Популярні приколи

відео

хочу сюди!
 

ГАЛИНА

59 років, терези, познайомиться з хлопцем у віці 60-70 років

The Time Machine

Iснує легенда, що десь далеко живе маленький тихий чоловічок, який збирає всі сумні сльози, робить з них зірки і вішає на небо. А коли зникає причина печалі, зірка падає, щоб хтось, там, на землі, міг загадати щасливе бажання .........


Тож нехай над нашою Україною буде мирне зоряне небо, щоб ми мріяли та загадували бажання ...... І щоб вони ЗБУВАЛИСЯ………….

Я занурюю руку в море і починаю пальцями ворушити камінці під водою. Вони рухаються дивним сповільненим чином за рахунок в’язкості води, за рахунок втрати ваги, але я усвідомлюю, що не це мене бентежить.

Мене вражає те, що я уявляю, як звук від шурхотіння камінців звідси з Затоки вирушає у далеку путь, і ось він досягає кримських бухт, згодом берегів Тамані, Грузії та Туреччини, і нарешті, поштовхавшись у тісних берегах Босфору, виринає у Середземному морі.

А далі – прямісінька дорога у океани.

Це відчуття світового наслідку моєї простої дії приголомшує мене. Цей миттєвий стан співучасті у величній мізансцені розкріпачує мій погляд, і я в одно час помічаю все розмаїття світу, що мене оточує: мені здається, що для мене розкрились усі його зв’язки, а минуле і майбутнє згорнулось в єдину мить екстазу. Буденне і суєтне щезло, воно упокорилось величній картині втіленого промислу.

Навкруг мене усе унікальне: немає двох однакових камінців, дві піщинки, якими б вони не видавались подібними, є абсолютно різними, немає двох однакових листочків на дереві і двох однакових груш.

Згадка про груші мене збиває – чому, власне, груші?

А виноград?

Фруктовий ряд виводить мене зі стану якогось трансу. Але відчуття, досі незвідане, вже закарбувалось у пам’яті.

Я мимоволі починаю гадати, чи ще доведеться колись таке пережити, і формую вислід, що усе в світі неповторне, і тому нас оточує хаос індивідуальності. Але, щойно я спробував сформулювати висновок, що однакові елементи – це витвір людської уяви, як нове видовище приголомшило мене: серед хаосу каміння, піску, води, хмар я побачив ідеальну форму, створену самою природою.


Просто переді мною між стрімкоплинним захмареним небом і грайливим морем горизонт витворив ідеальну нерухому пряму лінію. Хаос не зник, ця лінія, своєю довершеністю, лише підкреслила, що чогось подібного навколо людини немає і бути не може. Я дивився в бік моря так, ніби бачив горизонт вперше. Вже пізно вночі, я заспокоїв себе тим, що ще Місяць, коли він у повні, може теж бути зразком, але ідеального кола або диску.

Про ці свої враження розповів дідусеві, намагаючись у нього довідатись, а що ж це воно було?

Дідусь Іван уважно вислухав мене, потім посміхнувся і сказав: "Ти доторкнувся до вічного, тому то тебе так і збентежили твої відчуття".

Мені сподобалась його метафора, але я був переконаний, що він вжив її не тільки, як літературну форму. Так і сталося. По хвилі додав: "Справа в тому, що горизонт – це особлива штука. Люди приходять і відходять, минають століття, а він – незмінний".

Помітивши мою розгубленість, дідусь додав: "Таким, яким бачив горизонт ти, його бачила людина і сто, і тисячу років тому. Різним було лише усе навкруги – і природа, і обставини. Але коли ти повністю зосередився лише на цій лінії між небом і морем, коли для тебе зникло усе навкруги, а думки ти на мить відклав на бік, то ти, разом з тисячами людей, що були до тебе і будуть після тебе, побачив тільки пряму, ідеальну пряму. Ти усвідомив творіння природи у чистому вигляді. Це і об’єднало тебе на мить і з минулим, і з майбутнім, бо в тому, що ви усі побачили була лише незмінна пряма, а навколо неї нічого, що б змінювалось і вказувало на плин часу".

Мені здалося, що я не просто зрозумів дідуся, а, що саме це, я і відчував тоді 07-07-77 року у Затоці.

Та мене бентежило вже інше: звідки ці відчуття відомі дідусеві, адже, здається, що і на морі то він не був жодного разу. Тож, я вагався, запитувати його про це чи ні.

Але дідусь пояснив усе сам: "Те, про що ти розповів, мені добре знайоме, хоча у нас немає такого горизонту, як на морі. Але ми маємо нічне небо. Це щось подібне, тому що, коли у нього вдивлятися пильно і не відволікатися на жодні думки, то можна потрапити у таке перевисання часів".

Я не втримався і перебив, про що відразу пошкодував: "Але ж чому нічого подібного не відчуваєш під зоряним небом у місті?"

Поки я карав себе за легковажність питання, дідусь з посмішкою мені сказав: "Ви там у себе в місті просто не бачите зоряного неба, воно у вас не справжнє: на ньому плями ліхтарів, вогні феєрверків, спалахи запальничок і світло телевізорів. Ви, навіть якщо і піднімете очі до неба, то лише для того, щоб подивитись чи є хмари, і, що вдягати завтра на роботу".


Помітивши, що я страждаю від його глузування, дідусь несподівано додав: "А ти, до речі, сам якось мені розповідав про свої враження від ночі на полонині. Це саме воно. Тоді тебе закрутило у часову пастку, але я тобі, щоб не лякати, розповів байку про тіні, які на Купала з’їдає полонина". Я згадав свої враження від того походу на полонину і на мить закляк.

А дідусь продовжив. "Світ, що нас оточує, постійно змінюється, тому між минулим і дійсним, між дійсним і майбутнім є нездоланна межа. Щоб повернутися у минуле, або потрапити у майбутнє, потрібно їх точно відтворити, але зі змінними засобами – оточуючим світом – цього зробити неможливо. І лише сталі в часі, однакові і в минулому, і в дійсному, і в майбутньому, речі можуть людину впровадити у стан абсолютної єдності того що було, що є і того, що буде".

Це якась машина часу – подумав я, а дідусь, ніби вгадавши мої думки мовив: "Це не машина часу, це ідеальні стани людини і світу, над якими час не має влади. І хоча людина неперервно змінюється, ці стани у ній постійно присутні. І коли ти мене питаєш, що таке Віра, що таке Любов, що таке Надія, ти питаєш саме про це. Саме ці стани і тримають у купі людство і не дають можливості розпастися часу, в якому воно існує".

Я повертаюся з села до Львова і дорогою починаю розуміти, що  почуті слова мені ще доведеться переосмислювати і довго усвідомлювати глибинний їх зміст. Але для мене очевидним стає той факт, що не догляд за минулим, чи клопіт щодо майбутнього є запорукою успішного життя.

Любов і Віра є основою, яка день вчорашній примирить з днем сьогоднішнім і виведе на щасливе завтра. А, якщо попереду цих основ, ми поставимо непевні спокуси матеріальної доцільності, то людство приречене пережити розпад часу, коли майбутнє перестане бути продовженням минулого. І відбудеться це дуже просто – люди втратять Надію, а відтак, вони перестануть мріяти.

Ми наближаємося до цієї межі, бо замість вірити – торгуємось, замість любити – домовляємось, а замість мріяти – лише хочемо.

От і нині я пригадую слова давно покійного дідуся Івана про те, що раніше людей єднав спільний погляд на Сонце, на зірку, на горизонт, а нині їх об’єднує спільний перегляд телепередачі. Ба скажу більше – реальне спілкування за горнятком кави ми змінили на віртуальне у «всесвітній павутині» (а назвали її так мабуть недурно!). Колись їх єдність гуртувалась навколо величного творіння природи, і вони відчували себе його продовженням.

Зараз їх збирає до купи витвір людського задуму.

Задуму не завжди доброзичливого та безкорисливого. Тож вони відчувають себе не продовженням промислу, а інструментом, часом ганебного, замислу.

Це і визначить розпад часів.

"Тому не слід занадто багато очікувати від кінця Світу, ми можемо необачно витворити його самі, і буде він значно страшніший".

Але, поки щоночі над гірським перевалом вітер напинає зоряний парус неба, а в Затоці світанкове море щоранку невтомно чертить ідеальну лінію горизонту, поки щодня Сонце світить для кожного і усім, а щоночі Місяць зазирає під спідниці хмар, людство ще має шанс.



І він дуже простий: "Коли зачиняють усі Виходи, потрібно виходити через Вхід".

6

Останні статті

Коментарі

129.08.14, 23:58

    анонім

    230.08.14, 02:46

    Любов і Віра є основою!

      324.04.15, 10:51

      "Коли зачиняють усі Виходи, потрібно виходити через Вхід".