Облаков невесомая взвесь,

Словно кто-то пролил в небе сливки,

И светлеет задумчивый лес,

И щекочутся ветра обрывки.

Восхитительно чист и глубок

Свет далёкого, доброго солнца,

И прозрачного воздуха сок

Планы странные

Небо

Строит,

Иссушающим

Ветром

Вея,

Только жить

Всё-таки

Стоит,

И любить

Всё-таки

Стоит,

Умереть

Мы всегда

Успеем.

16.02.2016

Вікно на схід. Завмерле місто. Вулиця.

Холодна мряка по кутках клубочиться.

І пам'ять до плеча тихенько тулиться,

І журиться зі мною. Їй так хочеться.

Нам обидвом бажалось зовсім іншого,

Наприклад, дня, чудового, погожого,

Та була ніч й вона не мала більшого,

Слова, слова і сотні тисяч слів,

Придумав хто цей винахід даремний?

Хіба ж не вистачає почуттів,

Що обпіка вогнем в душі буремній?

Душа моя подібна скрипалю,

Що пісню ніжну грає просто неба,

Ти вже дізналась, як тебе люблю,

Я знаю вже – того тобі не треба.

Шкода, що тій душі немає меж,

Твій подих – це усе, що в ній зосталось,

В яких сузір’ях ти тепер живеш?

Мабуть, у тих, з яких колись спускалась.

Душа моя подібна скрипалю,

Що пісню ніжну грає просто неба,

Ти вже дізналась, як тебе люблю,

Я знаю вже – того тобі не треба.

І ясний день, і веселковий міст

Печаль мою не можуть побороти,

Й душа моя напише новий лист,

Без зайвих слів, там будуть тільки ноти.

Душа моя подібна скрипалю,

Що пісню ніжну грає просто неба,

Ти вже дізналась, як тебе люблю,

Я знаю вже – того тобі не треба.

14.02.2016

Є в осені незрозуміла туга,

І неважливо, що в календарях,

Коли шукаєш голос любий друга,

А він морозом стигне на губах.

Коли шукаєш в натовпі обличчя,

А якщо ні – хоча б тепло очей,

Та зустрічаєш тільки потойбіччя

У поглядах замучених людей.

Коли конають паростки відносин

І мрії розтираються у прах,

Тоді і настає сутужна осінь,

Прямих доріг до неба

Не буває,

Навіщо так придумано –

Не знаю.

Іду.

14.02.2016

Повертайся із мандрів чудесних,

Я втомився від черствого світу,

Від порожніх людей безсловесних,

Що зимою живуть, а не літом.

Від холодного дотику віку

І від хтивої посмішки долі,

Від зашторених наглухо вікон,

Від тяжіння земної неволі.

Я без пісні втомився твоєї –

Світлий сміх то для мене вже пісня,

Без того не дійду апогею

Й не розсиплюся полум’ям, звісно.

І не лишу я сліду земного,

І, як більшість, втоплюсь в небокраї,

Не побачивши погляду твого.

Повертайся із мандрів. Чекаю.

13.02.2016

Отмучился серый, истоптанный прах

Февральского снега-страдальца,

Полощут деревья в пустых облаках

Свои заскорузлые пальцы.

И грязно, и сухо, и ветер дрожит

Тревожный, но слишком несмелый,

И козырь зимы неожиданно бит

Погодой, такой ошалелой.

13.02.2016

Ночь. Бумага. И старые мысли.

Вечность старая. Глухонемая.

Я придумывал новые буквы,

Мне ведь старых уже не хватает.

И слова, все что были, иссякли,

А в одолженных смысла – ни грамма,

Лишь душе почему-то неймётся,

Всё играет. Не кончена гамма.

13.02.2016

Есть окна, истекающие светом,

Есть тёмные, но чистые до блеска,

В наличниках у них живут сюжеты

На грани реализма и гротеска.

Есть окна – позолота с пустотою,

Есть бедные и простенькие внешне,

Но что-то в них запрятано такое,

Что разрывает полог тьмы кромешной.

Как хорошо, что окна есть живые,

Что греют землю тёплыми лучами,

И очень жаль, что есть ещё другие –