Прекрасні дами Арди...

А тепер про прекрасних леді прекрасної казки... Пам ятаю, що опісля чергової рольовки, наші героїчні панни, котрі, нарівні з нами, брели плавнями, долали перешкоди, тягали на собі наплечники і зброю, зітхали біля вогнища про відсутність гідних жіночих ролей. Майже всі ельфійські леді, згідно Професора, то зосталися у Валінорі, то жили у потаємних градах... Ми ж не мали можливості поставити якусь широкомасштабну гру, грали в основному битви, чоловічого контингенту не вистачало, і тому подруги рольовиків грали воїнів, а зітхали по довгим сукням і гарним зачіскам.
Дівчата взагалі нас дуже виручали. У нас були справжні руді близнята-Амбаруссар: двоє
п ятнадцятирічних фанаток Толкіна, котрі цитували Сильм як Свідок Єгови Біблію. У нас був дуже цікавий "Маглор" - студентка музучилища по класу флейти, одягнена в чорне "готка", яку ми ледве умовили перед грою змити жахливий макіяж під "вамп". На дівицю подіяла лише загроза перевести її в ряди воїнів Ангбанду - "Маглор" була подругою нашого "Маедроса", котрий і привів до гурту це диво природи. У нас був дуже відважний "Фінгон", дівчина, за допомогою якої ми виграли... Дагор Браголлах (гра йшла без правил, на імпровізації). Щоправда, я через неї отримав нагінку від своєї дівчини - коли наші загони
з єдналися, "Фінгон", красуня зі справжнісінькими товстими косами, кинулась мені на шию і почала обціловувати. А моя дівчина стояла поруч, і мені потім важко було їй пояснити, що це таким чином виявлялася любов сина до батька.
Тому, ще з тих часів, які я нині згадую, як найщасливіші в своєму житті, мене цікавило, чому Професор так мало уваги приділяв жінкам.
Дійсно, варто лише порахувати... Якщо у князя Фінве було шестеро дітей - троє синів і троє доньок, то друге покоління походить лише від синів. Доньки Фінве не увійшли до Сильму, і таким чином відступили на задній план. Фіндіс і Фаніель, опісля загибелі Фінве, переселилися разом з матір ю Індіс до Валмару, Іріме, щоправда рушила в похід разом з братом Нолофінве, однак, про її подальшу долю нічого не відомо. Ні дітей, ні чоловіків ці красуні не мали.
Феанаро мав сімох синів, Нолофінве - трьох синів і доньку (якщо рахувати й Аракано, котрий до Сильму теж не потрапив), Арафінве - чотирьох синів і доньку. Тобто - шістнадцятеро.
З синів Феанора одружився лише Куруфінве, і, можливо - за деякими версіями - Маглор. Діти були у самого лише Куруфінве: один син Келебрімбор. Решта княжичів загинула бездітними.
Другому дому пощастило трохи більше: Фінгон Відважний був одруженим, принаймні він мав сина, а за деякими версіями - і доньку. Хоча Професор вагався, чиїм сином "призначити" Гіл галада - один час Гіл Галад вважався сином Ородрета-Артаресто і небожем, або онуком (залежно від версії) Фінрода. Але я буду притримуватись версії Сильма, а то геть заплутаюсь.
У Тургона була жона Еленве, яка загинула під час Крижаного походу... Знову: є князівство Гондолін, немає княгині. Зосталася донька - Ідріль.
Аракано загинув неодруженим. Арельде, донька Нолофінве, мала досить загадковий шлюб, про який нижче. Один син - Маеглін. Про таких росіяни говорять: "в сємьє нє бєз урода".
Третій дім. Фінрод Фелагунд, красень і мудрець. Наречена зосталася у Валінорі. Ородрет, його брат, одружився з "синде шляхетного роду". Ні імені, ні родоводу, як і у дружини Фінгона. Одна донька - Фіндуїлас.
Ангрод - Ангарато, неодружений. Його брат Айканаро-Аегнор закохався в смертну дівчину, платонічно. Загинув бездітним.
Артаніс-Галадріель. Замужем за доріатським принцом. Одна донька - Келебріан.
Отже простий підрахунок показує - у шістнадцяти осіб - семеро дітей. Це, якщо враховувати і гіпотетичну доньку Фінгона.
Далі - ще ліпше. З усієї цієї сімки дітей мають лише Ідріль і Келебріан. Третє покоління нолдорської знаті можна порахувати на пальцях одної руки: син Ідріль і смертного Туора, Еаренділь і троє дітей Келебріан - Арвен, Елладан, Елрогір.
Четверте покоління... Ну, тут і рахувати нічого - Ельронд і Ельрос, сини Еаренділя. Ельрос "стає людиною", тобто його можна в рахунок не брати, його нащадки вже є людьми. Ельронд одружується з Келебріан, старшою родичкою. Втім, для вічно юних Ельфів вік не грає ролі. Коло замкнулось: опісля того, як Арвен прийняла долю смертної, зостаються двоє: Елладан та Елрогір.
Якось, опісля подібних підрахунків, наші дівчата висунули версію, що це є часткою Прокляття Намо. Дійсно, для язичника, наприклад, немає гіршої долі, аніж згинути бездітним. Це вважалося немилістю Богів. І тут явна немилість: від Першого Дому не зосталося нічого, з Другого нащадки є лише у слухняного Тургона, котрий майже всю війну просидів з волі Ульмо у Гондоліні, з Третього Дому... Ну, Артаніс є Артаніс, до того ж у неї донька, і сама вона леді, а за арійським звичаєм (легенди Професор брав арійських народів) рід числиться по батькові.
Щоправда, Фінрод воскрес у щасливому Валінорі. Маю цілу колекцію оповідок про його родинне життя з Амаріе. Майже всі сходяться на одному: у князя "афганський синдром", а дружина його не розуміє. Не може зрозуміти - вона не була "там". Діти від цього шлюбу? Про цю гіпотезу навіть фанфіки мовчать, принаймні мені такий не траплявся.
Взагалі, більшість жіночих характерів у Професора ледве промальовано пунктиром.
Міріель, перша жона князя Фінве, попеляста блондинка... Славетна вишивальниця... Настільки ефірна істота, що не витримала пологів і по власній волі покинула тіло. Наші дівчата якось довго сперечалися, як же народжують Ельфійки: з болем, без болю. Зійшлися на тому, що без болю, чому вони зробили такий висновок, я тоді не вловив. Коли князь Фінве опинився у Мандосі - вирішила повернутись, а бідолашний Фінве вирішив зостатись у Намо назавжди, щоб не стати двоєженцем.
Індіс, друга жона Фінве, золотоволоса блондинка... З ваніар, любила співати, складати вірші. Зовсім протилежна натура. Втім, нема чого дивуватись - Ваніар це народ брахманів, вони співають і танцюють перед ликом Богів.
Нерданель, жона  Феанаро. Про цю пані відомо трохи більше. Рудоволоса - троє синів успадкували її прикметну зовнішність. Талановитий скульптор. Виробляла ще якісь загадкові дрібнички з металу і скла. Була знайома з ковальською справою.Любила блукати самотою, як всі творчі особистості.
Не дивно, що Феанаро конфліктував зі своєю гідною парою: двоє талантів в одній садибі. Характер Нерданель, на мій погляд, проявився у Маедросі: спокійна лагідність (старший брат шістьох одірвиголів просто мусить бути лагідним) і страшнувата незламність. До того ж він на маму і схожий.
Не приєдналася до рушення через заборону батька і конфлікт з Феанаро. Моє ІМХО - якби Феанаро вистачило розуму натякнути дружині на мирне вирішення конфлікту, вона б вирушила з ним, незважаючи на заборону батька. І може б - утримала від деяких нерозважних дій.
Анайре, жона Нолофінве. Відомостей майже ніяких.Не пішла з усіма, тому що не пішла її подруга Еарвен... Ну це якесь не таке пояснення. А жона Фінголфіна мала бути особою неординарною, у князя був доволі важкий характер.
Еарвен, жона Арафінве... Ну тут зрозуміло, чому не пішла - вплив батька, князя Ольве, напевне. Срібноволоса леді, ніжна вродливиця, як більшість жінок-Телеро. В її дітях цікаво розподілилась кров трьох народів: Фінрод більше нагадує мудрого Ваніа, однак має чисто нолдорську силу духу, Ородрет - класичний Телеро, лагідний і нерішучий, Ангарато та Айканаро - войовники-Нолдор, а Артаніс опісля бурхливої нолдорської юності обрітає брахманський спокій Ваніар. Цей спокій зникає тільки раз - коли леді Галадріель побачила певне колечко.
Дружина Куруфінве, сина Феанаро... Не знаю, з якого глюку виникло, що її звали Лехте. Це ім я я зустрічав тільки у фанфіках. Теж самі загадки - чому залишилась, чому дозволила забрати у невідомість сина... Незрозуміло.
Еленве, жона Тургона, - приклад жіночої розважливої жертовності. Пішла за коханим сама, з донькою на руках. Її загибель зламала Тургона, мені здається, що він заховався у потайному граді, з якого зробив копію Тіріону, перш за все від власного горя.
Арельде-Аредель, донька Нолофінве. Отут дійсно загадка на загадці.
Ельдар укладають шлюби один раз на все життя. Інакше неможливо - безсмертя виключає можливість вічної розлуки. Прагнення Фінве мати другу дружину викликало просто таки замішання серед Валар. А отже - ельфійська пара має бути вірною одне одному довіку.
Ельфи не знають такого поняття як насильство чоловіка над жінкою. Принаймні, так я це зрозумів з "Законів та звичаїв Ельдар". Злюб укладається по згоді.
Тоді що ж там сталося поміж Арельде та Еолом?
Дівчину заманили до зачарованого лісу обманом. Еол обходився з нею лише трохи краще, ніж з полонянкою. Згодом з ясувалось, що він взагалі ненавидить Нолдор, принаймні це доводять його промови перед князем Тургоном.
Сама Арельде - горда, свавільна, холоднокровна, як батько Нолофінве. Товаришувала з Келегормом та Куруфіном, незважаючи на сутички поміж родами. Обожнювала полювати.
Чому вона таки вирішила довіритись загадковому Ельфу з пущі (деякі джерела приписують йому навіть... орочу кров)? Вплив чародійства? А потім жінці вдалося розірвати чари і втекти?
Однак, коли Еол поранив її, Арельде прохає для нього помилування. Загадковість жіночої душі.
Артаніс-Галадріель. Мій улюблений жіночий персонаж - діва-войовниця.
Красуня, котра жадала влади і битви. Не боялась суперечити "самому Феанаро" - великий митець так і не отримав від неї пасмо волосся. В Альквалонде суперечила вже зі зброєю в руках (варіант - навіть у відкритому бою, захищаючи родичів матері).
В Ендоре красуня Артаніс виходить заміж за доріатського княжича і на довгий час зникає з обрію.
Я чомусь впевнений, що відчайдушна князівна брала участь в усіх великих битвах, при чому їй весь час щастило. Зрештою - остання гавань: Лот-Лоріен. І тихе життя, сповнене мудрості та величі.
Чи була Нервен щасливою? Хто-зна. В останню епоху вона почала тужити за Валінором, однак, на Захід відбула одною з останніх.
Ще один цікавий сюжет для фанфіків: Артаніс - Майтімо. Маедрос розгромив Доріат, де в цей час була Артаніс? Чи вступила в бій з синами Феанора? Мені здається, що цю тему ніхто не піднімав.
Ітарільде-Ідріль, донька Тургона. Доволі сильна духом діва - пережити падіння Гондоліну, це не абищо. Ідея будівництва потайного ходу належала саме їй.
Про характер діви доволі яскраве уявлення дає балада "Восьмая стена" (чому я ніколи не запам ятовую авторів...). Ну, як ворог пробив сім оборонних поясів Гондоліну, поміж ворогів Маеглін, він біжить по палаючим вулицям до тієї, задля якої зрадив, і наштовхується на восьму стіну: в очах коханої. Цієї стіни не проломити.
Фіндуїлас, донька Ородрета... Одна моя посестра-рольовичка якось сказала: "Не можу навіть чути про цю "блондинку".
Дійсно, якщо вибирати між Туріном і Гвіндором... Професор, щоправда, кілька разів підкреслює, що Гвіндор "зломився" в полоні.
Дозвольте не повірити навіть Професору - особа, котра здатна була втекти з Ангбанду, дібратись до Нарготронду, давати своєму князю розумні поради і загинути в останній битві нарготрондців, не є зломленою.
Якось дивно для Ельфійки віддати перевагу грубій силі і хвастощам - а саме це зробила Фіндуїлас.
Келебріан, донька Артаніс... Теж ледь намічений характер. Вийшла заміж за Ельронда, молодшого родича, про щось це таки говорить: родова гордість, напевне. Чоловік мусить бути з роду Фінве.
Потрапила в полон до орків. Опісля визволення відбула на Захід. Зуміла вижити, не зуміла пережити.
Про Арвен тут говорити не буду, це вже персонаж "Володаря перснів".
Ну, а окрім нолдорських князівен, в усьому Сильмі найбільше сказано про Лутіень. Її, однак, можна охарактеризувати одним словом - жертовне кохання. Віддати все задля коханого, в тому числі і безсмертя...
До речі, про гондолінську пару Туор-Ідріль такого сказано не було. Принаймні, я не зустрічав згадок про те, що Ідріль мусила прийняти смертну долю. Чи може це мусить бути само собою зрозуміле?
Мені ж, якщо чесно, подобаються Берен та Лутіень з відомого фанфіку "По ту сторону рассвєта". Скільки не читав на цю книгу критики: і Фінрод там не такий, і люди лаються матом, і Берен занадто патріотичний, і Лутіень занадто неельфійська - а подобаються, і все.
Маедрос мені там не подобається - без почуття гумору він у Брильової. І всі Феанорінги такого ж штибу.
А Берен там безподобний, як говорила одна пані - просто партизан УПА. Це такий цікавий варіант, коли образ фанфіку є кращим за образ оригіналу.
Ну, а про своє ставлення до оригіналу я вже писав, тому не буду повторюватись.
Так що, дівчатам нашим дійсно було тяжко вибирати. Це пітерцям добре, коли вони ставили "Вихід Нолдор" з великою масовкою. А нас в найкращі часи було три десятки чоловік, плюс випадково завербовані особи для кожної гри.
Дівчата, однак, не губились і вигадували собі власні квенти, щоб не грати чоловічі ролі. Однак, всі наші ельфійки були нервен - войовниці. Тобто гарнесенькі сукні з являлися з наплечників лише в останній вечір.
А мене рольове минуле навчило в кожній жінці бачити ельфійку. І відповідно поводитись

Великий Князь, або Фінголфін проти Моргота. Приміряти на себе  цей характер я почав тоді, коли мій стаж толкініста перевалив за 10  років. Позаду були власноручно написані квенти, герої яких знаходилися  поруч з персонажами Професора, період, коли я захоплювався Маедросом  Феанорінгом (власне - а хто ним не захоплювався, окрім вже зовсім  еллері-ахнутих осіб), період, коли я охоче брався грати "нечисту силу" -на характерні ролі у нас завжди черга стояла: кожен неначе перевіряв себе, чи можна довго дивитися в безодню, перш, ніж вона погляне на тебе. Читав, що серед певних кіл московських толкінутих особа, котра насмілилась прийняти як аватар будь-кого з нолдорської знаті, мала пройти жорстку перевірку на знання творчості Професора, вміння володіти зброєю і тому подібне. Мене не перевіряв ніхто - наша невелика група рольовиків існувала якось сама по собі, без виходів на великі полігони. Може тому, що часи тоді були важкуваті, можливості кудись виїжджати у багатьох не було, і почувались ми однією великою родиною. Нині мені цього не вистачає - що є, то є. Останній свій толкіністський рік я грав  Нолофінве-Фінголфіна, все більше вживаючись в образ.Останню гру монтував сам - звалась вона "Оборона Гітлуму". Моргота там грав мій кращий друг, котрий нині трохи соромиться свого рольового минулого. Дітвацтво, мовляв... Характер князя Нолофінве, яким я його собі уявляв,  збігався з моїм - спокій, розсудливість, витримка... І десь в глибині жарина, іскорка, котра не дає перетворитись на втілення холодної справедливості, якою славився, скажімо, Суддя Намо. Одна моя  знайома леді-толкіністка сказала якось, що Нолофінве - це автоклав під  тиском. Холодний зверху, а всередину краще не заглядати. І не підходити близько - раптом кришку зірве. Певний час я так і вважав, сприймаючи отой останній поєдинок Ельфа і Вали як "аварію автоклава". Тиск перевищив норму - і кришку зірвало. Зрештою, і у Професора написано, що Нолофінве помчав на північ від розпачу. І в пісні, яка мені подобалась - "он видел, как гибнет его народ... Он сказал, что за все отомстит один" Але зараз сиджу, гортаю Сильм, і думаю - а чи справді від розпачу? Короткий екскурс в історію, панове присяжні... Отже - Нолофінве, другий син Великого Князя Нолдор, Фінве. Старший син у своєї матері, родина доволі велика - адже у Фінве були ще три доньки, про яких у Сильмі не згадується. І має старшого брата по батькові - великого Феанаро. Леді Альвдіс, авторка "Еанаріона" та "Послє Пламєні" нагороджує Нолофінве купою комплексів - заздрість, злоба, трохи не зненависть до талановитого "напівбрата". Закінчується список "комплексом Павліка Морозова" - Нолофінве, виявляється, ще й донощик. Професор, однак, відзначає в Сильмі, що це Феанаро не терпів "синів Індіс". Адже Фінве зробив те, чого ніколи не було між Ельдар - ні до того, ні опісля. Він одружився  вдруге. Це його бажання було таке незвичне, що Валар змушені були  зібрати щось на зразок суду, щоб дозволити або не дозволити Великому  Князю Нолдор це зробити. Дійсно, адже Ельфи є безсмертними.  Міріель, мати Феанаро, з власної волі покинула тіло, і перебувала у Мандосі, але вона могла й повернутися - у віддаленому майбутньому. Двоєженство для Толкіна-католика було смертним гріхом ( у справжньому язичницькому світі це питання не те що не висувалося б на розгляд Богів, а просто не виникло б - чоловік-язичник, а надто кшатрій мав право утримувати стільки жон, скільки міг прогодувати). Професор робить з цього факту драму всевалінорського масштабу - Валар не можуть допустити, щоб Фінве був нещасливим в Благословенній Землі, не можуть також і допустити двоєженства. Зрештою все якось приходить до ладу - Міріель зостається при Валіе Вайре, а Фінве одружується з Індіс. Чи додало це йому щастя? З огляду на поведінку найстаршого сина - мабуть ні.

Про якусь агресію Нолофінве проти старшого брата не згадується жодного разу. Лише, коли Мелькор став активно вести в Тіріоні революційну пропаганду, Професор відзначає, що всі Нолдор стали гордими й пихатими. І почали кувати зброю.

Ясна річ, що Чорний Вала не  обмежився самим Феанаро. Якщо Вогняному Духу він нашіптував, що  Нолофінве намагається зайняти його місце у батьковому серці і захопити  владу в Тіріоні, то Нолофінве, напевне, чув іншу версію, теж викладену в Сильмі - Феанаро, мовляв, бажає позбутись синів Індіс і вижити їх з родинами з Тіріону.

Однак, революціонером за прикладом Мелькора став таки Феанаро. Тепер уже він оповідав на вулицях Тіріону про те, що Валар тримають Ельдар у рабстві,  та про  золоту клітку, в якій вони змушені жити. Обстановка накалилась до такого ступеня, що Нолофінве вирішив довести це до батькового відома.

Чи можна вважати це доносом, як-то пише леді Альвдіс? Почнемо з того, що Фінве мав чудово знати, що коїться у місті. Інакше - який з  нього Великий Князь? Виступ Нолофінве був лише офіційною заявою до свого зверхника - втрутіться, батьку, бо може статись лихо.

На цю нараду вельмож Нолофінве явився один і без зброї. Феанаро прийшов озброєним і в супроводі дружинників.

Чи сподівався Вогняний Дух на збройне вирішення конфлікту? Можливо, що так - адже Другий Дім теж озброювався (всі Ельфи стали гордими й пихатими і т.п.)

Однак, у холоднокровного Нолофінве вистачило розважливості зоставити вдома меча.

Наступну сценку я обожнюю - цю сутичку вогню і криги. Запальний Феанаро кричить, загрожує, опонент його просто не помічає і повертається до нього спиною. Зрештою Вогняний Дух приставляє меча брату до грудей - ну побач же мене, може хоч смертний страх змусить тебе це зробити... 

Сутичка криги і вогню на тій вищій точці, коли те і інше обпікає. І перемогла крига - Нолофінве відводить рукою лезо і вирушає у своїх справах.

Ризикував він? Дуже... Феанаро тоді просто не володів собою.

Далі у справу втручаються Валар. Не зовсім зрозуміло, чому вони вирішили втрутитись саме на цьому етапі - не раніше. Відбувається суд, і Феанаро висилають на північ. Фінве їде за ним, зоставивши Нолофінве намісником.

Крижаний князь опиняється в дуже двозначному становищі. Тепер кожен воїн з  Першого Дому може вирікти - Феанаро був правий, Нолофінве домагався влади і отримав її. 

Ну, а якщо б він не спробував поговорити з батьком, чим би все закінчилось?

Правильно, смертовбивством. Якщо меча оголено, він мусить рубати. Рано чи пізно сутички на тіріонських вулицях закінчилися б чиєюсь смертю.

На суді Нолофінве заявляє, що пробачив брата. Леді Альвдіс говорить, що це лицемірство.

Не згоден, панове присяжні - подібні холоднокровні особи нездатні на лицемірство. Занадто твердим є стрижень їхнього духу. Нолофінве вважав, що задля примирення Ельдар він мусить поступитись власними кривдами - для них нині не час.

Друга зустріч братів - на святі Врожаю. Феанаро прибув сам - без супроводу і батька, він поводиться зле і говорить Валар нечемності. Нолофінве ладен знову запропонувати мир - він першим простягає руку брату, котрий зневажив його.

"Мій напівкровний брате, за духом я стану тобі рідним. Ти вестимеш, а я ітиму слідом. І нехай жодна біда не роз єднає нас"

І Феанаро потискає йому руку - хай станеться так. Хто з них був щирим, показали подальші події.

Ще одна сутичка поміж братами - опісля загибелі князя Фінве і виголошення Обітниці. Присяга Феанаро була дійсно страшною - вона автоматично робила Вогняного Духа і Сімох ворогами всього явного світу. І в цій жахливій присязі не було жодного слова про найголовніше - про помсту за князя Фінве.

Частина Ельдар вирішила підкорятись лише Нолофінве - а що вони мали робити опісля такої Обітниці. У відповідь Феанаро покидає дві третини війська в Лосгарі - чин, який не можна назвати надто розумним. Нолофінве знову опиняється у кліщах непростого вибору - його молодший брат, Арафінве, повернувся, бо Суддя надав Нолдор цю єдину можливість пробачення - негайно вирушити назад. Решта опинилась під владою прокляття, до того ж син Нолофінве, Фіндекано, приймав участь у сутичці в Альквалонде.

Нолофінве вирішує йти вперед - тепер ним рухає не лише помста за батька, але й можливість відплати брату.

Чи відбулася б сутичка поміж двома рушеннями, якби Феанаро не загинув?

Може й відбулася б, але не з вини Нолофінве - цей крижаний розум напевне знову здолав би себе во ім я спільної справи.

В Середзем ї Нолофінве обирає собі небезпечний і відносно невеликий шмат території. Він та Маедрос є фактично єдиними особами, котрі весь час пам ятають про небезпеку, яка нависає з півночі. Старший син Феанаро віддає йому великокняжий вінець - це не є платою за порятунок Маедроса сином Нолофінве, це є мовчазним визнанням переваги: ви є старшим, ви є досвідченішим - вам і верховна влада.

Нолофінве, прозваний в Ендоре Фінголфіном, будує твердині і виграє битви. Він тут на своєму місці - воїн і будівничий.

Ну, а тепер про той, останній поєдинок.

По перше - цікавий факт: Фінголфін викликав Моргота на двобій не вперше. Перший раз він вдарив мечем у браму Ангбанду, коли його частина рушення здолала Гелькараске. 

Моргот виклику не прийняв. Злякався сонячного світла - якраз тоді Анара вийшла на небо? Чи лиха сила завжди відзначалася алогічною поведінкою?

За книгами леді Альвдіс Моргот є трохи не всемогутнім. Чого ж він, такий всемогутній, відсиджувався в твердині, коли міг розчавити змучених важким переходом воїнів одним ударом?

Дагор Аглареб - Славетна Битва. Нолдор розбивають ороче військо в виду Ангбанду. Чорна Твердиня німує - на допомогу не вийшов ніхто. 

Добре, орки це лише "гарматне м ясо", але ж престиж, престиж... Складається враження, що доки Моргот не вигодував Глаурунга, він взагалі боявся воювати. Так - промацував оборону.

І ось - Дагор Браголлах. Знову - за Моргота тут воюють потоки лави і дракон. Сам Чорний Вала не вийшов за браму жодного разу.

А що ж робить логічний і холодний Фінголфін? Впадає у розпач? Дозвольте не повірити.

Адже Великий Князь Нолдор не одразу помчав на північ. На той час, коли він це зробив, ситуація була такою:

Військо Другого Дому зібралося в Барад Ейтель. Втрати є великими, однак про повний розгром нема і мови.

Дортоніон втрачено, брати Фінрода загинули. Однак сам Фінрод живий, Нарготронд  справно виконує функції тилової бази, Мінас-Тіріт прикриває вхід в  Західний Белеріанд (ця твердиня впала вже опісля загибелі Фінголфіна), Аглонів прохід втрачено, однак його захисники відступили на південь, зберігши частину війська, Таргеліон впав, однак Карністіро вдалося вирватись з вогню і зберегти своїх воїнів, в Східному Белеріанді формуються загони поповнення і, головне - тримається Гімрінг, найголовніша твердиня східного флангу.

Тут питання - що міг знати Фінголфін?

Палантир називався кулею Феанаро, отже - в найголовніших твердинях могли бути палантири. Принаймні - по трикутнику Барад-Ейтель - Гімрінг - Нарготронд. Осанве... У відомому фільмі Ельронд спілкується з Галадріель по осанве на великій відстані, і вона надсилає роганцям підмогу: загін відбірних лучників. Однак - у Професора подібного нема, це фантазія авторів фільму. Про телепатичний зв язок на великій відстані не говориться ніде, про зв язок по палантирам також... Гінці могли пройти до Гітлуму лише побережжям, через землі фалатрім. Тобто - при відсутньости швидкого зв язку новини могли спізнюватись на доволі великий час.

Не міг Фінголфін зробити висновок, що "все скінчено". Ні з швидким зв язком, ні з повільним - не той характер. Навіть висновку, що зостався сам не міг зробити - нехай нема осанве, нема гінців - але ж можна вислати розвідку, дочекатись повернення посланців... А посланці б принесли відповідь від Маедроса: тяжко, але тримаємось. Або з Нарготронду - втрати великі, але ми ще живі.

І тут я звернув увагу на одну невеличку подробицю. З усіх ельфійських князів лише у Фінголфіна був іменний клинок.

Меч Рінгіл - Холодне Лезо. І ще одна зброя, спис Аеглос - Сніжне Вістря, яким був свого часу озброєний онук Фінголфіна - Гіл Галад.

Два "холодних клинки" в одній родині. Випадковість? Чи може Фінголфін готувався до двобою? За яким-то глюком зброю цю він виготував з метеоритного заліза.

Можливо, Фінголфін розрахував можливість поєдинку саме тоді, коли зупинились потоки лави. Коли Моргот вичерпав сили - на всемогутнього в Арді він явно не тягнув: матеріальний світ брав своє. І помчав на північ з холодним розрахунком: не вмерти - перемогти.

Десять років тому мені таке і до голови не приходило. А нині певен - так воно і є.

Шанси у Фінголфіна були - він мав протриматись стільки, щоб супротивник зійшов кров ю. А клинок з небесного металу завдавав Морготу настільки болючих ран, що його виття переполошило весь Ангбанд. 

Великий Князь загинув - йому, як і усім Нолдор, не вистачило, говорячи фігурально, години часу. Спрацювало прокляття Судді.

Цікаво, що двобій цей вважали поразкою обидві сторони - Ельдар не складали про це пісень, а Орки не вихвалялись перемогою Хазяїна.

Моя ж думка - Фінголфін переміг. Хоча б тим, що зайвий раз довів - зло є вразливим.

Князь Тургон Гондолінський.

Цікава постать, і не до кінця  вивчена. Характери Сильму тим і цікаві, що ніде не описані повністю. Прочитав, інформації мало, починаєш длубатись в тих записах Професора,  котрі є доступними в Інеті,  і іноді мозаїка складається в цікаву  картинку

Отже - другий син Нолофінве... Напевне - улюбленець батька, принаймні чомусь здається, що в Амані Туракано більше ладнав з татком, аніж Фіндекано, котрий "потрапив у погану компанію" рудого кузена. Лагідної вдачі, є палким закоханцем - принаймні, тільки за ним з усієї нолдорської знаті вирушила у невідомість красуня-жона.

Втрата Еленве під час Крижаного Походу мала сильно вплинути на цю занадто  ніжну душу. Тим більше, що в Ендоре змінюються і родинні стосунки. Нолфінги ніколи не були одним цілим, як от Феанорінги або Арфінги. Гордовиті і  замкнені, вони існували, наче кожен сам по собі. Фіндекано товаришував з Майтімо, Арельде, сестра, - з Келегормом та Куруфіном... Деякі джерела  говорять, що у Нолофінве був ще один син, котрий загинув юним чи-то під  час Крижаного Походу, чи-то у першій сутичці на землі Ендоре. Відомостей про цього юнака, якого звали Аракано, замало, однак він теж якось існує сам по собі, особливо не приятелюючи ні з братами ні з сестрою.

Середзем я зріднило Нолофінве та Фіндекано. Крижаний князь, зрозумівши всю силу  духу старшого сина, переніс на нього ту краплину тепла, яку носив у  серці. А до Туракано прихилилась Арельде, котра замінила матір його доньці.

Князівство Тургона знаходилося у Неврасті. Це лісова і болотиста країна, де життя фактично зосередилось на морському побережжі. Там і виникло стольне місто Тургона - Віньямар.

Невраст сусідив з Західним Белеріандом - землями Арфінгів. Тургон і Фінрод зустрічались,  можливо доволі часто. Їх об єднувало спільне лихо - втрата коханих.  Еленве загинула, Амаріе зосталася у Валінорі. І от цим, овіяним тихим  сумом Ельфам, явився Вала Ульмо.

Пропозицію обидва приятелі  отримали однакову - збудувати потайне місто і відвести туди військо і  населення. Ульмо пояснив, що лише так вони зможуть, якщо не врятуватись, то, принаймні провести свій вік у спокої.

А тепер подивимось на  мапу. Арфінги оберігали центр порубіжжя - рівнину Ард-Гален і Сіріонів  прохід, котрий був важливим стратегічним вузлом. Тургон знаходився на  лівому фланзі - власне його військо мало заблокувати побережжя,  прикриваючи прохід до Гітлуму і князівство місцевих Телері -  Фалас.

Якщо відвести військо з центру, то ворог розрізав би оборону Нолдор навпіл, розділивши Фінголфіна й Маедроса, що власне і сталося в Дагор Браголлах. Якщо оголити лівий фланг, то стає можливим напад з півночі, від затоки Дренгіст (таких нападів, успішно відбитих Фінгоном було два). 

Мудрий Фінрод вирішив цю задачку. Він збудував потайний град, але перетворив  Нарготронд на тилову військову базу. В Дортоніоні та Ард Галені зосталося військо і вивідачі, Сіріонів прохід заблокувала твердиня Мінас Тіріт, а про те, де знаходиться Нарготронд, знали, принаймні, воєводи, бо Келегорм та Куруфін, відступаючи з боями від Аглонова проходу, потайне місто знайшли без проблем.

Тургон виконав все буквально - збудував потаємний град і зник на сотні літ.

Як поставилися до цього батько і старший брат? Сумніваюсь, щоб схвально.  Принаймні, Фінгон не кликав брата на Останню Битву, інакше не здивувався б, почувши сурми Гондоліну.

В потаємній долині виросла  іграшкова копія Тіріону - з білою вежею, навіть з копіями давно загиблих світлоносних дерев зі срібла та золота. Гондолін став прихистком  любомудрів та витонченої культури. Війна за гірським кільцем не хвилювала Тургона.

А тим часом, його батько змушений був розполовинити військо, щоб прикрити Невраст і фалатрім Кірдана.

А тим часом Фінгон Відважний відбивав орочі атаки, не даючи ворогу вдарити Гітлуму в тил.

Потім спалахнула Дагор Браголлах, коли Ельдар стали потрібні всі їхні сили, щоб просто вижити.

Певне, в душі Тургона щось стало на місце, коли орел Торондор приніс до його  гірського прихистку тіло князя Фінголфіна, котрий загинув у двобої з Морготом.

Перед цим Тургон втратив Арельде. Князівна покинула Гондолін, він не зміг її зупинити, хоча таємниця місцезнаходження граду виявилась під загрозою. Потім вона повернулась - з сином і скривдженим її втечею чоловіком.

Коли Еол вбив Арельде, Тургон прирік його на смерть - це був єдиний смертний вирок, винесений ельфійським князем іншому Ельфу. Арельде цим, звісно, було не повернути. І тут ще одна втрата - Фінголфін.

На Нірнает Тургон прибув вчасно, і врятувався дивом. Його брат, Фінгон зостався на полі битви.

Подальше життя князя Гондоліну в потаєному граді втратило сенс. Він ще продовжував берегти таємницю, він не наважився прийняти свого рятівника, воєводу Гуріна, відпущеного Морготм опісля довгого полону. Можливо, відпущеного якраз для того, щоб віднайти таємничий Гондолін. 

Опісля того, як злощасний Гурін побрів геть від гірського кряжу, за кряжем цим почали стежити, і недарма. Син Арельде, Маеглін, нещасливо закоханий в  Ідріль, доньку Тургона, вийшов з міста, шукаючи чи-то рудних жил, чи-то забуття від нещасливого кохання. 

Маеглін потрапив у полон і погодився на співпрацю - єдиний такий випадок за всю історію Ельдар. Місто було приречене.

Зрада небожа не сколихнула скам яніле серце Тургона. Він загинув не у битві - він зійшрв на свою білу вежу, котра була так схожа на тіріонську Міндон Ельдаліе, і зоставався там, доки вежа не впала у вогні і димі.

Його вірні воїни коштом власного життя дали змогу вирватись з граду князівні Ідріль та її чоловікові Адану Туору. Вижив і маленький Еаренділь - онук Тургона.

Його нащадки доживуть до кінця Третьої Епохи - єдині з усіх нолдорських князів, окрім Галадріель.

Його нащадком, через Ельроса, що прийняв людську долю, був Арагорн, один з  рятівників Середзем я, рівно, як мудрий Ельронд і прекрасна Арвен.

Процвітання нащадків - милість Богів. Однак, хто-зна, чи не шкодував сам Тургон про те, що послухав Валу Ульмо...

Сильмариліон. Десять років по тому.

І що ж воно там сталося - в Альквалонде?

Перечитував оце, допіру, Сильм, і звернув увагу на опис цієї вікопомної події. Так званої "Різанини в Альквалонде".

Ніколи не думав, що запишуся в адвокати до Першого Дому, однак чомусь мені здається, що Феанора та його буйних нащадків (семеро - і майже всі в татка, Макалауре не в рахунок) записали до військових злочинців без суду і слідства.

Отже, панове присяжні, почнемо з того, що можна назвати різаниною. Це - винищення беззбройних і беззахисних осіб: або воїнів під час раптового нападу, або мирного населення. Цей термін, котрий широко вживається у фан-літературі, ніби одразу говорить: винен.

Однак, запросимо найавторитетнішого свідка - Професора Толкіна.

 Професор свідчить, що поміж Феанором, і власником кораблів, князем Ольве з Альквалонде, перед тим була досить бурхлива суперечка. Феанор нагадав Ольве про те, що Альквалонде фактично збудували Нолдор, а отже - за ним боржок... Ну, різко, нагадав, дуже різко... Нервовий він дуже, наш Вогняний Дух.

Ольве у допомозі відмовив. Мотивував він це тим, що кораблі є таким же витвором мистецтва, як і Сильмарили. Однак, Феанаро не вимагав кораблі у власність, він прохав про можливість переправи... До того ж, завжди чомусь забувають, що Феанаро рвався на той берег не лише за Сильмарилами. Його батько, загиблий князь Фінве, був з князем Ольве з одного покоління. Можливо - вони товаришували. Не допомогти сину загиблого друга помститись за батька... Ну, це вже якось...

Можна сказати, що князь Ольве отримав попередження. Гадаю, що в ході суперечки Феанор міг мовити щось на зразок: "Не хочеш добром - візьму силою". Та навіть, якщо і не мовив - Телері мали час приготуватись.

Далі, згідно Сильму, Феанор зібрав своє воїнство - прибічну дружину? Всіх Нолдор Першого Дому?  - і "подався до Лебединої Гавані, де, одбираючи силоміць кораблі, які стояли на якорі, взявся укомплектовувати їх своїми воїнами".

Отже, відзначимо, панове присяжні... Військо Феанора рушило просто до порту, проминаючи місто. Тобто страшнувата картина Теда Несміта, де кораблі виходять з Гавані на тлі палаючого Альквалонде, є, м яко кажучи, неправдивою. Мирне населення зосталося неушкодженим.

А далі взагалі прецікаві подробиці. Хоч хтось з толкіністів звертав увагу на перебіг сутички? Професор мовить, що "Телері стримали його (Феанора) наступ, скинувши чимало Нолдор у море. Тоді зблиснули мечі, і на кораблях закипіла люта битва, яка перекинулась на освітлені свічадами причали та пірси Гавані... Тричі відступав народ Феанора, багато втрат було з обох сторін, однак Нолдор підтримав Фінгон з передовим загоном рушення Фінголфіна - той, надійшовши, угледів, що розпочалася битва й рід його зазнає поразки, й кинувся у бій, до пуття не з ясувавши причину сварки."

З цього виходить, панове присяжні, що білі та пухнасті Телері фактично перемогли войовників Нолдор. На Феанора з синами і воїнами очікувала озброєна засідка. Щоправда, Професор, схаменувшись, додає, що Телері були слабші за Нолдор, а зі зброї мали лише тонкі луки.

Пробачте, однак в описі сутички мова йде саме про рукопашний бій на мечах. Як Телері вдалося тричі скинути Нолдор в море? З самими тонкими луками? Це, якщо брати до уваги, що Нолдор, власне кажучи, збирались на війну, а отже мали бути добре озброєні. Шоломи, кольчуги, мечі... І фізичною силою вони переважали Телері, однак, їх тричі відкинули від кораблів?

Тут можливі кілька варіантів. Або у "білих та пухнастих" таки було озброєння, рівнозначне нолдорському, і битва йшла на рівних. Або Телері залпами з луків просто "поклали" Нолдор на пірс. Лучників у Феанаро не було, принаймні про них ніде не згадується... Зате на допомогу примчався Фінгон Відважний (злі язики ніенністів говорили свого часу, що прізвисько своє він отримав за оцю свою першу битву). Фінгон - чудовий лучник, цілком можливо, що він і командував лучниками. Ця підмога і вирішила перебіг сутички. Винуватити княжича якось рука не підіймається - можливо там, на причалі, під телерійськими стрілами лежав його друг Маедрос... Рудий, та ще й високий - якраз добра мішень. 

Ну, і де ж тут різанина, панове присяжні? Втрати були великими - з обох боків. Професор, щоправда, додає, що чимало альквалондських мореплавців загинуло жорстокою смертю. Бо Нолдор стали несамовитими і відчайдушними... Звісно, полежавши під градом стріл, Ельфи Першого Дому розгубили рештки властивого своїй расі вельможного спокою. Однак - це нормальна реакція вояка на таку халепу. Затим іде ота згадка про "лише тонкі луки" Тобто, напрошується висновок - Телері витратили всі стріли, Нолдор піднялися, і пішли косити мечами беззбройних. Однак - дивись вище, мечі були у обох сторін в достатній кількості для рукопашу.

Чи можна було запобігти сутичці? Можна... Якби князь Ольве заплющив очі на те, що діється у Гавані. Мовляв - що я можу зробити: вони сильніші, вони озброєні... Нехай уже переправляються собі. Гнів Валар? Але ж Ельфи жодного разу не бачили своїх опікунів у гніві. А що тоді? Можливо - прямий наказ? Адже поміж Нолдор з загону Фінгона якраз і пішла чутка про те, що Телері влаштували на них засідку з наказу Валар.

Отже, те, що сталося в Альквалонде, можна назвати першою військовою сутичкою з участю Ельфів. За це Нолдор було проклято і приречено на смерть "від зброї, тортур і горя" І зоставлено у Туманних Чертогах до кінця світу.

До речі - вівісектору і садисту Мелькору перший строк дали зовсім "дитячий" - якихось триста літ.

Панове присяжні, насмілюсь відзначити, що бездумна слухняність навіть вищим Силам не завжди є цнотою, а позиція "моя хата з краю" часто закінчується пожежею тієї самої хати. Не тільки у віртуалі - в реалі теж. Тому, вирок Нолдор-войовникам міг би бути не таким суворим, якби Професор не вагався поміж власними пацифістськими та войовничими нахилами. Пацифістом в його часи бути було модно, а от в душі Толкін був войовником, якщо взяти до уваги всі його живописання воєн і битв.

 

Толкіністська фан-література. Спроба аналізу виникнення цього феномену.

Всім нам відоме почуття легкого суму, з яким закриваєш прочитану книгу. Розлучатися з її світом та з її героями не хочеться, навіть, якщо подальшого розвитку сюжету вже не може бути чи за логікою подій, а чи за авторським задумом. Бажання читачів не розлучатися з улюбленими героями та світами породило таке явище, як літературний серіал. Тобто, коли перша книга мала успіх, і читачі починали вимагати продовження, автори писали ще… тоді ще… Читачі в один голос говорили, що продовження є набагато слабшим за початковий твір, однак книги розкуповувались, прочитувались, і знову задавалося те ж саме питання – а що там, далі? Серйозна література дивилася на цей жанр звисока, однак, «серіальна література» і досі є найбільш популярною в усьому світі. У неї досить імениті родоначальники – Дюма, Бальзак, Золя… У 80 роки минулого століття найпопулярнішим твором цього жанру в Радянському Союзі була «Анжеліка» Анн та Сержа Голон. На початку 90-х потік «серіальних творів» став невичерпним. Книжкові «серіали» охоплюють собою багато жанрів, в тому числі і такий популярний жанр як «фентезі». Для прикладу можемо назвати «Вершники Перну» Енн Маккефрі, «Бараяр» Л.М. Буджольд, «Чародійський світ» Е. Нортон… Перелік буде довгим і аж ніяк не всеохоплюючим. Поруч з «серіальною» літературою виникло явище, відоме, як «дописування», а чи «продовження» відомих творів. Скажімо, М. Мітчел, авторка роману «Розвіяні вітром» померла, зоставивши читачів гадати, чи примиряться головні герої, а чи розлучаться навіки. Читачі, ясна річ, бажали, щоб герої примирилися, і нині бажаючі можуть прочитати про це в романі А. Ріплей «Скарлетт». В світі «фентезі» творив письменник Р. Говард, котрий загинув молодим, зоставивши зо три десятки оповідань і один невеличкий роман про Конана-кімерійця. Серед тих, хто продовжував писати про симпатичного варвара, такий відомий майстер «фентезі» як Спрег ле Камп та багато інших, менш знаних письменників, або й просто прихильників творчости Говарда. Творчість прихильників певного автора є особливим відгалуженням від «дописувачів» серіалів, або відомих творів. «Дописувач» працює задля прибутку і дуже часто паразитує на імені письменника, зазвичай уже померлого. Прихильник творить задля задоволення – власного і гуртка приятелів. З появою Інтернету у подібних осіб з’явилася можливість створити власні сайти та об’єднання «по зацікавленням». Прихильники є людьми, закоханими у вподобаний ними світ. І, ясна річ, говорячи про прихильників, не можна обійти увагою шанувальників творчости Дж. Р.Р. Толкіна. Завдяки фільму П. Джексона, Толкін став відомим «широким масам» як автор роману «Володар перснів». Щирі ж фанати вважають, що даний твір, як і невеличка казкова повість «Гобіт», є лише верхівкою велетенського айсбергу, ім’я якому – «Сильмариліон». «Сильмариліон важко читати лише перші десять разів» - стверджують деякі прихильники цього твору. Дійсно, дуже часто опісля фільму, а чи книги «Володар перснів» дехто бере до рук «Сильмариліон» і одразу ж розчаровується – очікувалося «ще щось про гобітів», а тут Боги, Напівбоги, сотворіння світу…  Той же, хто прорвався крізь перші сторінки, і з радістю віднайшов своїх улюблених ще з фільму ельфів, просуваючись вглиб Першої епохи, починає розуміти, що і ельфи тут якісь не такі, і Саурон у тутешнього Чорного Володаря в помічниках ходить, а розібратись, де «хороші», а де «погані» доволі важко, незважаючи на те, що деякі вважають, що на сторінках епосу іде звична «боротьба Світла і Тьми». «Сильмариліон» – це епос… Власне, навіть не епос, а те, що залишилось від спроб Професора Толкіна, філолога за фахом,  створити епос для «доброї старої Англії». Однак, замість «імперського епосу» Професор створив новий світ, або – як кому більше до вподоби – провидів першопочаток нашого світу. Закінчити свою роботу Толкін не встиг, «Сильмариліон» було видано його сином вже після смерти Професора. Зацікавившись Толкіном, толкіністами та літературною творчістю фанатів творів англійського професора філології, я виявив одну цікаву закономірність: більшість фанатів-літераторів беруть за основу своїх творів не сюжетні лінії та героїв відомого більшости «Володаря перснів», а отой самий «важкий для читання»  «Сильмариліон». Геніальність «епосу Арди» в тому, що Професор буквально кількома штрихами передає характери неймовірної міці. Їх притягальна сила є такою, що в них закохуються, в їхні образи вживаються, їм присвячують вірші, про них пишуть оповідання і романи… До того ж, на відміну від цільного твору, яким є «Володар перснів», епос дає великий простір для домислювання та ідейного обґрунтування написаного. В російськомовному просторі «Володар перснів» та «Сильмариліон» породили сотні літературних творів ріжного ступеня якості. Автору цих рядків, однак, не вдалося віднайти жодної україномовної спроби виразити своє ставлення до творчости  Професора. Напевне, наші толкіністи і досі вважають чинним «указ князя Тінгола про заборону квенья в Середзем’ї» Спробою створити «продовження» «Володаря перснів» є трилогія російського письменника Н.Перумова «Кольцо тьми». Епопея ця є багата подіями, але бідна характерами. Немає жодної особистості, яка б запам’ятовувалась і вражала: головні герої просто  ніякі, Ольмер, «замінник Саурона» в «Середзем’ї, триста років по тому»  -  наче маргарин опісля вершкового масла. Книгу не рятують безкінечні битви та пригоди, вона просто не запам’ятовується і наче проходить повз розум. Ще один твір «за мотивами» - «Послєдній кольценосєц» К. Єськова. Дана книга заслуговує більше уваги, хоча б тому, що автор є «агресивним антропоцентристом» та ельфоненависником. Цікаво, чому певні казкові істоти можуть викликати у людини такий вилив злоби та жовчі? Мимоволі задумаєшся, а раптом Професор був правий, і ельфи таки існують… Сенс твору Єськова в тому, що частина людства ( Мордор) тягнеться до науково-технічного прогресу, а частина воліє прозябати в «брудному середньовіччі». Прогресивні сили очолюють назгули, регресивні – маги на чолі з Гендальфом, які прикликали собі на допомогу ельфів за допомогою певного магічного артефакту. Бідолашні Першонароджені, виявляється, є «відморозками», приймають участь в «зачистках» т.є. винищенні мирного населення і бажають тримати людство в неволі і покорі, неначе тварин у заповіднику. Однак, опісля знешкодження цих «планів ельфійських мудреців» людство Арди за Єськовим плавно переходить в епоху глобалізму з індустріалізацією, екологічною кризою, серіалами,  терористами, расовим змішанням, і навіть своїм «Голівудом» де білошкіру героїню минулих часів грає чорношкіра актриса. Залишаючись на «середньовічному рівні розвитку», людство, принаймні, не загидило б довкілля і жило б в гармонії з природою. Обидва автори вищеназваних творів є «дописувачами», а не фанатами. Якщо Перумов все ж таки намагається шанувати першоджерело, то роман Єськова за влучним виразом одного з критиків є «романом, написаним орками для орків». «Сильмариліон» став джерелом чотирьох  романів «за мотивами», а також безлічі повістей, оповідань та пародій, які за кількістю набагато перевищують творчість фанатів, присвячену «Володареві перснів». Цікаво, що всі романи за ідейним стрижнем дуже далекі від першоджерела. «Чорна книга Арди» Н. Васильєвої (Ніенни) – «Сильмариліон», прочитаний з точністю до навпаки. Хоча авторка запевняє у передмові, що її погляд на першоджерело це « взгляд человека, не привыкшего делить людей на друзей и врагов, подлецов и героев, Черных и Белых.», однак своїх, а точніше толкінівських героїв вона поділила на чорних і білих набагато точніше, аніж Професор. Лихі сили та їхні союзники у неї є добрими і пухнастими, а всі, незгодні з цим – злими і підлими. З цього приводу скажу лишень, що коли Толкін пише, що ельф Маедрос, відважний і стійкий духом воїн, задля виконання обітниці, даної ним загиблому батькові, розв’язує братовбивчу війну – цьому віриш. А коли Н. Васильєва оповідає, що князь ельфів Фінголфін, втілення відваги, холоднокровності і витримки, здатен вбити парламентера ножем у живіт – не віриш. Однак, книга ця має власне життя і своє коло прихильників. «Еанаріон»  Альвдіс Рутіен – є спробою «прочитати» «Сильмаріліон» очима ельфів-нолдор Першого Дому. Для тих, хто не читав Професора – в епосі діють три ельфійські родини, кожна з яких має своїх прихильників серед толкіністів. Перший Дім очолює Феанор, Великий Митець і творець тих самих дорогоцінних каменів-Сильмарилів, які й дали назву книзі Толкіна. За «Еанаріоном» цей відважний ельф є не більше не менше, як втіленням самого Абсолюту. Феанору присвячена й трилогія Альвдіс «Після полум’я». Не вдаючись в подробиці, скажемо лишень, що темою твору є можливість «вільно творити» в рабстві. Головний герой, котрий в «Сильмариліоні»  є доволі багатогранною особою, у Альвдіс стає втіленням підлості. Співпраця з носієм зла Мелькором заводить Феанора в моральну безвихідь: він фактично стає наглядачем над полоненими родичами, прирікає на муки власного сина, котрий насмілився не погодитись з батьковим «новим курсом», і в твердині Мелькора виникає такий собі «Архіпелаг Гулаг», де бранці працюють на ворога «за пайку», а для відмовників є цілком соціалістичний закон – «хто не працює, той не їсть». Важке враження від цього твору сильніше навіть від  «Чорної книги Арди». Дивно те, що Альвдіс, судячи з «Еанаріону», начебто «вболіває» за Перший Дім. Оскільки Феанор з «Сильмариліона» геройськи загинув в битві з переважаючою ворожою силою, можу лише сказати,  що негоже зводити наклеп на полеглих. «По той бік світанку» О. Брильової-Чигиринської, нашої землячки, є приємним винятком з «антиСильмариліонів.» Цікаво, що саме цей роман толкіністська критика сприйняла в більшости своїй негативно. Авторка взяла за основу сюжету історію кохання воїна-людини Берена та ельфійки Лутіень. Дуже бережно використовуючи епос, Брильова лише трохи змістила акценти – її Берен не просто нестямно закоханий, котрий домагається визнання своїх прав на шлюб з ельфійською князівною, він перш за все патріот і воїн. В цьому контексті загибель князя ельфів Фінрода, котрий допомагав Берену через обітницю, яку дав його батькові, є, принаймні, виправданою: обидва – і ельф, і людина є союзниками в боротьбі «за волю Белеріанду». Берен з «Сильмариліона», який приносить в жертву своєму коханню одинадцять ельфійських воїнів, є особою малосимпатичною. Берен з «По той бік світанку», котрий нагадує чи-то героя фільму «Хоробре серце», чи-то вояка УПА, є образом більш привабливим, а його дії – більш логічними. Авторка також активно полемізує з «Чорною книгою Арди» - злу за Брильовою дійсно можуть служити гарні і добрі люди, якщо їх переконати, що зло є добром. Невеличкі оповідання та повісті за мотивами «Сильмариліона» в більшості своїй присвячені ельфам з вищезгаданих трьох сімейств. Звісно, цим тематика «фанфіків» не вичерпується, але ставши «прихильником Другого Дому», і «поплававши» по Інтернету, я зробив цікавий висновок – дім князя Фінголфіна є бідним на літописців. Перше місце в «народному рейтингу» толкіністів займає Фінрод Фелагунд, князь Нарготронду. Це не дивно: Фінрод є «світлим образом» епосу, улюбленим багатьма шанувальниками до фанатизму. В повістях, йому присвячених, Фінрода оплакують, намагаються врятувати, або, принаймні, зробити так, щоб улюбленець загинув не такою жахливою смертю… В одній з оповідок Фінрод, якому дивом вдалося врятуватись, живе разом з Береном та Лутіень на острові і виховує їхнього сина. Настрій прихильників є однозначним – «не хочу, щоб він помирав». Друге місце за популярністю займають сини Феанора. Про самого Великого Митця написано небагато, видимо через неоднозначність образу, а от його буйним феанорінгам присвячено безліч оповідань. Найбільше люблять Маедроса, певне через тяжку долю, а також Маглора, як поета та співця, та Карантіра, як воїна й оборонця Таргеліону. Другий Дім, як я вже говорив, зостався обійденим увагою. Фінгон, син князя Фінголфіна, згадується доволі часто, але тільки в зв’язку з Маедросом – про вікопомну вилазку до Тангородріму і визволення друга з полону написано безліч оповідань від явно апологетичних, до пародійних. Решта нолфінгів взагалі обійдена увагою, рівно як ї їх родоначальник  Фінголфін – сітка, закинута в Інтернет, виловила кілька невеличких оповідань про перехід через Гелькараске, одну маленьку повість про Гондолін, і трошки шизофренічне оповідання про загибель Фінгона «Так він загинув…», перекладене з англійської А характерами воїни Другого Дому нічим не поступаються родичам. І от, бажаючи відновити «історичну справедливість», я продовжив пошуки і на одному з англомовних сайтів таки знайшов те, що шукав. Роман Тіма Есгала «Астальдо» ( в оригіналі «Fingon the Valiant» ) перекладено мною на українську мову, так що він мусить стати першою ластівкою не тільки в літописах «дому Фінголфіна», а і в україномовних творах на толкіністські теми. Його художні достоїнства нехай оцінюють читачі, а я лише дам оцінку твору згідно першоджерела. Автор не намагається полемізувати з Толкіним, який, очевидно, є його кумиром. Есгал точно дотримується сюжетної лінії, зв’язаної з життєписом Фінгона і закінчує роман якраз посеред Битви Незлічених Сліз, з загибеллю головного героя. Роман є наскрізь «ельфоцентричним» - світ оцінюється очима Фінгона, і ці оцінки часом є дуже незвичними, скажімо, на людське око. Однак, автор не в усьому дотримується «канону», і я одразу підкину цю наживку «правовірним толкіністам», щоб довго не шукали. 1.    Орки у Есгала не є «порченими ельфами», а чимось на зразок пітекантропів, які в процесі штучної еволюції, спровокованої Морготом, розвиваються фактично  до…людини. Автор не робить з цього ніяких висновків, однак висновки напрошуються самі – теперішнє людство носить в собі і їхні гени. Втім, сам Толкін в одному зі своїх нарисів теж писав, що орки походять від мавпи. 2.     Феанор жадає повернути Сильмарили  тому, що вклав в них частку власної душі. Камені стали для нього чимось на зразок славетного персня Влади, і тому Обітниця сформульована саме так – за будь-яку ціну добути втрачені дорогоцінності. 3.    Історія Берена та Лутіень подана в різко негативних тонах. Дивлячись на цю пригоду очима ельфів, автор вважає, що одинадцять життів занадто велика плата за щастя в коханні. При тому що всі одинадцять загиблих ельфів є «проклятими нолдор», і нічого хорошого їх «на тому світі» не очікує. 4.    Оскільки про кохану Фінгона немає відомостей, автор робить її племінницею Кірдана Корабела, певне через те, що Фінгон відправив до нього свого сина перед останньою битвою. 5.    Історія нещасливого кохання Маедроса напевно фантазія автора. Хоча – а чому б ні? 6.    Фінголфін не вирушає до брами Ангбанду у нападі відчаю – він методично готується до двобою з Чорним Валою кілька століть. Автор вважає, що подібне пояснення цього вчинку більше відповідає характеру «крижаного князя». 7.    Відхід Тургона до Гондоліну оголошено дезертирством… Якщо добре подумати, то й справді… 8.    І, нарешті, те, що стосується особливостей перекладу. Я переклав слово king не як «король», а як «князь», а high king – не як «верховний король», а як «великий князь». Вважаю, що подібний переклад є більше відповідним «духу епохи» і стосункам поміж ельфійськими родами – королівська влада є все таки жорстким абсолютизмом, тоді, як князівська допускає певні вільності, що ми і спостерігаємо. Три пісні – Макалауре, Фінарато та останню пісню Фіндекано я переклав сам, але для адекватної передачі ельфійської поезії моїх слабких поетичних здібностей явно не вистачає. Тому, я замість перекладу віршів оригіналу, вставив до тексту близькі за змістом вірші українських поетів минулого століття – О. Лятуринської, Ол. Стефановича, Єв. Плужника, Ю. Липи, М. Рильського, В. Пачовського та М. Фенчака.  Пісня, присвячена загиблому Нолофінве – це сонет Ст.Маларме в перекладі М. Драй-Хмари. (З дозволу автора)

Власне - це передмова до книги, яка мені до вподоби.

Чорна Книга Арди. Десять років по тому.

Нині я є вже повним цивілем, і палкі дебати в інеті щодо толкінізму та ніеннізму відійшли в минуле. З сумом споглядаю на те, що толкінізм, як явище, поволі вигасає. Старше покоління відійшло від справ, а молодь, як на гріх, нічого не читає. Однак, віддаватися спогадам приємно, особливо восени.

Отже, як міг з явитись взагалі такий феномен, як ЧКА? Чому виникла необхідність сперечатись з Професором Толкіним саме в ідеологічній площині? Автори фанфіків зазвичай намагаються скоригувати біографії улюблених героїв, або сюжетні лінії, однак не вивертають сюжет навиворіт. Ніхто не намагається, скажімо, написати антиГаррі Поттера від імені лорда Волдеморта.

На мою думку, причини появи подібного твору є такими:

Перша і найголовніша - світ Арди завис, мов комп ютерний глюк, поміж щирим католицизмом Професора, та сотвореним ним могутнім язичницьким світом. Власне кажучи, і у мене, щирого прихильника Другого Дому, виникало з цього приводу багато питань.Ну, наприклад - навіщо Мая Еонве опісля Війни Гніву фактично відпустив на волю полоненого Саурона? Щоб в Арді не було нудно жити наступні дві епохи?

Друга причина - час написання ЧКА. В 90 роки радянська людина ще не відвикла читати поміж рядків, і називати чорне білим, а біле - чорним. А оскільки у "Сильмариліоні" багацько "нестиковок" - все ж таки це не цільний твір, а уривки епосу, котрий Професор писав фактично все життя, та так і не закінчив, то всі ці проколи сприймалися певним контингентом читачів як спроба "щось приховати", або як офіційна "історія КПСС"

Не треба дивуватись - щирі поклонники Толкіна впевнені, що Арда існує. Сперечаються лише - в якому вимірі. Існувало таке явище як "глюколовство" - колись і про це оповім, як не набридне згадувати. А якщо людина певна в тому, що офіційний літопис її світу є неправдивим, то вона починає входити в глюк, і творити своє описання.

Не буду говорити про те, наскільки творчість фанів є порушенням закону про інтелектуальну власність. Мало хто з продвинутих толкіністів не писав оповідок з життя своїх улюблених героїв. Однак, ЧКА і досі залишається феноменом жанру - створити образ "доброго зла" більше не вдавалося нікому.

Критичних зауважень щодо цього твору в Інеті є безліч. Авторок свого часу звинуватили навіть в сатанізмі, що не дуже й дивно - Мелькор-Моргот якраз воно і є... Нечиста сила в усій красі й привабливості, яку дві панянки перетворили на творця і добрягу.

Свого часу поміж нами чутки ходили, що ЧКА якось впливає на мізки. Негативно. Оповідали про специфічний стиль книги, трохи не програмування. Пам ятаю, як добув і взявся читати. Добув у посестри по мечу і толкінізму, котра, однак, ридала над цим збоченням, як мала дитина.

Прочитав... Нічого, окрім огиди. Так і не втямив - чим воно впливає на розум. Пацифіст Мелькор - це трохи смішно, та й годі. Ну, а що ці дві дівулі зробили з моїми улюбленцями-Нолдор, викликало лише роздратування і бажання посперечатись. Що і зробив з великою приємністю.

Нещодавно перечитав знову. Висновок той же - нечисть потрібно бити, хоч якою б вона не прикидалась білою та пухнастою. І в реалі, і в віртуалі. Тоді мине ніч і настане день

Варновий устрій ельфійської спільноти 

Смертним не зрозуміти задуму Богів... Але й Боги іноді помиляються. Опісля Битви Сил, коли Валар вирішували долю Ельфів, "більшістю голосів" було ухвалено "евакуацію" народу Квенді з Середзем я. "Цей заклик став причиною багатьох майбутніх нещасть" - говориться в Сильмариліоні. В чому ж причина нещасть, які спіткали цю відважну і красиву расу? В тому, що Ельфи були єдиним народом від початку поділеними на варни (дехто вживає більш звичне слово "касти") згідно свого призначення. Ваніяр, Світлі, або Ясні Ельфи є улюбленцями Валар. До Валінору, "вираю" вони вирушили охоче і ніколи більше не поверталися в Ендоре, за нечастими винятками (нечислені Ваніар, котрі примкнули до Нолдор у Виході з Аману, або ті, котрі брали участь у Війні Гніву). Улюблене заняття  - танці та співи перед Валар, тобто фактично славлення Богів. "Народ" цей є невеликим за кількістю і вважається "верхівкою" ельфійського суспільства. Тобто перед нами класична варна брахманів, або  жерців. Ваніар є мудрими, але мудрість їхня глибинна, власне - мудрість для мудрості. Вони не войовничі - Ельф-воїн Глорфіндейл, який за деякими відомостями є ваніа -   виняток з загального правила.  Оскільки Ваніар накопичували мудрість у Валінорі, а їхніми танцями та співами милувалися лише Валар, то сліду у Середзем ї вони не залишили. Ельфи-Нолдор... Чудові митці та ремісники, вони, однак, є дуже войовничими. Лише Нолдор притамана така річ, як "жадання влади". Суперечка за владу можлива лише поміж Нолдор - інші "народи" Ельфів не мають нахилу до зміни керманичів. До Валінору прибувають "похідними колонами" - ніхто по дорохі не відстав і у лісі не заблукав. У Валінорі Нолдор явно "тісно" - вони поділяються на ворогуючі партії, виготовляють зброю...  Феанор та його брат Фінголфін є двома класичними типами воєвод: гарячкуватий тактик ("вперед, в атаку, обозу з собою не брати") і холоднокровний розважливий стратег ("не можна прямо - рушимо в обхід"). По прибутті назад, в Ендоре, Нолдор обживаються під постійною небезпекою дуже швидко і навіть знаходять в тому певне задоволення. До речі, тут припиняються і суперечки "за корону" - сини Феанора, принаймні, не суперечать старшому брату під час передачі влади  родичу Фінголфіну. Втім, тут певну ролю грає авторитарна особистість самого старшого Феанорінга ("як Маедрос сказав, так і буде"). Однак, опісля поразки в Дагор Браголлах, коли двоє з синів Феанора опиняються доволі далеко від "залізної руки" Маедроса, схильність до інтриг спалахує з новою силою. Ті з Нолдор, кому вдалося пережити всі війни, не надто поспішають скористатися прощенням Валар і повернутися до Валінору, а тим більше не рвуться до вираю ті з Нолдор, котрі народилися в Ендоре. Вони продовжують гинути в безкінечних битвах зі злом, котре змінює вигляд, але не норов. Перед нами - варна воїнів-кшатріїв, призначених для захисту і оборони. Ще кілька зауважень - лише серед Нолдор є нервен, діви-воїни, Нолдор є високими, вищими за Телері, а отже і сильнішими фізично, Нолдор є на повному самозабезпеченні - чудові кшатрії є й чудовими зброярами. Ну, і палкому норову цих воїнів завжди потрібен ворог, інакше починаються міжусобні чвари. Винятками є ті Нолдор, котрі мають в жилах кров Ваніар, або Телері. У них або занадто миролюбний норов (Фінарфін, Ородрет), або вони відчувають певне роздвоєння духу поміж жагою битви і розумінням того, що проблеми потрібно вирішувати з якнайменшими втратами. (Фінрод, Галадріель, Ельронд). Обітниця, або ж слово чести, виконується навіть коштом власного життя (Фінрод), або - що найстрашніше - коштом власної душі (Маедрос та його брати). Ну, і, незважаючи на всі "громадянські війни" Нолдор є найдисциплінованішим угрупуванням. Винятком є хіба що Нарготронд опісля Дагор Браголлах, але в той час це місто стало притулком для біженців, тому ладу там стало набагато менше. Телері, від яких походять Телері Валінору, а також всі Ельфи Ендоре (Синдар, Фалатрім, Лаіквенді) є тим, що називається "народ". На що схожий народ позбавлений керманичів, видно уже під час "евакуації" до Валінору - частина цих Ельфів відмовилася вирушати взагалі, частина повернула назад з півдороги убоявшись труднощів, частина заблукала у лісі, частина втратила проводиря і розгубилася (а проводир закохався і махнув на все рукою на кілька десятків літ), частина спізнилася до переправи... Словом - повний "роздрай і  шатаніє". Ці Ельфи є миролюбними, аж до такого знайомого життєвого кредо як "моя хата з краю", воюють лише тоді, коли їх притиснути до стіни, та й то не дуже вміло, понад усе цінують спокій і ладні на все, щоб отой їхній спокій не порушували. Це вайшья, стан, який потребує опіки з боку двох вищих варн. Помилка Валар була навіть не в запрошенні Квенді до Валінору, а в невірній організації походу. Волю Валар до Квенді мали донести Ваніяр, котрі створені для славлення Вищих Сил, з Нолдор мала бути створена охорона рушення, яка не давала б позосталим "дрімати на ходу" і розбігатися "проявляючи свободу волі". Тут - або в Ендоре дійсно небезпечно, і тоді рятуються всі, або "жити можна", і тоді всі і залишаються. Позбавивши Ельфів духовних провідників і керманичів, Валар, самі того не бажаючи, ускладнили життя Арди на кілька епох вперед.

Світ Арди через призму язичницького світогляду.

В біографії шанованого мною Дж.Р.Р. Толкіна є дві знакові відмітки. Перша - він хотів створити міфологію "для старої доброї Англії", друга - він був добрим католиком і християнином. Можливо цей другий факт завадив Дж.Р.Р. завершити роботу - адже для творення язичницького світу потрібно відчувати себе часткою цього світу, а стилізувати свій твір під Старий Заповіт означало впасти в єресь. Світ Толкіна передбачає наявність єдиного Творця-деміурга. Власне, давньоарійська традиція цього не заперечує - Закони Ману говорять, що Божественний Самосущий проявився з Пітьми згідно власної волі. Еру-Ілуватар, Єдиний Бог Арди, "сотворив з думки своєї Айнур, вони ж склали перед лицем його величну Музику. І в Музиці цій було закладено початок світу, бо Ілуватар зробив пісню Айнур видимою." Айнур з Сильмариліону займають ніби проміжну ланку між Богами язичницьких пантеонів, проявлених Творцем для творення і охорони певного світу і янголами християнства. Світ Арди є світом Двовір я, тому він видається прихильникам та фанатам творчості Толкіна "недобудованим" і у багатьох виникає бажання принести і свого камінчика до підніжжя цієї величної вежі. Голова пантеону Арди - Манве, Бог Вітрів. Це трохи нетрадиційно, зазвичай володарем Охоронців Світу, або Князем Богів є уособлення Блискавиці - тобто Божество, котре є символом як захисту так і нападу. Однак, в Законах Ману є схема світотворення: звук-вітер-світло-вода-земля. Подібне ж ми бачимо в Сильмариліоні - наступною за статусом є Варда, жона Манве і Володарка Зоряного Світла. Далі - Володар Вод Ульмо, та Ауле, що "правує всіма речовинами, з яких складається Арда". Решта Богів Арди є класичними для пантеонів раннього язичництва, окрім родини Феантурі. Ороме, Великий Мисливець, нагадує кельтського Кернунноса, котрий теж був Богом Полювання, Яваннна, Вана та Несса є покровительками рослинного та тваринного світу. А от Феантурі "прийшли" в пантеон Арди з більш пізніх часів, коли люди навчилися виріжняти не лише енергії зовнішнього світу, але й енергії світу внутрішнього. Подружня пара Намо-Вайре є уособленням "Справедливість - Судьба". Намо є суддею живих і мертвих, Вайре - Ткалею долі для всього живущого. Тобто разом вони створюють дгарму - закон життя, і карму - наслідки виконання, або порушення закону. Пара Ірмо-Есте є Божествами проявів підсвідомости: "Сновидіння - Зцілення". Разом вони уособлюють цілюще забуття, ліки, котрі рекомендують і сучасні психологи: коли не можна нічого виправити, то краще заснути, а завтра буде новий день. Ніенна, Богиня Скорботи, є чимось цілком окремішнім в цьому цікавому пантеоні. Язичницька мораль не передбачає світової скорботи. Язичник або живе за законами і приписами предків, і тоді всі його дії моральні, навіть ті, які нам, сучасним людям, здаються жорстокими, або ж він ті закони і приписи порушує і приймає покарання як належне. Ніенна, котра оплакує Понівечену Арду, ближча за статусом до християнського янгола, ніж до язичницького Божества. Тулкас є одним з найцікавіших образів, створених Толкіним для свого світу. Це Бог Війни, але він не належить до Пантеону, і не є покровителем воїнів Арди. Тулкас є Гнівом Еру, створений гнівом Творця, він зійшов до Арди останнім, власне - задля битви з лихою силою. Ні Ельфи, ні Люди не прохали його покровительства під час чисельних воєн - Тулкас не є захисником втілених істот. Можливо, це Божество віддалено нагадує Шиву, Гнів Брахми, котрого теж було створено для битви між Вищими Силами, але Шива звертав увагу на людей і покровительствував вірним. Щодо Мелькора, то ця лиховісна особа проникла до Сильмариліону цілком з християнських переказів. В жодному з язичницьких пантеонів немає Бога, якому б приносила задоволення руйнація задля руйнації. Поділення світу на біле та чорне, щоправда, почалося ще з часів Заратустри, однак, в арійському розумінні "Білобог та Чорнобог перуняться (воюють) тим Сваргу (світ, небо) утримуючи" (Велес Книга). Тобто - Світло і Тьма рівні по силі, а битва між Добром і Злом потрібна задля збереження Рівноваги. У Толкіна ж Мелькор є таким же сотвореним Айну, як і решта Богів Пантеону. Нерозрішиме протиріччя християнської релігії - чому добрий деміург сотворив зло і пустив його гуляти по світу - спотворило і світ Арди. Однак Толкін, як добрий католик, не міг допустити рівності поміж Світлом і Тьмою, і в його міфології з явилися тріщини, з якими Професор безуспішно змагався до кінця життя. Окрім Валар, головних Божеств, до пантеону Арди входять Маяр - щось середнє між Напівбогами і служебними духами. Якщо вживати християнської термінології, то ріжниця поміж Валою та Мая дорівнює ріжниці між архангелом і звичайним янголом. Цікаво, що спершу Толкін пішов більш "язичницьким шляхом", і маяр мусили бути дітьми Валар. У Манве та Варди мав бути син-мая Еонве, однак до основної версії епосу цей задум не увійшов, і у "Сильмариліоні" сказано доволі невизначено, що разом з Валар "прийшли інші духи, нижчого рівня, чиє буття також розпочалось ще перед світом". Найвідоміший з цієї верстви звісно ж Саурон, котрий спершу "працював" на Мелькора, а потім почав чинити зло вже самостійно. "Добрі" Маяр є помічниками Богів, в основному тих, хто уособлює природні стихії. До верстви Маяр належать також "істарі" - чародії Третьої Епохи, котрі перебувають в людських тілах і через це мають  "блоковані" здібності і змушені або тримати при собі артефакти (патериця Гендальфа), або "вигадувати порох", як Саруман. Цікаво, що Толкін жодного разу не описує релігійних культів Арди. А вони, ці культи, мали бути - принаймні, починаючи з Другої Епохи. Якщо Ельфи бачили Богів на власні очі і не мали необхідності, перебуваючи у Валінорі, своєрідному вираї,  будувати храми, щоб встановити з ними зв язок, то Люди Арди Третьої Епохи мають вигляд повних атеїстів - принаймні у всьому " Володарі Перснів" немає жодної згадки про храми, жерців і навіть молитви до Богів (Бога) у скрутну хвилину. Єдиним винятком є згадка в Сильмариліоні про те, що в Нуменорі, прообразі загиблої Атлантиди, на горі Менельтарма було Святилище Еру, "і не було в землі нуменорців іншого храму, чи Святині", при тому, що нуменорці знали про існування Валар і спілкувалися з мешканцями вираю. Згодом Саурон, увійшовши в довіру до одного з нуменорських королів, нараяв тому збудувати храм для поклоніння Мелькору і впровадити людські жертвопринесення. Отже, Толкін не міг допустити, щоб мешканці Арди "впали в язичництво". Або святилище Еру - або вже повний сатанізм. А шкода - адже оповідь, скажімо, про Людей-сонцепоклонників, або друїдів з Белеріандських лісів могла б бути дуже цікавою.Та й Валар могли б мати більше волі, як-то в міфологічних оповідях ріжних народів, а не обмежуватись невтручанням... Але для для правовірного толкініста подібні думки відгонять ерессю. Професор бо завжди правий.