Из вереска напиток забыт давным-давно,
А был он слаще меда, пьянее, чем вино.

В котлах его варили и пили всей семьей
Малютки-медовары в пещерах под землей.

Пришел король шотландский безжалостный к врагам.
Погнал он бедных пиктов к скалистым берегам.

На вересковом поле, на поле боевом
Лежал живой на мертвом,  и мертвый на живом.

Лето в стране настало,вереск опять цветет,
Но некому готовить тот вересковый мед.

В своих могилах тесных, в горах родной земли,
Малютки-медовары приют себе нашли.

Король по склону едет,над морем, на коне,
А рядом реют чайки с дорогой наравне.

Король глядит угрюмо: "Опять в краю моем
Цветет медовый вереск,а меда мы не пьем!"

Но вот его вассалы заметили двоих -
Последних медоваров,оставшихся в живых.

Вышли они из-под камня,щурясь на белый свет, -
Старый горбатый карлик и мальчик пятнадцати лет.

К берегу моря крутому их привели на допрос,
Но ни один из пленных слова не произнес.

Сидел король шотландский не шевелясь в седле,
А маленькие люди стояли на земле.

Гневно король промолвил: - Плетка обоих ждет,
Если не скажете, черти,как вы варили мед!

Сын и отец смолчали,стоя у края скалы.
Вереск шумел под ними, в море катились валы.

И вдруг голосок раздался:"Слушай, шотландский король,
Поговорить с тобою с глазу на глаз позволь.

Старость боится смерти,жизнь я изменой куплю,
Выдам заветную тайну..."-  карлик сказал королю.

Голос его воробьиный резко и четко звучал.
"Тайну давно бы я выдал,если бы сын не мешал.

Мальчику жизни не жалко,гибель ему нипочем.
Мне продавать свою совесть совестно будет при нем.

Пускай его крепко свяжут и бросят в пучину вод -
И я научу шотландцев готовить старинный мед!".

Сильный шотландский воин мальчика крепко связал
И бросил в открытое море с прибрежных отвесных скал.

Волны над ним сомкнулись,замер последний крик.
И эхом ему ответил с обрыва отец-старик:

"Правду сказал я, шотландцы,от сына я ждал беды,
Не верил я в стойкость юных,не бреющих бороды.

А мне костер не страшен,пускай со мной умрет
Моя святая тайна - мой вересковый мед"!

                                                       Р._Л.Стивенсон. Пер.М.Маршака

       Промайне зовсім небагато часу і мені прийдеться перебратися в  PAYS    RETRAITES. Що мене  чекає в цій країні?        Я згадую одну езотеричну картину,  котра мене дуже вразила  одного разу з цього приводу. Вразила тому , що в центрі тієї картини була дорога в голубу туманну далину. Дорога  в дві колії. А навколо розкинулося верескове поле, покрите де-не-де валунами, берізками і ялинками. Ліворуч,  трохи поодаль   від  дороги, росло велике  крислате і  могутнє дерево. А під ним розмістилася стара,  дещо зруйнована хатина. Споглядаючи ту картину, я тоді думала про художника,  який  поєднав в ній різні ландшафти і місцевості. Я добре знала, що в  природі  таке поєднання  нереальне. Що саме прагнув передати художник?

      Минув час. І я знову згадала ту картину. І зрозуміла: то художник зобразив людське життя, може  своє, а може просто класичне. І дорогу в дві колії.  Дорогу, якою йтимуть двоє.  І їм  так захочеться  заглянути в ту хатину, щоб зрозуміти, яке воно, чиєсь ЖИТТЯ.  І, може,тоді в них виникне бажання  зробити так,  щоб та хатина ожила. Відродилася як традиція. За звичай наповнилася  сміхом і життям.

      Я житиму в PAYS    RETRAITES.     Я мешкатиму  в будинку площею 72 квадрати. Він буде поруч з маркетом і зупинкою «SINE LILE» на вулиці SIPRUZE. По проспекту курсуватимуть автобуси  з повітряною подушкою і керуватися вони будуть при допомозі GPS. А навколо буде верескове поле. І замість валунів на ньому  де-не-де височітимуть будинки-свічки, а поруч з ними зеленітимуть ялинки і  виставлятимуть свої світлі стовбури  берізки...  В будинках-свічках житимуть прекрасні люди, які берегтимуть традиції і звичаї. І кожного разу,  коли зупинятиметься авто, я буду очікувати гостей, шанувальників традицій  і звичаїв.  Я буду чекати на тих, для кого   мамина  хата  залишатиметься святою.

    Пандус - це слово іншомовного походження, що прийшло  в нашу мову з Франції. Означає воно пологу площину, яка іноді заміняє сходинки, наприклад, для в'їзду в гараж і виїзду звідти  автомашинам.
    Хм.. Прогулюючись вулицями рідного міста, ловлю себе на тому, що  починаю рахувати такі пристрої біля кожної торгової точки, установи, закладу і, навіть, біля казино...
    Подумки ставлю запитання: що це - поклик часу чи необхідність? Чи, може насмішка над суспільством - інвалідом?.. Невже  серед нас стільки інвалідів? А ще: скільки в інвалідів потреб, зокрема - в казино?
     Підсівідомо розумію, що пандус поторібен біля входу в державну установу, ліквальний заклад, маркет, універмаг, підземний перехід тощо. Та чи потрібен він, наприклад,біля бутіка з парфюмерією чи мобільними телефонами, чи бутіка з жіночою білизною або біля казино? Не розумію також, для чого потрібен пандус  в школі, де навчається до сотні дітей і всі, слава Богу, здорові.Серед дітей і працівників в цій школі  нема інвалідів-калясочників, та і в районі розміщення школи таких нема.
    ... Виклик часу. Так, господарів цих закладів заставляли бездумно спорудити пандус. І вийшло зовсім не погано: чим заможніший  господар - тим помпезніший пандус!  Приватні та юридичні особи, проявляючи свою  щирість і співчуття інвалідам, спорудили їх з дорогих матеріалів. Такі пандуси виблискують на сонці сріблястими поручнями як пам'ятники століття. А в школі?  На них витрачені  кошти з державного бюджету? Чи з батьківського фонду? Так, директор, щоб  виставитися перед владою, взяв їх з кишені своїх підлеглих.
        Так от, до чого приводить бездумність окремих посадовців,  які посилають циркуляри для виконання всім фіз- і юр- особам і горе- директорів, які бездумно вислуговуються перед владою.  Думаю, що краще ці кошти було б спрямувати на закупівлю обладнання, наприклад, для лікувальної установи, або ще для якоїсь акції, дуже  необхідної в нинішній нелегкий час.

  КОЛИ РОЗЛУЧАЮТЬСЯ ДВОЄ…

Колись давно я читала книгу з такою назвою. Пам’ятаю, що книга була цікавою і захоплюючою. Тоді, давно, ми молоді, читали, співпереживали разом з головними персонажами, мріяли і прагнули побудувати своє життя  за  вибраними пріоритетами. 

Швидко майнули роки і от й не зогледілись, як і півстоліття на порозі. Пріоритети втрачені, а позаду  - поле-«мереживо»  двох особистостей. Добре, якщо трапляється так, що дві особистості  виявилися гармонійними, і їхнє життя-мереживо є прикладом для багатьох . Дуже приємно зустрічати двох  літніх людей із уже посрібленими головами, коли вони вже давно виростили дітей і як двоє голубів залишились вірними один одному. Від них віє спокоєм, благополуччям і красою. А їх діти, внуки і правнуки ще більше підсилюють це відчуття…

Але так трапляється дуже рідко.  В більшості випадків люди роблять помилки, які потім  в житті-мереживі віддають  чорним кольором.  Результат:  в когось розбите життя, в когось  невдячні діти, а в когось - і одинока старість. Думаю, що в основі кожної краплинки чорного кольору в житті лежать все-таки смертні гріхи: гонор, жадібність,  тиняння, гнів, ненажерливість, заздрощі, лінь. Люди, які в житті опинились поруч, з часом пізнають один одного. Кожний все більше і більше починає бачити смертні гріхи близької людини. Не проявляє толерантність і не прощає, бо не навчений чи не навчився, а, може просто, гонор. Й життя від того стає чорним. Разом з тим  з різних причин не бачить і не хоче бачити  своїх особистих гріхів. А це вже моральність.І якщо її не  дотримуватись, ігнорувати нею,  «бо мені так хочеться» -  це гріх, смертний гріх, який виражається поняттям ненажерливість або чревоугодіє. От він і  робить наше життя монотонним, таким , від якого страждають всі.   Коли ж розлучаються двоє – без цього теж не обходиться.  Кожний робить сам СВІЙ вибір, керуючись СВОЇМ  розумом і мудрістю.

Думаю, що в кожної молодої дітородної пари мав би бути НАЙПЕРШИМ -  пріоритет виховання  дітей, дітей які були б навчені  в корені розуміти смертні гріхи і якомога менше їх творити в житті. І тоді в  нашому житті-мереживі світлих і темних кольорів в гіршому випадку було б порівну.

Это -  когда доктор в общем  то выписал рецепт на бесплатные обезбаливающие, но как-бы невзначай там что-не заполнил  по-форме. А ты после этого стоишь перед завотделением, чтобы получить его подпись и выслушиваешь в адрес доктора  колкости.
Это -  когда в проливной дождь ты на велосипеде тащишься через весь город в одну-единственную бесплатную аптеку и тебе не дают  дексалгин, поскольку название препарата  в рецепте  написано не на латыни.
Это - когда тебе не выплачивают пособие на погребение близкого человека, поскольку он, став инвалидом по болезни, уволился с работы и через три дня умер, так и не  успев  подать заявление на  назначение пенсии.
Это - когда ты идешь к адвокату с  многолетним стажем за помощью в решении  этой проблемы, а он тебе отказывает, поскольку "... дело это - труба, что на нем заработаешь?", при этом  убедительно доказывает, что дело проигрышное. Хотя сам в глубине души точно знает, что это не так.

Люди! Что же это делается на БЕЛОМ СВЕТЕ!  Везде управляют некомпетентные работники, устроенные на место по-блату или за деньги, которые по  каждой мелочевке обращаются к вышестоящим начальникам за советом. А сами не могут, не хотят, .....  и, наверное,  не в силах сделать правовой шаг, чтобы стать человеком и  не  прослыть  издевателем.
Издеватели, опомнитесь! Все ваши издевательства воздадутся вам в десятикратном размере!

Не жалейте время для детей,
Разглядите взрослых в них людей,
Перестаньте ссориться и злиться,
Попытайтесь с ними подружиться.

Постарайтесь их не упрекать,
Вовремя послушать и понять,
Обогрейте их своим теплом,
Крепостью для них пусть станет дом.

Вместе с ними пробуйте, ищите,
Обо всем на свете говорите,
И всегда незримо направляйте.
И во всех делах им помогайте.

Научитесь детям доверять -
Каждый шаг не нужно проверять,
Мнение, совет их уважайте,
Дети - мудрецы, не забывайте!

И всегда надейтесь на детей,
И любите их душою всей,
Так, как не возможно описать.
Вам тогда детей не потерять.