методи боротьби з опозицією
Очевидно, що Україні потрібні системні зміни. І насторожує те, що про них в опозиції ніхто навіть і не заїкається. Хоча без системних змін «януковичі» дуже легко формуватимуть свою більшість, навіть у випадку, якщо їх підтримають наступного разу не більше, аніж 2 відсотка виборців.
Варто звернути увагу на той факт, що сьогодні режим «януковичів» почав вдаватися до нових методів боротьби з опозицією. Це – арешт квартир за допомогою українських «найдемократичніших у світі» судів. При чому, все це стосується не тільки одного колишнього депутата Андрія Шкіля, який не потрапив до парламенту за списком «Батьківщини» і позбувся депутатської недоторканності.
Демократичним шляхом в Україні до влади прийшли «політики», котрі демократію не переносять і на дух. І в українських громадян «донецькі» відбирають не лише права і свободи. Масово відбираються бізнеси і власність, навіть у тих, хто пережив лихі часи 90-х під час правління Леоніда Кучми. Вводяться закони джунглів, за яких для влади Конституція стала не більше, аніж фіктивним атавістичним політичним придатком. Тому виграти вибори у подібних «політиків» – виглядає чистою фантастикою.
При чому, дика суміш із олігархічного псевдокапіталізму та феодальних порядків цілком задовольняє ті декілька десятків сімей, які стали власниками України. А вся ця багатопартійність, змагання партійних програм, конкуренція на загальнонаціональних та місцевих виборах – все це потрібно хоч для якоїсь легітимізації українських «еліт» в очах світової спільноти.
Нині Україна перетворена «донецькими» на подобу колонії суворого режиму, де українці змушені відбувати свій пожиттєвий термін. А народ потрібен тільки для того, щоб приносити цим пришельцям із минулого матеріальні блага.
Однак, водночас, Янукович сам став жертвою свого високого становища. Сховавшись у Міжгірській резервації за спинами своєї численної охорони, він застраханий втратити все, до чого так прагнув усе своє життя. Тому він змушений боятися і своїх «соратників», і «друзів-олігархів», Юлію Тимошенко, Європу, Путіна, сонячного світла і власної тіні. Але ж він усе це вибрав добровільно. Та й чи є йому якесь діло до беззаконня, що коїться в Україні, коли його головне завдання зберегти владу і гроші своєї «сім’ї»?
Геній Міжгір’я?
Свого часу румунський диктатор Ніколає Чаушеску вимагав, щоб його називали Генієм Карпат. То, можливо, якщо вдатися до подібної аналогії, вже прийшов той час, щоб і Януковича вважати Генієм Міжгір’я? Схоже, що за три роки перебування при владі він всіма своїми діями вже цілком це заслужив.
Звісно, що повторити долю Чаушеску ніхто не хоче. І в 2004 році Кучмі вдалося уникнути цього. Але всі потуги вивести Україну до Європи, маючи в Україні майже тоталітарний режим «януковичів», видаються чистою утопією. А потім, якщо навіть «донецьких» вдасться змусити поступитися владою, то і тоді доведеться проходити європейський шлях від самого початку. Від створення потужних, авторитетних і незалежних профспілок, неолігархичних партій, вільної, а не кишенькової преси, справжнього, а не вдаваного правосуддя.
Партія регіонів своєю бездарною соціально-економічною політикою поглибила люмпенізацію суспільства. З одного боку, це дає їй змогу опиратися на люмпенську частину українського соціуму, але з іншого, суспільство люмпенів немає жодного майбутнього. То куди ж може привести люмпенізація українського суспільства? Бо існує великий парадокс – маючи нібито свою незалежну Україну, українці в своїй державі найнезахищеніша, найбідніша та найзнедоленіша нація, і потребують реального політичного і соціального захисту.
По суті усі теперішні біди українців від того, що вони ніяк не можуть об’єднати воєдино свої зусилля. І будучи поки що більшістю на своїй землі, вони не можуть використати системно цю свою перевагу. Проте час такий, що не можна поступатися русифікаторам навіть у дрібницях. Бо якщо сьогодні поступилися маленьким, завтра вже вони вимагатимуть поступитися середнім, а післязавтра великим.
Проти українців ведеться «холодна» громадянська війна
Наразі нинішня влада в Україні – це не що інше, як олігархічна буржуазія. Переважна кількість представників цієї олігархії, не тільки не є українцями, але й живуть, зберігають гроші, виховують і навчають своїх дітей поза межами України. А на території Україні знаходяться лише тимчасово, забезпечуючи собі можливість «рубати гроші», імітуючи заняття політикою, часто діючи в інтересах іноземного капіталу, а не українського народу. І вони вже жодним чином не пов’язують своє життя і майбутнє своїх дітей з Україною.
Можна сказати, що ними ведеться «холодна» громадянська війна проти всього українського народу. А розміри корупції, масштаби сваволі правоохоронних органів (які б точніше було б назвати олігархоохоронними), і судове свавілля в Україні вже давно перевершили всі мислимі межі.
Саме олігархоохоронні та судові органи, котрі своїми діями прикривають усю тиранію і безчинства олігархічної влади, є на теперішньому етапі історичного розвитку однією з найбільших загроз для самого існування Української держави.
Також, поряд з іншими пріоритетними загрозами для України, такими як слабка армія, необхідно згадати і розпродаж державної власності. А головне української землі, її надр і шельфу. По суті продаж землі призведе до відчуження території України тими, хто скупить землю. А номенклатурний бюрократ, якому нібито українські громадяни «делегували» право продажу землі, буде на старості потирати свої липкі руки де-небудь у теплих і комфортних для проживання краях, із гордістю розповідаючи своїм нащадкам, як вдало йому вдалося розвести українських лохів.
Якщо вдуматися, то за великим рахунком в Україні взагалі відсутні державні структури. Адже чи можна назвати «державними» ті структури, котрі з такою відданістю і завзяттям обслуговують інтереси клептократично-олігархічних кланів. Усі ці «державні» інституції насправді є нічим іншим, як зручною ширмою, за котрою постійно відбувається перерозподіл національного багатства, яке вкрадене в українців.
Завдання і головне призначення цієї ширми – це приховати від міжнародної спільноти той факт, що на території колись окупованої Москвою УРСР сформувалася мафіозна псевдодержава. Головною метою якої є одержання у будь-який спосіб швидких і гарантованих надприбутків членами кримінально-олігархічних кланів.
Таким чином, можна зробити висновок: що найбільшою загрозою для українського народу є посткомуністична влада, яка встановилася на українських теренах після розвалу СРСР. А режим Януковича є лише апофіозом «своєрідної незалежності» українців, завдяки якій Україна не лише все більше втрачає свій шанс увійти до кола цивілізованих країн світу, а, навпаки, може знову розчинитися у новій імперії, яку намагаються побудувати президент Росії Володимир Путін разом із патріархом російської церкви Кирилом. І цей євразійський «русский мир» становить пряму загрозу не тільки для України, а й для всієї західної цивілізації.
Очевидно, що в 2013 році перед українською нацією стоїть фундаментальний вибір: або українці будуть спокійно спостерігати за руйнацією підвалин своєї державності, і перетворяться на малоросів чи недоросіян, людей без минулого і майбутнього, або ж стануть єдиним фронтом проти антиукраїнського, комуно-олігархічного і промосковського режиму «донецьких».
Віктор Каспрук – незалежний політолог, Радіо Свобода
Традиційно на Черкащині на Святвечір вносили до хати дідуха – сніп пшениці, який ставили на покуті. Під скатертину по чотирьох кутах столу розкладали часник, як оберіг від нечистої сили, а під столом притрушували сінцем і залишали щось залізне. Святу вечерю розпочинали із ритуальної страви – куті, яку у різних регіонах віддавна готують по-різному.
У Черкаській області прижився свій рецепт цієї страви. Як правило, її роблять зі спеціально підготовленої пшеничної або ж рисової крупи, додають туди мед, мак, горіхи і обов’язково – узвар. Нині ж господині доповнюють кутю новими інгредієнтами.
«Хоч на Черкащині заведено, що кутя має бути із маком, але ми готуємо цю страву без маку. У нас свій сімейний рецепт. Спочатку ми відварюємо пшеницю, тоді додаємо узвар. А тоді вже до цієї готової куті додаємо шоколад, горіхи, курагу. Родзинки можемо покласти, щоб було солодше і смачніше. А ще додаємо халву: що більше, то смачніше», – ділиться кулінарним секретом Ірина Колногуз із Шполи.
Християнські звичаї та народні вірування
У традиціях відзначення Різдва тісно переплелися народні вірування й християнські звичаї. Вважається, що на Святвечір стираються межі між поцейбічним і потойбічним, і душі померлих приходять, щоб разом із живими скоштувати кутю. Тому на Черкащині першу ложку куті й узвару ставлять на вікно. Перед вечерею продувають стільці (раніше лави), «щоб не задушити мертву душечку», а після їжі зі столу не прибирають, лише всі ложки після куті складають в одну миску.
Для черкащан Святвечір та загалом Різдво Христове – родинні свята. Здавна в регіоні день народження Святого дитяти зустрічають саме у колі сім’ї.
«Кажуть, що на Різдвяний вечір не можна бути не вдома, бо будеш цілий рік десь поневірятися по чужих кутках. Тому уся родина сходиться на Святу вечерю», – пояснює фольклорист Наталія Ярмоленко.
Завідувачка відділу фольклору Черкаського обласного центру народної творчості Наталія Сайченко у Святе надвечір’я встигає і хрещеника прийняти, і до рідні поїхати.
«От така справді вже традиція. Адже треба вшанувати і малого, і старого. Цією традицією я намагаюся показати доні, як воно має бути. Я беру велику тарілку, накладу усього смачненького – усе складаю у білу хустинку. Це теж традиція, обов’язково ще й усі кінці хустинки на чотири перев’яжу. І таку торбинку ми привозимо бабусі й дідусеві», – розповідає Наталія Сайченко.
Від колядників не можна зачиняти двері
Святвечір символізують і переодягнені гурти молоді або дітлахів, охочі поколядувати. З давніх-давен черкащани вірили, що від колядників не можна зачиняти двері. Навпаки, їх треба впускати до господи і щедро обдаровувати: чим щедріше обдаруєте, тим більше повернеться протягом року.
На Черкащині величальні обрядові пісні зимового циклу, колядки, передавалися від покоління до покоління. Вокальне тріо «Барви» популяризує автентичний фольклор Черкащини, зокрема і колядки на місцевий лад. Одна з таких, стародавня, – «А в Куцівці Церкву будують».
radiosvoboda
МЗСназиває оцінки зі звітуОБСЄ про вибори політично забарвленими
- 03.01.13, 21:46
Місія ОБСЄ опублікувала критичний звіт за підсумками спостереження за виборами - 2012. В МЗС визнають "окремі недоліки", але вказують на "помітне політичне забарвлення" деяких оцінок у звіті.
Місія Бюро демократичних інститутів та прав людини ОБСЄ працювала в Україні з 12 вересня 2012, а в день голосування, 28 жовтня, об'єднала зусилля з місіями Парламентських Асамблей Ради Європи, ОБСЄ та НАТО.
Місія мала на меті встановити, чи відповідала виборча процедура в Україні міжнародним стандартам демократичних виборів, зобов'язанням України перед ОБСЄ та національному законодавству.
Бюро демократичних інститутів та прав людини ОБСЄ, опублікувало остаточний звіт Спостережної місії, яка працювала на виборах до Верховної Ради 2012 року.
У звіті згадані висновки, оприлюднені місією наступного дня після голосування: зокрема, про те, що день виборів був спокійним та мирним, але деякі аспекти виборчої кампанії свідчать про крок назад порівняно з попередніми виборами в Україні. Серед недоліків, на які вказано у звіті: зловживання адміністративним ресурсом, брак прозорості фінансування кампанії та партій, брак збалансованого висвітлення у ЗМІ.
"Якщо голосування та процес підрахунку у день виборів був оцінений здебільшого позитивно, то обробка результатів голосування була оцінена негативно у близько половині округів, де відбувалося спостереження", - йдеться у звіті.Автори звіту нагадують, що вибори відбувалися за новим виборчим законом, який, твердять вони, у випадку відповідного застосування може забезпечити демократичні вибори.
"Застосування виборчого закону не завжди було послідовним та не завжди відповідало міжнародним стандартам", - сказано в звіті.
Частину недоліків нинішніх виборів, на думку спостерігачів, спричинило повернення до змішаної виборчої системи. Окрема критика пролунала на адресу Центральної виборчої комісії, якій бракувало відкритості:
"Прозорість роботи ЦВК була зменшена через те, що вона регулярно проводила підготовчі зустрічі за зачиненими дверима, а більшості її відкритих сесій бракувало змістовного обговорення", - заявляє Спостережна місія.
ОБСЄ також критикує систему, за якою розподілялися місця в окружних виборчих комісіях та висловлює занепокоєння значною кількістю заявок на голосування за місцем перебування.
Бюро ОБСЄ загалом позитивно оцінює процес реєстрації кандидатів, але вказує на відсутність серед них двох лідерів опозиції - Юлії Тимошенко та Юрія Луценка, нагадуючи про те, що суди, внаслідок яких вони були усунуті від виборчого процесу, були названі несправедливими ПАРЄ, Європарламентом та ПА ОБСЄ.
Спостережна місія вказує на брак редакційної незалежності в українських ЗМІ.
"Державний мовник явно брав сторону правлячої партії", - сказано у звіті.
У звіті окремо перераховані рекомендації, підготовлені на основі роботи місії. Вони розділені на пріоритетні та додаткові.
Серед пріоритетних:
- Гармонізація закону про вибори з іншим релевантним законодавством.
- Робота всіх виборчих комісій має бути прозорою, неупередженою та незалежною.
- Якщо мажоритарна складова виборів буде збережена, частину повноважень треба передати ОВК, переглянувши принципи формування окружних комісій.
- Посилити інституційні механізми моніторингу за використанням адмінресурсу.
- Спрощення процесу вирішення виборчих суперечок.
- Національний телерадіомовник має бути трансформований у незалежний громадський мовник.
- У виборчий закон необхідно додати визначення "збалансованого висвітлення" у ЗМІ та передбачити механізми його моніторингу.
- Перегляд законодавства, яке регулює фінансування партій та кампаній, щоби зробити його більш прозорим.
Міністерство закордонних справ України назвало увагу ОБСЄ до України "безпрецедентною" та охарактеризувало це як визнання важливої ролі України у забезпеченні демократичного розвитку та стабільності регіону.
МЗС у своїй заяві у відповідь на оприлюднений звіт звернуло увагу на позитиви, відзначені в документі.
"Це є безумовним досягненням України, яка за відносно короткий в історичному плані період забезпечила своє утвердження як європейська демократична країна", - заявляє міністерство.
Що ж до "окремих недоліків", то, твердить МЗС: "Ми свідомі того, що виборчий процес в Україні, як й у будь-якій іншій демократичній державі, не позбавлений вад та потребує подальшого удосконалення".
МЗС заявляє, що Україна врахує озвучені Спостережною місією рекомендації та готова до конструктивної співпраці з ОБСЄ.
Водночас МЗС вказує, що деякі оцінки у звіті мають "помітне політичне забарвлення", і висловлює сподівання, що "така авторитетна міжнародна інституція у сфері спостереження за виборами, якою є БДІПЛ ОБСЄ, неухильно дотримуватиметься власних декларованих неупереджених та професійних підходів до процесу виборчого моніторингу".
Попри критичні оцінки міжнародних спостерігачів, які відзначали позитивне проведення дня голосування в Україні, але звертали увагу на недоліки всієї виборчої кампанії, українська влада заявляла про демократичність виборів.
Зокрема, прем'єр-міністр Микола Азаров у день голосування заявив, що вибори відбуваються нормально і без інцидентів, а після завершення голосування сказав, що Партія регіонів виграла в "абсолютно чесній боротьбі".
2012 рік пройшов під знаком постійних скандалів в гуманітарній сфері. Крім вже звичного для президентства Віктора Януковича протистояння інтелігенції з відверто проросійським міністром освіти та науки Дмитром Табачником, влада пограла і з мовним питанням. Перші півроку йшли суперечки з приводу ухвалення мовного закону, а після його скандального прийняття пішла хвиля мовної регіоналізації.
На цьому фоні фактично непомітними були спроби «Ініціативної групи 1 грудня» - групи українських інтелектуалів та моральних авторитетів, задавати порядок денний гуманітарного розвитку країни. Проект, що ще на початку року вважався досить перспективним, на думку багатьох не виправдав сподівань й не вийшов за межі своєрідного українського культурного гетто.
Вадим Скуратівський – відомий український історик, мистецтвознавець та філолог. Входить до ініціативної групи «Першого грудня», що була створена відомими громадськими діячами до 20 річниці референдуму щодо незалежності України.
Вадиме Леонтійовичу, які події з життя країни ви б назвали найважливішими для України в 2012 році?
Найголовніше, що в 2012 році завершилося створення правлячою елітою авторитарної й навіть напівтоталітарної України. Всі українські політичні й суспільні сюжети розгортаються саме навколо цього. Якщо не трапиться політичного чуда, це квазібудівництво буде продовжуватися.
Чому у вас такий песимістичний погляд, адже вибори пройшли, є трохи вільної преси й багато інших ознак демократичного режиму?
Так, є вибори, преса, нібито демократичні інституції, але в кожному українському феномені, який дотичний до демократії, відбуваються антидемократичні процеси. Йдеться не лише про політику, а й про економіку та культуру. Перепрошую, досить підійти до вікна і глянути, що відбувається.
Які суспільні зміни для вас стали найголовнішими?
В суспільній сфері головним було нескінченне українофобство української влади. Від найвищих поверхів, до місцевих органів. Можна навіть не говорити про мовні закони й тому подібне. Нібито дрібниця – в Одесі зникає вулиця відомих українців батька і сина Лип, а вслід за цим вулицю називають іменем буржуа, який обдурював українських селян в 19 столітті, приймаючи їх хліб на своїх млинах. Але за цією дрібницею стоїть відверте українофобство місцевої влади, бажання знищити будь-який прояв чогось українського. Або десь у Запоріжжі ставлять пам’ятник Сталіну, який знищив українців не менше, ніж його колега по пакту 1939 року Адольф Гітлер. В Криму, де від сталінських репресій ледь не загинув цілий народ кримських татар, облаштовують ювілейну виставку для диктатора Сталіна.
Радикальна зміна змісту підручників з історії, цькування істориків, які намагаються говорити правду про минуле, драма інституту національної пам’яті – дрібниці, але складаються в одну мозаїку.
Такий «відкат» вже був в історії незалежної України?
В 2011 році відбулася репетиція, а в 2012 на повну пішла антиукраїнська політика влади. За останні 20 років я не пам’ятаю таких процесів. Навіть за доби Кучми відбувалася акумуляція історичного самоосмислення українства. При Кучмі була більш проукраїнська політика, ніж при Януковичу. З’являлися якісь українські видання, зрештою зовсім інша стилістика була в українських вишах. Тоді не було Табачника в ролі міністра – тоді він заробляв на прожиття тим, що писав статті про знищення Сталіним української інтелігенції. Такі були настрої.
Ви згадали про кримських татар. В 2012 році представники влади як могли грали на цьому полі: Петро Симоненко з трибуни парламенту заявив, що татари мають дякувати Сталіну за депортацію, прем’єр Криму Могильов відмовлявся визнавати їх депортованими і так далі. Це було схоже на сплановану кампанію?
Цього мерзотника Симоненка, який так по-хамськи говорив про кримських татар, занурити б в ту страшну стихію 1944-46 років, коли це народ гинув. Коли його депортували й «облаштовували» в Середній Азії. За цим стоїть хамство українофобів. Вони настільки ненавидять Україну, що будь прагнути реабілітувати Сталіна.
Ми мало звертаємо на це увагу, але в останні роки іде гоніння на кримськотатарський народ. Поки все ніби йде на рівні ідеології, але в слід за цим можуть початися страшні речі, щось подібне на нову версію того, що проти них робив Сталін. Якщо нинішній кримський прем’єр ляпнув, що татар правильно депортували, то це ж діагноз. Ці процеси пов’язані з упослідженням і самої України. Україна опинилася під владою окупаційної адміністрації, на це дуже схоже.
Успіх «Свободи» на виборах став відповіддю на українофобську політику влади?
[ Далі ]Шість кроків до Сатани
- 30.12.12, 11:24
Ця стаття була написана мною за мотивами реального соціального експерименту, проведеного в 1967 р. учителем Роном Джонсом над учнями середньої школи в Пало-Альто, і називався "Третя Хвиля". Я дозволив собі лише замінити американські реалії на українські, і провести паралелі з висновками Зімбардо. Джонс намагався осмислити і зрозуміти, що рухало німецьким народом під час панування гітлерівського режиму. Експеримент продовжувався всього 5 днів, після цього нажаханий експериментатор змушений був його перервати, адже виявив, що на його очах пересічні люди перетворюються на справжніх катів та справжніх жертв.
Невеличка передмова
Більше року тому, в червні 2011 року, Юлія Тимошенко написала статтю "Експеримент - стоп!", в якому ознайомила суспільство із коротким змістом одного из найбільш моторошних психологічних експериментів, поставлених в XX ст. Його автором був Філіпп Зімбардо, психолог та філософ, якого цікавила природа зла, і чому так часто виконавцями явно злочинних наказів були звичайні пересічні люди, люблячі батьки, сумлінні працівники та й взагалі - добрі і чесні громадяни. В цьому він зовсім не був піонером, до нього проводився експеримент Мілгрема, який показав, що пересічна людина під тиском авторитету піде навіть на свідоме убивство. Був менш відомий експеримент Аша, який продемонстрував тяжіння людей до "буття як усі"...
Однак саме експеримент Зімбардо буквально кинув в обличчя людям страшну правду. Джерело зла - це не зловісний диктатор, і не доктор Зло, який гіпнозом примушує людину ставати садистом і убивцею. Джерело зла знаходиться в самій людині. Починаючи із невеличких, маленьких кроків людина, поволі-поволі, але перетинає риску, за якою починається зло. А коли це усвідомлює, вибору вже не залишається - хіба що одягти однострій, пов'язати на рукав червону стрічку із чорною свастикою в білому колі, і стати в залізні ряди штурмовиків. Це розуміли всі диктатори. Найкраще це розумів Адольф Гітлер, який зробив основою свого моторошного правління саме маніпулювання соціальною психологією. "Я звільняю людей від химери, що зветься совістю" - говорив він у вузькому колі. Повна цитата ще страшніша (ми повернемось до неї пізніше). І "звільнена від совісті" нація жахнула світ.
Зараз те саме відбувається в Україні.
І тим моторошніші українські події, що у нас все відбувається без усякого тиску зверху. Люди добровільно звільняють себе від совісті, людяності, іноді навіть просто співчуття, проходячи повз помираючу людину. Непотрібний навіть Геббельс, який щодня по радіо передавав нації духопідйомні слова Гітлера, чітко і точно вивірені за рецептами масової психології. Просто так - простіше. В нашій країні так довго панувало зло, що більшість українців навіть не уявляє, що може бути інакше. Навіть більше - вважає, що це зло не таке вже й значне, і буде прощене нам просто за те, що ми тут живемо. Нас візьмуть в рай, бо зглянуться на наші щоденні страждання, зрозуміють нас і простять.
Ми повинні були б це зрозуміти вже по одному-єдиному історичному факту, який за іронією долі останнім часом став однією із складових нашої самоідентифікації. Голодомору. Тоді також люди вирішили, що невеличке зло (моя хата скраю - я уже писав в статті "Вишиванка для Юлії Тимошенко" про те, як Холодний Яр підтримало всього сім сіл) - це не страшно, і за нього не доведеться платити. Адже це не пряме зло, а раз так - то воно може й взагалі благо. А всього за декілька років за це "не зовсім зло" українська нація заплатила таку кошмарну ціну, якій жахнувся світ. Мало того, розраховуватись за цим рахунком ми продовжуємо і зараз - відчайдушно доказуючи очевидний факт, що нас дійсно морили і убивали лише за те, що ми були українцями. І натикаємось на те саме, що колись обрали самі - на байдужість, на "мою хату скраю", а часто на відвертий регіт "а воно нам треба? покиньте цю історію, і не морочте нам голову"...
Так що, якщо ви теж бажаєте, аби вам не морочили голову, не читайте далі. Бо я збираюсь поетапно деконструювати "ефект Люцифера" в українській специфіці, і нагадати людям, що яким не було маленьким зло, і по відношенню до кого воно б не чинилось - це все одно - ЗЛО. І приведе воно вас по кривій доріжці зовсім не до домашнього затишку і спокою, а в пекло. Тільки не картиночне і лубочне, а справжнє - де все уже вибрано за вас і без вас, а вам лишається тільки крокувати в строю чорносорочечників.Автор
Крок перший: гіпноз загальновідомих фактів
Більшість із нас вважає себе людьми освіченими, і здатними побачити брехню неозброєним оком, і тут же на неї вказати. Це навіть стало одним із національних хоббі. Ми любимо уважно слухати промови, читати книжки чи дивитись фільми, а потім з олівцем в руці вишукувати нестиковки. Коли ж знаходимо, ми тут же радісно про це починаємо трубити, отримуючи від цього неабияке задоволення. Ще б пак, з'явилась така нагода когось викрити, і якось стати вище у власних очах, адже себе по замовчанню ми вважаємо значно чеснішими, а то й взагалі правдоборцями.
В той же час в дискусіях ми послуговуємось численними аргументами, які на повірку виявляються не меншою брехнею, ніж та, яку ми із таким завзяттям викриваємо у інших. І починаються вони із слів "загальновідомо, що". Магія тверджень, освячених цим виразом, настільки велика, що людина скоріше повірить у абсолютну небувальщину, ніж поставить її під сумнів. Ось один із яскравих прикладів. В навколохристиянських дискусіях часто спливає аргумент, буцім прототипом Христа був індуїстський бог Крішна, якого теж було непорочно зачато. Попадається він навіть у цілком адекватних людей із солідною освітою. І мало кому спаде на думку цей аргумент перевірити, адже "загальновідомо, що". Тоді як досить звернутись до джерел, і виявиться, що "ноги" цього твердження ростуть із інтерв'ю одного з крішнаїтських гуру Шріли Прабхупади, який заявляв, що Христос - це просто грецька форма слова "Крішна". Потім в суспільній свідомості це якось затерлось, і ототожнення почало вважатись фактом, а раз так, то фактом почала вважатись ідентичність їх біографій. Хоча непорочне зачаття аж восьмого сина (Крішна був сином принцеси Девакі, яка перед тим народила сімох дітей від царя Васудеви) - це, я думаю, новина не лише в релігійному, а й в чисто біологічному сенсі цього слова. Однак на практиці в біографічні довідки ніхто не зазирає, адже "загальновідомо". Тому можемо занотувати собі емпіричне правило: некритичне ставлення до невеликих натяжок під маскою "загальновідомості" відкриває дорогу до некритичного сприйняття брехні, замаскованої таким же чином.
Приклад другий, уже наближений до нашої дійсності. Скільки разів на форумах ми чули, що "родове" прізвище Юлії Тимошенко - Капітельман. Це твердження було так широко розтиражоване, що я сам довгий час в це вірив. Ну Капітельман, то й Капітельман. Українська ономастика настільки багата, що в чудернацьких фаміліях нема нічого дивного. От був у мене знайомий на ім'я Шмаровоз, наприклад. Або був в історії отаман на ім'я Петро Чучупака. Яке ж було моє здивування, коли виявилось, що і цей "загальновідомий факт" виявився на повірку пустишкою. Всі джерела, які повідомляють цю вкрай важливу інформацію, зводяться до одного-єдиного: книги Дмитра Чобота "Макуха", в якій є розділ "Походження Юлії Тимошенко". В ньому Чобіт активно цитує документи, навіть наводить скани (правда, чомусь поганенької якості), розлогі цитати, але в підсумку - жодного посилання на відповідні архівні документи, а єдині джерела, на які він все таки дає посилання - це... статті в засобах масової інформації. Одна із його "підставових" статей носить горду і хльостку назву "Галахическая еврейка Тимошенко, революция и гиперсионизм". Звідти він навіть наводить пряму цитату - "Як стало відомо (sic!) в Ізраїлі є документи, які підтверджують, що Юлія Тимошенко є галахічною єврейкою". І все, цикл замкнувся, ми знову уперлись в "загальновідомий факт", який фактом взагалі не є.
Читачі із непоганою пам'яттю згадають іще одну байку, "легітимізовану" посиланням на нібито ізраїльські документи з "Яд-Вашему": засвідчення участі Романа Шухевича в "львівській різні". Тоді якось непоміченим пройшло повідомлення самого "Яд-Вашему", який офіційно повідомив, що досьє на Шухевича взагалі немає. Однак ця байка досі поширюється в складі "загальновідомих" фактів про ОУН-УПА, і мало хто ставить її під сумнів.
Чому ж так відбувається, і люди так легко вірять "загальновідомим" фактам, і не дають собі праці їх перевірити? Суттєву роль тут грає лінь, яка притаманна звичайній людині. Однак є і глибше пояснення, яке коріниться в самій психології людини.
Вище я уже згадував експеримент Соломона Аша. Полягав він в наступному: в кімнату садили 10 чоловік. 9 були "підсадними качками", а один - власне, об'єкт експерименту. Аш показував картку із трьома вертикальними рисками і задавав просте питання: яка із них найдовша. Дев'ятеро підсадних тут же починали показувати на неправильний варіант і громогласно його відстоювати. І виявилось, що тестований теж, разом із "підсадними", показує на неправильний варіант. Відчуваючи дискомфорт, прекрасно розуміючи, що насправді все не так, людина виявилась неспроможною протистояти магії "загальновідомого" факту. Виявилась іще одна фантастична річ. Якщо доля людей, які підкорялись "суспільній" думці на першому питанні становила 37%, то якщо послідовно ставилось декілька питань, вона виростала до 75%. Тобто, три чверті людей, на яких оточуючими сиплеться завідомо неправильна інформація, рано чи пізно здаються, і теж починають обстоювати неправильну відповідь. Аш провів декілька експериментів, змінюючи кількість "підсадних", які обстоювали неправильну версію, але результати суттєво не змінились. Якщо прибічники невірної відповіді були достатньо активними і гучно відстоювали свою позицію, забалакуючи інших, то людина вибирала цю саму неправильну відповідь. Мало того, з часом людина починала самостійно "винаходити" аргументацію на її користь, і зрештою в неї щиросердно вірила.
І ніякого Міністерства Любові з інквізитором О'Брайєном, який тортурами примушує визнати, що "2 x 2 = скільки скаже партія". Досить, щоб звідусіль на вас валилась "правильна" відповідь, і через деякий час ви самі в неї повірите, і почнете відстоювати.
Саме тому, коли я чую "та це ж загальновідомий факт", тут же хапаюсь за довідника чи Гугл, аби перевірити його. Бо з того моменту, коли цей магічний вираз стає самодостатньою ознакою правдивості твердження, людину потроху починає затягувати Темна Сторона. До речі, "підкорення груповій думці без роздумів" називає серед перших кроків до "ефекту Люцифера" і Філіпп Зімбардо.
[ Читати далі ]
Третий Кабмин Януковича: олигархические кланы у ног Семьи
- 26.12.12, 10:18
Новый Кабмин Виктора Януковича характеризует момент перехода полноты власти к группе «семейных» во главе с Сергеем Арбузовым, а фактически – со старшим сыном президента Александром. Люди, преданные лично старшему и младшему Януковичам, уже заняли все ключевые посты, оставив Ахметову, Фирташу и Иванющенко технические ведомства либо «расстрельные» должности.
Назначения в новом Кабмине стали частичной сенсацией. В нем появилось несколько новых фигур, произошли реорганизации министерств и высшего управленческого аппарата. Но наиболее показательным является факт взятия «семейными» под контроль всех ключевых ведомств. Впервые можно точно предсказать, кто будет сменщиком действующего главы Кабмина – первым вице-премьером назначен Сергей Арбузов, и Азаров теперь обязан вводить преемника в трудный курс управления государством. Правда, вряд ли он будет работать «дядькой» Арбузова особо добросовестно. Разве что Николай Янович действительно не хочет на пенсию.
«Семейные»: взятие ключевых высот
«Великолепная четверка» «семейных» находится на важнейших должностях нового Кабмина. Это первый вице-премьер (сфера кураторства – аграрная политика, экономическое развитие, торговля, соцполитика, финансы, доходы и сборы) Сергей Арбузов, сохранившие свои должности глава МВД Виталий Захарченко и глава Минфина Юрий Колобов, плюс Александр Клименко, возглавивший, пожалуй, ключевое суперминистерство нынешнего Кабмина – министерство доходов и сборов, созданное на безе объединенных налоговой и таможенной служб. Все это непосредственные представители нынешней и будущей команды «младореформаторов» и люди с самым большим временным потенциалом в правительстве. Отставка им точно не угрожает, только рокировка, а многих и повышение – Арбузова до премьера, остальных – до вице-премьеров.
Политолог Виктор Небоженко подчеркивает, что Азаров, плотно окруженный «молодыми волками» из Семьи, теперь будет чувствовать себя неуютно. Настоящим испытанием для Кабмина станет возврат $9 млрд долгов в 2013 году. «Но Азарову не нужно баллотироваться в президенты, заботиться о своем рейтинге, потому он вряд он будет стремиться выполнить эту задачу, тем более управляя экономикой в ручном режиме. К апрелю его конфликт с Арбузовым и молодыми вице-премьерами выйдет наружу, что станет началом конца этого Кабмина», - уверен Небоженко.
Азаров, окруженный «волками» из Семьи, теперь будет чувствовать себя неуютно
Если эту «группу товарищей» старшего сына президента относят к «самым семейным», то появилась в Кабмине и группа «ассоциированных семейных». Эти люди также обладают потенциалом роста в следующем «арбузовском» Кабмине. К их числу относится «днепропетровская группа» в лице нового вице-премьера по вопросам инфраструктуры, регионального развития, строительства и жилищно-коммунального хозяйства Александра Вилкула (экс-губернатора Днепропетровской области) и его заместителя, а ныне министра регионального развития и ЖКХ Геннадия Темника. Оба достаточно молоды (Вилкул - 1974, Темник – 1970 г.р.), и вписываются в число «молодых соколов Януковича». К этой же группе относится и Игорь Прасолов, назначенный министром экономического развития и торговли. Особенность, объединяющая Вилкула и Прасолова – их происхождение из «недр» СКМ. То есть, они по первоначальным своим связям – «ахметовские», но совершившие за два последних года дрейф в сторону безусловного союзничества с Семьей. При этом и Вилкул, и Прасолов – достаточно самостоятельные фигуры, показавшие свой профессионализм на предыдущих местах работы. Судя по всему, хорошим исполнителем является и Темник, ведь именно он был помощником Вилкула, считающегося одним из самых успешных губернаторов в Украине. Хотя порученная ему сфера ЖКХ - одна из самых «несладких» в наборе министерских должностей.
Конечно, об «ахметовском» происхождении и Вилкула, и Прасолова забывать нельзя. Вилкул долгое время являлся почетным директором горнорудного дивизиона ООО «Метинвест-холдинга», и ранее работал в других структурах Ахметова, а Прасолов с 2000 по 2005 руководил ЗАО «СКМ», затем возглавил принадлежавший Ахметову Харцызский трубный завод. Тем не менее, согласно источникам «Контрактов», Александр Вилкул на посту главы Днепропетровщины изначально ориентировался на интересы именно президента и его людей, а не Ахметова, хотя отношения с последним, конечно же, не портил, и бизнесу первого олигарха страны в области не мешал. Аналогично и Игорь Прасолов, супруга которого является официальным владельцем ООО «Инвестиционная группа «Перше джерело», через эту компанию связан с сыном президента – Александром. Дело в том, что «Перше джерело» входит в число соучредителей другого ЗАО «Столичный стиль», имея там 18,8%, тогда как Александр Янукович – 29,5%. Естественно, факт совместного бизнеса супруги Прасолова с сыном главы государства не означает, что Прасолов не поддерживает отношений с Ахметовым, но позволяет относить его все-таки к группе «семейных», пусть и пока еще «ассоциированных». По возрасту Прасолов, правда, старше основных «молодогвардейцев» - он 1962 г.р.
«Ахметовские»: уменьшение влияния
Олигархам даны те преференции, которые они заслужили по итогам выборов
За вычетом описанной выше троицы, считается, что Ахметов имеет влияние в Кабмине на следующих людей. Это новый глава инфраструктуры (без вице-премьерского статуса) и вчерашний начальник «Укрзализныци» Владимир Козак, сохранившая свой пост как главы Минздрава (также в урезанном виде – без вице-премьерства) Раиса Богатырева и самое неожиданное назначение этого Кабмина – Наталья Королевская на посту главы Минсоцполитики. Конечно, в последнем случае доказательства прямой связи с Ахметовым привести невозможно, но даже если б они и имелись, говорить о том, что курировать соцполитику в нынешних условиях – прибыльное дело, не приходится. Тем не менее, факт прихода Королевской в правительство показывает, что она готова (или ее заставили) отрабатывать деньги, потраченные на самую провальную в истории Украины политическую кампанию. И новая должность позволит ей либо реабилитироваться перед пулом спонсоров (главным из которых большинство опрошенных «Контрактами» экспертов все же называет Ахметова), либо испортить свою репутацию, повторив аналогичный «подвиг» Сергея Тигипко. Кстати, Владимир Фесенко уверен в том, что кандидатура Королевской могла быть внесена самим Тигипко.
Стоит отметить, что влияние Ахметова на Кабмин, с учетом разделения вице-премьерских и министерских должностей Раисы Богатыревой и отправленного в парламентскую ссылку в Бориса Колесникова, все-таки упало. Ахметов может влиять теперь на ограниченное число министерств, самым «вкусным» их которых остается Минтранс.
«Фирташевские»: показательное унижение
На фоне усиления Семьи и некоторого падения влияния Ахметова оттеснение фирташевской группы от ключевых ведомств еще более заметно. Фирташу, похоже, уже не быть самым главным олигархом страны. Всему виной выборы, в которых люди Фирташа, в первую очередь, глава Администрации президента Сергей Левочкин, оказались не на высоте. Вроде бы внешне все хорошо - в правительстве оставлены, и даже повышены, и Юрий Бойко, и Константин Грищенко. Но если присмотреться, то Бойко «повышен с понижением», то есть, лишен больших полномочий и доступа к денежным схемам, хоть и имеет теперь ранг вице-премьера, курирующего сферы экологии, природных ресурсов, энергетики, угольной промышленности и промышленной политики.
Не менее показательно и перемещение на вице-премьерство по гуманитарным вопросам Константина Грищенко. Кадровый дипломат, фактически отправлен в почетную ссылку, так как новая сфера полномочий ему незнакома, зато хлопот в этой области, с учетом сохранения на должности главы Минобразования Дмитрия Табачника, у Грищенко будет немало. Некоторые аналитики, в частности, Владимир Фесенко, уверены в том, что Грищенко сохранит влияние на Кабмин. «На Грищенко будут возложены функции переговорщика с Западом, а Кожара станет куривать все более привлекательное евразийское направление, заодно донося Европе позицию Януковича по вопросу Тимошенко, - уверен Фесенко – Налицо классическое разделение полномочий. Я бы не говорил о назначении Кожары как однозначном маркере, обозначающем поворот во внешней политике Украины».
«Солдаты президента»: на пост заступили
Свершилось главное – создан «семейный» Кабинет министров
К числу новых назначенцев в Кабмин относится разношерстная группа в лице все того же Леонида Кожары, а также министра экологии Олега Проскурякова, министра обороны Павла Лебедева, начальника реорганизованной из МЧС Государственной службы Украины по чрезвычайным ситуациям Михаила Болотских, и министра кабинета министров Елены Лукаш. Каждый из этих выдвиженцев – новичок в министерских креслах. Некоторые, например, Лебедев, вообще «темные лошадки». Объединяет эту группу их «завязка» лично на главу государства. При этом Олега Проскурякова связывает бизнес-прошлое с новым главой министерства энергетики и угольной промышленности Эдуардом Ставицким, а того считают креатурой не кого-нибудь, а Юрия Иванющенко. К числу людей Иванющенко в Кабмине относят и сохранившего свой пост Николая Присяжнюка. При этом все трое, безусловно, пользуются доверием Виктора Януковича и рассматриваются им как эффективные менеджеры. Так что «группу Иванющенко» внутри Кабмина также можно выделить, но, как и в случае с Александра Вилкулом и Игорем Прасоловым, следует говорить о миграции этих чиновников в сторону безусловного подчинения президенту.
Назначение Елены Лукаш и Михаила Болотских эксперты прокомментировали как усиление бюрократического компонента в структуре Кабмина, отметив при этом возрождение должности министра Кабинета министров, упраздненной два года назад в рамках админреформы. Владимир Фесенко уверен – Лукаш будет в Кабмине «оком государевым», призванным вовремя подавать на стол президента важнейшие законопроекты, снабжая их экспертной оценкой.
Что касается Павла Лебедева, то его назначение вместо Дмитрия Саламатина у многих экспертов вызвало недоумение. «И Саламатин, и Лебедев – это, прежде всего, бизнесмены, - подчеркивает эксперт Центра военно-политических исследований Дмитрий Тымчук – Он вряд ли имеет представление, что такое украинская армия, так как служил еще в советской, и то по финансовой части. Зато он вполне может быть очередными «универсальным менеджером», что важно в условиях коммерциализированного подхода нынешней власти к проблемам армии».
Следует также отметить, что Янукович перевел реорганизованную из МЧС службу под началом Болотских в подчинение именно Минобороны. Может ли это означать усиление некой коммерческой составляющей в деятельности спасателей – увидим в ближайшее время.
К безусловным креатурам президента относится и сохранивший пост главы Минюста Александр Лавринович. Ему не удалось закрепиться в парламенте, хотя многие пророчили ему кресло спикера. Наконец, несменяемость кандидатуры самого котрверсийного министра эпохи Януковича – Дмитрия Табачника – только питает слухи о согласовании его кандидатуры с Москвой и о грядущем вступлении Украины в Таможенный союз и «русский мир».
Сколько проживет данный Кабмин? В своем нынешнем составе недолго – первые ротации, как прогнозируют эксперты, начнутся уже весной 2013 года. В принципе, кроме фигуры самого премьера, министра энергетики и ряда «рокировочных» должностей, особо менять никого не нужно. Главное уже свершилось – создан «семейный» кабинет. Олигархам же даны ровно те преференции, которые они заслужили по итогам выборов. Не исключено, что в следующем году, если Кабмин зашатается в условиях кризиса, и Фирташ, и Ахметов, и даже Иванющенко вздохнут с облечением – ведь основной удар будут держать как раз «семейные». И неизвестно, выдержат ли.
Новий міністр оборони розпродаватиме армію для Януковича?
- 25.12.12, 11:42
Розпродаж військового майна та контроль за відповідними фінансовими потоками – такими є головні завдання нового міністра оборони України Павла Лебедєва, вважають експерти. Вони також називають новопризначеного очільника оборонного відомства людиною Президента Віктора Януковича. Водночас у Партії регіонів запевняють, що Лебедєв будуватиме житло для військовослужбовців та реформуватиме Військово-Морські Сили.
Павло Лебедєв у крісло міністра оборони потрапив прямо з місця народного депутата від Партії регіонів. Він виграв вибори у мажоритарному окрузі в Севастополі. До попередньої Верховної Ради він потрапив також за списком Партії регіонів, а от ще на скликання раніше – обирався від БЮТу.
Новопризначений міністр за освітою є військовим фінансистом. Залишивши лави Збройних Сил, Павло Лебедєв подався у приватний бізнес. Нині він є почесним президентом промислово-інвестиційної групи «Інтер Кар Груп». Новий міністр оборони є жорстким керівником та ефективним менеджером, сказав у коментарі Радіо Свобода депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко.
Буде серйозне скорочення майна та військових містечок – Сунгуровський
Утім, навряд чи завдання Павла Лебедєва на посаді міністра оборони – кардинальні зміни у Збройних Силах, відзначив у коментарі Радіо Свобода директор військових програм Центру імені Разумкова Микола Сунгуровський. Тим більш, що як військового фахівця про Лебедєва не чули, ані в армії, ані в експертному середовищі, зауважив Сунгуровський.
Павлу Лебедєву нині 50 років, народився він у Росії, в Україні мешкає з 1984 року. Він є успішним бізнесменом. Торік засоби масової інформації оцінювали його активи у понад 57 мільйонів доларів. Підчас виборчої кампанії цього року Павло Лебедєв задекларував дохід у понад 36 мільйонів гривень. Він є власником яхти Galeon 330, автомобілів Lexus PX 300, Mersedes S 500 L, Toyota Fortuner, Porshe Cayenne та 50-ти земельних ділянок.
The Economist: Вугілля як енергетичне джерело вже відживає своє
- 24.12.12, 11:32
«Впровадження гідророзриву пластів (нової революційної технології, яка дає змогу дешево видобувати сланцевий газ) означає, що електростанції, які працюють на газі й генерують сьогодні п’яту частину струму в світі, становитимуть і надалі конкуренцію вітровій та сонячній енергетиці, змушуючи ці галузі вдосконалюватися», - пише Карр.
«Та навіть якби природний газ був безкоштовний, щодо газових електростанцій немає ніякого закону на кшталт Свонсонового. Ядерна енергетика не є реалістичною альтернативою – надто вже вона непопулярна й вимагає, до того ж, величезних капітальних затрат», - вважає він.
Вугілля ж, на думку Карра, як енергетичне джерело вже відживає своє.
«В Америці частка електроенергії, згенерованої з нього, впала від майже 80% у середині 1980-х до менш ніж третини у квітні 2012 року, а вугільні електростанції масово закриваються», - додає він.
Детальніше читайте у статті "Сонячні вершини" у друкованому спецпроекті "Світ у 2013".
Україна лишиться без держмайна за два роки
- 24.12.12, 11:23
Графік розпродажу державного майна залежить не від потреб держави, а від бажання олігархів.
Про це заявив колишній голова Фонду державного майна Олександр Бондар.
«За наступні два роки буде продано все. Графік розпродажу залежить не від потреб держави, а від бажання олігархів – якби було навпаки, цьогоріч не постали б проблеми з економікою та наповненням держбюджету, на торги виставляли б більше об’єктів й за вищими цінами. За рахунок отриманих коштів влада без проблем погасила б усі свої соціальні зобов’язання», - відзначив Бондар.
За його словами, приватизацію стримує те, що коло допущених до неї обмежене трьома особами і в них недостатньо ресурсів.
«Їм нині за заниженими цінами продають тільки те, що вони здатні придбати. Думаєте, в СКМ Ріната Ахметова немає бажання скупити всі обленерго та всю генерацію? Звісно, є. Але купили досі лише те, на що було відкрито кредитну лінію. Тепер із кредиторами розрахуються через підвищення тарифів, і наступного року створять чергову», - сказав Бондар, передає «Український тиждень».
«Якщо брати за галузями, то обленерго й генерація – вотчина СКМ; усі облгази та нафтохімія – групи Фірташа, «Нафтогаз України» – теж; частина Укрзалізниці й порти – спільний бізнес структур СКМ та «Сім’ї»; вугільна галузь – «Сім’ї», - відзначив екс-глава ФДМУ.
