<Село Вільховиця Мукачівського р-ну, Закарпатської обл. розташоване за 13 км від м. Мукачево.В селі знаходиться дерев'яна, шатрова, бойківська церква св. Великомученика Дмитра 17 ст., перевезена у Вільховицю в 1910 р. з с. Бистриця та перебудована.

Дивитись ще про Вільховицю тут

На південному схилі Замкової гори, під стінами величного Ужгородського замку на площі 5,5 га розташований один з перших в Україні Закарпатський музей народної архітектури та побуту, побудований в 1970 р. в місці, яке називали "Відьмина яма" і де раніше спалювали тих, кого звинувачували у чаклунстві.Жителі міста називають музей просто "село".

Експозиція ужгородського скансену налічує 12 хат, гражду, корчму, водяний млин, ступу-сукновальню, кузню, церкву, дзвіницю, каплицю, школу,а загалом - понад 14 тисяч експонатів. Відвідувачі можуть ознайомитися зі зразками житла і садиб закарпатців низовинних районів - долинян, а на пагорбі - горян (лемків,бойків та гуцулів), а також типовою угорською та румунською архітектурою.

На сайті описана кожна хата на схемі

Покажу найцікавіші на мою думку.10 - Румунська хата із с. Середнє Водяне Рахівського району, поч. XX ст. - трикамерна з напівзакритою галереєю,зрубна техніка, чотирисхилий дах кроквяної конструкції, оздоблені вікна та двері. Перевезена в музей у 1969 р.

12 - Гуцульська гражда із с. Лазещина (присілок Стебний) Рахівського району, 18-19 ст. - зрубна техніка, трикамерне житло з прибудованими коморами та хлівами, надвірна комора і дровник, обнесена високим глухим парканом з вхідними воротами. Перевезена в музей у 1967 р.

16 - Дерев'яна церква св. Архангела Михаїла із с. Шелестово Мукачівського району, 1777 р., визнана на початку 20 ст. найвидатнішим зразком народної архітектури Закарпаття. В 1927 р. для кращого збереження була перенесена з рідного с. Шелестова до Мукачево, а в 1974 р. - до Ужгорода.

22 - Водяний млин з с. Колочава Мігірського району к. 19 - п. 20 ст. - має спільні риси з житловим будівництвом того часу, зруб з дерев'яних брусів, чотирисхилий дах покритий дранкою, два приміщення - для механізмів млина та для тимчасового мешкання млинаря. Був перевезений в музей у 1967р.

26 - Хата із с. Гукливий Воловецького району, сер. 19 ст. - тридільна з відкритою галереєю вздовж фасадної стіни, зруб з дерев'яних кругляків, дах чотирисхилий, покритий соломою. Перевезена в музей у 1967р.

7 - Хата із с. Стеблівка Хустського району, к 19 ст.

Повний опис всіх хат музею можна подивитись тут

Середнє Водяне - село Рахівського р-ну, Закарпатської обл. До 1948 р. село мало назву Середня Апша. Колишня назва походить від румунського слова "апе", що означає "вода" Тут збереглися дві закарпатські дерев'яні церкви, присвячені святому Миколаю.

Церква Св. Миколи ("горішня", або "верхня"), 1428 р. з перебудовами 1600 р., 1760 р. - один з найстаріших храмів у Потиссі. Церква має риси готичної архітектури.

Церква Св. Миколи ("долішня", або "нижня") побудована з масивних дубових брусів у середині 17 ст.

Повний опис тут

Вишково (угор. Visk, рум. Vascova) село в Хустському р-ні, Закарпатської обл. розташоване на лівому березі р. Тиса біля кордну з Румунією. Переважну більшість населення Вишково складають угорці, які в повсякденному житті використовують угорський час та угорську символіку. Вишково засноване в 1271 р. , а перша письмова згадка під назвою Вішк сягає 1273 р.

В історичних джерелах є інформація, що неподалік Вишково на горі Вар-Гедь (або Вар-Хедь), що означає Замкова, піднімалось укріплення, яке поряд із фортецями Хуста, Королево і Севлюша контролювало водну дорогу по Тисі, якою слідували соляні каравани з Солотвинських шахт.але замку ви вже не побачите (( Ще у другій половині 13ст. у Вишково була споруджена одна з перших в Закарпатті кам'яних церков, яка виконувала оборонні функції. Спочатку храм належав римо-католицькій громаді, а згодом прихильникам кальвінізму. Реформаторський костел св. Миколая зберігся до наших днів і є оригінальним пам'ятником архітектури.

http://travelua.com.ua/zakarpattya/xustskij/vishkovo.html

Село Новоселиця Виноградівського р-ну, Закарпатської області розташоване в південно-східній частині хребта Гута, біля державного кордону з Румунією.В селі знаходиться унікальна дерев'яна церква 17 ст. - Церква Успіння Пресвятої Богородиці, яка є найменшою дерев'яною церквою готичного стилю на території Закарпаття.

За своїм типом Успенська церква належить до дерев'яних церков Потисся та має бездоганні пропорціі. У бабинці зроблено напис про те, що "храм робив Кочалович у 1669 році".

Дивитись більше світлин та опис

Перечин (угор. Perecseny, словацк. Perecany, чеськ. Perecіn, польськ. Pereczyn, рум. Perecin) районний центр Закарпатської області розташований в улоговині Вігорлат-Гутинського хребта, поряд з вершинами Висока (429 м), Кичера (662), Княгиня (758), Ясиня (654), Синаторія (766), Новосільська скеля (766).

У 1902 р. утворилася перечинська римо-католицька громада. Віряни не мали свого храму, тому змушені були відвідувати греко-католицький храм св. Миколая, споруджений на г. Гурка. Лісохімзавод сприяв будівництву римо-католицького костелу св. Августина (вул. Толстого, № 44).

В Перечині варто оглянути бронзовий пам'ятник листоноші Федору Фекете (ск. М. Белень), якого також зображено на барельєфі церкви в селищі Тур*ї Ремети , де він проживав. Пам'ятник знаходиться в сквері на центральній площі міста, а зроблено його на кошти Закарпатської дирекції "Укрпошти".

Греко-католицька церква Св. Миколая, 2003 р. (вул. Толстого, №3) знаходиться майже в центрі міста

Свято - Миколаївський православний храм, побудований в 1769 р. (за інишими даними1763 р. ) на г. Гурка (вул. Івана Франка).

Багато цікавого про Перечин тут

Пилипець (угор. Fulopfalva) - одне з найбільших сіл Міжгірського р-ну, Закарпатської області розташоване на висоті 700-750 м н.р.м за 12 км від від залізничної станції Воловець. Через село протікають р. Плошанка, а також потоки Пилипчик та Студений.

Нині Пилипець - популярний гірськолижний курорт з трьома бугельними витягами та трасами різного рівня складності, обладнаними на горах Гимба та Ряпушка. Траса "Затишок" з витягом ВЛ-600 має довжину спуску 700 м, перепад висот - 150 м, ширину - 100-200 м. На гору Гимба (1497 м) ведуть витяги "Боржавські полонини" - найдовший швидкісний витяг з двомісними бугелями в Українських Карпатах - довжина спуску 1500 м, перепад висот - 402 м та "Магура" - довжина спуску 900 м.

Із архітектурних пам'яток села привертає увагу дерев'яна церква Різдва Богородиці другої половини 18 ст.

***********

Дивитись багато про Пилипець тут

***********  

Вперше згадуються Позняки 1571 року як поселення «бояр путних» — тобто тих, хто ніс «пут-ну» (шляхову) службу при київському воєводі. Розташоване воно було на березі Позняківської затоки Дніпра, біля Либідського перевозу — там, де тепер яхтклуб.

Назва села, ймовірніше за все, походить від прізвища Позняк, бо родина Леонтія та Мойсея Позняків володіла на лівому березі Дніпра поселенням Паньківщина, яке називали також Позняківщиною (не плутати зі слобідкою Паньківщина, назва якої походить від родини Паньковичів, що володіли нею у 1516— 1570 рр., і яка була розташована на правому березі Дніпра, там, де зараз пролягають вулиці Тарасівська,   Саксаганського,   Паньківська   і Микільсько-Ботанічна).

У 1631 році село Позняки було передане (чи продане) митрополиту київському Петру Могилі, а вже той, у свою чергу, 1635 року відписав його Києво-Братському монастирю на Подолі  (в дарчій грамоті так і вказано:

«хоуторь» Позняковщузна, на Дьньпрь льжащая»).

З метою залюднення лівого берега Дніпра, селян, які погоджувалися обробляти ці землі, на сорок років звільняли від трудової повинності. Так виникли села Позняки, Воскресенка, Микільска Слобідка, Дарниця, Троєщина, Осокорки...

Існує  побіжна згадка вже в XI ст. У книзі М.О.Рибакова «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва» згадується про село Позняки, яке виникло за часів литовського панування і було розташоване біля Позняківської затоки Дніпра: «Згідно з люстрацією 1571 року, тут проживали бояри, які відбували шляхову повинність київському воєводі.

Ці дані підтверджуються і приведеною в книзі М.Рибакова грамотою Сігізмунда І, виданою Видубицькому монастиреві й датованою 1538 роком.

Російські царі і українські гетьмани в XVII–XVIII ст. неодноразово підтверджували монастиреві право володіння «...на село Позняки на Днепре лежащее, с землями, с полями, пахотными сеножатыми, огородами, озерами, борами, лесами, иными угодьи...». Джерела свідчать про зростання села. Якщо у 1636 р. йде мова про «хутір Позняківщина», то через З0 років згадується вже «деревня Позняки», а в 1694 р. — «село Позняки». Що ж до назви села, то серед топонімів багато таких, які утворилися від імен чи прізвищ перших поселенців. Можливо, Позняк — прізвище засновника чи володаря села» (цит. за М.Рибаковим).

Пізніше Позняки поступово перетворилися на дачну місцевість, і називали їх легенями Києва. Хто хоч раз побував у Позняках, назавжди закохувався у їх неповторну красу.

Люди жили тут привітні, добрі, талановиті — вміли працювати та активно відпочивати. Село мало свої «кутки» з історичними назвами: Корольок, Гай, Убедь, Острів, Пограниччя, Заріччя, Лавин куток, Красииця, Бесарабочка, Могущий, Дарницький... І кожен куток мав свої пісні, своїх артистів, музикантів.

Здавна у Позняках займалися скотарством (бо достатньо було заливних луків, вкритих соковитою травою), рибальством (бо безліч було риби у численних озерах, затоках і малих річках, що впадали у Дніпро), городництвом.

Позняківські умільці плели кошики з червоної лози, якої багато росло навколо водойм. Деякі селяни мали свої пасіки, займалися будівництвом, гарно викладали печі, робили меблі з дерева. А вже шити й вишивати вміла будь-яка дівчина. І легко вгадувалися позняківські рушники та сорочки; бо вирізнялися вони своїм унікальним орнаментом і  кольором ниток,..

Свої вироби, рибу, мед, молоко доставляли позняківські жінки на базари та безпосередньо у помешкання киян.

Молоко  носили у банках, підв'язаних до коромисла, а зверху ще й прив'язували букетик квітів — щоб було «і красиво, і корисно».

Нині назва Позняки асоціюється з бетонними багатоповерхівками серед асфальту, тоненькими хворобливими деревцями та засиллям автомобілів. Забудова, розпочата в кінці 80-х років минулого століття, швидко знищила неповторну красу Позняків.

І більшість сучасних мешканців Києва навіть збагнути не може, що там, де залишилися лише маленькі болітця, які будівельники поволі засипають сміттям, раніше були неповторні озера й річки, а там, де нині височать хмарочоси, простиралися безкрайні луки та зелені гаї з голосистими пташками і неляканою дичиною».

Сьогодні  ще можна доторкнутися до зелені колишнього села Позняки, послухати спів зозулі та солов'я, вдихнути свіже повітря, помилуватися чарівним озером Жандаркою, в якому колись сходилися річки Дарниця і Позняківка і потім текли єдиним руслом до Дніпра.

Біля  Жандарки, в 1635 році була побудована велика цегляна церква, а при ній відкрита церковно-приходська школа (там, де тепер будинок №2 по вулиці Бойка)

 Зараз немає вже цих річок, та й озеро значно поменшало і втратило свою історичну назву. Хоча, можна сподіватись, що воно не зникне, як більшість інших — його планують облаштувати і відновити зв'язок із Дніпром за допомогою підземних гідротехнічних споруд.

газета    «У озера»      

Музей «Позняки і позняківці».

вул. Здолбунівська, 7б.

Оргкомітет СЗШ №111    ім.  С.А.Ковпака

вик. vced@i.ua