хочу сюди!
 

Sveta

33 роки, телець, познайомиться з хлопцем у віці 29-39 років

Замітки з міткою «пейзажна лірика»

Рожевий світанок



Моє улюблене фото Майстра  Кадета
, яке надихнуло на вірш


Ще спить пташина. Небо ж зашарілось
Ясно-рожевим кольором цноти.
Розплющивши від сну густі повіки,
Цілує сонні верби та очерети.

Густий туман, м'який, ліловобокий,
Від озера навшпиньках геть іде.
А сонце міниться, моргає оком
До лісу давнього, що промені пряде.

Воно вже скрізь: у полі на покосах,
В густих очеретах, на небі і в озерці.
В свічаді озера, і в прохолодних росах,
І у волоссі верб, і в мене в серці...


Літня ніч

Люблю дивитися на небо,
Коли пітьма покриє звід.
Колише вітер нитки стебел
І хмарам дивиться услід.

Зітхають в напівсні потроху
Від спеки стомлені лани.
Полощуться хмарки в Розсохах,
Бентежать душу цвіркуни

Й думок розсипана квасолька...
Та найдорожча над усе
Ота Шевченкова тополька,
Що зорі у ставку пасе.



Белый-белый стих



Море - это поэзия!


Над жемчужно-розовым морем
Белые чайки свободно парят.
Нежные, белые, легкие волны
О вечной любви до утра говорят.

Белые лошади в небе тоскуют,
В дали их манит  парусник белый.
Пеною белой 
свой стих  нарисую
На мокром песке одинокого берега.

Нарешті - весна!

Вагітні бруньки розростуться поволі -
Полізуть сорочки водночас по швах.
І випорскне листя, зітхнувши, на волю,
Засяє зелом на вологих листках.

У схованки гратимуть жовті кульбабки,
Пірнаючи радо у свіжій траві.
Над ними кружлятимуть сонечка й бабки, 
І равлик одягне панчішки нові.





Літня гроза

Гримлять у висі громові оркестри,
Шматують землю стиглі бискавки.
У скелі гір - величних палімпсестів -
Забились гамірливі ластівки.

Гроза скінчилась, як і почалася -
Єдна веселка річки береги.
Мала пташина до небес знялася -
Набратися і сили, і снаги.

Землею пахне, свіжістю, озоном,
Голубить вітер сонну кропиву.
Остання крапля падає з розгону
На сизу від води дзвінку траву.


Мережила весна поля і луки

Зависли в вишині пташині згуки,
У млості захлиналася земля.
Мережила весна поля і луки,
Зелом вкриваючи луги й поля.

Берізоньки у льолях чорно-білих
Тепло всю зиму бачили  вві сні.
Малий підсніжник, чуло і несміло,
Складав осанну сонцю і весні.



Осіннє

Спокійний джаз примхливої погоди
оспівує , пробуджуючи щем,
осінню мить небаченої вроди
із ароматом пізніх хризантем.

Кленове листя шарудить тихенько,
снуючи килими серед доріг,
а он каштан – розтулить нишком жменьки
і каштанята падають до ніг.

Таке високе синє-синє небо
і сонце вигляда з-за чорних хмар…
А вітер знов нашіптує про тебе –
який же невиправний вінпліткар!

Останні нитки бабиного літа
зачепляться за вечір ще хиткий
і світла мрія осінню сповита
ледь чутним сном торкнеться до руки…

З літом



Заблукало літо у колоссі
Золотих не стиглих ще пшениць.
Потонуло в гомінкому стоголоссі,
Що чарує краще чарівниць.

Я стояла на краєчку мрії,
Де межі не було небесам,
Де не було горизонту жодних ліній,
А лиш світу літнього краса.

Я дивилась поглядом волошки
Вздовж хмарин невидимих доріг,
Небо, тому погляду під колір трошки,
Тоді падало дощем мені до ніг.

Я стояла. Вітер гнув колосся…
Спраглі губи… блиск очей мов свіч…
Руки-крила і розпатлане волосся…
Як же добре з літом віч-на-віч!..

Вона - весна!

Ластовинням вкрилася весна -
Усміхом хлюпочуться кульбабки.
Над ставком, прозора і ясна,
Майорить-танцює ніжна бабка.

Ластівочка в'є гніздо вгорі,
Джмелики гуртуються у квітах.
Гупотить їжак в густій траві,
І стрибає білочка у вітах.




Біля мого будинку)

Так хочеться забутись і забуть...

Кудись подівся літній вітровій,
Мов дзеркало, спокійне плесо.
Лиш рибка іноді тихенько сплесне
Та кумкне жабка в рясці річковій.

Комарик прагне зайвий раз гризнуть,
Десь скрикне необачно качка дика.
Ти відчуваєш: світ такий великий, 
Що хочеться забутись і забуть,

Впустити в душу сили і снаги,
Закоханий довічно у природу.
Сидіти й споглядати небо, й воду,
Розлогі верби,  рідні береги.