Св»ято Св. Трійці
Другий день
зелених свят. Вчора пекло сонца. Нині хмарно і прохолодно. Вчора були гості –
донька з зятем, внуки, правнук – непосидюче
маленьке шило.. . Сьогодні тихо, аж скучно… Навіть похмелитися ні з ким… Сижу в бесідці,
споглядаю за рухом оси над моєю головою і згадую як св»яткував це свя»то
колись, колись, колись давно…
П»ятидесяті роки минулого століття… Свято Трійця
– було престольним в селі мого дитинства – в Товмачику. Цього дня всі чекали цілий рік. Поважні газди - щоб одіти
вишиванки з домотканого полотна та святкові туфлі (у нас їх називали – мешти),
з ранку піти до церкви, а після служби запросити на празник (щедру гостину) родичів та друзів з сусідніх
сіл, в яких гостювали на пристольне
свято їхного села. А дітвора очікувала цього свята найбільше! Ми, малеча, в цей
день наряжалися в нові костюмчики, свіжі сорочечки, Задовго до цього збирали
копійки і облизували губи, мріючи про солодке морозиво (льоди) -доступні тільки
на Трійцю ласощі, які в наповнених льодом візках привозили в цей день з
Коломиї. Ми, пам»ятаю, збиралися групками, бігали від одного продавця
льодів до іншого, штовхалися біля
бабусь, що продавали пряники та смачні печені намиста, не могли обпитися (хоч і
не хотілося, але коли ще поп»єш!) газованої води з сиропом. Ярмарок цукерок,
льодів, пива, газводи, та інших диковинок тягнувся від зарінку вкінці нашого
городу - вздовж дороги, що вела до
церкви. І закінчувався в тіні віковічних дуплавих дубів на самому верху
пагорба.
Місцями приторговували і самогоном. Але нам, малечі, туда було зась.
Піходили туди лише парубки в яких уже пробивалися вуса. Вони по-змовницьки
оглядувалися, а потім рукавами витирали губи.
Подекуди
штовхалися малі і великі, які за копійки хотіли довідатися про свою долю.
Там на руці загримованого під факіра
мужчини сидів папуга і по знаку господаря витягував клювом із чарівної скриньки
льоси – смужки паперу з надрукованими передбаченнями майбутнього. Хто би не замовляв льос – всі передбачення
були щасливими. І люди щиро їм вірили!
Найактивніше
торгівля йшла за мостиком через невеличкий потічок, в якому я любив ловити
раків. Там, в затінку вільх та черемхи стояла низенька хатина. Колись, до війни
на цьому місці була фара вікарія церкви,
знищеної під час війни. Настоятель новозбудованого храму жив в іншому місці. А
селянина, що побудувався на місці фари, по вуличному стали називати - Вікарий. Мабуть тільки він – один-єдиний в селі був
незадоволений жвавим ярмарком, який своїм лементом під вікнами мішав йому
празникувати з рідними та друзями. А на наступний день ще й залишав попід огорожею купи всякого непотребу
– паперових погарчиків від морозива, дерев»яних ящиків, зім»ятих газет … В ті часи пакувального паперу не було
і в старі газети з портретами
комуністичних вождів загортали оселедці
та інші закуски до холодного чопованого пива. Газети активно всмоктували
олію, змащуючи лисини вождям. І вони, вожді,
хоч і були атеїстами, таким чином приймали участь в святкуванні
релігійного свята…
Розходилася дітворня по домівках понад вечір. А дома
голосно співали празникові. Пили самогонку з одного погарчика, в який знову
наливали та по естафеті передавали
сусідові. Я прилаштовувався десь в кутику, слухав нетверезі похвальби старших і
непомітно засинав…
Згадуючи
ті далекі часи, я почав куняти. Тільки
надоїдлива оса над головою повертала мене до дійсності, нагадуючи, що пролетіло
вже дуже багато часу, змінилися покоління… Ех, піду-но я до кума похмелитися!!!
