Зірки, провидці ночі, знову світять. Їх дивне сяйво манить і п’янить. І знову мої очі їх помітять, щоб нагадати, як чудово жить! Земля не спить – вона говорить з небом. Між ними відстаней і перешкод нема. Їх розуміти – все, що зараз треба. Ця тиха ніч далеко не німа... Вслухаюсь в тишу, з темнотою вінчану. Вдивляюсь в плетиво небесних ліхтарів. Мільйони їх, прекрасних, ще не злічені. Мільйони знаків, загадкових слів... Мигтять зірки. І хто їх там запалює...

Читати далі...

Устала от прозы. Она, как ножом, режет… Вонзается в сердце жестоко холодным лезвием. Такая серьезная… Стала смеяться реже. И вновь по своей мечте играю реквием… И полнится звуками грусти пустая комната. В своё одиночество вновь никого не пустила. Устала от прозы. Пусть лучше молчанье-золото. Терпеть пустословие просто уже не сила… О чем вы все, люди? О тленных вещах грезите. А жизнь мимолетная всё заберет однажды… О, дни человека! И что же вы в вечности весите? В...

Читати далі...

Неспокойная душа моя сгорает в ожидании, в надежде, в долгом сне. Что же дальше?.. Только ветер южный знает, только птицы, что вернулись по весне. Пробудиться от разлуки и воскреснуть… И тревогу утопить на дне души. В этом жгучем ожидании так тесно… А надежды – может просто миражи? Дверь открыла… Но войти ещё не время. Я стою на полпути в плену границ. Ожидание – мучительное бремя… Мне бы крылья одолжить у вещих птиц. Мне бы ветром стать и обогнать минуты… Пробудиться от...

Читати далі...

[Приєднана картинка] * * * * Все застигло в мовчанні. У німому листі. У поемі чекання. Там слова непрості... Їх нема на папері. Їх не каже ніхто. Там зачинені двері і замків, мабуть, сто. Там незіграні ноти непочутих пісень. Тихий вечір суботи в понеділковий день. Там загублені мрії світанкових хвилин. Безнадійні надії спорожнілих вітрин. Запізнілі зізнання... Безпорадні думки. Знову зустріч... Прощання. У нікуди дзвінки...

Читати далі...

Вони зустрілися на одній з вулиць осіннього похмурого міста. Вони йшли на зустріч одне одному, дивлячись в очі... Кожен з них мав за плечима декілька невдалих романів, а відтак і розбиті серця. Але маленька надія ще жевріла десь у закутках їх самотніх душ і саме вона змушувала дивитися прямо в очі, а не кудись в далину чи на бездушний асфальт... Двоє незнайомців об'єднались у погляді, але невгамовні заклопотані тіла змушували йти далі, проходити повз і не озиратися услід...

Читати далі...