Молитва про добрих українських священиків

Господи, Господи! Поглянь з неба, подивись і посіти виноград, який насадила твоя правиця. Нехай всемогутня твоя рука буде заєдно над цим народом, що його Ти полюбив. Давай йому, предвічний Боже, у кожному поколінні, аж до кінця світу, єпископів і священиків святих, повних Твого Духа – пастирів і вчителів Твого закону, що вміли б незмінно зберігати правду Твого святого об’явлення та з любови навчати і судити цей великий нарід. Даруй українському духовенству ласки ніколи не боятися ніякого пожертвування, де тільки йде про Твою славу і добро цього народу. Розпали в серцях українських священиків духа ревности про спасення душ. Відкрий перед їхніми очима премудрість Твого об’явлення і дай їм високе почуття святости того діла, до якого Ти їх покликав. Благослови їх працю і їх наміри. Хорони їх від усякого лиха, а передусім від смертного гріха. І злучи їх Твоєю благодаттю, щоб любов’ю були одно – так як Ти, Отче, зі Сином своїм, і Син з Тобою. Амінь.

Протоієрей Миколай Лагодич, клірик університетського храму Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, доцент кафедри культурології, релігієзнавства та теології ЧНУ

Старовинний храм мовчав віковою тишею. Мовчав і слухав кроки тих, хто вирішив його відвідати. Наче неймовірно добрий і гостинний господар, котрий наповнює душу світлом і лікує ті душевні рани, зцілити які може лише Господь. В храмі відчувається Бог. Відчувається Його по-батьківськи люблячий та суворий погляд. Він чекає на нас. Чекає і приймає нас. Чує нас. Заспокоює, наче дитя і постійно навчає. Навчає безперестанно. Невблаганно.

Коли ми тільки запланували зйомки програми з Миколаєм Лагодичем, я вирішив пошукати відомості про нього в інтернеті. Але світлини в мережі не дали усвідомлення того, що є в цій людині такого, що привертає до нього душу. І лише коли ми розпочали «Сповідь» і він почав говорити, я відчув те, що побачив раніше, але не міг зрозуміти – добро.

Поруч зі мною був добрий і скромний Вчитель. Він говорив просто і щиро про історію, культуру сучасності, цитував Святе Писання. Та як же все це було по-доброму! Я багато в чому можу помилятися, але коли бачу і чую таку доброту, завмираю, наче дитина. Адже я чудово розумію, що такі душі наповнюються такою Благодаттю Божою лише ціною щирої, невпинної молитви й каяття. З дитинства навчений вдячно цінувати таку доброту. Ця вдячність прийшла набагато раніше, ніж усвідомлення добра і зла. А тепер, коли усвідомив, яка це рідкість в сучасному бурхливому світі, моє щире захоплення від зустрічей з такими душами не має меж.

Згадую, як маленьким йшов зі школи з повним портфелем двійок з червоним від зауважень щоденником. Додому йти не хотілося. На вулицю гуляти не пустять. Мультфільми заборонені ще як покарання за попереднє бешкетництво. Здавалося життя завершене. Заходиш додому, сідаєш обідати, а очі навпроти тебе дивляться на тебе все з такою ж любов’ю. Навіть попри те, що тобі не часто вдається бути хорошим хлопчиком. Рідне серце. Рідні очі. Добро, котре всеосяжною, безумовною любов’ю робить тебе кращим.

Таким добром глибоко пронизана генетика нашої Нації. Ми перестали чути і пам’ятати все те, що генетично допомагало нам ЖИТИ. Замість того ми сповнені страхом смерті. Ми боїмося не встигнути, тому постійно метушимося, біжимо, намагаємося отримати більше. Більше знань, можливостей, задоволень… І в цьому схожі на собаку, котра ганяється за своїм хвостом і ніяк не може його вхопити.

Ми забули про любов, тишу та спокій, котрі дарує нам люблячий Бог. Ми втратили відчуття рідної землі, а замість того, наче шпроти в банці, набиваємося в метро та автобуси. Ми перестали бути людьми, котрі живуть Десятьма Заповідями. Ми мріємо бути соціально інтегрованими і матеріально забезпеченими, а коли душа починає нестримно боліти під гнітом матеріалістичного мотлоху, відкупаємося від цього болю коштовними свічками і дорогими іконами.

Дзвінка тиша старовинного храму. Добрий вчитель. Той момент, коли поруч з тобою настільки хороша людина, що ти починаєш вкрай гостро відчувати власну недосконалість. Він так щиро і відкрито говорив правду, а я із захопленням слухав його. Сам я здатен на таку відкритість лише в Молитві, наодинці з Богом, а цей священик спокійно говорив про все те, що в нього на душі й про те, що відбувається навколо.

Доброта – це коли серце, душа і очі сповнені щирістю милосердя. Милосердям, котрому навчає Господь. Ця людина – священник за покликом серця. Вчитель, котрий залишаючись учнем Христовим, несе світло знань дітям, котрі мріють так само присвятити себе Богу.

Ми неймовірно сильна нація. Дуже добра. Милосердна. Ми діти Господні. Нам необхідно так мало і водночас багато – відмолити війну. Вимолити у Бога пробачення за гріхи. Це не покарання. Просто ми ще йдемо своєю пустелею, котра очищує нас. Саме про це так ясно та правильно говорив Миколай Лагодич.

Ворог неймовірно боїться наших націоналістичних прагнень, намагаючись знищити в нас відчуття власної державності, асимілювати нас, водночас підмінюючи Віру Господню вірою кремлівською. Та ми давно усвідомили найважливіше – якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Миколай Лагодич, клірик університетського храму Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, доцент кафедри культурології, релігієзнавства та теології ЧНУ

https://youtu.be/KbNdjVJfuq4

Протоієрей Микола Щербань не просто навчає Слову Господньому, він навчає усвідомлювати ту любов та мудрість, котра лине до нас через християнські тексти – Олег Володарський

Молитва до святого апостола і євангеліста Іоана Богослова

О великий апостоле, євангелісте громогласний, Богослове і тайновидче невимовних одкровень, дівственнику і улюблений наперснику Христів Іоане! Прийми нас грішних, що до міцного заступництва твого звертаємося. Випроси у Всещедрого Чоловіколюбця Христа Бога нашого, бо Він перед очима твоїми Кров Свою за нас пролив, недостойних рабів Своїх, щоб не пам’ятав беззаконь наших, а помилував нас і вчинив з нами по милості Своїй; нехай дарує нам здоров’я душевне і тілесне, благоденственне життя і достаток, наставляючи нас звертати все це на славу Його, Творця, Спасителя і Бога нашого, а після закінчення тимчасового життя нашого нехай позбавить нас немилосердних мучителів на повітряних митарствах, щоб досягли ми, тобою ведені, небесного Єрусалима, його ж славу ти в одкровенні бачив і нею в нескінченній радості насолоджуєшся. О великий Іоане! Збережи всі міста і країни християнські, храм цей і всіх, хто служить і молиться в ньому, від голоду, мору, землетрусу і потопу, вогню і меча, нашестя іноплемінників та міжусобної боротьби; визволи нас від усякої біди та напасті і молитвами твоїми відверни від нас праведний гнів Божий, а Його милосердя нам випроси, щоб разом з тобою сподобилися прославляти в невечірньому дні пресвяте ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа навіки-віків. Амінь.

Протоієрей Микола Щербань, кандидат історичних та богословських наук, доцент, завідувач богословського відділення ЧНУ ім. Федьковича, настоятель храму Трьох Святителів (ліворуч)

Твердиня української культури – Чернівецький національний університет ім. Федьковича. Богословське відділення. Храм Трьох святителів. Мені вже почало здаватися, що ця програма не відбудеться. Отець Микола Щербань був неймовірно заклопотаний, йшла підготовка до святкування Водохрещення.

Отець Микола довго слухав і мовчав. Потім поставив декілька запитань про формат та ідеологію програми, після чого неохоче погодився на «Сповідь». Цей харизматичний священик одразу захопив всю мою увагу. Його настільки хочеться слухати та чути, що я часто навіть забував про те, що маю ставити йому якісь запитання. Він говорив в незвичному для мене форматі Господньої логіки, неймовірно точно, змістовно та зрозуміло формулюючи кожну фразу.

Він не просто навчає Слову Господньому, він навчає усвідомлювати ту любов та мудрість, котра лине до нас через християнські тексти. Він говорив зрозумілою мовою, але з такою незвичною для мене діалектикою доведеності Бога. Як же потужно відчувається усвідомленість та харизматичність цієї людини! Мене вразило те, що говорячи, він уважно спостерігає за твоїми очима, аби зрозуміти як, якими словами достукатися до душі співрозмовника аби все те, що він розповідає про Бога, сприймалося глибше, ніж просто розумом – самою душею.

Він говорив, а я уявляв велику аудиторію переповнену семінаристами, котрі уважно слухають лекцію свого улюбленого, хоча й суворого викладача. Кожна його лекція-проповідь – це і мистецтво, і талант, і професіоналізм. Він говорив про Бога, про війну, про Націю, про людей, про суспільство. Цей священик ясно бачить і розуміє всі ті гострі та гіркі проблеми сьогодення, але це ніяк не применшує його любові до Бога, України та українства.

У мене є улюблене запитання, котре я часто ставлю під час «Сповіді». Чому улюблене? Тому що я і сам для себе намагаюсь віднайти на нього відповідь. Усвідомити, звідки в мені така всеосяжна любов до України. Я ставив це запитання різним людям і кожен раз навіть саме запитання звучить по-різному. Але ставлю його лише тоді, коли відчуваю внутрішню готовність співрозмовника на нього відповісти. Без болю. Без тиску. Просто, тихо і щиро. Майже пошепки.

– За що ви так любите Україну? І цього разу я почув відповідь, котру моя душа прагнула почути весь цей час. – А хіба люблять за щось? Просто люблять і все. – Дякую вам, отче! Ці ваші слова викарбувалися в мене на серці. Поставлене запитання та отриману відповідь розділяло сотні «Сповідей», десятки храмів, неймовірна кількість розмов зі священиками, капеланами, волонтерами, добровольцями, митцями…

Єдина відповідь на десятки запитань. «Люблю і все», – прозвучала проста фраза. Тому що люблю. Дуже люблю. Раз і назавжди. Від народження і до зустрічі з Вічністю. І над полями зі стиглою пшеницею, над величними вершинами Карпатських гір, над могилами із жовто-синіми та червоно-чорними стрічками… як тихий шепіт молитви… як крик нескореного сокола… як порив степового кочового вітру… Тому що ЛЮБЛЮ… Безмежно люблю тебе, Україно! Він щось залишив по собі в моєму серці, цей талановитий, харизматичний священик та вчитель. Щось надзвичайно просте, проте важливе та сильне. Те, що зробило мене набагато сильнішим.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Микола Щербань, кандидат історичних та богословських наук, доцент, завідувач богословського відділення ЧНУ ім. Федьковича, настоятель храму Трьох Святителів

https://youtu.be/7qmo0qTVis4

Часові — часу мало у круговерті світу,

«Вчора» було — украли, «нині» — ми просто діти.

«Завтра»? Яке там «завтра», фата морґана в полі...

Грали в «Державу», грались... Може, уже доволі?!

Може, найвищий термін встати й себе ліпити...

Плачте, Дніпрові кручі, що не умієм жити!..

Що не навчились разом, що не навчились вкупці,

Що затягають ремінь, що у лайні по пупці...

Часові — часу мало у круговерті світу,

«Вчора» було — украли, «нині ж» — ми знову діти...

Оксана Кузів, 26.03.19 р.

Учасник російсько-української війни Микола Гергелюк (ліворуч)

«Отець Михайло Гергелюк. Храм Святого Духа УПЦ КП, село Верхній Ясенів Верховинського району Івано-Франківської області. Добре пам’ятаю той день. Морозний та сонячний аркуш циклу «Українська Шамбала». 80 кілометрів гірськими та сільськими дорогами. Останні зйомки в той день. Вже спускалися сутінки. Величний та красивий храм на фоні гірських хребтів. А біля храму майоріли жовто-блакитний та червоно-чорний прапори. Кольори генетичної спадщини величної та незламної нації.

Там, в горах, свобода та незалежність нашої країни відчувається надзвичайно гостро. Це присмак волі, котру ми віками відвойовуємо. Напівтемний храм, старовинні ікони, відлуння звуків і голосів у дзвінкій тиші. В рідній серцю церкві так затишно… до неї прагнеш задля того, щоб серед величної природи Бога відкинути буденну метушню, почути тишу і послухати проповідь священика, у якого воюють двоє синів».

https://youtu.be/hZGAp5E05JA

Читайте: «Священик Михайло Гергелюк – людина, батько, патріот, в його серці Україна живе поруч з Богом – Олег Володарський»

Священні війни. Війни за виживання Нації. Світ продовжує розвиватися, змінюються цінності, світогляди переконання… Але на цих війнах за виживання цілих народів та країн втрачаються не тільки людські життя, втрачаються людяність та милосердя. Це страшно, коли диявольська програма сотні років крок за кроком намагається перемолоти Націю, з її мовою, культурою і самобутністю в жерновах історії. Перемолоти, щоб навіть згадки про неї не лишилося. Нас ненавидять лише за те, що ми той самий сусід, у котрого трава зеленіша. Державі-агресору не важливо, що її народ бідує, їй лякає і цікавить тільки те, що наш український народ почав розквітати і усвідомлювати себе.

Більше тисячі років тому наша Нація звернулася до Господа. Більше тисячі років ми пошепки промовляємо слова молитви, котрі захищають нас від ворожої зброї не менше, ніж обладунки. Сотні і сотні років нас намагаються зробити рабами на нашій, даній Богом, землі. Сотні і сотні років ми збираємо останні сили для того, щоб дати відсіч ворогу. Буковина іскрить. Там вкрай неспокійно. Отруйні метастази п’ятої колони розкинулися на весь регіон. Адепти «руського міра» всюди — під куполами храмів, вбрані в ряси та хрести, у владних кабінетах, вдягнені в костюми та краватки. Історія села Задубрівка (https://www.facebook.com/OlegVolodarsky/videos/157006108693166/?q=%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B3%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%B0%D0%B4%D1%83%D0%B1%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0&epa=SEARCH_BOX), як наочна ілюстрація того, що відбувається не тільки в регіоні, а й по всій країні. Справжня битва за свободу волі та віросповідання. Битва, що відбувається тут, в тилу.

Та головне, що і тут ми змогли стати на шляху у ворога. Дружна громада маленького села сміливо протистоїть всій потужності ворожої пропагандистської машини, котра не гребує ані пропагандистськими, ані силовими методами. Але найстрашніше інше — весь державний апарат, замість того, щоб підтримати хоробрих українців, котрі прагнуть України на своїй українській землі, діями та бездіяльністю потурає ворогу. Судові та правоохоронні органи, органи місцевого самоврядування — ніхто з них не став на допомогу цій відважній громаді.

Нам свідомо не дають привертатися до нашої української віри, ходити до нашої української церкви, не дають об’єднуватися у боротьбі із всюдисущими головами гідри «руського міра». Серце прокремлівської потвори в цьому регіоні знаходиться в Бонченах, де його вдень і вночі охороняють озброєні служки, котрі вірно слідуючи прикладу зелених чоловічків в Криму, періодично здійснюють туристичні мандрівки регіоном. І, за дивним збігом обставин, місцями паломництва цих озброєних, спортивних «пілігримів» стають епіцентри спротиву впливу ворожої церкви. А манкурти при владі вірно служать золотому тільцю, зраджуючи найсвятіше — Україну. Але знаєте, я пишаюся такою українською Задубрівкою і на її прикладі всіма українцями, котрі не здалися ворожій пропаганді. Перед військовою та пропагандистською потужністю ворога не вистояв Крим, Донецьк і Луганськ. А маленька незламна Задубрівка вистояла і не здалася.

Наші хлопці не маючи ані зброї, ані спорядження, ані жодного уявлення про війну від самого її початку пішли на фронт боронити свою країну від ворога. Так і ця незламна громада, не маючи ніякої підтримки, сміливо встала на шляху ворога тут, в тилу. І такі історії непоодинокі. Про них не говорять в голос, їх замовчують. Ворог не дає нам популяризувати спротив, адже краще за нас розуміє, що якщо така маленька група людей змогла стати в нього на шляху, то об’єднавшись, ми вщент його знищимо. Саме тому ворожі агенти будь-що намагаються не дати нам відновити довіру одне до одного.

Микола працює у відділі релігії Чернівецької ОДА. Пройшовши війну, на котру за станом здоров’я не може повернутися, він продовжив захищати країну від ворога тут, в тилу. Вата вже котрий рік поспіль верещить і поливає його брудом за те, що він, перебуваючи на посаді реєстратора, перереєстрував 17 громад з кремлівської церкви до української. Та що може бути більшим визнанням чеснот для воїна, ніж скавучання ворога? В регіоні, де ворог пустив свої диявольські метастази навіть в душі людей, Микола Гергелюк, не вагаючись, став на його шляху. Ворожі лайка, скарги та бруд полилися на нього не менш інтенсивно, ніж свого часу ворожі кулі. Навіть адміністрація прогнулася перед такою атакою і винесла йому догану, а він залишився непохитним у своїх переконаннях. Я ніколи не зрозумію і не пробачу наші державні органи за те, що вони йдуть на поступки ворогу, боячись спровокувати конфлікт і того, що під ними може «захитатися крісло». Добровольці, волонтери й патріоти в будь-який час готові зірватися і почати надскладний діалог, але п’ята колона при владі раз у раз намагається «примирити» їх з ворогом, аби не допустити масштабного конфлікту. Я бачив очі священників та капеланів, відчував емоції волонтерів і ледь стримувану лють добровольців. Буковину монотонно, цілеспрямовано розвалюють. Але ці люди, ці українці більше нікому нічого не подарують. Буковина очиститься від ворога, я в цьому не сумніваюся ані на мить. Більше того, я не здивуюся, коли рано чи пізно саме цей край стане епіцентром спротиву провладній п’ятій колоні, котра розвалює нас з середини.

Микола Гергелюк. Син Михайла Гергелюка, священика з Верховини. Біля храму, в якому служить його батько, розвивається червоно-чорний стяг. Він вихований в дусі святого українства. Я розмовляв з ним і відчував сталь. Такі не гнуться і не ламаються. Загартовані в горнилі війни, вони вже нічого не пробачать і не подарують ворогу. Ми думаємо, що можемо дозволити собі байдужість. А такі хлопці, як Микола платять за байдужість поколінь українців своїм життям та здоров’ям.

Це наша, така юна у своїй незалежності Україна. У нашої незалежності надпотужне коріння більш ніж тисячолітньої історії, але лише нещодавно воно проросло назовні тендітним паростком НЕЗАЛЕЖНОСТІ, котрий так багато ворогів хочуть зірвати, аби не дати йому вирости, розквітнути і давати плоди. Це наша країна. І або ми живемо усвідомленими, переконаними українцями на своїй українській землі, або в своїй байдужості перетворюємо нашу державу на чергові свиноферми «руського міра». В мене просто серце крається від того, що неусвідомлена біомаса українців, котрим «какаяразніца», стала інструментом ворога.

Повертаючись зі зйомок, я їхав засніженими спорожнілими Чернівцями, а в душі вирувало відлуння священної війни. Війни за рідну церкву, за любов до своєї країни. Як це називають зараз — розпалювання національної ворожнечі? Або ми безпринципні, безхребетні раби, або нащадки тих, хто ніколи не продасть душу дияволу та Батьківщину дияволу.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — учасник російсько-української війни Микола Гергелюк

https://youtu.be/A0Zz3LBgbnE

Молитва до всіх святих українського народу

Як плід чудесний твого спасительного засіву, Господи, земля наша приносить Тобі всіх святих, що просіяли в нашій землі їх молитвами збережи наш нарід, Многомилостивий. Усі святі нашого народу, моліть Бога за нас! Слава наша і похвала Ти єси, свята Ольго, бо через Тебе ми від поганства освободились. І тепер молися за людей, що їх до Бога привела єси. Радуйся, слуго Христовий, княже великий, святий Володимире. Ти, пізнавши єдиного в Тройці Бога, нарід хрещенням повів до стіп Христа.

Святі страстотерпці Борисе і Глібе, моліться за вашу вітчизну. Голод і злобу відженіть, міжусобиці й ворожнечу поборіть і викореніть їх з нашої землі, та від гріхів охороняйте нас. Світло євангелії проповідують пре, славно Лавра, святий Антоніє Печорський, і всі наші монастирі, які від Тебе прийняли початок. Молитвами твоїми утверджуй у народі віру в Бога. Величаємо Тебе, святий Теодосіє Печорський, угодниче божий. Молитвами твоїми проси, щоб сини й дочки нашої Церкви вели богоугодне життя. Заступниками будьте, святий священномучениче Йосафате та всі мученики, перед Богом за нашу батьківщину, яку ви прославили мученицьким вінцем. Навчіть синів нашої Церкви відважно віру ісповідувати.

Усі святі угодники божі, мученики і священомученики, наша земля веселиться і небо радіє, величаючи подвиги ваші! Ви землі нашої утвердження, ви стовпи і краса нашої Церкви! Живучи в невечернім світлі царства божого, моліться за нас, за спасення душ наших. Просіть благословення боже на нашу батьківщину, щоб утвердилася в нас віра і правовір’я, мир і благочестя. Сонце правди Христос послав вас, як лучі, які просвічують нашу землю, угодники божі, народу нашого світила. Душу нашого народу молитвами вашими осіяйте.

Заступнице нашого краю, Пресвятая Богородице! Радуйся, Ти, що своїм благоволінням вінчала батьківщину нашу від давніх літ і посилаєш їй свою благодать! Не відійми від нас, Владичице, і нині милости Твоєї. Поглянь на потреби наші і поможи своїм заступництвом. Пресвятая Богородице, Покрове нашої землі, спаси нас!

Святий апостоле Андрею» святий Миколаю чудотворче, святі Кириле й Методіє, молітеся за нас. Свята Ольго, святий Володимире, святі Борисе і Глібе, святі Антоніє й Теодосіє Печорські, святий Йосафате і всі мученики за віру, молітеся за нас і захороняйте нас від зла, від усякого гріха, від наглої і несподіваної смерти, від закаменілости серця, від незгоди, ненависти і злої волі, від хвороби душі і тіла, від суєт цього світу, від усяких спокус гріховних. Дай нам, Боже, щоб, молитвами святого апостола Андрея, цвіло християнство чину в нашій батьківщині на радість і спасення наше; щоб, молитвами, святих Кирила й Методія, ми. завжди мали добре священство, яке вело б нас до Христа; щоб, молитвами святого Миколая, наш нарід жив у справедливості й любові; щоб, молитвами святої Ольги, наші родини росли у праведності; щоб, молитвами святого Володимира, провідники нашого народу були обдаровані щедрістю і справедливістю; щоб, молитвами святих Бориса і Гліба, братня любов і згода :володіли в нашому народі; щоб, молитвами святих Антонія й Теодосія Печорських, жили ми в нашій землі у мирі й достатку та майно вічне завжди цінили вище від земного; щоб, молитвами святого Йосафата й усіх мучеників, ми правдивим каяттям змивали наші гріхи та зберегли єдність віри.

О, Тройце Пресвята! Прийми, що наша земля приносить Тобі, як приємний запах духовний, усіх угодників твоїх – святих українського народу, відомих і невідомих – і, молитвами їх, захорони нашу землю й наш нарід від усього зла. Амінь. 

Монахиня Анісія (Свято-Преображенський монастир с. Васловівці, Заставнівського району, Чернівецької області)

Мені пишеться. Букви самі собою складаються в слова, а слова в рядки. Текст лине із самого серця і я майже не контролюю цей процес… На душі стає легше, коли ділюся любов’ю до своєї рідної землі, котра, наче хвилею, накриває мене після кожно«Сповіді». 

Коли я тільки починав цей проект, відвертий діалог на очах у Нації й Бога, я раз у раз задавався питанням: «Кому це потрібно?». Інколи ловив себе на думці, що все це – просто моя дурнувата сентиментальність. Але щоразу передивляючись програми, перечитуючи коментарі та особисті листування моїх співвітчизників, переконувався в тому, що моя принципова позиція говорити щиро та голосно про любов до Бога й України є єдиним вірним вибором для мене. Я всім серцем відчуваю, як нашій Нації, нашій країні не вистачає любові. Знаєте, наче маленька дитина, котра з самого ранку намагається самостійно зібратися до школи. Коли шкарпетки вдягаються далеко не одразу, шкільне приладдя не вміщається в рюкзак… ще трохи по-дитячому незграбно, але з таким дорослим завзяттям. 

І, коли бачиш цю вже зовсім не дитячу мужність, серце розривається на мільйони маленьких жовто-синіх шматочків. Ненька-Україна, така стародавня у своїй історії й така юна у своїй незалежності… Проте незмінно велична та непереможна. І знову… рвуться снаряди, гинуть найвеличніші, плачуть найрідніші… Тому я буду писати. Обов’язково буду описувати, розповідати й знімати про справжню, незламну, потужну Україну. Істинну країну. Й істинних героїв.

Цю програму ти ніколи не побачиш на телебаченні. Занадто вже вона не форматна. Вона між Богом, людьми та совістю. У цієї програми немає спонсорів чи меценатів. Вона із самої глибини душі подільського бешкетного хлопчиська, котрий так сильно любить все, що пов’язано з Батьківщиною. Цю програму не привласнить собі ніхто. Вона наче мовчазна молитва всім тим, хто втратив СВОЇХ. Це шепіт генетичної розмови з Богом. Це невичерпна ВІРА мого доброго та рідного народу. Для мене це справжнє щастя – бути українцем і голосно говорити про все це.

Жіночий монастир. Монахиня Анісія. Її душа цілком і повністю належить Господу. Вона все ж наважилася на коротку бесіду. Котра видалася вкрай не простою. Для мене не простою, адже я завжди відчуваю себе трохи розгублено перед таким прикладом духовної звитяги. Присвятити своє життя Всевишньому. Ледве прокинувшись, просити Його дарувати життєвих сил на день прийдешній, а ввечері дякувати за все, дароване в цей день, невпинно повторюючи такі необхідні слова молитви. Немає звичного комода з косметикою. Лише найнеобхідніші речі й надзвичайно прості. І все життя в невпинній молитовній розмові з Богом. Така страшна для багатьох убогість і порожнеча. І така наповнена і всеосяжна для істинних ВІРА… Віра, з якою вони моляться за нас, за наших дітей, за нашу рідну Україну.

Вкрай нервував в цій програмі. Боявся необережним словом чи запитанням образити цю чисту душу. Переживав за те, що можу не почути, не зрозуміти, не усвідомити того, про що говорить Господь вустами найвідданіших своїх дітей. А потім на мене чекали зовсім інші емоції, проте не менш яскраві.

Маленькі вихованці недільної школи завершили свої смаколики й прийшли поговорити з нами. Не лише поговорити… а й проспівати молитву! Вони розповідали нам про себе. Я слухав їх і розумів, що вони набагато більш усвідомлені громадяни, ніж ми. Вони, народжені в Незалежній Україні, такі віддані та переконані українці. Такі маленькі, такі зворушливі й такі величні у своїй любові до Бога й України. Ми мріяли, щоб наші діти виросли такими. Наші вороги боялися цього понад усе. Ми часто жартома називаємо одне одного «лютими украми». Наша «лютість» в нашій єдності. В нас самих. В спільній молитві. В руках, котрі завжди готові простягнути одне одному. В руках, якими ми осіняємо себе хресним знаменем, звертаючись до Бога. В руках, котрі ми прикладаємо до серця, коли звучить наш гімн.

Ці маленькі українці розчулили моє серце. Тепло їх рук, очей, сердець ще довго зігрівало мене. Безумовна довіра в їх оченятах змушує робити все можливе і надможливе, аби вони більше ніколи не знали, що таке туга, війна та смерть. Їх неповторна ніжність до Бога та маленького Ісусика ще довго стукала в мене у скронях…

– Моя Україна жива, – повторювало моє серце. – Моя країна переможе, – не допускав жодних сумнівів мій розум. Діти нашої країни, наші діти – це найбільший скарб, кожен діамант, кожна перлинка в якому надважлива, особлива і необхідна. Монахи присвячують своє життя служінню Господу, моляться за усіх нас… а діти це відчувають своєю чистою та відкритою душею і дякують за це абсолютною довірою. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – монахиня Анісія (Свято-Преображенський монастир с. Васловівці, Заставнівського району, Чернівецької області)

https://youtu.be/jEkgi8zLoiI

Я щасливий тим, що можу розповісти українцям про ПЛАСТ на прикладі таких українців, як Андрій Федоренко — Олег Володарський

Що ми знаємо про скаутську організую Пласт?

Пласт — це гра. Для ідеї Пласту характерний ідеалізм життєвих цілей і реалізм у засобах їхнього досягнення. Ідейні основи Пласту як виховної української організації накреслено у Пластовій присязі: «Присягаюсь своєю честю, що робитиму все, що в моїй силі, щоб: бути вірним Богові та Україні; допомагати іншим; жити за пластовим законом і слухати пластового проводу». Це і є три головні обов’язки пластуна.

Що ж означає жити по-пластунському? Для цього слід дотримуватися чотирнадцятьох правил пластуна: бути вірним слову, сумлінним, точним, ощадливим, справедливим, ввічливим, доброзичливим, врівноваженим, корисним, пильним, слухатися пластової старшини, берегти своє здоров’я, любити красу і дбати про неї, завжди залишатися доброзичливим.

Пласт ставить за мету виховати активних патріотів. Тому кожен пластун намагається бути корисним своїй державі і тим, хто поруч. І всі разом пластуни щодня роблять добрі справи.

Є у пластунів своє гасло «Готуйсь!» (до добрих справ). При зустрічі пластуни вітають один одного словом «Скоб». Це назва скельного орла і в той же час абревіатура: літери цього слова є початковими літерами чотирьох слів: сильний, красний, обережний, бистрий (швидкий). Сильний розумом і тілом, красний душею, обережний у задумах, швидкий у справах. Вітаючись, пластун пластунові подає ліву руку від щирого серця, як братові за ідеєю, за способом життя.

Українські пластуни так само, як і скаути інших країн світу, своєю відзнакою обрали лілею. Пластовим гербом став символ всесвітнього братерства — трилиста біла лілея, гармонійно переплетена із українським тризубом — символом української національної ідеї. Три пелюстки лілеї нагадують про три головні обов’язки пластуна, визначені в пластовій присязі, а тризуб вказує на те, що Пласт — це суто українська організація. Своїм опікуном пластуни обрали святого Юрія, який був патроном княжих дружинників і одним із опікунів козаків.

Пласт називають рухом молоді. Рухом тому, що спосіб життя у Пласті являє собою ланцюг дій, безперервних ігор, навчання чомусь і гра у щось. Гра, що виховує добрих громадян і щасливих людей. І, водночас, це осередок з певними обов’язками і самодисципліною його членів. Серед цікавих і захоплюючих занять є пластові сходини (гутірки). Під час сходин пластуни обов’язково дізнаються про щось нове. А на закінчення ще й грають у рухливі ігри. Вершиною пластування є літні спеціалізовані табори. В одних із них діти вивчають морську справу, ходять на катамаранах, літають на дельтапланах, мандрують горами; для тих, хто любить мистецтво, відкрито мистецькі табори. А ще пластуни влаштовують різноманітні прогулянки, люблять екскурсії, майструють, їм подобаються інтелектуальні змагання. На спеціальних іспитах вони демонструють, чому навчилися. Виховання і самовиховання у Пласті уже майже за 100 років склалося в ефективну систему.

Зараз практично немає жодної дитячої організації, яка б не використовувала у своїй роботі пластову (скаутську) методу. Що ж це за унікальна методика, яка дозволила виховати вже мільйони добрих громадян, добрих християн, лідерів у різних країнах світу і дала поштовх розвитку іншим не менш цікавим дитячим та молодіжним організаціям та педагогічним системам? Пластовий метод — це комплекс взаємозалежних елементів, які творять одне ціле. Кожен з цих елементів сприяє загальному виховному процесу і кожен елемент доповнює вплив інших: дотримання Пластової Обіцянки і Пластового Закону, навчання через працю, виховання в малій групі, символічна основа, особистісний розвиток, життя в природі, підтримка дорослих.

Те, в якій послідовності або в якому поєднанні ці елементи застосовуються під час виховного процесу, відповідає рівню зрілості молодої людини. Не кожен з цих елементів рівночасно присутній або помітний сторонньому спостерігачу, однак під час довготривалих заходів, як, наприклад, пластовий табір, усі вони застосовуються одночасно, що й дозволяє отримати найкращий результат.

Кілька слів про кожен з елементів пластової методи. Пластова Обіцянка і Пластовий Закон — це те, без чого неможливо уявити пластування як виховну організацію. Пластова обіцянка («Обіцяю робити все, що в моїй силі, щоб бути вірним Богові та Україні, допомагати іншим та жити за Пластовим Законом») складається підлітком добровільно в присутності товаришів, батьків, виховників. Цей урочистий церемоніал стверджує юнака у його власних очах і додає йому сил для подолання взятої на себе ініціативи. До моменту офіційного складання Обіцянки, її текст багато разів обговорюється з друзями і виховником, і кожна її частина стає для підлітка максимально зрозумілою. Віра в Бога є невід’ємною складовою виховної програми скаутингу і «Пласту». Кожен пластун шанує Бога згідно зі своїм віровизнанням і одночасно шанує право кожного на своє віровизнання…

Джерело: https://shvedlm7.wixsite.com/vyhovnyprostir/single-post/2017/09/22/%D0%A9%D0%BE-%D0%BC%D0%B8-%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%94%D0%BC%D0%BE-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82

Андрій Федоренко, старший пластун СКОБ — голова Чернівецького осередку ПЛАСТу, виховник

Це був насичений знімальний день. Квітка-Буковина демонструвала нам дивовижне розмаїття яскравих барв. Волонтери, медики, письменники, добровольці й на останок, наче вишенька на торті, такий маловідомий, навіть трохи загадковий для мене, ПЛАСТ.

Юний привітний хлопець із щирою посмішкою привітно простяг мені руку, спокійно дивлячись в очі. По-чоловічому впевнене та стримане привітання. На нас чекали три програми із членами цієї організації, знайомство з якою стало одним із найбільш захоплюючих моїх відкриттів.

Більше сотні років на теренах нашої країни процвітає потужна організація, котра виховує наших дітей, молодь і навіть дорослих бути гідними людьми, гідними українцями, а багато хто з нас навіть не має уявлення про її існування. Усвідомленість, відповідальність, почуття дружби та братерства, любов до України та українства — це лише незначна, проте значуща частина того, чому навчає ПЛАСТ.

І я щасливий тим, що можу розповісти українцям про це фантастичне явище на прикладі таких українців, як Андрій Федоренко. Маленького Андрійка багато років тому до ПЛАСТу привела мама. Невдовзі вони разом прикипіли душею до цієї організації, членами якої являються вже понад 10 років.

Ми почали розмову і я, як батько двох синів, непомітно навіть для самого себе виступив в ролі екзаменатора. Ніяких провокацій чи прискіпливості, просто хотілося повною мірою відчути духовні та моральні якості мого співрозмовника. Чоловік навпроти мене спокійно поставився до цього. Жодних вагань чи хвилювань. Лише спокійна, виважена впевненість людини, котра свідомо обрала свій життєвий шлях і гідно ним іде.

Його мама, Леся Федоренко, сиділа навпроти й з гордістю спостерігала за своїм таким дорослим, проте для неї назавжди маленьким, сином. Андрій практично ровесник України, ровесник моїх синів. І моє серце переповнювала гордість за це покоління Українців. Покоління, котре не знає та не сприймає іншої України, аніж вільної та незалежної.

Я вів діалог з усвідомленим, небайдужим українцем. Він знає історію держави, в якій народився. Справжню, а не викривлену. І чудово усвідомлює, яку величну державу зуміли передати нам наші предки. Він вдячний воїнам, волонтерам, капеланам, котрі рятують від ворога наше сьогодення. І щиро захоплюється митцями: музикантами, художниками, поетами, котрі наповнюють барвами своєї творчості наше буденне життя. Саме тому, усвідомлюючи минуле та сучасність, він своєю щоденною працею вже сьогодні розбудовує наше майбутнє, використовуючи власні можливості, та всі ті можливості, котрі дарує ПЛАСТ.

Я дивився на нього і всіма своїми запитаннями, як батько і як українець, намагався знайти відповідь на найважливіше для мене: «Чи зможемо ми довірити цим таким вже дорослим дітям майбутнє нашої крани?». І після нашої «Сповіді» впевнено можу відповісти собі: «Так, можемо!».

Мої сини ровесники з Андрієм. І чим більше я спостерігаю за цими українцями, тим більше розумію, що ми виховали покоління українців, котрі розділять хліб з нужденним, простягнуть руку допомоги тим, хто її потребує. Війна виховала це покоління дітей тими, хто завжди буде на стороні правди і ніколи не покориться несправедливості, яким би могутнім не здавався ворог.

Їх виховували не тільки ми, їх виховувала Ненька-Україна, дорослішаючи разом з ними у своїй незалежності, усвідомленості, самобутності. Вони виросли непереможними. А нам залишається лише молитися про те, щоб вони мали змогу бути не войовничими, а мирними, добрими та людяними.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Андрій Федоренко, старший пластун скоб — голова Чернівецького осередку ПЛАСТу, виховник

https://youtu.be/Zfdrp9OXu0s

Молитва за мир

Господи Ісусе Христе, Царю миру, до Тебе звертаємо наші серця, стривожені загрозою жорстокої війни. До тебе, Боже милосердя, кличемо з глибини душі: відверни від нас цей дошкульний удар! Тебе, спасителю наш, благаємо: дай цілому світові та всім людям твоїм мир і спокій. з твого пресвятого серця вилив ти любов святу на весь світ, щоб між людьми зникла всяка незгода і царювала сама лише любов. Коли ти перебував на цій землі, серце твоє з такою великою ніжністю відчувало всяку людську нужду. надихни, отож, володарів і їхні народи бажанням миру. Нехай зникнуть роздори, що порізнили дітей одного небесного Отця. Згадай, Ісусе, що за ціну крові своєї ти зробив їх братами. Колись з любові ти вислухав благання святого Петра про допомогу: «рятуй нас, Господи, бо гинемо», – і звелів розбурханим хвилям моря заспокоїтися та подав тишу. Змилосердся нині над нами і вислухай молитву нашу. Прости нам прогрішення наші добровільні й недобровільні. Мир світові твоєму даруй, благовірному народові нашому, правлінню і всім людям твоїм. Бо всяке благе даяння і дар з висоти сходить від тебе, Отця світла, і тобі славу віддаємо, Отцю і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Волонтери, члени Заставнівської волонтерської сотні Тетяна і Олександр Прадуни

Вони стояли спинами одне до одного. Вона, ледь нахилившись вперед, з напівзаплющеними очима, сповнена жіночою та материнською любов’ю, для якої створена Богом… а за її спиною майорів червоно-чорний стяг. І він, чий погляд направлений у блакитно-жовту далечінь.

Українці посеред України, вони торкались одне одного тілом, душею і серцем. Вони були разом. Вони були єдиним цілим. Вони відчували тих, хто був задовго до них, їх сьогодення – це українство, а майбутнє віддзеркалюється в очах синів, старший з яких захищає Батьківщину від ворога.

В неймовірній єдності з собою Богом, котрий та щедро дарував їм диво справжнього кохання. Всеосяжне кохання вірних і відданих українців на червоно-чорній ВОЛІ з жовто-синьою душею і генетичною вірою ЖИТИ. Ще трохи й вони почнуть танцювати. Вона сором’язливо повернеться до нього, подивиться йому в очі з усією тією довірою, котру викохала за всі роки, проведені разом. І він ніжно та закохано обійме її, а вона покладе голову йому на плече.

Він буде кохати її синами й сонцем, ароматами вранішньої кави та польових квітів, літньою спекою та прохолодою дощових крапель. Він даруватиме їй цілий світ, а вона… вона піде за ним навіть у безодню. Тому що вони – це Україна. І вони кружлятимуть в танці. І цей генетичний танець поколінь навіватиме їм солодкий смак парного молока і тепло щойно випеченого українського хліба…

Навкруги розцвітатимуть ромашки та соняхи, а повітря наповнюватиме аромат бузку. Їм буде посміхатися Бог. Для них співатимуть янголи. Їх оберігатимуть херувими. Кожен рух цього танцю пам’ятатиме гіркоту випробувань, що випала на їхню долю, між ними пронесеться звивистий життєвий шлях, але тепло рук і ніжність сердець завжди допоможуть їм рухатися в унісон…

Їх сини наче ті птахи, що кличуть їх серця високо в небо… Їх красивий танець даруватиме відчуття неймовірно щастя. Дасть усвідомлення часу. Порине в висоту, туди, де Господь бачить та любить свою працелюбну Націю. Вони танцюватимуть за усіх. За усіх нас. За тих, хто був з нами, хто досі є і за тих, хто прийде після нас. Вони танцюють, щоб їх рідну та любу землю з такою ж любов’ю берегли їх діти.

Вони не зможуть відірвати очей одне від одного, адже за межами їх любові темрява. Темрява, створювана ворогом, оточує їх звідусіль, проте згорає, торкнувшись світла їх почуттів. Їх танець не має кінця. Його танцюватимуть їх діти й діти їх дітей. Танцюватимуть, сповнені гордістю та впевненістю в непримиренності українства.

Бог випробовує цей танець з любов’ю батька та суворістю вчителя, але і сам ледь помітно пританцьовує, ласкавим поглядом спостерігаючи за доброю та щирою нацією. Вони не втомляться. Ніколи. Адже їх тримає в рівновазі абсолютна довіра одне до одного, котру ніщо не похитне. І таких, як вони, тисячі. Цей танок степовий. Дикий. Козацький. Вільний.

З металевим запахом крові. З туманною димкою. З молитвою капелана в окопі. З вранішньою росою, ароматом нічної фіалки й передсвітанковим співом пташок. Вони продовжують любити. Любити Україну, дітей, землю, Бога, молитву. Вони танцюють. Ревно відкорковуючи все, що пов’язане з тими, кому сьогодні болить і хто потребує допомоги та підтримки.

В їх танці воля. В танці, котрий танцює їх нація не зважаючи ні на що. Він обіймає її, а вона лине до нього усією своєю суттю. І в цих обіймах вони зупиняться на мить, аби почути в тиші святе та славне: «УКРАЇНА».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герої програми – волонтери, члени Заставнівської волонтерської сотні Тетяна і Олександр Прадуни

https://youtu.be/Dyob4GEBDHk

Кожен з нас вчинками чи бездіяльністю, любов’ю чи байдужістю будує власне майбутнє – Олег Володарський

Молитва за з’єднання всіх християн

Ти Господи, з’єднав різні народи у визнаванні святого імені Твого, благаємо Тебе за з’єднання всіх християн, а зосібна за християнські народи Сходу. Просимо Тебе, влий у нас усіх бажання єдности, щоб ми разом творили одне стадо під проводом одного пастиря. Учини, Господи, щоб вони перейнялися наукою своїх святих учителів, які є однаково й нашими отцями у вірі. Бережи їх від злого, що могло б їх від нас відлучити. Дух згоди й любові, що є знаком Твого перебування між вірними, нехай прискорить той день, в якім наші бажання злилися б з їхніми, щоб так кожний нарід усякої мови пізнав і прославляв Господа нашого Ісуса Христа, Твого Сина. Амінь.

Отець Ігор Шемяков, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці (м. Чернівці)

Оголений нерв війни. Він пульсує болем в країні. В суспільстві. Між людьми. Біля могил. В церкві. Поруч з іконами. Неможливо описати словами всі ті почуття, що сповнюють душу тих, кому не байдужа Україна. Тих, кому не однаково.

Священик Ігор Шемяков народився в Росії, звідки родом його батько, але більшу частину свого життя прожив на Батьківщині своєї матері – на Донеччині. Його рідне місто сьогодні, на жаль, окуповане. Але він сам зробив свідомий вибір – залишитися українцем в Україні. Йому вкрай болить втрачена домівка. Але з Божою допомогою і в з молитвою будь-які випробування лише загартовують ВОЛЮ.

Отець Ігор прийшов до Бога через хворобу сина. Він спокійно розповідав нам історію свого життя, а я не міг не захоплюватися тим, скільки сили та мудрості в цій людині, як смиренно та мужньо він долає випробування, що посилає йому Господь. Я не побачив відголоску страждання в його очах. Лише мудрість набутого досвіду. Навпроти мене сидів життєрадісний, життєлюбний чоловік.

Говорив зі священиком, а в душі вистукувало: «НАШ!» Так, саме наш. Сьогодні, тут і зараз, в тилу і на фронті твориться нова, новітня історія України.

І я вкотре переконуюся в тому, що ті, кому байдужа Україна, в кому так і не пробудилося українство, залишаться на узбіччі історії. Адже кожен з нас вчинками чи бездіяльністю, любов’ю чи байдужістю будує власне майбутнє.

В кожного з нас є вибір. І, більше того, кожен з нас його вже зробив. Якщо ви думаєте, що особисто ви нічого не обирали і вам обирати не доведеться, значить його просто зробили за вас.

Якщо ви самі не оберете для себе Україну і не почнете будувати її майбутнє вже сьогодні, то замість вас ваше майбутнє і майбутнє нашої держави обиратимуть ті, хто це майбутнє собі присвоїв. Тому що кожен з нас своєю байдужістю сприяв тому, що наше майбутнє ділили і продовжують ділити між собою ті, хто сидячи на золотих унітазах нарізають золоті батони.

Тому і не дивно, що віднайшлася біомаса, вибачте, але не можу назвати їх людьми, котра хлібом-сіллю зустрічала ворога на нашій землі. Я переконаний, що понад усе сепарня боїться тих мешканців Донеччини та Луганщини, котрі понад усе люблять свою країну. Люблять Україну. І тільки вони зможуть пришити на місце такий рідний, але такий зболілий клаптик нашої любої Батьківщини.

Це їх глибинне і болісне питання, до якого я навіть боюся доторкатися. Та я переконаний, що в один із сонячних днів вони вільними УКРАЇНСЬКИМИ птахами полинуть додому, щоб назавжди виправити історичну помилку. Це написано в їх очах. Це читається поміж рядків. Це викарбувано в них на серці: «Донецьк – це Україна!»

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – отець Ігор Шемяков, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці (м. Чернівці)

https://youtu.be/UmtuUoGuzeU

Орест Сірецький дихає українством. Він посіяв зерна любові до Неньки-Батьківщини в тисячах сердець 

«Чи був такий рік, щоб «Маланку» у Вашківцях не водили?» — питаю у завідувачки Музею «Маланки» Наталі Хачман. «Не було! — відповідає. — Навіть у радянські часи, коли не дозволяли перевдягатися, наші маланкарі все одно перебиралися і ходили кутами, городами, бо на центральній дорозі міліція їх ловила, саджала на 15 діб. Маланкарі в рідному місті всі стежечки знають, де міліція машиною не проїде». За словами голови Вижницької «Просвіти» Дмитра Никифоряка, з наближенням дати маланкування до Вашківців зганяли міліцію з Чернівців та з різних районів області. Переодягнуті в цивільний одяг працівники КДБ вивідували прізвища вашківчан, що брали участь у «Переберії». Однак навіть у ті часи дотепні буковинці використовували обряд, щоб підтримати один одного в надії на визволення і на створення Української держави. «Вашківчанам дуже не подобалася радянська пропаганда «войовничого атеїзму», — розповідає «УМ» Дмитро Никифоряк. — Якби вони виступали проти цього відкрито, їх відразу б арештували й ізолювали від суспільства. А в ході Переберії, під прикриттям масок, можна було сказати і дотепне слово, і гостре, і натяком закликати берегти свою мову, віру і звичай. Люди розуміли це з півслова, з вигуку, з костюму й маски».

Про «Маланку» хотів зняти фільм Іван Миколайчук. Але, зважаючи на цензуру, зміг показати лише її фрагмент у фільмі «Така пізня, така тепла осінь». «Миколайчук не визнавав сучасних масок, у фільмі лише стародавні, — згадує знаний культурний діяч, виконавчий директор фестивалю «Вашківецька Маланка» Орест Сірецький. — Ми ще пам’ятаємо, як звідусіль зносили костюми і з яким захопленням говорив він про «її величність «Переберію».

Джерело https://www.umoloda.kiev.ua/number/3109/164/107907/

Сірецький Орест Ілліч, хореограф, засновник Міжнародного фестивалю народної творчості «Вашківецька Маланка»

Ми їхали засніженими дорогами Буковини, плануючи наступний знімальний день і прокладали маршрут «Вижниця-Виженка-Вашківці» – Там є неймовірний музей і багато моїх друзів, котрі вкладають в збереження і розвиток нашої рідної культури надзвичайно багато зусиль, – лунав з телефону сповнений теплом і хвилюванням голос Миколи Миколайовича Шкрібляка.

Чарівна пора напередодні Різдва, велич засніжених гір і очікування дива у вигляді нових зустрічей та знайомств. В музеї Маланки на нас вже чекали. Морозний засніжений день змінився теплом музею, а зимові пейзажі змінили привітні посмішки гостинно зустрічаючого нас колективу. Нас пригощали гарячими напоями й смаколиками, частували цікавими історіями. Це справжнє різдвяне диво, неймовірний подарунок Бога – раз за разом все більше дізнаватися про те, які неймовірні люди живуть на теренах нашої барвистої Батьківщини.

Вільні та сильні, вони присвятили своє життя танцю, котрий сповнює кожен їх день гармонією музики та руху, даруючи щастя творити красу. Цей танець поєднує історію та сучасність. Він існує поза часом, час над ним не владний. Це танець ВОЛІ. Танець, що резонує в душі кожного, в кому не згасло українство. Танець, що роздмухує часто ледь жевріючи іскри українства в наших серцях в яскраве полум’я.

Орест Ілліч помітно хвилювався. Але коли зрозумів, що нам важлива не форма і красива картинка, а суть та зміст, то помітно заспокоївся. Бути щирим та відкритим для нього значно простіше ніж «правильно» триматися перед камерою.

Танець в його житті триває понад півстоліття. Більше, ніж я живу на світі. Для нього це не просто рухи тіла. Танець для Ореста Ілліча – це частинка душі. І саме душею він передає знання і уміння своїм учням. Він навчає їх чути Україну кожній мелодії, відчувати її серцем і передавати кожним своїм рухом.

Орест Сірецький дихає українством. Бог і Україна для нього – понад усе. Він посіяв зерна любові до Неньки-Батьківщини в тисячах сердець. Вони там проростають, квітнуть буйним квітом і вже дають свої плоди. Та в нього попереду ще чимало звершень на цій ниві.

Наша з ним «Сповідь» зачепила досить гострі та болісні теми. У цієї людини величезна відкрита душа. Ми зуміли по-справжньому почути один одного. Після зйомок ми з ним неодноразово спілкувалися телефоном. Такі люди, як Орест Ілліч, за будь-яких обставин можуть розраховувати на мої вірність та відданість.

Ми стали друзями значно раніше, ніж я це усвідомив. Дружба – це душа. В ній є Бог. Саме Він дарує тобі щастя почути Музику людської душі. Так Господь дарує друзів. Ми продовжимо наші діалоги. Обов’язково! Згадуючи цю, даровану Богом, зустріч, я починаю промовляти вдячну молитву раніше, ніж встигаю це усвідомити.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Сірецький Орест Ілліч, хореограф, засновник Міжнародного фестивалю народної творчості «Вашківецька Маланка»

https://youtu.be/K0fiEEfbPvU

Китай готує видачу ліцензії НМАУ ім. Чайковського для створення Міжнародної музакадемії в рамках ініціативи «Пояс і дорога» — Український прорив!

Випускники спільного освітнього проєкту України і Китаю – Міжнародної музичної академії імені Чайковського, яку створять на базі китайського університету, матимуть дипломи відразу двох навчальних закладів.

Українській Національній музичній академії імені Чайковського (НМАУ) дали ліцензію на створення Міжнародної академії музики імені Чайковського на базі Хеншуйського університету (Китай). Про це повідомляють на сторінці ректора НМАУ Максима Тимошенка у Facebook.

Всі статті по темі дивіться тут

За словами ректора, колектив НМАУ очікував надання ліцензії від міністерства освіти Китаю на створення музичного освітнього проєкту міжнародного рівня протягом року. «Це перемога нашої музичної освіти на міжнародній арені», – підкреслив Тимошенко.

Випускники Міжнародної академії музики матимуть відразу два дипломи – диплом та сертифікат бакалавра Хеншуйського університету і диплом бакалавра НМАУ, повідомляють на сайті українського навчального закладу. Освітня програма на рівні бакалаврату передбачає навчання за двома спеціальностями – музичне мистецтво і музикознавство. Щорічний набір студентів становить 240 осіб.

Переклад статті, яка викладена на самому провідному інтернет ресурсі КНР- Женьмінь Жибао

Нещодавно Міністерство освіти КНР дало згоду на створення Міжнародної академії музики і мистецтв ім. П.І.Чайковського при Хеншуйському університеті, що є спільним освітнім проєктом між Хеншуйським університетом і Національною музичною академією України ім. П.І.Чайковського. Міжнародна академія буде проводити освітню діяльність на рівні бакалаврату за спеціальностями музичне мистецтво та музикознавство. Щорічний набір планується в обсязі 240 студентів, загальний розмір академії становить 960 осіб, що входить до плану набору студентів до Хеншуйського університету. Студенти, які будуть допущені до випуску, нагороджуються дипломом та сертифікатом бакалавра Хеншуйського університету та відповідним дипломом бакалавра Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського.

Рік тому 23 січня Хеншуйський університет і НМАУ ім. П.І.Чайковського здійснили урочисте підписання домовленості про початок співробітництва щодо спільного освітнього проєкту. На церемонії підписання з промовою виступили ректор НМАУ ім. П.І.Чайковського пан Максим Тимошенко і секретар партійного комітету міста Хеншуй пан Ван Цзін-у. Головував церемонію підписання голова міста Хеншуй пан У Сяохуа.

У своїй промові пан секретар Ван Цзін-у привітав обидві сторони з підписанням договору, та сказав, що музика і мистецтво побудували міст дружби між Києвом та Хеншуєм, що також тісно з’єднає Хеншуйський університет і НМАУ ім. П.І.Чайковського, які стануть взірцем дружби між Китаєм і Україною. Співпраця між двома сторонами стала новою главою в історії організації спільного освітнього проєкту між Хеншуйським університетом і всесвітньовідомим вищим навчальним закладом, що збагатить культурне життя міста Хеншуй. Сподіваюся, що Хеншуйський університет повною мірою використає цю можливість та зміцнить культурні зв’язки з українською стороною, якнайскоріше почне втілювати проєкт в життя, підвищить рівень освіти та зробить свій внесок в розбудову ініціативи «Один пояс і один шлях».

Ректор Максим Тимошенко у своїй промові зазначив, що підписання договору з Хеншуйським університетом є історичною подією для НМАУ ім. П.І.Чайковського, що втілює дух ініциативи «Один пояс і один шлях» в співробітництві двох країн. Сподіваюся, що обидві сторони разом прикладуть зусиль для побудови в місті Хеншуй першокласного вищого мистецького навчального закладу, чим зроблять новий внесок в дружбу між двома державами.

Заснована в 1913 році, Національна музична академія України імені П.І.Чайковського є всесвітньовідомим музичним навчальним закладом. П.І.Чайковський був композитором і музичним педагогом в дев’ятнадцятому столітті, відомий як «Майстер музики» і «Майстер мелодії», твори якого включають оперу «Пікова дама», балет «Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик», «Ромео і Джульєтта» та інші.