У Тихоокеанского побережья Канады скопилась сейсмическая энергия, которая может привести к сильному землетрясению, сообщили геологи из Университета Саймона Фрейзера

Они завершили цикл исследований 200-километровой «переходной зоны» в районе острова Ванкувер, между тектонической плитой Хуан де Фука и североамериканской континентальной плитой, передает ИТАР-ТАСС.

Данные сейсморазведки свидетельствуют о том, что геологический разлом в этом районе на 7 километров глубже, чем считалось ранее, он проходит через мощные слои осадочных пород и простирается на восток.

«В случае если произойдет землетрясение, оно затронет весьма значительную территорию», - сказал профессор сейсмологии Университета Саймона Фрейзера Энди Калверт.

---

Тихоокеанское побережье - наиболее сейсмически активная зона на территории Канады. В районе острова Ванкувер за последние 70 лет были зафиксированы около 100 подземных толчков магнитудой 5 и более баллов.

Самое мощное из известных ученым землетрясений произошло у Тихоокеанского побережья Канады в январе 1700 года. Согласно оценкам, его магнитуда составила от 8,7 до 9,2. Цунами, вызванное этим мощнейшим землетрясением, докатилось до Японии.

Отчего за окном вдруг погасли зарницы,
И нежданно слеза покатилась из глаз?
Просто ветер ночной тронул нежно ресницы,
Так же нежно, как ты целовал их не раз.

Эх, зачем ты мне, ветер, принес
Шум давно облетевших берез,
Запах трав, что давно отцвели,
Эхо счастья, что скрылось вдали?
Пожалей ты меня, пожалей,
Ты не вей мне с далеких полей,
Не буди ты несбывшихся снов,
Не тревожь отгоревших костров.

Где ты, счастье мое, где вы, яблони в белом,
Травы, полные звезд, сладкий сон на лугу?
Ты прости, что тебя я сберечь не сумела,
Ты прости, что тебя я забыть не могу.

Эх, зачем ты мне, ветер, принес
Шум давно облетевших берез,
Запах трав, что давно отцвели,
Эхо счастья, что скрылось вдали?
Пожалей ты меня, пожалей,
Ты не вей мне с далеких полей,
Не буди ты несбывшихся снов,
Не тревожь отгоревших костров.

Я не знаю сама, что случилось со мною.
Неужели опять сердце просит любви?
Милый ветер, прошу, пролетай стороною,
А меня за собой не мани, не зови.

Эх, зачем ты мне, ветер, принес
Шум давно облетевших берез,
Запах трав, что давно отцвели,
Эхо счастья, что скрылось вдали?
Пожалей ты меня, пожалей,
Ты не вей мне с далеких полей,
Не буди ты несбывшихся снов,
Не тревожь отгоревших костров.

     Мені запам'ятався вислів відомого американського психолога Сьюзі Орман : "Наше завдання -  перестати порівнювати минуле і сьогодення. Забудьте про те, що було, і вам відразу стане значно легше. Живіть сьогоднішньою ситуацією, радійте сьогоднішньому моменту,  уважно відносьтеся до того, що відбувається щохвилини".  Звичайно, тут мовиться   не про те, щоб ми з легкістю відреклися від усього, що пережито. Наше минуле - це безцінний життєвий досвід. Але треба уміти не шкодувати про минуле, не ностальгувати про те, чого не повернеш, перестати зітхати з приводу втраченого. І тоді дійсно стає веселіше і легше жити.
    Я вже немолода людина. Але до кінця я цього ще не усвідомила. До своєї уже понадювілейної  дати і досі не можу звикнути. Тому що, як би ми не приндилися,  скільки б часу не проводили  у косметологів, коли тобі за п'ятдесят, то це вимагає вже багато в чому задумуватися.  Ще учора здавалося, що у тебе стільки усього попереду, як тут: "З ювіленим Вас днем народження"! З одного боку, ти себе умовляєш: п'ятдесят - це ще не старість, але вже досвід, із яким  життя тільки починається, - але з іншого - розумієш, що надій і можливостей залишається все менше і менше. Адже якщо порівняти те, що ти вже  не зможеш зробити ніколи (довжелезний список), з тим, що ти ще зможеш встигнути (список куди менш значний), стає ніяково.
     І ось,  в один з таких моментів туги за  втраченими можливостями,   мені розповіли про одну жінку і показали її фото. На   фотографії посміхалася приємна жінка поважного віку. За кермом і в яскравому капелюшку. З розповіді я дізналася про те, як вона (Раїса Хауслаге, вроджена Міхеєва) у 62 роки змінила усе своє життя: вийшла заміж, поїхала в іншу країну. Як потім - в 65 років - вона виконала свою давню мрію - сіла за кермо автомобіля. З розповіді  стало також  відомо, що тій жінці нині  65 років, і вона й  досі багато їздить  і хоче, щоб усі знали: якщо мрія є, ніколи не пізно її здійснити.
     Як я вдячна тій жінці! Рада за те, що ще є такі упевнені в собі і вічно модлоді душею люди. Дуже приємно, що вони, живуть  сьогодні своїм життям і сприймають все оптимістично. Не нарікайте, що накрити на стіл свого часу було простіше і дешевше. Просто радійте моменту очікування свята. Адже давно відомо, що саме очікування свята доставляє нам найбільше приємних хвилин. Щасливого вам очікування!
    Упевненість в собі - властивість особи, ядром якої виступає позитивна оцінка індивідом власних навичок і здібностей ("Вікіпедія"). Я  ще б додала: упевненість в собі як паличка-виручалочка з дитячої казки - з нею можна і болото перестрибнути, і на  гору піднятися, і від ворогів відбитися, якщо знадобиться. Це наша таємна сила, наш невидимий щит. Важливо тільки, щоб ми ніколи не використали її як зброю. Тоді ваша упевненість може перетворитися на одну з найнебезпечніших спокус.
     Прояви упевненості в дитинстві і юності швидше можна віднести до самовпевненості - природної властивості характеру, даної зверху або вихованої в маленької особи батьками. Але сама по собі така самовпевненість не вважається  перевагою. З віком вона легко може перетворитися на самомилування, самовпевненість  самодурство та інші неприємні «САМО». Щоб стати тією самою (необхідною для повноцінного життя) упевненістю, Самовпевненість повинна очиститися від всякої муті, викристалізуватися, пройти ювелірне ограновування. Ця справа безлічі проб і помилок, справа життєвого досвіду. Але тільки тоді ця упевненість працюватиме і на вас, і на світ, що оточує вас. Коли на місце самовпевненого "тай що,  я про це не знаю..." прийде упевненість, що пізнання - процес нескінченний, коли замість "ну куди він від мене подінеться" прийде упевненість, в тому що ви зробите усе, щоб цього не сталося, а "якщо і подінеться", світ не рухне, це усього лише буде початок нового життя. Коли замість "без мене на роботі ніяк не обійдуться" ви будете упевнені, що ви чесно робите усе, що від вас залежить, коли замість "мені плювати на чужу думку" з'явиться упевненість в тому, яка з думок вам дійсно важлива, тільки тоді ви можете сміливо називатися  упевненою в собі людиною.
    Існує безліч суперечок про те, як можна виховати упевнену в собі дитину. Я знаю багато батьків які перманентно вселяють своїм дітям: "Ти - найкрасивіший, найгеніальніший, найсильніший".
     Я, напевно, неправильна мама та і бабауся. Своїх дітей і внуків  я часто критикую  (як і колись  мене критикували в дитинстві!), незважаючи на те,  що люблю їх більше життя. Можливо, цим я десь підриваю їх віру в себе і свої сили. Але я дуже хочу, щоб вони були  впевненими, але   не самовпевненими. Я дуже хочу,  щоб через самовпевненість  займаючись не своєю справою,вони не наробили помилок і  щоб у результаті, набивши собі шишки об закриті двері, вони не  розчарувалися в собі і в житті.  Я хочу,  щоб вони завжди знаходили   свою паличку-виручалочку і використовували її  тільки за призначенням. Щоб вони були готові простягнути її тим, у кого її немає, і ніколи не забували, що упевненість в собі - це передусім переконаність, що ти - частина єдиного великого  світу, в якому усе взаємопов'язане. Світу, у якому, як би ми не були упевнені в собі й своїх планах на майбутнє, досить прокинутися одному маленькому вулканчику, щоб розкидати  ті плани  на всі боки. Я хочу, щоб вони були впевнені в собі рівно стільки,  наскільки це  допомагає їм займати  cвоє місце в житті, у досягненні своєї вершини. Своєї власної! І не обов'язково самовпевнено повзти вгору, якщо для вас там немає місця, якщо  ви все одно звідти нічого  не побачите. Краще  упевнено дивитися з висоти свого положення, приймаючи його з вдячністю. І бути щасливим від упевненості, що так треба...

Колись ми були малими. Потім стали дорослими. Опинилися в різних місцях планети. Ми малими  читали казку про голубу тарілочку, яку було досить крутнути ... і  опинитися в будь-якому місці світу. Сьогодні ця казка - реальність.  Досить часто можу спілкуватися з близькими мені людьми  по скайпу. Але - це віртуальний світ! Реально я думаю про інше. Про одинокість. Думаю про те, що дуже непросто досягти реальної зустрічі.Є тисячу моментів, які ускладнюють зустріч. І якщо одного разу когось із нас не стане .... то як ті,  що залишаться,  прилинуть на останню зустріч? Прилинуть. Тільки хто піде  перший, а хто останній - поки що ніхто не знає...
А якщо  глобальне нещастя? Зникне зв'язок, зникне "голуба тврілочка". І тоді кожен із нас так і не зможе висловити свої  останні думки, бажання, настанови, заповіти.... Ми непомітно, безжалісно, невідомо і безнаслідно  зникнемо в морі хаосу назавжди.  А потім колись знову народимося вже іншими і в  іншій якості. Дивно...., але напевне в цьому і полягає весь сенс життя.

    На дні океану,  на певних глибинах живуть незбагненні  мушлі,  в яких зріють прекрасні перлини. Для чого нам мушлі? Для чого перлини? Лиш форма життя? Прикраса?
    А десь,  ще на більших,  недосяжних людині, глибочинах - що там? Що там живе, існує, чекає якогось часу? Яке воно там? Що воно відчуває, як дихає, чи має свідомість?
    Скільки треба знайти мушлів, розколоти, знищити  заради лише того, щоб здобути одну-єдину перлинну!
    Мушля мешкає в океані. Бозна, які вона має чуття, але ж вона - жива, а всьому живому властива  якась чутливість, бо випромінює  живу, невидиму людському оку енергію, кожна - свою, притаманну тільки  даному видові, істоті. Якщо ми її не сприймаємо, не розуміємо, то це не означає, що її нема. Ми не бачимо електричного струму, не помічаємо випромінювання радіації.
    Мушля мешкає в океані.Перлина тулиться в  мушлі.
    Ми  - з Божої волі - живемо на Землі. Разом з нами на Землі живуть  тварини, птахи, комахи, квіти, дерева, трави і  багато чого ще, як нам здається, непотрібного. Але ж є Творець  і Він знає: Земля і все, що на Землі,  - то Богове. Ми - тимчасові гості на його обійсті, але ж невігластво і власний гонор  засліплюють нам очі, і ми, тицяючи собі в груди  пальчиком, просторікуємо: " Я тут хазяїн!"
    Ти - не хазяїн, ти - лише гість. Коли твій гість в твоєму домі поводитиметься не чемно, чи запросиш ти його ще на гостину до себе?
     Земля - острівець, занурений в Океан Вселенської Енергії. Прекрасний  блакитний острівець, який існує, розвивається згідно із Законами Всесвіту. Проте незнання законів  не рятує нас од відповідальності за їх порушення. Відповідальності перед ким?
     Земля - занурений блакитний острівець ...
     Ми всі , як мушлі, живемо на дні цього вселенського енергетичного Океану.
     Чи знає мушля ще щось, крім того,  що навколо неї?  Що знає людина, яка живе на дні Океану, - що там, за його обрієм? Як сягнути той обрій?
      В мушлі формується перлина, що може колись потрапити за обрій Океану., але то вже буде інший вимір для неї, інший світ , інші енергетичні  процеси. Мушля мусить загинути, щоб перлина подарувала комусь радість...
     Ми живемо на дні Океану. Ми всі , як мушлі, маємо в собі Зародок Пердини Божественного Духу, бо ж   "сотворив  Бог людину за своїм образом і подобою ... "
     Що ми робимо для того, щоб ця перлина в нас зріла, росла? Тіло - мушля, нетлінний Дух-Перлина ...
     Саме заради того, щоб Перлина росла, міцніла, саме заради цієї Перлини людина й живе на Землі. Тільки ця Перлина здатна вивести  наше  дозріле "Я"  за обрій земного. Океану в інші світи, в інші виміри.
     За дві тисячі літ, що минули від Різдва Христового, чи змінилося щось у світі, у людській свідомості,   крім явища  техногенних надбань? А може й вони  - не те, і не таке,  що мало б відбутися на Землі  за цей час,  якби людство ПОСЛУХАЛОСЬ ...
   Було ж коротко сказано: "Не убий", "Не вкради!" - і все. Без пояснень. Але недозріле  Людське Дитя  потребує пояснень.Воно й досі не навчилося жити без тлумачень. Воно думає, що  прийшло в цей Світ  тільки заради того, щоб попоїсти,  запити, одурманити себе  на хвилину тим, що називає коханням, а насправді  нічого спільного з ним не має ...
   Було ж  сказано: "Не убий", "Не вкради!"
   Але ж працювати - важко! Вчитися науки - ще важче, примусити себе  - теж важко. Недарма прадавні мудреці мовили, що найбільша перемога  - то перемога над самим  собою ....  "Пізнай себе!" -  нагадували...    
   Важко...  Треба напружити якусь одну , подаровану Долею напочатку , звивину в мозкові, щоб збудити її, щоб пішли розгалуження , як гілочки на дереві...   Щовесни їх більшає та більшає.
   Але ж треба напружитися. Треба вчитися, думати, мислити. Думка,як доведено сучасною наукою, цілком  матеріальний різновид  тонкої Енергії, яка поступово робить   свої енергетичні рівчачки  в мозку Дитяти.Тому  що більше вчишся, то далі стає це  робити легше і легше. Бо починається процес  розширення Свідомості.
    Але все ще недозріле Людське Дитя  думає "Ось вкраду, покайфую, вб'ю, вже  останній раз, лиш розбагатію, і все - більше не буду, ніхто  не бачив... "
    Ні, Диттятко,  бачив усе - Той, хто в мушлю твого земного тіла з  довірою і надією  заронив срібну піщинку  свого Образу  та подоби, щоб росла вона, аж поки стане перлиною...
    Було ж сказано - "Не  убий!"- не убий  своїми вчинками, своїми негативними думками ту Перлину, що в тобі зріє. Бо ця Перлина може рости тільки в людському тілі. Хто зна,  в горнилі якого пекла рихтуватимуть твоє неслухняне "Я", коли підеш ти назовсім  з блакитного острівця - Землі....
    Чи відрихтують його там? Чи повернуть ще раз  сюди в новому. іншому  тілі людської мушлі?..   Бо ж перлина Божого духу  може рости тільки в умовах земних  енергій. бо тільки вона, коли дозріє згідно з Божим Замислом, зможе вийти за обрії земного Енергетичного Океану в Нові Вищі Світи, в заповідані (обітовані) Небеса Божественної Гармонії Віри та Любові ...
      І тоді вже тіло-мушля не матиме нвякогісінького значення, і його бажання - теж ...

або ...   РАНОК  ВІД  ВЕЧОРА   МУДРІШИЙ
  Сумне нічне небо, покрите низькими хмарами, розвіяв світанок. Із сонечком. Дещо тьм’яний  і  вітряний. В душі  все ті ж відчуття, спрямовані на вироблення подальшої лінії життя. Зміни малоймовірні. Схватка «північної тигриці» смертельна. Вона стікатиме кров’ю, але здобич не віддасть.  Її кінець можна тільки довершити. Наступна схватка тигриці буде такою: «Ну я ж тобі… Я все можу, бо в мене приятель -  міністр».
    Виживання і боротьба. Все залежатиме від обставин.  Але і карколомний стрибок смугастого хижака малоймовірний. Не ті сили і не  ті  професійні можливості. Занадто вже старою є 60 річна   тигриця. Час вимагає іншого інтелекту. І ще:  «повітря», тобто -  тигрицю,  потрібно зігрівати. Потенційна енергія – це енергія згасаючого вогнища.  Решта все (всі колеги!) – мокрі дрова і трава. Природне тепло може дати тільки  нагріта сонцем земля. Земля є. Але смугастий хижак заступає сонце, кидаючи тінь, і земля не отримує тепла, а тому і не зможе його передати.  Таке  існування приведе до глибокої осені і професійного застою. Глибока осінь – це прикрість, це невідомість перед довгою зимою. Зима небезпечна тим, що вона спонукає до гибелі всіх, хто не підготувався до неї. Зиму можна пережити. Але прийде певний час і вона настане знову. Такий закон життя. 
    Для молодих – це яке не є, але майбутнє. А от для зрілих – це крах. Передчасний. Людське  життя коротке. В ньому  завжди відбувається боротьба двох антагоністів: юності і  старості. Молодість прекрасна тим, що в неї є  майбутнє, а зрілість – тим, що в неї є досвід. Поєднання цих двох таких різних і таких залежних понять цілком ймовірне. І щасливі ті мандрівники великої  Дороги життя, хто це зробив. Ось кому потрібно заздрити. Ось чому молодість і зрілість мають  взятися за руки і довершити  північного тигра, щоб сонце зігріло землю. І тоді земля  вродить рясним урожаєм. Хто слухає, нехай почує; хто бачить, нехай побачить; а хто розуміє, нехай зрозуміє!

 
«Хочешь быть счастливым – сделай своё хобби профессией».

те, которые изменяют мир;
те, которые наблюдают за свершающимися изменениями;
те, которые удивляются, узнав об изменениях и ...
те, которые ничего не знают об этих изменениях.