Твоє життя -  суцільний лабіринт,

І марно з нього вихід ти шукаєш.

Натомість в глибину душі поринь,

Поглянь, в якому мОроці блукаєш.

 

Перед тобою в чомусь винен цілий світ,

Але отримуєш лиш те, чого чекаєш.

А всі проблеми – це твоЇх претензій слід,

Ти сам від себе в темряву тікаєш.

 

Навколо тебе заздрість і обман,

В кожній людині ти знаходиш щось погане.

Всі проти тебе, ворогів цілий майдан,

Із задоволенням ти закував би їх в кайдани.

 

А що б змінилося? Тоді б прийшли новІ,

Без них тобі би було жити не цікаво.

Та вже набридли небилиці всі твоЇ,

Бо це лиш плід твоєї хворої уяви.

 

Твій світ – це віддзеркалення тебе,

Своє майбутнє сам ти обираєш.

У цілім Всесвіті ти бачиш лиш себе,

І свої біди сам ти накликаєш.

 

Ти сліпо віриш у прикмети і у сни,

Своїх прогрішень іншим не прощаєш.

Не помічаєш сонця промінь у вікні,

І тим не менше в Бога щастя вимагаєш.

 

А Він тобі дарує новий день –

Черговий шанс життя своє змінити.

Повір в удачу – і вона прийдЕ!

Але невигідно тобі це розуміти.

 

Відверто в свою душу зазирни,

Ти сам будуєш у ній нОві лабіринти.

Та тільки за собою не тягни,

Бо я не вмію поза світом жити.

Чому у світі усе так складно –
знайти, почути, йти до мети.
От ніби раптом знайшов розраду,
так ні, – за мить всі горять мости…

Чому у долі нема натхнення
життя картини писати так,
щоб тільки радісним в них знаменням
був кожен крок, кожен штрих і знак.

Чому всі мрії такі крилаті
і їх так легко спалити вщент,
а потім ночами знов шукати
вчорашніх зустрічей ніжний щем.

Чому у світі усе так важко –
любити, мріяти, берегти,
на півдорозі впізнати щастя
і в суєті мимо не пройти…

Стать свободной от ожиданий
Не единого чтоб «Когда же?»
Мысль о «future» в ажиотаже
Это всё фундамент страданий

День вчерашний, что будет завтра?
О сегодня, сейчас – ни слова…
Все эти рамки – мои оковы
Забыв про ужин, я брежу: «Завтрак»

Надоело жить по сценарию
Хоть театром больна немыслимо
Я желаю плыть по Гольфстриму
И от мыслей быть независимой

Промінчик світла, промінчик сонця
коли привітно бринить в очах,
то зразу ж стане по всій долоньці
легким і довгим із ліній шлях.

Промінчик щастя, промінчик серця
у серце ллється з любов’ю в такт
і кожна нота тоді здається
чарівним дзвоном казкових дат.

Промінчик дива – усмішки промінь
зціляє ніч від смертельних ран
і витісняє життєвий гомін
з порожніх душ самоти дурман.

Промінчик світу – промінчик неба,
що рветься з нас, як на волю птах...
Впустіть промінчик весни у себе
і світ заcяє у вас в очах!

Сплітаючи міць духу, силу волі

Ти йдеш дорогою своєї долі

Та не завжди була приємною хода…

Були хвилини смутку і дні болю,

Був рік жорсткого бою і неволю

Тоді тихесенько з ниток сплітало зло…

Та все минулося…Водою дощовою

Омилося життя твоє й спокоєм

Наповнилося наче джерелом…

Обійми мене,

пригорни мене,

я втомилась так втікати

від байдужих слів,

чорно-білих снів,

де не вмієм ми літати.

 

Обійми мене,

заховай мене

в серці від усіх, благаю!

Я ж без тебе – тінь

мрій і сновидінь,

без твого тепла зникаю...

 

Обійми мене,

захисти мене

від холодних злив, від вітру.

Розмалюй життя

з чистого листа

в теплу сонячну палітру.

 

Обійми мене,

зацілуй мене

наче вперше... і востаннє,

я тобі віддам

свій таємний храм

незрадливого кохання...

Ви танцювали разом з літом
в такт.
Немов життя усе
знайомі були з ним до болю близько.
Я намагаюсь зрозуміти –
знак
чи це все жарт лише?
Бо в вас закохувалась так, немов дівчисько.

Ви танцювали так натхненно.
Я
мов зачарована
невпинно насолоджувалась вами,
вивчала кожен достеменно
па
і неприховано
до вас я рвалася всіма думками.

Ви танцювали… кожен подих
ваш
по тілу розпливавсь
ще пристрасніше тих ночей шалених.
Пориви дикої природи –
шанс
табу всі зруйнувать
й віддатись почуттям, хай незбагненним.

Лондон… Берлін… Париж…
Кава… шампанське… чай…
Слухаєш… звеш… летиш
знову за небокрай.

Повість… новела… вірш…
Пісня… соната… звук…
Небом й землею між
серця спинився стук.

Сонячно… вітер… грім…
Вечір… світання… ніч…
Плачеш, смієшся, втім
зовсім не в цьому річ…

Сотні чужих країн…
Фарби…акорди… па…
Лондон… Париж… Берлін…
Тільки тебе нема…

Зупинюсь. Обніму. Пригорнуся.
Помовчу разом з серцем твоїм.
Миті вітром повз нас пронесуться,
А ми будемо заздрити їм.

Поцілую тихенько у щічку
І сховаю тебе я від лих.
Ти не став нашим мріям ще свічку,
Краще, знаєш, повірити в них.

Нездійсненні... Нехай нездійснені!
Та які! Але скільки в них нас! –
Світ в долоні і ти біля мене,
А все інше – дрібниці і фарс...

Світ в долоні… Мов крихітна зірка,
Та яка! Як вогнем пломенить!
Блиску, шарму в ній, пристрасті скільки!..
Світ наш – мить, та яка лиш ця мить!

Я вже чую ніжний запах осені
У сплетінні літньої палітри,
У журливих колисанках вітру.
У небес розхристаної просині.

Запізнілими стежками-долями
Літа синьоокеє світання
Залишає теплі на прощання
Спогади, мереженії зорями.

Заглядає осінь у віконечко,
Їй немає в світі цьому рівних,
Не буває барв таких чарівних
Ніж сплетіння фарб осінніх з сонечком

Не тавруйте осінь серця холодом,
Не малюйте душу їй сльозами,
Бо її вітри – мелодій гами,
Бо дощі у неї сяють золотом.

В неї серце – ватра з діамантами,
В неї очі мов глибини далі…
Не вплітайте стрічки їй печалі,
Не тавруйте осінь смутку штампами!