Уривки зі лекції Томіслава Суніча "
Майбутнє європейських народів". Сам Томіслав Суніч громадянин США хорватського походження, профессор політології Каліфорнійського університету, колишній посол Хорватії в Лондоні, Копенгагені та Брюсселі.
Переклад мій:
З лекції, прочитаної в академії Саарбрюкена, Німеччина, 23 липня 2012 року
"Я хотів би звернути вашу увагу на деякі парадоксальні події, що отримали свій розвиток в нашій недавній історії. На початку 90-х років минулого сторіччя комуністичні режими в країнах Східної Європи згинули. Комунізм рухнув, тому що більшість з його ідеалів, хай і під іншими назвами, були реалізовані в Західній Європі. Такі палео-комуністичні ідеї російських більшовиків та європейських інтелектуалів-марксистів як: егалітаризм, інтелектуально-ідейне "вирівнування і встрювання" (Gleichschaftung), можливість постійного економічного зростання в деякій уявній мультикультурній системі - все це з більшим успіхом було реалізовано на Заході. Саме тому доволі очікуваним стало витончене перетворення європейських інтелектуалів і політиків, що до того стояли на марксистських позиціях, в затятих лібералів і захисників ідеї "свободного ринку".
Другий химерний вигин історії в тому, що ми маємо апостеріорі бути вдячними окремим проявам комуністичного минулого, а саме - майже повній відсутності мігрантів не-європейців у Східній Європі. Завдяки досить скромному рівню життя при комуністах, Східна Європа ніколи не була приваблива для мігрантів з "третього світу". Не дивлячись на те, що комуністична система відкидала будь-які прояви націоналізму і прагнула до побудови мультикультурної системи, всі зусилля в цьому напрямку не увінчалися успіхом. Іммігранти не були наївними і розуміли, що умови життя кращі в колишніх метрополіях та екс-фашистських країнах. Франкфурт-на-Майні був для них привабливішим ніж Франкфурт-на-Одері.
І, нарешті, третій історичний парадокс. Ті з нас, кому довелося провести більш-менш довгий час в країнах "третього світу", добре знають, що з себе уявляє расова дискримінація або іншими словами соціо-культурна ексклюзія Іншого. Метис, що живе у Мехіко або турок-вихідець із Східної Туреччини, що живе у Стамбулі, добре уявляє собі кордони того расового та культурного шару, до якого вони належать в себе на Батьківщині. Жебрак турок з азійськими рисами обличчя ніколи не буде допущений у вищі кола заможніх білошкірих турків, що пишаються своїм "європейським" (албанським або боснійським) походженням. Нелегальний мігрант-мексиканець, ледве опинившись в США, вже майже не на пам'ять знає свої права. Про такі права вони можуть лише мріяти в себе вдома, інакше вони б ніколи не перебралися в "расистські" США. Тепер же, знаходячись на території США, він може беззастережно розраховувати на підтримку зі сторони лівих інтелектуалів. І Німеччина, і США надають такі соціальні можливості, котрі були наглухо зачинені на Батьківщині мігрантів у "третьому світі".
Давайте підведемо проміжний підсумок. Вибір Історією того чи іншого напряму завжди залишається відкритим. Треба бути обережними, коли передрікаєш апокаліптичний кінець білим європейцям. Історія не запрограмована і до кінцевої зупинки ще далеко. Потік Історії не терпить штучно збудованих обмежень і, перефразовуючи Ернста Юнгера, може легко зруйнувати будь-які стіни часу, що встають в неї на шляху. Ліберальна стіна нашого часу може обрушитись в будь-який момент, тому буде помилковим створювати сценарії в жанрі фільмів жаху, передрікаючи неминуче вимирання європейців.
Що рухає Східними і Західними європейцями?
Ми маємо чітко розрізняти самоідентефікації західно- та східноєвропейців. Що рухає ними? Які міфи є домінуючими? Тридцять-сорок років тому західноєвропейські націоналісти обговорювали зовсім не питання міграції. Головною їхньою темою був комунізм, загрози, що йшли від нього і можливі способи захисту від них. Питання національного самовизначення європейських націй не входило в повістку дня, якщо не враховувати повільно тліючих конфліктів в Південному Тіролі, Північній Ірландії та Країні Басків. Західноєвропейські націоналісти та їхні політичні інституції бачили свого головного ворога в образі коміссара-комуніста, а не в образі імігранта-неєвропейця. В нас час коміссар-комуніст абсолютно забутий націоналістами, оскільки всі західноєвропейські народи, без виключення, піддаються масовому притоку імігрантів-неєвропейців. При вигляді цієї нескінченної хвилі іміграції, озираючись назад, мимоволі задаєшься питанням, чи дійсно погрожував комунізм самому існуванню європейців? Можливо при комунізмі ідентичність європейців була б краще збережена, ніж при капіталізмі?
Адже саме так вийшло в країнах Східної Європи. В наш час національна самосвідомість у східноєвропейців виражена яскравіще та рельєфніше, ніж у західноєвропейців. Частково це можна пояснити жорстким подавленням будь-яких націоналістичних проявів, що мали місце при комуністичному режимі, що завжди боровся з так званою "загрозою фашизму".
Страх перед нескінченним потоком мігрантів, реальна чи навіть тільки уявна загроза розпаду етнічних серцевин держав-націй змушують багатьох європейських націоналістів переосмислити такі поняття, як "народ", "національна свідомість", "національний дух". Колись західноєвропейські націоналісти самоідентефікувались шляхом очернення націоналістів з країн-сусідів. На щастя, ті часи минули. Зараз на перший план для всіх західноєвропейських націоналістів і їх представників вийшла проблема виживання і збереження спільної (для всіх) біокультурної унікальності. І ми зіткаємось з черговим історичним парадоксом, що виявляється в тому що ймовірність конфлікту між колись ворогувавшими західноєвропейськими народами обратно пропорційна кількості не-європейців, що прибули. Погодьтеся, що важко уявити фламандців, що оголошують війну сусідам валлонцям або австрійський уряд, що підбурює південнотирольців до відділення від Італії.
Представники східноєвропейських народів практично ніколи не відчувають історичної вини або зневаги до самих себе, на відміну від західноєвропейських народів, в особливості німців, котрі вже ледь не звикли до подібних почуттів. Національна самосвідомість усіх громадян і усіх політиків Східної Європи все ще в значній мірі визначається почуттям національної гордості. Наприклад, звичайним людям в Хорватії чи Угорщині не потрібно читати наукові статті про небезпеку мультикультурності або обговорювати змісти національної душі. Вони і без цього знають, що вони Білі, Європейці і Християни.
Тим не менш, не дивлячись на всі переваги, що зумовлені національною однорідністю, взаємовідносини між східноєвропейськими народами виглядають не так вже й райдужно, як хотілось би. Всі східноєвропейці демонструють високу ступінь "негативності" або іншими словами "реактивності" національної самосвідомості, що виражається в ексклюзії Іншого сусіда-європейця. Не можна недооцінювати міжетнічну та міжкраїнову напругу, що існує в Східній Європі, котра в будь-який момент може стати джерелом нового конфлікту в регіоні. Не дивлячись на те, що країни Східної Європи залишились в стороні від проблем масової міграції, для них залишаються гострими внутрішні проблеми міжетнічних образ та взаємної неприязні.
Наведу декілька прикладів згаданої мною "негативної чи реактивної" національної самосвідомості, оскільки воно викликає нерозуміння зі сторони французького чи американського націоналіста. Візьмемо для прикладу польського націоналіста. Він може погодитись з націоналістом-німцем в усьому, що стосуєься критики процесів глобалізації, в нього будуть також антикомуністичні та антикапіталістичні погляди, але його національна самосвідомість вкорінена в яскраво виражених в анти-німецьких почуттях. Далі, третина етнічних угорців - більш як 2 мільйони - живуть під юрисдикцією іншоетнічних держав - Словаччини, Сербії, Румунії, але їх самосвідомість здебільшого визначається тісними відносинами з родичами, що живуть переважно в Угорщині. Або візьмемо Сербію та Хорватію. Не дивлячись на офіційно укладений мирний договір між цими країнами, їх самосвідомість і сприйняття один одного просто-напросто несумісне. У народів цих країн протилежні погляди на історичні події і взаємно непримиримі оцінки принесених жертв. Коротше кажучи, не дивлячись на разючу расову ідентичність, серби та хорвати володіють такими національними самосвідомістями, що взаємно виключають один одну, причому самим радикальним чином. Тобто хорватський націоналіст самоідентифікує себе в першу чергу, як затятий "анти-серб", щоб мати можливість подальшої самоідентефікації себе як "доброго хорвата".
Хто винен в тому, що серед народів Східної Європи і між ними, все ще жевріють подібні уявлення, настільки взаємно непремеренні, настільки ж і шкідливі? Велику долю відповідальності за негативне сприйняття народами один одного несе сучасна історіографія, усілякого штибу "придворні" історики і сучасна "медіократія". Східноєвропейцям вдалося позбавитись комуністичних режимів, однак загальноприйнята в кожній окремій країні інтерпретація історії майже не змінилася з 1945 року. В основі національних міфів і взаємновиключних сприйнять лежать неповні і, зачасту, помилкові дані з історії Другої світової війни. Наведу яскравий приклад.
Початкові передумови розпаду пост-комуністичної Югославії і війни, що послідувала у 1991 році, лежать в офіційно прийнятій югославськими комуністами історіографії. Десятиліттями пропаганда твердила про 600 тисяч сербів, євреїв та комуністів, що нібито були знищенні у Другу світову війну хорватами-усташами. В часи правління комуністів в Югославії, образ хорватів-усташей, а також багатослівне вихваляння антифашиської боротьби стали не тільки основними маркерами пануючого режиму, але й лягли в основу негативізуючих міфів самосвідомості етносів, що явилося двома "символами віри" громадянської релігії, що колись скріплювала в єдине комуністичну Югославію. У 1991 році в центрі уваги опинився Франьо Туджман, історик і майбутній президент Хорватії. В своїх працях, написаних в кінці 80-х, він переглянув загальноприйняті історичні факти і оцінив загальну кількість сербів, євреїв та комуністів, що загинули в лагерях усташів, в 60 тисяч людей. Наслідки цього незвичного історичного нарратива, що з'явився в новонародженій Хорватії, скоро прогреміли в усьому світі. Серби в уламках Югославії, що розвалювалась та сербська етнічна меньшість у Хорватії, буквально впали в паніку. І розверзлося пекло.
Тут можна провести певну паралель з Німеччиною. Передбачалося, що Єврокомісія критично висловиться з приводу дій, що зробила Чехословаччина у відповідності з так званими "декретами Бенеша", в тому числі з приводу виселення в 1945 році, 3,5 млн. судетських німців. Якби це трапилось, можна було б з легкістю передрікти не тільки серйозний зріст напруги у відносинах між Чехією та Німеччиною, але і виникнення серйозних проблем по всій Європі.
Коротше кажучи, помилкові, перебільшені, сюрреалістичні, брехливі і навіть романтично історичні нарративи, в особливості ті з них, що намагаються невміло переглядати кількість жертв Другої світової - ось головні чинники підспудно тліючий міжетнічній ненависті і взаємного страху серед народів Центральної та Східної Європи.
Можлива війна у майбутньому в Європі
Які б надії не мали більшість націоналістів в Європі та США у війні, що цілком можлива на європейському континенті, не буде чітко розиежованої лінії між "хорошими білими європейцями" і "поганими небілими європейцями". Майбутня війна може продемонструвати риси війни класової змішаної з расовою війною і безладними міжетнічними зіткненнями між і в середені самих європейських народів. В цьому світлі, жоден із згаданих мною історичних нарративів, політично вмотивованих і таких, що викривляють дійсність, не може служити виправданням для замшілих містечкових націоналізмів європейців. Вузько окреслені націоналізми німецького, хорватського, американського, французького чи англійського розливу вже принесли немало бід європейським народам. За останні двісті років ми зіткнулися з спустошливими релігійними війнами, з безперервними територіальними спорами і з фальсифікацією історичної пам'яті. І нарешті головне питання, яке нам необхідно задати самим собі і на який дуже важко відповісти. Сьогодні, коли 10% громадян Німеччини, 15% громадян Франції і 30% громадян США є не-європейцями за походженням, що сьогодні значить вислів: "Я пишаюся тим, що я - німець (або фламандець, або француз, або американець)?".
Предметом нашої турботи не має бути вирішення питань можливості, бажання чи обов'язкової інтеграції імігрантів не-європейців, а також питання о ступіні та кордонах подібної інтеграції. Про початкові системні протиріччя мультикультуралізму, так само як і про його небезпеку, сказано вже досить. Нашим головним завданням має стати повернення величезній масі німців ясної усвідомленності своєї "німецькості" і повернення величезної маси європейців до ясного усвідомлення своєї "європейськості". Мільйони німців, хорватів, американців, французів, що вважають себе "Білими апріорі", но такі що ведуть рослинне життя пасивних споживачів, що не пам'ятають власної історії і не задумуються про власну долю, являють собою набагато більш серйозну проблему, ніж продовження притоку мілйона нових мігрантів з "третього світу".
"Бути німцем значить не тільки говорити по-німецьки або бути родом з Німеччини, чи володіти громадянством Німеччини. Країна і мова є природньою основою нації, але свою історичну самобутність нація набуває тільки через здатність своєї духовної основи визначати повсякденне життя людей одної крові. Жити з усвідомленням своєї нації означає жити всередені свідомих (і визнаних) нацією цінностей" (Артур Меллер ван ден Брук).
Говорячи про іміграцію не-європейців ми часто плутаємо причини із наслідками. Ми шукаємо цапа-відбувайла не там де треба. Давайте спробуємо розібратись. Найчастіше всього мігрантів не-європейців занадто узагальнуючим образом іменують "мусульманами" чи "ісламістами", начеб то в Європу прибувають тільки мігранти-мусульмани. Треба відрізняти людей від їхньої релігії. Наприклад на Балканах проживає близько 10 мільйонів європейців-мусульман, причому багато з них насправді Білі. Хіба цих людей також треба вигнати з Європи? З іншої сторони, навіть якщо завтра усі 4 мільйони турок з Німеччини приймуть християнство, для мене це абсолютно нічого не змінить. Наше відчуття національного, так само як і моє відчуття приналежності до історично складеного народу залежать не тільки і не стільки від мого віросповідання, скільки від нашого укоріненого специфічного відчуття трагедійності буття, від нашого спільного та унікального сприйняття історії і звісно ж від наших біологічних властивостей. В Америці 50 мільйонів метисів-латиносів, котрі вірують в Ісуса Христа і вважають себе істинними католиками, але вони не є частиною мого народу і моєї культури. І я, в свою чергу, не чекаю від них якого-небудь співчуття до себе, свого народу чи своєї долі.
Далі, багато наших колег роблять концептуальну помилку. В наш час вираження антиісламських та антифашистських поглядів вважається безпечною інтелектуальною пригодою, що не є порушенням закону. Безсумнівно треба розуміти, що подобний дискурс, підпитується представниками вищих урядових кіл, деякими власниками ЗМІ, а в США - "неоконами". За збігом обставин анти-ісламізм є добрим прикриттям для вираження неприйняття мультикультурної системи. Якщо ви відкрито не критикуєте європейський та американський олігархат (наприклад за підтримку мультикультурності), то можете на законних підставах і без наслідків для професійної кар'єри в своїх промовах кидати грім та блискавку на не-білих мігрантів. Таким положенням речей не оминули скористатися європейські та американські націоналісти, намагаючись приховати за критикою ісламу своє критичне відношення до мультикультуралізму. Деякі відомі фігури пішли ще далі - вони перемішують рішучу антиісламську риторику з обов'язковими спокутними візитами до Ізраїлю, наївно віруючи в те, що їм вдасться виторгувати на майбутнє можливість безперешкодної критики мультикультуралізму.
Далі буде...
